Освіта в Україні під час великої війни тримається буквально на межі можливого. Повітряні тривоги розривають навчальний процес, школи переходять із формату у формат, вищі навчальні заклади стикаються з браком фінансування, а система загалом переживає кадровий голод. У таких умовах питання якості освіти мало б бути не просто важливим, а визначальним. І тут виникає базове питання: хто саме в Україні відповідає за те, щоб ця якість не зникла остаточно.
Одним із ключових чиновників у цій системі є Руслан Васильович Гурак. Саме він уже понад десять років очолює державний орган, який має контролювати якість освіти. До 2017 року це була Державна інспекція навчальних закладів, а після реорганізації — Державна служба якості освіти. Тобто йдеться не просто про чиновника МОН чи формального адміністратора, а про людину, яка роками сидить у кріслі наглядача за академічною доброчесністю, стандартами навчання і дотриманням правил у системі освіти.
Проблема в тому, що сам Гурак давно фігурує у публічних матеріалах зовсім не як взірець цієї доброчесності.
Один із найгучніших сюжетів, який тягнеться за ним роками, — це історія з плагіатом у кандидатській дисертації. Профільні медіа, що спеціалізуються на викритті академічного плагіату, стверджували, що його дисертація 2006 року містить масштабні неатрибутовані запозичення з російських джерел. За оприлюдненими даними, йшлося про 54 сторінки тексту, які нібито були скопійовані з роботи російської дослідниці Тетяни Сухової і перекладені фактично через Google Translate. Саме мовні покручі і стилістично неприродні формулювання, як писали журналісти, і стали першою зачіпкою, яка вивела на російський першоджерельний текст.
Історія не обмежилася публікаціями в медіа. Була проведена судова експертиза, яка, за даними журналістів, встановила наявність у дисертації плагіату. Більше того, ще 24 січня 2017 року Окружний адміністративний суд Києва мав розглядати справу про позбавлення Гурака наукового ступеня кандидата наук. Але справа так і не була розглянута по суті. Сам Руслан Гурак тоді не визнав претензій і у відповідь заявляв про шантаж та вимагання з боку так званих антиплагіатних груп. На цьому фоні постає очевидне питання: як так сталося, що людина, чия власна академічна доброчесність роками ставиться під сумнів, продовжує керувати органом, який має стежити за якістю освіти в країні.
Не менш показовим є і політичний та кар’єрний бекграунд Гурака. У 2002–2006 роках він працював помічником Михайла Поплавського у Верховній Раді. Тоді в медіа його навіть називали “зірковим” помічником. Але цей епізод цікавий не сам по собі, а через те, що зв’язок із Поплавським, за публічними звинуваченнями, нібито міг мати продовження вже тоді, коли Гурак очолив державний освітній нагляд. Зокрема, видання Антикор писало, що в 2015 році в університеті Поплавського проводилися лише часткові перевірки, а не повноцінний аудит, що породило сумніви у неупередженості керівника інспекції. Якщо це так, то йдеться не лише про давні знайомства, а про можливе використання посадового ресурсу на користь “своїх”.
Ще один пласт — його зв’язки з політичним табором Януковича. У біографії Руслана Гурака фігурує членство у Партії регіонів. У медіа також згадувався його зв’язок із Дмитром Табачником — колишнім міністром освіти часів Януковича, який після 2014 року втік до Росії. У тому ж контексті в публікаціях з’являлися прізвища Лілії Гриневич та В’ячеслава Кириленка. Окремо журналісти пов’язували Гурака з історією навколо Катерини Кириленко, дружини тодішнього віцепрем’єра, яку звинувачували у масштабному плагіаті в наукових роботах. За цією версією, Гурак міг бути одним із тих, хто допоміг уникнути для неї серйозних наслідків. Це вже не просто питання особистої репутації. Це питання про те, чи не перетворювалася державна інституція контролю якості освіти на інструмент прикриття “правильних” людей.
Окрема зона ризику — його майновий стан і джерела коштів. У травні 2020 року Гурак вніс зміни до декларації, вказавши дохід у 620 тисяч гривень від “відчуження рухомого майна”. Але, як звертали увагу журналісти з посиланням на дані Interfax, при цьому всі автомобілі залишилися у власності. Тобто з’являється цілком логічне питання: що саме було відчужено, якщо автопарк нікуди не зник.
При офіційній річній зарплаті близько 959 тисяч гривень Гурак, згідно з публікаціями, зміг не лише сформувати значний набір активів, а й позичити Ользі Василівні Гурак 125 тисяч доларів. Крім того, він тримає на рахунках і у готівці валюту та кошти на загальну суму понад 100 тисяч у перерахунку. Сам факт наявності заощаджень не є злочином, але у випадку чиновника, до якого вже є питання щодо доброчесності, кожен такий епізод автоматично викликає інтерес.
Ще цікавішою є історія з нерухомістю у селі Гореничі Бучанського району Київської області. У державних реєстрах журналісти виявили аномальну концентрацію майна на ім’я Ольги Гурак, яку називають ймовірною сестрою посадовця. Саме на неї записані кілька ділянок у престижній локації. Перші дві вона набула у травні 2019 року, тобто вже тоді, коли Руслан Гурак очолював Державну службу якості освіти. Одна з ділянок — на березі озера — має площу близько пів гектара. Інша — 0,1251 га.
Але справа не лише в землі. На одній із ділянок, яку Ольга Гурак придбала у 2021 році, ведеться будівництво. Саме цей об’єкт незавершеного будівництва площею майже 300 квадратних метрів — 293,2 кв. м — вказаний у декларації самого Руслана Гурака. Тобто чиновник не відмежовується від цього активу, а фактично підтверджує зв’язок із ним. Особливу увагу привертає той факт, що ділянка включає приватизовану частину водойми. А це вже може вказувати на потенційні порушення не лише етичного характеру, а й земельного та водного законодавства.
Згідно з декларацією за 2024 рік, Руслан Гурак має у власності квартиру в Києві площею 180,5 кв. м, яка записана на нього ще з 2004 року. Також він володіє будинком у селі Вербівці Івано-Франківської області площею 58,1 кв. м, придбаним у січні 2014 року. Там же у нього дві земельні ділянки, одна з яких під самим будинком. Окрім цього, він задекларував землю у Городенці на Івано-Франківщині площею 1600 кв. м, а також ділянку в Гореничах площею 1219 кв. м, яка перебуває у власності з 2003 року.
Що стосується автомобілів, то у власності Гурака є преміальний Land Rover Range Rover Autobiography 2015 року, придбаний і задекларований у квітні 2023 року за 1 104 000 грн. Але навіть тут виникає питання до адекватності оцінки. За даними ринку, аналогічні машини такого року випуску сьогодні коштують у середньому близько 40 тисяч доларів, тобто приблизно 1,7–1,8 млн грн. Інакше кажучи, задекларована вартість може бути помітно занижена. Крім того, посадовець зазначив право безоплатного користування автомобілем Skoda Octavia A7 2016 року випуску, який записаний на вже згадану Ольгу Гурак. На вторинному ринку така машина коштує приблизно 12–13 тисяч доларів.
Показово, що у деклараціях Руслана Гурака не фігурують інші близькі особи — дружина, діти чи батьки. На тлі концентрації активів на ймовірній сестрі це тільки підсилює інтерес до того, як саме оформлюються активи і чи не використовується для цього стандартна схема винесення майна за межі прямої декларативної відповідальності.
У фіналі вся ця історія виглядає не як набір випадкових епізодів, а як цілісний портрет системного чиновника, який роками тримається на чолі важливої державної інституції, попри довгий шлейф запитань. Плагіат у дисертації. Політичне минуле з регіоналами. Зв’язки з одіозними персонажами старої освітньої системи. Підозрілий баланс між офіційними доходами і способом життя. Майно, записане на ймовірних родичів. І при цьому — жодної повноцінної публічної оцінки з боку держави.
Редакція направила журналістські запити до НАЗК, МОН, Державної служби якості освіти та самому Руслану Гураку. У НАЗК відповіли, що не досліджували діяльність цього посадовця у контексті озвучених фактів. У МОН повідомили, що до міністерства не надходило листів від Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти про встановлені порушення щодо текстових запозичень без посилання на джерело у дисертації Гурака. Відповіді від самої Державної служби якості освіти та від самого Руслана Гурака на момент публікації редакція не отримала.
І в цьому, можливо, головний висновок цієї історії. Українська освіта сьогодні живе в умовах постійного стресу, скорочення ресурсів і війни. Але навіть у такій ситуації на вершині системи продовжують залишатися люди, до яких є давні і публічні питання — і з академічної, і з політичної, і з майнової точки зору. Поки на ці питання не буде чесної і предметної відповіді, розмови про “якість освіти” ризикують залишатися лише красивою вивіскою.
