Американський лівий політичний табір дедалі помітніше впливає на порядок денний Демократичної партії, однак у питанні війни Росії проти України він залишається глибоко розділеним. Поки одні з найвідоміших прогресивних політиків США називають російське вторгнення проявом імперіалізму та підтримують право Києва на самооборону, радикальніше крило вимагає припинити американські поставки озброєнь і зробити ставку на переговори з Москвою.
Особливо гостро ця суперечка проявилася навколо Democratic Socialists of America (DSA) — найбільшої організації демократичних соціалістів у США, з якою пов’язана частина відомих представників прогресивного табору. Ще після початку повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року DSA офіційно засудила напад РФ, але водночас закликала до «негайної дипломатії та деескалації». Організація від самого початку розглядала конфлікт передусім через антивоєнну та антимілітаристську оптику.
Ця позиція за чотири роки стала ще помітнішою. Співголова DSA Меган Ромер у нещодавньому інтерв’ю прямо виступила проти постачання американської зброї Україні. Її аргумент полягає в тому, що Вашингтон повинен вкладатися не у військову підтримку, а в масштабні дипломатичні зусилля, спрямовані на те, щоб змусити Росію припинити війну. В іншому публічному виступі Ромер називала мілітаризм однією з головних перешкод для соціалістичної політики загалом.
Саме тут проходить одна з головних ліній розколу американських лівих. Для DSA та частини антивоєнного руху постачання зброї залишається продовженням американського мілітаризму незалежно від того, хто є агресором. Критики такого підходу заперечують: вимога припинити допомогу Києву без механізму, який примусив би російські війська залишити окуповані території, фактично створює перевагу для Москви. Ця суперечка точиться навіть усередині самої DSA — на її майданчиках публікувалися автори, які прямо ставили питання, яким чином Україна має домогтися виведення російських військ без можливості оборонятися.
При цьому ототожнювати позицію DSA з позицією всього прогресивного крила Демократичної партії було б помилкою.
Один із найвпливовіших американських лівих політиків Берні Сандерс займає значно жорсткішу позицію щодо Кремля. Сенатор неодноразово називав Володимира Путіна автором неспровокованого вторгнення та різко критикував Дональда Трампа за спроби перекласти відповідальність за початок війни на Україну. У березні 2025 року Сандерс заявляв у Сенаті, що твердження Трампа про нібито початок війни Україною є брехнею, а його характеристика Володимира Зеленського як «диктатора» не відповідає дійсності.
І в 2026 році позиція Сандерса щодо самої природи війни не змінилася. У липневій заяві він знову назвав вторгнення Путіна в Україну неспровокованим і поставив його в один ряд із прикладами порушення міжнародного права та застосування сили проти інших держав.
Схожу позицію щодо України займає й одна з найпомітніших молодих політикинь демократів — Александрія Окасіо-Кортес. На Мюнхенській конференції з безпеки у лютому 2026 року вона наголосила, що переговори про майбутнє України не можуть відбуватися без самої України, а Росія не повинна отримувати винагороду за порушення суверенітету сусідньої держави. Її аргумент був принциповим: якщо агресія приносить територіальні чи політичні дивіденди, це створює небезпечний прецедент для інших держав.
Водночас Окасіо-Кортес також виступає проти концепції безумовної військової допомоги будь-якому союзнику США. Найочевидніше це проявляється у її позиції щодо Ізраїлю. Саме тому американський прогресивний табір складно ділити просто на «прихильників» і «противників» озброєнь: значна частина його представників оцінює кожен конфлікт окремо через призму міжнародного права, прав людини та питання, хто виступає агресором.
Ще складніший випадок — конгресвумен Ільхан Омар. Вона давно критикує широкі економічні санкції та неконтрольовані поставки зброї, побоюючись наслідків для цивільного населення й подальшої ескалації. Ще напередодні повномасштабного вторгнення вона попереджала, що надмірно широкі санкції можуть завдати значної шкоди звичайним росіянам.
Водночас її позицію також не можна описати як просту відмову від підтримки України. У липні 2025 року Омар була серед конгресменів, які підписали петицію для розблокування розгляду законопроєкту H.R. 2913 про підтримку України. У червні 2026-го відповідна процедура в Палаті представників набрала необхідні 218 голосів.
На іншому полюсі нового лівого покоління перебуває Абдул Ель-Саїд, який цього року став кандидатом демократів до Сенату від Мічигану. Попри різку критику американської допомоги Ізраїлю, Ель-Саїд проводить принципову відмінність між цим випадком та Україною. Він заявляв, що підтримка української самооборони є виправданою, оскільки йдеться про суверенну державу, на яку напав сусід і тим самим порушив міжнародне право.
Це демонструє головну проблему для Києва: американські ліві не рухаються до єдиної антиукраїнської позиції, але всередині цього середовища справді посилюється антимілітаристське крило, яке ставить під сумнів сам принцип озброєння союзників США.
І значення цього процесу виходить далеко за межі DSA.
Прогресивні політики дедалі успішніше працюють із молодими американцями, виборцями великих міст та людьми, невдоволеними вартістю житла, медицини й освіти. Їхня основна популярність виникла не через зовнішню політику, а через внутрішні економічні питання. Але разом із соціальною програмою в політичний мейнстрим поступово входять і їхні погляди на американську роль у світі.
Показовим став успіх Зохрана Мамдані, який очолив Нью-Йорк на початку 2026 року. Його політична платформа зосереджена насамперед на доступності житла, транспорті та соціальній нерівності. Водночас у зовнішньополітичних питаннях Мамдані належить до критиків традиційного американського підходу, особливо щодо Ізраїлю. Влітку він навіть обговорював можливість виконання ордера Міжнародного кримінального суду щодо Беньяміна Нетаньягу, хоча згодом визнав, що мер Нью-Йорка юридично не має таких повноважень.
Сама по собі популярність таких політиків ще не означає, що Демократична партія найближчим часом відмовиться від військової підтримки України. Прогресивний табір занадто неоднорідний: Сандерс, Окасіо-Кортес та Ель-Саїд прямо визнають право України оборонятися від російського вторгнення, тоді як керівництво DSA займає значно жорсткішу антивоєнну позицію.
Але для Києва важливо інше. Дискусія у США вже не зводиться лише до традиційного протистояння між демократами, які підтримують Україну, та ізоляціоністами-республіканцями. Поступово формується другий потенційний центр скепсису щодо військової допомоги — зліва.
Мотивація там зовсім інша. Праві ізоляціоністи часто говорять про «America First», витрати американських платників податків та небажання Вашингтона оплачувати безпеку Європи. Радикальні ліві виходять з антимілітаризму, критики військово-промислового комплексу та переконання, що дипломатія повинна мати пріоритет над постачанням зброї.
Для України результат, однак, може бути однаковим: зростання кількості політичних сил у США, які ставлять під сумнів довгострокове озброєння Києва.
Саме тому майбутня американська дискусія щодо України може стати складнішою, ніж звичний поділ на республіканців і демократів. Усередині обох партій формуються групи, які з різних ідеологічних причин хочуть скорочення американської військової ролі за кордоном. А паралельно і справа, і зліва залишаються впливові політики, які вважають поразку російської агресії принциповим питанням міжнародної безпеки.
Тож справжня боротьба за майбутню підтримку України у Вашингтоні дедалі більше відбуватиметься не між двома партіями, а всередині кожної з них. І саме те, яка модель зовнішньої політики переможе серед нового покоління американських виборців, може визначати ставлення США до України набагато довше, ніж каденція будь-якого окремого президента.
