Golosnovinua.com

Позначка: дисиденти

  • У США викрили мережу, яка готувала вбивства Каспарова та інших опозиціонерів

    У США викрили мережу, яка готувала вбивства Каспарова та інших опозиціонерів

    У США розслідують діяльність мережі, яку американська прокуратура пов’язує з російськими спецслужбами. За версією слідства, її учасники вербували людей для стеження за російськими опозиціонерами, підготовки замовних убивств і диверсій у країнах, які підтримують Україну. У справі вже висунули обвинувачення п’ятьом особам.

    Окремо іспанська газета El Mundo повідомила, що серед можливих цілей могли бути шахіст і засновник Форуму вільної Росії Гаррі Каспаров, колишній депутат Держдуми РФ Ілля Пономарьов, а також, імовірно, Володимир Кара-Мурза. Щодо останнього видання прямо зазначає, що його статус як цілі не був підтверджений у відкритих матеріалах справи. Інформацію про загрозу Каспарову також переказує Chess.com із посиланням на El Mundo та джерело з оточення опозиціонера.

    За даними El Mundo, влітку Каспарова попередила американська влада, що він може бути мішенню плану з його ліквідації. Після цього йому надали посилену охорону. Сам Каспаров давно живе у США та відкрито критикує Кремль.

    У матеріалах Міністерства юстиції США імена потенційних жертв не розкриваються. Там фігурує лише «Victim-1» — відомий російський дисидент, який перебуває у США. За версією прокуратури, завербованому виконавцю передали дві адреси, пов’язані з цією людиною, та доручили провести спостереження. За фото і відео йому обіцяли від $1 тисячі до $1,5 тисячі.

    Після завершення стеження, стверджує обвинувачення, чоловікові запропонували $40 тисяч за «усунення» жертви. Коли він відмовився сам брати участь у вбивстві, організатори нібито попросили його знайти когось іншого, хто погодився б виконати замовлення.

    Міністерство юстиції США стверджує, що мережа діяла щонайменше з 2024 року та була частиною ширшої системи операцій російських спецслужб за кордоном. Її учасникам закидають не лише підготовку вбивств, а й спроби організації атак проти цивільної та військової інфраструктури в європейських країнах, які Москва вважає союзниками України.

    Серед обвинувачених американська прокуратура називає колишнього полковника російських спецслужб Юрія Храмеєва, його сина Кирила Храмеєва, якого називають офіцером ФСБ, а також кубинця Оеміса Ромагосу Дурруті, Яйделя Дельгадо Суареса та венесуельця Анхеля Едуардо Кастро. За даними Мін’юсту США, частина з них займалася безпосереднім вербуванням виконавців у Сполучених Штатах.

    Прокуратура окремо наголошує, що наразі йдеться саме про обвинувачення, а не встановлену судом вину. Усі фігуранти вважаються невинуватими, доки їхню вину не буде доведено в суді.

    За даними El Mundo, ще однією можливою ціллю мережі міг бути Ілля Пономарьов, який живе між Києвом і Вашингтоном. Видання пише, що завербована людина фотографувала два об’єкти, пов’язані з потенційною жертвою у Вашингтоні. Водночас американська прокуратура публічно не підтвердила, що «Victim-1» — саме Пономарьов.

    Так само не підтверджено офіційно, що потенційною третьою ціллю був Володимир Кара-Мурза. El Mundo називає його серед можливих фігур, але без прямого підтвердження з матеріалів обвинувачення.

    У справі також фігурує ймовірна підготовка вбивства російського опозиціонера у Вільнюсі. За даними американського слідства, за це виконавцям могли пропонувати близько $25 тисяч. Іспанське видання серед можливих цілей у Литві називає співзасновника Форуму вільної Росії Івана Тютріна та башкирського активіста Руслана Габбасова, однак у публічних документах не зазначено, про кого саме йшлося.

    Американська влада розглядає цю справу як приклад транснаціональних репресій. Директор ФБР Каш Патель заявив, що ймовірна змова демонструє, наскільки далеко можуть заходити іноземні спецслужби, намагаючись залякати або фізично усунути критиків влади за межами власної країни.

    Для Вашингтона справа має особливу вагу ще й тому, що, за версією обвинувачення, операції планувалися безпосередньо на території США. Це переводить історію з площини політичного тиску на емігрантів у категорію загрози національній безпеці.

    Американська прокуратура справді висунула обвинувачення п’ятьом особам у змові, пов’язаній із підготовкою замовних убивств і терористичних актів. Імена Каспарова, Пономарьова та Кара-Мурзи з’явилися вже в журналістському розслідуванні El Mundo, тоді як офіційні документи США персонально жертв не називають.

  • Таємниці “конституційної ночі”: вдова Левка Лук’яненка розповіла, що насправді відбувалося у Раді

    Таємниці “конституційної ночі”: вдова Левка Лук’яненка розповіла, що насправді відбувалося у Раді

    У День Конституції України вдова Левка Лук’яненка Надія Лук’яненко поділилася спогадами про одну з найважливіших ночей в історії незалежної України — ухвалення Конституції 28 червня 1996 року. В інтерв’ю OBOZ.UA вона розповіла, як її чоловік працював над Основним Законом, чому не був повністю задоволений ухваленим текстом, яким був у побуті та як нинішня російсько-українська війна торкнулася їхньої родини найболючіше — загибеллю онука Антона.

    Левко Лук’яненко — одна з ключових постатей українського державотворення. Він був дисидентом, багаторічним політв’язнем радянських таборів, одним зі співзасновників Української Гельсінської групи, народним депутатом кількох скликань, автором Акта проголошення незалежності України та Героєм України. Український інститут національної пам’яті нагадує, що Лук’яненко народився 24 серпня 1928 року в селі Хрипівка на Чернігівщині, а його життя стало символом опору радянській системі та боротьби за незалежну Україну.

    За словами Надії Лук’яненко, шлях до Конституції почався не у 1996-му, а ще після проголошення незалежності. Україна вже була самостійною державою, але продовжувала жити за радянським Основним Законом, до якого лише вносили окремі зміни. Левко Лук’яненко вважав, що незалежна держава не може повноцінно існувати без власної Конституції.

    Вдова політика згадує, що її чоловік працював над текстом надзвичайно ретельно. У нього був звичайний зошит, розділений навпіл, у якому він власноруч переписував і переосмислював майже кожну статтю майбутньої Конституції. Він не просто редагував формулювання, а продумував кожне слово. За словами Надії Лук’яненко, цей зошит згодом вона передала до музею.

    Ухвалення Конституції давалося парламенту вкрай важко. Як згадувала вдова Лук’яненка, опір був не лише серед комуністів і соціалістів, а й серед частини демократичного табору. Сам Лук’яненко пояснював це тим, що Конституція означала повноцінне оформлення української державності, а це влаштовувало далеко не всіх.

    “Конституційна ніч” тривала майже добу. Депутати не виходили із сесійної зали, шукали компроміси, голосували за окремі статті та намагалися завершити процес до того, як президент Леонід Кучма винесе проєкт Конституції на всеукраїнський референдум. Як писав Укрінформ, ухвалення Основного Закону стало однією з найдраматичніших парламентських подій 1990-х: окремі статті обговорювали й голосували практично протягом доби.

    Сам Левко Лук’яненко пізніше неодноразово згадував, що Конституція народжувалася у жорсткій боротьбі. В інтерв’ю “Українському інтересу” він говорив, що ухвалення Основного Закону було результатом протистояння різних політичних сил і конституційних комісій, а не спокійного консенсусу.

    Водночас Лук’яненко не вважав ухвалену Конституцію ідеальною. Найбільше його непокоїла стаття 15, яка закріплює, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Він вважав, що після відмови від комуністичної ідеології Україна мала сформувати власну державницьку ідею, яка об’єднувала б суспільство. На його думку, її відсутність дозволила ще довго співіснувати в країні радянським, російським і українським світоглядним орієнтирам, що послаблювало державу та робило її вразливою до зовнішнього впливу.

    У давнішому інтерв’ю “Дивись.info” Лук’яненко також казав, що Конституція є віддзеркаленням стану нації. Він пояснював, що документ ухвалювався у складний перехідний період, коли суспільство ще не до кінця позбулося радянської спадщини, тому Основний Закон неминуче відображав компроміси тієї доби.

    Окрема частина інтерв’ю Надії Лук’яненко присвячена особистому життю з політиком. Вони познайомилися у 1989 році, коли він балотувався до Верховної Ради від округу в Івано-Франківську. Тоді вона була секретарем обласної організації Української Гельсінської спілки, яку очолював Лук’яненко. Їхні стосунки починалися як робоче партнерство, а згодом переросли в сімейний союз. Одружилися вони 1 вересня 1990 року й прожили разом 28 років.

    Надія Лук’яненко згадує чоловіка не лише як політика, а й як людину надзвичайно просту, працьовиту й господарську. Він виріс у селі, умів будувати, ремонтувати, працювати на землі, лагодити електрику й навіть власноруч робити побутові речі, коли у 1990-х їх було неможливо купити. Водночас побут ніколи не був для нього головним: на першому місці завжди залишалися Україна, політична робота, листи людей і державні справи.

    Та найболючішою частиною розмови стала розповідь про онука Антона. За словами Надії Лук’яненко, троє синів її доньки Люби стали на захист України. Один із них прослужив понад три роки й демобілізувався, ще один служить помічником капелана, а Антон загинув на війні. Спершу родині повідомили, що він зник безвісти, і близькі довго жили надією. Згодом ДНК-експертиза підтвердила: знайдені останки належать йому.

    Надія Лук’яненко розповіла, що родина досі чекає на поховання. За її словами, документація перебуває в Міністерстві оборони, а очікування триває вже третій місяць. Вона зізналася, що це особливо важко: знати, що людини вже немає, але не мати змоги провести її в останню путь.

    Ця історія стала болючим символом тяглості української боротьби. Левко Лук’яненко майже все життя присвятив визволенню України з-під радянського та російського впливу, а вже наступне покоління його родини змушене було боронити державу від повномасштабної російської агресії зі зброєю в руках.

    На тлі Дня Конституції ці спогади звучать особливо гостро. Україна відзначає 30-річчя Основного Закону в умовах війни, коли право на незалежність, власну мову, історію, героїв і державність знову доводиться захищати щодня.

    Саме тому інтерв’ю Надії Лук’яненко — це не лише особиста історія про чоловіка, родину й втрату. Це нагадування про те, що українська Конституція не була подарунком чи формальністю. Вона народжувалася у політичній боротьбі, після десятиліть репресій і таборів, а сьогодні її сенс продовжують захищати українські військові на фронті.

  • Таємниці будівлі СБУ: без вежі, але з підвалами

    Таємниці будівлі СБУ: без вежі, але з підвалами

    Історія будівлі на вулиці Короленка, 33 (раніше і тепер Володимирська), бере свій початок у 1912 році, коли Київська губернська земська управа вирішила звести представницьке офісне приміщення. Для цього був проведений конкурс архітектурних проєктів, переміг відомий столичний зодчий Володимир Щуко. Його проект поєднав симетричний фасад, мансарду та двоярусну башту на кшталт барокових колоколень Києва. Перший символічний камінь заклала Ольга Столипіна, вдова реформатора Петра Столипіна, а другий – прем’єр-міністр Володимир Коковцов.

    Будівництво почалося активно, частина приміщень була готова до 1914 року, але Першу світову війну та події 1917-го не дозволили завершити роботи. Вже в радянський період споруду добудували, проте від башти вирішили відмовитися. Будівля отримала назву Дворець праці і слугувала осередком профспілкового руху: тут діяли бібліотека, театральна каса, бюро фізкультури, проводили лекції, концерти та кінопокази.

    Після 1934 року будівля стала резиденцією головних органів влади УРСР. Тут розміщувалися ЦК КП(б)У та ЦК комсомолу, а згодом – органи держбезпеки. Під час німецької окупації приміщення використовували гестапівці. У його стінах перебували радянські підпільники, українські патріоти та відомі дисиденти, серед яких Василь Стус, Олена Теліга, Іван Світличний.

    Не менш цікава й доля Сергія Корольова: юний майбутній конструктор космічних кораблів отримав тут у 1924 році документи, які дозволили йому продовжити навчання в Київському політехнічному інституті та зробили перший крок до видатної кар’єри.

    Таким чином, будівля на Короленка, 33 стала свідком ключових подій історії Києва – від земських управ до профспілок, від радянських репресій до боротьби дисидентів, залишаючись значущим культурним та історичним об’єктом столиці.

  • Україна з тривогою спостерігає за обміном полоненими між Москвою і Заходом

    Україна з тривогою спостерігає за обміном полоненими між Москвою і Заходом

    Обмін полоненими між Росією та Західними країнами, який викликав широкий резонанс, привернув пильну увагу українських чиновників і громадськості. Хоча Україна не брала безпосередньої участі в цій угоді, її наслідки та потенційні впливи на майбутнє викликають серйозні занепокоєння, пише The Washington Post.

    ▪️Українські чиновники не брали безпосередньої участі в монументальному обміні ув’язненими між Росією і Заходом. Однак у міру того, як поширювалися новини, дехто ставив запитання – що ця угода може означати для їхньої країни.

    ▪️Вищі посадові особи, включно з президентом Володимиром Зеленським, не коментували обмін. Але масштаби, складність і важливість заходу не залишилися непоміченими – це складний і секретний дипломатичний процес, у якому брали участь чиновники дев’яти країн.

    ▪️В п’ятницю прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков швидко розвіяв будь-які припущення, що угода з ув’язненими може призвести до перемовин про припинення конфлікту в Україні. Але в Києві вже давно побоюються, що союзники, особливо США, можуть почати секретні переговори з Москвою.

    ▪️Українські офіційні особи в п’ятницю наполягали, що вони змусять президента Байдена виконати його обіцянку, яку він часто повторює: «Нічого про Україну без України».

    ▪️Радник Зеленського Михайло Подоляк сказав в інтерв’ю The Washington Post, що Україна зараз «надто незалежна», щоб її можна було оминути під час будь-яких потенційних переговорів, і щоб умови припинення вогню нав’язували інші.

    ▪️Але українці розуміють, що їхня країна виживає за рахунок зброї та грошей, позичених і подарованих з-за кордону. Якщо хоч одне з цих джерел буде перервано, на Україну чекають великі неприємності.

    ▪️За цієї причини звістка про угоду з ув’язненими – результат багатомісячних кропітких і складних дипломатичних переговорів між Москвою і Вашингтоном – змусила деяких українців насторожитися.

    ▪️Історія показує, що у Києва є вагомі підстави турбуватися про примус до компромісів. Коли 10 років тому почався конфлікт із Росією, лідери Франції та Німеччини Франсуа Олланд і Ангела Меркель підштовхнули президента України Петра Порошенка до підписання угоди про припинення вогню, відомої як Мінські угоди, на вкрай невигідних умовах.

    ▪️Хоча обмін став дипломатичною перемогою Володимира Путіна, українці наполягають, що йому не вдасться змусити їх відмовитися від амбіцій на вільне, демократичне майбутнє в Євросоюзі.

    ▪️Для деяких українських чиновників обмін став поверненням у минуле. «Відроджуються найкращі практики холодної війни з обміну дисидентами і шпигунами», – сказав один високопоставлений український чиновник на умовах анонімності.

    ▪️Он не висловив занепокоєння з приводу того, що західні офіційні особи, які беруть участь в обміні, могли піти на будь-які поступки щодо підтримки України як умови угоди. «Переговори відбуваються завжди, у найважчі моменти. І слава Богу, що відбуваються. Було б гірше, якби вони не велися, а уряди просто перейшли до ядерних ударів», – сказав він.