Позначка: Чорноморський флот

Німецький письменник і публіцист Крістоф Брумме у сатиричній колонці для видання Frankfurter Allgemeine Zeitung проаналізував головну формулу російської пропаганди — твердження Кремля про те, що війна проти України нібито продовжує розвиватися «за планом». На його думку, ця фраза давно втратила будь-який зв’язок із реальністю, але залишається незамінною для російського режиму, який змушений видавати колосальні втрати, військові невдачі та економічні проблеми за частину продуманої стратегії.

Український переклад матеріалу опублікував «Главком» під назвою «План Путіна. Що не день – то нові успіхи». Автор іронічно описує війну, яку російське керівництво планувало провести блискавично, але яка триває вже п’ятий календарний рік. Брумме використовує популярний жарт про «перші чотири роки триденної війни», щоб підкреслити величезну прірву між початковими очікуваннями Кремля та фактичними результатами російського вторгнення.

За логікою російської пропаганди, зазначає автор, практично будь-яку подію можна оголосити частиною великого задуму президента РФ. Знищення російської техніки стає доказом самовідданості армії, удари дронів по нафтопереробних заводах — можливістю перевірити роботу протиповітряної оборони, а вибухи в Москві чи ліквідації російських генералів — черговими епізодами боротьби з нібито всесильним Заходом.

Особливо показовою Брумме називає ситуацію з Чорноморським флотом РФ. Росія, яка ще до повномасштабного вторгнення мала значну перевагу на морі, втратила частину кораблів і була змушена відвести основні сили від окупованого Севастополя. Україна при цьому не мала класичного великого військового флоту, однак завдяки ракетам, безпілотним системам і морським дронам змогла істотно обмежити можливості російських кораблів у західній частині Чорного моря.

Не менш промовистою є ситуація на суші. Кремль регулярно заявляє про успіхи «на всіх напрямках», хоча реальні темпи російського просування залишаються надзвичайно повільними порівняно з масштабами людських і матеріальних ресурсів, які Москва кидає у війну. За оцінкою Інституту вивчення війни, у червні 2026 року російські війська просувалися в середньому приблизно на один квадратний кілометр на добу.

Дані українського аналітичного проєкту DeepState також свідчать, що за червень російські сили захопили близько 84 квадратних кілометрів української території. Водночас, якщо враховувати ділянки, звільнені Силами оборони України, чистий результат для РФ міг бути значно меншим, а за окремими підрахунками — навіть від’ємним другий місяць поспіль.

Водночас головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський наприкінці червня заявив, що від початку 2026 року українські підрозділи повернули під контроль понад 670 квадратних кілометрів території. Ці цифри не означають завершення російського наступу чи зникнення загрози, однак демонструють, наскільки пропагандистське уявлення про безперервне просування РФ відрізняється від складної та мінливої ситуації на фронті.

Брумме наголошує, що для путінського режиму визнання поразки або навіть серйозної невдачі є майже неможливим. Російська пропаганда роками переконувала населення, що українці не є окремою нацією, Україна нібито не здатна самостійно ухвалювати рішення, а її керівництво повністю контролюється Заходом. Тому нездатність швидко перемогти країну, яку Кремль зображав слабкою та неспроможною чинити опір, стала б руйнівним ударом по міфу про «непереможну російську армію».

Саме через це офіційна Москва постійно змінює пояснення причин і цілей війни. Спочатку йшлося про так звані «демілітаризацію» та «денацифікацію», згодом російська пропаганда почала стверджувати, що РФ воює не з Україною, а з усім блоком НАТО. Така інтерпретація дозволяє Кремлю пояснювати, чому війна, яку планували як коротку операцію, затягнулася на роки й потребує дедалі більшої кількості військових, грошей і техніки.

Водночас теза про війну проти НАТО має очевидну суперечність: країни Альянсу підтримують Україну зброєю, фінансами та розвідданими, але їхні регулярні армії не беруть безпосередньої участі у бойових діях проти Росії. НАТО не зазнає втрат на фронті, тоді як основний тягар війни несуть українські військові та цивільне населення.

Щоб виправдати затягування війни та величезні втрати, російська пропаганда дедалі частіше використовує релігійну й апокаліптичну риторику. Державні телеведучі називають вторгнення «священною війною», а західні країни — силами «сатанізму». Така мова допомагає перевести обговорення з площини конкретних військових результатів у площину міфічного протистояння добра і зла. Якщо війна оголошена священною, будь-які втрати можна представити як необхідну жертву, а будь-які переговори — як зраду.

Автор також звертає увагу, що невизначеність російських цілей є не випадковістю, а важливим елементом політичної конструкції. Коли цілі не сформульовані чітко, Кремль може змінювати критерії перемоги залежно від ситуації. Захоплення Києва не вдалося — значить, це нібито й не було головним завданням. Росія не змогла встановити контроль над усією Україною — отже, перемогою можна оголосити утримання сухопутного коридору до Криму чи частини окупованих областей.

Подібний механізм уже простежується в матеріалах про можливу інформаційну підготовку російського суспільства до завершення війни без досягнення максимальних цілей. У травні 2026 року видання The Telegraph повідомило про внутрішній документ, який свідчив, що Путін не має чіткої стратегії виходу з війни, а його найближче оточення перебуває у стані політичного паралічу й не може відкрито заперечувати президентові.

За описом Брумме, Кремль здатен оголосити перемогою навіть вимушене перемир’я. Російському населенню можуть заявити, що країна здобула нові території, ресурси, вихід до Азовського моря та сухопутний коридор до окупованого Криму. Величезні людські втрати, санкції, руйнування економіки та нездатність підкорити Україну при цьому будуть винесені за межі офіційної картини.

Окрему увагу автор приділяє імперській суті російської політики. На його переконання, кінцевою метою Москви залишається не лише захоплення територій, а й позбавлення України політичної суб’єктності. Кремль прагне отримати можливість впливати на українську внутрішню та зовнішню політику, обмежити її зв’язки із Заходом і примусити Київ існувати в межах російської сфери контролю.

Брумме також нагадує про історичну практику радянської та російської влади використовувати депортації, примусове переселення та зміну демографічного складу територій як засоби підкорення народів. Саме тому риторика російських чиновників про «перевиховання», освоєння Сибіру або переселення населення окупованих регіонів сприймається в Україні не як абстрактна пропаганда, а як реальна загроза.

У колонці підкреслюється, що російська агресія проти України не є історичним винятком. У додатках до російського закону «Про ветеранів» перелічені десятки військових кампаній і бойових операцій, у яких після Другої світової війни брали участь радянські та російські військові. До них належать події в Угорщині, Китаї, Кореї, В’єтнамі, Афганістані, Анголі, Мозамбіку, Сирії, Чечні, Грузії та інших країнах.

Російський соціолог Лев Гудков пояснював агресивну антизахідну риторику комплексом меншовартості та відчуттям історичної образи, яке систематично підтримує державна пропаганда. Після розпаду СРСР Росія не змогла перетворитися на сучасну демократичну державу та сприйняла успіхи сусідніх країн не як приклад, а як загрозу власній імперській моделі.

У цій системі Захід постає одночасно слабким, розбещеним і надзвичайно небезпечним. Російська пропаганда переконує громадян, що західні держави десятиліттями мріють знищити Росію, але водночас нібито не здатні витримати тривалу конфронтацію. Кремль розраховує на політичну втому, суперечки між союзниками України та прагнення європейців якнайшвидше повернутися до звичного життя.

Саме тому Брумме критикує й західні країни, які досі не сформували єдиного довгострокового плану протидії російській агресії. Москва прагне нав’язати світу порядок, заснований на силі, шантажі та праві великих держав контролювати слабших сусідів. Європа ж декларує захист міжнародних правил, але часто діє повільно та нерішуче.

Головний висновок автора полягає в тому, що легендарний «план Путіна» — це не детально продумана стратегія перемоги, а механізм збереження влади. Його суть полягає у тому, щоб ніколи не визнавати помилок, постійно змінювати цілі, пояснювати невдачі втручанням Заходу та оголошувати будь-який результат історичним досягненням.

За такої моделі війна може тривати доти, доки російське суспільство погоджується приймати пропагандистську картину світу. Кораблі можуть тонути, нафтобази — палати, економіка — втрачати технології, а армія — витрачати місяці на захоплення невеликих населених пунктів. Проте державне телебачення щодня повторюватиме незмінну формулу: Росія знову досягла успіху, а все відбувається точно за планом.