Golosnovinua.com

Позначка: Герой України

  • На командира «Хартії» Ігоря Оболєнського скоїли замах: Зеленський повідомив про затримання нападників

    На командира «Хартії» Ігоря Оболєнського скоїли замах: Зеленський повідомив про затримання нападників

    На командира 2-го корпусу Національної гвардії України «Хартія» Ігоря Оболєнського було скоєно замах. Нападника та його спільника вже затримали, а правоохоронці проводять необхідні слідчі дії.

    Про це повідомив президент України Володимир Зеленський.

    «Говорив із командиром “Хартії” Ігорем Оболєнським. Була сьогодні спроба замаху на Ігоря. Нападник і його спільник затримані. Ведуться необхідні процесуальні дії», — зазначив глава держави.

    За словами президента, він уже заслухав доповідь виконувача обов’язків голови Служби безпеки України Олександра Поклада щодо обставин інциденту.

    «На цю спробу удару по Україні та українському командиру обов’язково відповімо», — наголосив Зеленський.

    Наразі правоохоронні органи не розголошують деталей замаху, а також не повідомляють про можливі мотиви чи осіб, які могли стояти за його організацією.

    Ігор Оболєнський очолює 2-й корпус Національної гвардії України «Хартія». У липні 2026 року йому було присвоєно звання Героя України.

    Військову службу він розпочав ще у 2014 році, коли служив в артилерійській бригаді Збройних сил України та спецпідрозділі «Омега». Згодом став командиром 1-го батальйону 4-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії та брав участь у боях за Слов’янськ і Краматорськ.

    Після звільнення зі служби у 2019 році Оболєнський працював у бізнесі, однак із початком повномасштабного вторгнення Росії повернувся до війська. У 2022 році він очолив добровольче формування територіальної громади «Хартія», на базі якого пізніше було створено 13-ту бригаду оперативного призначення НГУ «Хартія». Згодом Оболєнський став її командиром.

    Підрозділ виконував бойові завдання на Луганщині, зокрема в районі Серебрянського лісництва, а пізніше був перекинутий на Харківський напрямок.

    Обставини замаху наразі встановлюють правоохоронці. Офіційна інформація щодо перебігу розслідування очікується після завершення першочергових слідчих дій.

  • Зеленський назвав нового начальника Генштабу: хто такий бойовий генерал Ігор Скибюк

    Зеленський назвав нового начальника Генштабу: хто такий бойовий генерал Ігор Скибюк

    Президент України Володимир Зеленський повідомив, що новим начальником Генерального штабу Збройних сил України стане генерал-майор Ігор Скибюк — досвідчений бойовий командир, Герой України та колишній командувач Десантно-штурмових військ. Він має працювати у зв’язці з новопризначеним головнокомандувачем ЗСУ Михайлом Драпатим, з яким раніше разом проходив службу та захищав Україну.

    Про майбутнє призначення глава держави оголосив 22 липня після наради з новим військовим керівництвом. За словами Зеленського, кандидатуру Скибюка визначили разом із Михайлом Драпатим та Євгенієм Хмарою.

    «Новим начальником Генерального штабу Збройних сил України стане генерал-майор Ігор Скибюк — дуже досвідчений військовий, із яким новий головнокомандувач пліч-о-пліч захищав Україну», — повідомив президент.

    Водночас на момент появи заяви призначення ще мало бути формалізоване відповідними указами. Зеленський наголосив, що рішення щодо оновлення керівництва Збройних сил готуються і мають бути юридично оформлені протягом дня. Отже, президент спочатку політично оголосив кандидатуру нового начальника Генштабу, після чого мав з’явитися офіційний кадровий документ.

    Скибюк має змінити на посаді генерал-майора Андрія Гнатова. Президент не розкрив усіх подробиць щодо його подальшої служби, але повідомив, що формат роботи Гнатова, як і колишнього головнокомандувача Олександра Сирського, уже обговорювався. Зеленський підкреслив необхідність правильної та злагодженої передачі справ, щоб кадрові зміни не вплинули на проведення бойових операцій і управління військами.

    Оновлення Генерального штабу стало продовженням масштабної зміни вищого військового керівництва. Напередодні, 21 липня, Зеленський оголосив, що новим головнокомандувачем ЗСУ стане Михайло Драпатий. Він замінив Олександра Сирського, який очолював українську армію з лютого 2024 року.

    Глава держави пояснив, що разом із Драпатим та іншими посадовцями визначив нову конфігурацію Генерального штабу. Президент поставив перед оновленим командуванням завдання гарантувати безперервність операцій Сил оборони, продовжити реформу корпусної системи, забезпечити фронт озброєнням і безпілотниками, розвивати далекобійні удари та представити чітке бачення мобілізаційного процесу.

    Призначення Скибюка виглядає логічним і з погляду його попередньої посади. Із 3 червня 2025 року він був заступником начальника Генерального штабу ЗСУ, тобто вже був безпосередньо залучений до роботи центрального органу військового управління. Під час кадрових змін у червні 2025 року Скибюк залишив посаду командувача Десантно-штурмових військ і перейшов до Генштабу. Тоді президент пояснював перестановки необхідністю зосередити найдосвідченіших бойових командирів на ключових напрямах управління армією.

    Хто такий Ігор Скибюк

    Ігор Скибюк — генерал-майор Збройних сил України, який пройшов шлях від командира аеромобільного взводу до керівництва одним із головних органів управління українською армією. В офіційній біографії на сайті ЗСУ зазначено, що він народився 1977 року.

    Військову освіту Скибюк здобув в Одеському інституті Сухопутних військ, який закінчив 1998 року. Згодом він двічі навчався в Національному університеті оборони України — у 2011 та 2024 роках.

    Кар’єру він починав у десантних підрозділах. Скибюк послідовно обіймав посади від командира аеромобільного взводу до заступника командира окремої десантно-штурмової бригади — начальника повітряно-десантної служби. Пізніше він був начальником штабу — першим заступником командира бригади, командиром окремої десантно-штурмової бригади, начальником штабу — заступником командувача ДШВ, а згодом очолив Десантно-штурмові війська.

    Значна частина служби Скибюка пов’язана з 80-ю окремою десантно-штурмовою Галицькою бригадою. У цій військовій частині він починав службу наприкінці 1990-х років, а вже під час повномасштабної війни очолив її. Під його командуванням бригада брала участь у низці складних бойових операцій. Офіційний ресурс ДШВ характеризував Скибюка як командира з великим бойовим досвідом, а 80-ту бригаду під його керівництвом — як підрозділ, що відзначився серією успішних операцій.

    У 2001–2002 роках Скибюк також проходив службу у складі українського миротворчого контингенту в Косові. Там він командував спеціальним взводом спеціальної роти. Цей етап дав йому досвід роботи у міжнародному середовищі та взаємодії з військовими інших держав.

    Командування Десантно-штурмовими військами

    11 лютого 2024 року Зеленський призначив Ігоря Скибюка командувачем Десантно-штурмових військ ЗСУ. До цього він був начальником штабу — заступником командувача ДШВ, а ще раніше командував 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою.

    На чолі ДШВ Скибюк працював у період надзвичайно інтенсивних бойових дій. Десантно-штурмові частини виконували завдання на найбільш складних ділянках фронту, зокрема на сході України. В одному з інтерв’ю 2024 року генерал розповідав, що на окремих напрямках проти однієї української військової частини могли діяти до семи ворожих формувань. Попри таку перевагу Росії, українські десантники продовжували утримувати позиції та виконувати поставлені завдання.

    Скибюк також наголошував на тому, що характер сучасної війни швидко змінюється. За його оцінкою, якщо раніше вирішальну роль часто відігравала маса військ і техніки, то тепер дедалі більшого значення набувають технології, розвідка, безпілотні системи, швидкість ухвалення рішень і точність ураження.

    У червні 2025 року Скибюка звільнили з посади командувача ДШВ та перевели на роботу до Генерального штабу. Командування десантними військами тоді передали Олегу Апостолу, а Скибюк став одним із заступників начальника Генштабу.

    Герой України та бойові нагороди

    Ігор Скибюк має звання Героя України. У жовтні 2022 року президент вручив йому орден «Золота Зірка». На той момент Скибюк мав звання полковника. Нагороду він отримав за особисту мужність і героїзм, проявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.

    Генерал також нагороджений орденами Богдана Хмельницького другого та третього ступенів, а також іншими державними й відомчими відзнаками.

    Скибюк належить до командирів, які значну частину кар’єри провели безпосередньо у бойових підрозділах. Саме бойовий досвід нового начальника Генштабу президент окремо підкреслив, оголошуючи про кадрове рішення.

    Чому важлива його взаємодія з Драпатим

    Особливу увагу Зеленський звернув на те, що Скибюк раніше служив разом із Михайлом Драпатим. Для керівництва ЗСУ взаєморозуміння між головнокомандувачем і начальником Генерального штабу має принципове значення.

    Головнокомандувач визначає основні напрями застосування армії, несе відповідальність за військове командування та стратегічні рішення. Генеральний штаб займається плануванням оборони, організацією застосування військ, координацією між командуваннями та практичною реалізацією визначених завдань. Тому ефективність усієї системи значною мірою залежить від того, наскільки злагоджено працюють двоє її ключових керівників.

    Заява президента про те, що Драпатий і Скибюк «пліч-о-пліч захищали Україну», має підкреслити наявність між ними спільного бойового досвіду й довіри. У період, коли Сили оборони ведуть операції на кількох напрямках, одночасно реформують корпусну систему та потребують прискореного впровадження технологій, така взаємодія може стати одним із ключових чинників стабільності командування.

    Після формалізації указів Ігор Скибюк має очолити Генеральний штаб у надзвичайно складний момент війни. Перед новою командою стоятимуть завдання не допустити збоїв у бойовому управлінні, продовжити чинні операції, зміцнити протиповітряну оборону, поліпшити забезпечення підрозділів, розвивати далекобійні спроможності та знайти ефективніші рішення щодо підготовки й поповнення війська.

    Генеральний штаб очолить не стороння для системи людина, а генерал, який уже понад рік працював усередині цього органу та до того командував одним із найбільш боєздатних родів військ. Його призначення разом із переходом Михайла Драпатого на посаду головнокомандувача фактично завершує формування нового керівного тандему Збройних сил України.

  • Їхні імена назавжди увійдуть в історію: Зеленський присвоїв звання Героя України дев’ятьом оборонцям

    Їхні імена назавжди увійдуть в історію: Зеленський присвоїв звання Героя України дев’ятьом оборонцям

    Президент України Володимир Зеленський у День Конституції України присвоїв найвище державне звання — Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» — дев’ятьом українським військовослужбовцям та поліцейським. Вісім із них удостоєні цієї нагороди посмертно за виняткову мужність, проявлену під час захисту незалежності та територіальної цілісності держави. Відповідні рішення глава держави оформив указами №551–559/2026, підписаними 27 червня та оприлюдненими 28 червня.

    Як зазначено в документах, усі нагороди присвоєно «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові». Саме це формулювання традиційно використовується при нагородженні найвищою державною відзнакою України, яка вручається за виняткові заслуги перед державою.

    Звання Героя України посмертно присвоєно старшому солдату Ігорю Грибаню, старшому лейтенанту Арсену Юрченку, капітану Владиславу Шаповалу, лейтенанту Сергію Матвієвському, капітану Олегу Грамі, лейтенанту Андрію Марківу, майору поліції Олександру Куралеху та старшому лейтенанту поліції Роману Зеленському. Усі вони віддали життя, виконуючи службовий або бойовий обов’язок під час російсько-української війни.

    Єдиним із дев’яти нагороджених, хто отримав звання Героя України за життя, став старший сержант поліції Юрій Ілляшенко. Він продовжує службу та був відзначений за особисту мужність під час виконання службово-бойових завдань.

    Підписання указів відбулося символічно саме у День Конституції України, коли держава традиційно відзначає громадян, які зробили особливий внесок у захист незалежності країни. Під час урочистих заходів президент наголосив на важливості пам’яті про українських воїнів та всіх, хто виборює свободу України в умовах повномасштабної війни.

    Окрім присвоєння найвищих державних нагород дев’ятьом захисникам, Володимир Зеленський цього дня також відзначив державними нагородами сотні військовослужбовців, поліцейських, рятувальників та прикордонників. За офіційними даними, нагороди отримали 451 представник сектору безпеки та оборони України, із яких 203 були відзначені посмертно.

    Звання Героя України залишається найвищою державною нагородою країни. Воно було засноване у 1998 році й присвоюється громадянам України за визначні героїчні вчинки або видатні трудові досягнення. Під час повномасштабної війни Росії проти України саме військовослужбовці, правоохоронці та представники інших силових структур становлять переважну більшість нагороджених цією відзнакою.

    Орден «Золота Зірка», який вручається разом зі званням Героя України, символізує найвищий рівень державного визнання подвигу. Для багатьох українських родин він стає останнім офіційним свідченням того, що самопожертва їхніх рідних назавжди залишиться частиною історії держави.

    Від початку широкомасштабного вторгнення Росії президент регулярно підписує укази про нагородження військовослужбовців, які проявили виняткову мужність під час оборони країни. Значна частина таких нагород, на жаль, присвоюється посмертно, що вкотре підкреслює високу ціну, яку Україна платить за свою свободу та незалежність.

    Укази №551–559/2026 вже набрали чинності після офіційного оприлюднення на сайті Президента України. Імена дев’ятьох захисників назавжди залишаться серед тих, кого держава вшанувала найвищою відзнакою за безмежну відданість Україні та українському народові.

  • Таємниці “конституційної ночі”: вдова Левка Лук’яненка розповіла, що насправді відбувалося у Раді

    Таємниці “конституційної ночі”: вдова Левка Лук’яненка розповіла, що насправді відбувалося у Раді

    У День Конституції України вдова Левка Лук’яненка Надія Лук’яненко поділилася спогадами про одну з найважливіших ночей в історії незалежної України — ухвалення Конституції 28 червня 1996 року. В інтерв’ю OBOZ.UA вона розповіла, як її чоловік працював над Основним Законом, чому не був повністю задоволений ухваленим текстом, яким був у побуті та як нинішня російсько-українська війна торкнулася їхньої родини найболючіше — загибеллю онука Антона.

    Левко Лук’яненко — одна з ключових постатей українського державотворення. Він був дисидентом, багаторічним політв’язнем радянських таборів, одним зі співзасновників Української Гельсінської групи, народним депутатом кількох скликань, автором Акта проголошення незалежності України та Героєм України. Український інститут національної пам’яті нагадує, що Лук’яненко народився 24 серпня 1928 року в селі Хрипівка на Чернігівщині, а його життя стало символом опору радянській системі та боротьби за незалежну Україну.

    За словами Надії Лук’яненко, шлях до Конституції почався не у 1996-му, а ще після проголошення незалежності. Україна вже була самостійною державою, але продовжувала жити за радянським Основним Законом, до якого лише вносили окремі зміни. Левко Лук’яненко вважав, що незалежна держава не може повноцінно існувати без власної Конституції.

    Вдова політика згадує, що її чоловік працював над текстом надзвичайно ретельно. У нього був звичайний зошит, розділений навпіл, у якому він власноруч переписував і переосмислював майже кожну статтю майбутньої Конституції. Він не просто редагував формулювання, а продумував кожне слово. За словами Надії Лук’яненко, цей зошит згодом вона передала до музею.

    Ухвалення Конституції давалося парламенту вкрай важко. Як згадувала вдова Лук’яненка, опір був не лише серед комуністів і соціалістів, а й серед частини демократичного табору. Сам Лук’яненко пояснював це тим, що Конституція означала повноцінне оформлення української державності, а це влаштовувало далеко не всіх.

    “Конституційна ніч” тривала майже добу. Депутати не виходили із сесійної зали, шукали компроміси, голосували за окремі статті та намагалися завершити процес до того, як президент Леонід Кучма винесе проєкт Конституції на всеукраїнський референдум. Як писав Укрінформ, ухвалення Основного Закону стало однією з найдраматичніших парламентських подій 1990-х: окремі статті обговорювали й голосували практично протягом доби.

    Сам Левко Лук’яненко пізніше неодноразово згадував, що Конституція народжувалася у жорсткій боротьбі. В інтерв’ю “Українському інтересу” він говорив, що ухвалення Основного Закону було результатом протистояння різних політичних сил і конституційних комісій, а не спокійного консенсусу.

    Водночас Лук’яненко не вважав ухвалену Конституцію ідеальною. Найбільше його непокоїла стаття 15, яка закріплює, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Він вважав, що після відмови від комуністичної ідеології Україна мала сформувати власну державницьку ідею, яка об’єднувала б суспільство. На його думку, її відсутність дозволила ще довго співіснувати в країні радянським, російським і українським світоглядним орієнтирам, що послаблювало державу та робило її вразливою до зовнішнього впливу.

    У давнішому інтерв’ю “Дивись.info” Лук’яненко також казав, що Конституція є віддзеркаленням стану нації. Він пояснював, що документ ухвалювався у складний перехідний період, коли суспільство ще не до кінця позбулося радянської спадщини, тому Основний Закон неминуче відображав компроміси тієї доби.

    Окрема частина інтерв’ю Надії Лук’яненко присвячена особистому життю з політиком. Вони познайомилися у 1989 році, коли він балотувався до Верховної Ради від округу в Івано-Франківську. Тоді вона була секретарем обласної організації Української Гельсінської спілки, яку очолював Лук’яненко. Їхні стосунки починалися як робоче партнерство, а згодом переросли в сімейний союз. Одружилися вони 1 вересня 1990 року й прожили разом 28 років.

    Надія Лук’яненко згадує чоловіка не лише як політика, а й як людину надзвичайно просту, працьовиту й господарську. Він виріс у селі, умів будувати, ремонтувати, працювати на землі, лагодити електрику й навіть власноруч робити побутові речі, коли у 1990-х їх було неможливо купити. Водночас побут ніколи не був для нього головним: на першому місці завжди залишалися Україна, політична робота, листи людей і державні справи.

    Та найболючішою частиною розмови стала розповідь про онука Антона. За словами Надії Лук’яненко, троє синів її доньки Люби стали на захист України. Один із них прослужив понад три роки й демобілізувався, ще один служить помічником капелана, а Антон загинув на війні. Спершу родині повідомили, що він зник безвісти, і близькі довго жили надією. Згодом ДНК-експертиза підтвердила: знайдені останки належать йому.

    Надія Лук’яненко розповіла, що родина досі чекає на поховання. За її словами, документація перебуває в Міністерстві оборони, а очікування триває вже третій місяць. Вона зізналася, що це особливо важко: знати, що людини вже немає, але не мати змоги провести її в останню путь.

    Ця історія стала болючим символом тяглості української боротьби. Левко Лук’яненко майже все життя присвятив визволенню України з-під радянського та російського впливу, а вже наступне покоління його родини змушене було боронити державу від повномасштабної російської агресії зі зброєю в руках.

    На тлі Дня Конституції ці спогади звучать особливо гостро. Україна відзначає 30-річчя Основного Закону в умовах війни, коли право на незалежність, власну мову, історію, героїв і державність знову доводиться захищати щодня.

    Саме тому інтерв’ю Надії Лук’яненко — це не лише особиста історія про чоловіка, родину й втрату. Це нагадування про те, що українська Конституція не була подарунком чи формальністю. Вона народжувалася у політичній боротьбі, після десятиліть репресій і таборів, а сьогодні її сенс продовжують захищати українські військові на фронті.

  • Зеленський оновив керівництво Нацгвардії

    Зеленський оновив керівництво Нацгвардії

    Президент України Володимир Зеленський провів кадрові зміни у керівництві Національної гвардії України, звільнивши одного із заступників командувача НГУ та призначивши на цю посаду Героя України, командира 14-ї бригади оперативного призначення «Червона Калина» Олега Мироненка.

    Відповідні укази глава держави підписав 3 червня. Згідно з указом №469/2026, з посади заступника командувача Національної гвардії України звільнено Олексія Осипенка. Іншим документом – указом №470/2026 – президент призначив новим заступником командувача НГУ Олега Мироненка. Обидва укази набрали чинності з моменту офіційного оприлюднення.

    Призначення Мироненка відбулося на тлі кадрових змін у секторі безпеки та оборони, про які останнім часом неодноразово заявляло керівництво держави. Влада наголошує на необхідності посилення управлінської ефективності та підвищення координації між військовими структурами в умовах триваючої війни з Росією.

    Олег Мироненко є одним із найбільш відомих командирів Національної гвардії. Свою військову службу він розпочав ще у 2014 році після початку російської агресії проти України. Тоді він брав участь у звільненні будівлі Харківської обласної державної адміністрації від проросійських сил, а також виконував бойові завдання в зоні проведення антитерористичної операції на сході країни.

    Після початку повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року Мироненко долучився до оборони Київської області. Надалі під його командуванням підрозділи Нацгвардії брали участь у бойових діях на Луганському, Донецькому та Запорізькому напрямках, виконуючи завдання як оборонного, так і наступального характеру.

    За роки служби військовий отримав низку державних нагород. Він є повним кавалером ордена Богдана Хмельницького та нагороджений орденами «За мужність» II і III ступенів. У 2025 році президент присвоїв Мироненку звання Героя України за особисту мужність і вагомий внесок у захист державного суверенітету та територіальної цілісності країни.

    Кадрове рішення щодо призначення Мироненка стало черговим кроком у процесі оновлення керівного складу силового блоку. Напередодні Кабінет міністрів звільнив двох заступників міністра оборони – Івана Гаврилюка та Євгена Мойсюка. Раніше президент Зеленський також анонсував нові кадрові перестановки після консультацій із прем’єр-міністром Юлією Свириденко.

    За словами глави держави, оновлення кадрового складу має сприяти підвищенню ефективності роботи державних інституцій, посиленню обороноздатності країни та покращенню взаємодії між урядом, парламентом і силовими структурами.

  • «Подбай про моїх людей»: Ахметов уперше розкрив останню розмову з Редісом перед виходом з Азовсталі

    «Подбай про моїх людей»: Ахметов уперше розкрив останню розмову з Редісом перед виходом з Азовсталі

    Український бізнесмен Рінат Ахметов уперше детально розповів про свою останню розмову з командиром оборони Маріуполя Денисом Прокопенком (Редісом), яка відбулася буквально за кілька хвилин до того, як українські захисники залишили територію заводу «Азовсталь» за наказом вищого військового керівництва. Відверті спогади мільярдер озвучив у великому інтерв’ю британському виданню The Guardian, яке стало його першою масштабною розмовою із західними медіа від початку повномасштабного вторгнення Росії.

    За словами Ахметова, під час облоги Маріуполя він постійно підтримував зв’язок із командиром полку «Азов» Денисом Прокопенком. Розмови відбувалися по кілька разів на день, а сам бізнесмен був вражений стійкістю українських військових, які понад два місяці утримували останній осередок спротиву в оточеному росіянами місті.

    «Я дзвонив йому кілька разів на день і був зворушений його силою і мужністю. У його голосі ніколи не було паніки. Усі вони були сумлінними, гідними і готовими віддати життя за кожен клаптик землі», – згадує Ахметов.

    Найбільше бізнесмену запам’яталася остання розмова з Прокопенком, яка відбулася приблизно за 15 хвилин до виходу гарнізону з території металургійного комбінату. Тоді українські військові вже знали про наказ припинити оборону та вийти з підприємства, щоб урятувати життя бійців.

    Ахметов розповів, що запитав у Редіса, чим може допомогти особисто йому та його підлеглим. Відповідь командира стала для бізнесмена справжнім свідченням офіцерської честі.

    «Я сказав: “Денисе, чим я можу тобі допомогти, чим я можу допомогти твоїм хлопцям?” Він відповів: “Не турбуйся про мене, будь ласка, подбай про моїх людей”. Він знав, що потрапить у полон, але не просив жодних особистих привілеїв», – зазначив Ахметов.

    Оборона «Азовсталі» стала одним із найвідоміших символів українського спротиву під час повномасштабної війни. Після захоплення більшої частини Маріуполя саме територія металургійного комбінату перетворилася на останній форпост українських сил у місті. З 18 березня до 20 травня 2022 року українські військові, прикордонники, морські піхотинці, бійці полку «Азов» та інші підрозділи ЗСУ стримували значно переважаючі сили російської армії.

    За даними української влади, оборонці Маріуполя скували десятки тисяч російських військових, які не змогли бути перекинуті на інші напрямки фронту. Саме тому оборона міста та «Азовсталі» мала не лише символічне, а й важливе військове значення.

    20 травня 2022 року гарнізон отримав наказ припинити оборону та зберегти життя особового складу. Після виходу з території заводу українські військові потрапили до російського полону. Денис Прокопенко перебував у неволі 123 дні. Уже у вересні 2022 року його звільнили в межах масштабного обміну полоненими за посередництва Туреччини та Саудівської Аравії.

    У своєму інтерв’ю Ахметов також пригадав останні мирні тижні перед початком повномасштабного вторгнення. За його словами, під час зустрічей із працівниками металургійних комбінатів «Азовсталь» та імені Ілліча він наголошував, що Маріуполь був і залишається українським містом.

    Бізнесмен переконаний, що жителі Маріуполя не підтримали російське вторгнення. Навпаки, місто стало одним із символів спротиву російській агресії.

    «Маріуполь – частина України. Коли прийшли росіяни, ніхто не вітав солдатів Путіна квітами. Навіть маленькі діти брали все, що могли, каміння і кругляки, і були готові битися», – наголосив Ахметов.

    Він також підкреслив, що після практично повного знищення міста саме оборонці «Азовсталі» продовжували стримувати величезне російське угруповання, яке налічувало десятки тисяч військових.

    Після окупації Маріуполя Ахметов втратив значну частину своїх активів. Йдеться насамперед про металургійний комбінат «Азовсталь» та комбінат імені Ілліча, які були одними з найбільших промислових підприємств України та ключовими роботодавцями регіону. Попри це бізнесмен неодноразово заявляв, що вважає відновлення Маріуполя після деокупації одним із головних завдань майбутнього.

    Тим часом українські військові продовжують завдавати ударів по російських об’єктах на окупованій території Приазов’я. Нещодавно підрозділ «Азов» повідомив про початок розвідувально-ударних операцій у районі Маріуполя із застосуванням безпілотників. За даними військових, дрони здійснюють патрулювання та ураження цілей на глибину до 160 кілометрів від лінії фронту, включно з територією самого Маріуполя.

    Крім того, командир Третього армійського корпусу Андрій Білецький раніше заявив, що Україна має всі шанси повернути Маріуполь військовим шляхом за сприятливих історичних обставин та відповідної ситуації на фронті.

    Історія останньої розмови між Рінатом Ахметовим та Денисом Прокопенком вкотре нагадала про драматичні події весни 2022 року та про людей, які стали символами незламності Маріуполя. Слова Редіса про своїх бійців, сказані за лічені хвилини до полону, сьогодні багато хто сприймає як один із найяскравіших прикладів відповідальності командира перед своїми підлеглими навіть у найскладніший момент війни.

  • Загадкова смерть автора “Червоної рути”: як виглядає могила Володимира Івасюка у Львові

    Загадкова смерть автора “Червоної рути”: як виглядає могила Володимира Івасюка у Львові

    Володимир Івасюк — один із найвідоміших українських композиторів ХХ століття, автор легендарних пісень «Червона рута» та «Водограй», чия творчість стала символом української естради й культурного спротиву радянській системі. 24 квітня 1979 року він вийшов із дому у Львові й зник безвісти, а майже через місяць його тіло знайшли у Брюховицькому лісі під Львовом. Радянське слідство наполягало на версії самогубства, однак рідні, друзі та багато дослідників від самого початку не вірили в таке пояснення. У 2019 році судова експертиза, проведена після відновлення розслідування, встановила, що Івасюк фізично не міг самостійно вчинити самогубство за тих обставин, які описувалися у справі.

    Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в Кіцмані Чернівецької області в родині педагогів. Його батько Михайло Івасюк був письменником і науковцем, мати Софія — вчителькою. З дитинства майбутній композитор виявляв неабиякі музичні здібності: грав на скрипці, фортепіано, віолончелі та гітарі. Уже в юності він почав писати пісні, а згодом створив понад сотню вокальних творів і десятки інструментальних композицій. У біографічних довідках Івасюка називають композитором, поетом, мультиінструменталістом і одним із засновників української естрадної музики.

    Справжній всенародний успіх прийшов до нього у 1970 році, коли прозвучали «Червона рута» та «Водограй». Ці пісні швидко стали популярними не лише в Україні, а й далеко за її межами. «Червона рута» згодом перетворилася на культурний код кількох поколінь українців, а ім’я Івасюка стало нерозривно пов’язаним із відродженням української пісні в радянський період. Його творчість вирізнялася тим, що поєднувала сучасне естрадне звучання з українською мелодикою, фольклорними мотивами та поетичною глибиною. Саме це зробило його музику близькою для мільйонів людей.

    Попри успіх, життя Івасюка обірвалося надто рано — у 30 років. У квітні 1979 року він повернувся до Львова після участі в роботі журі республіканського конкурсу артистів естради в Хмельницькому. Вранці 24 квітня композитор вийшов із дому і більше не повернувся. Його шукали кілька тижнів, а 18 травня тіло знайшли у Брюховицькому лісі. Офіційна радянська версія наполягала на самогубстві, зокрема посилаючись на те, що митець раніше проходив лікування у психіатричній лікарні. Однак близькі композитора відкидали цю версію, вказуючи на обставини, які не вкладалися в офіційну картину подій.

    Уже в незалежній Україні справа Івасюка неодноразово поверталася в публічний простір. Найвагомішим став висновок Київського науково-дослідного інституту судових експертиз 2019 року. Після слідчого експерименту експерти дійшли висновку, що композитор не міг самостійно залізти на дерево, зав’язати вузол і здійснити дії, які радянське слідство описувало як самогубство. За словами фахівців, навіть фізично сильна людина не змогла б виконати це без сторонньої допомоги в тих умовах.

    Похорон Володимира Івасюка відбувся 22 травня 1979 року у Львові та перетворився на масову акцію пам’яті й протесту. Попри тиск радянської влади, тисячі людей прийшли провести композитора в останню путь. Після похорону багато учасників зазнавали переслідувань: когось звільняли з роботи, студентів могли відраховувати, а біля могили, за свідченнями очевидців, тривалий час чергували співробітники КДБ. Місцем поховання композитора став Личаківський цвинтар у Львові — один із найвідоміших українських некрополів, де спочивають видатні діячі культури, науки, політики та визвольного руху.

    Сьогодні могила Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі є одним із важливих місць пам’яті української культури. На ній встановлено пам’ятник із бронзовою постаттю молодого композитора біля рояля. Однак цей монумент з’явився не одразу: за радянських часів влада довго не дозволяла встановити повноцінний пам’ятник. Раніше на могилі стояв дерев’яний хрест, який, за свідченнями, неодноразово нищили вандали. Лише через роки після смерті митця на місці поховання з’явився нинішній меморіал, який став символом не лише пам’яті про Івасюка, а й незнищенності української культури. Опис пам’ятника на Личаківському цвинтарі також міститься у відкритих довідкових джерелах і фотоматеріалах.

    Пам’ять про Володимира Івасюка живе не лише у Львові чи Чернівцях, а й у всій Україні. Його пісні досі виконують артисти різних поколінь, а «Червона рута» залишається однією з найвпізнаваніших українських композицій у світі. У 2009 році Івасюку посмертно присвоїли звання Героя України, що стало офіційним визнанням його внеску в національну культуру. Та попри державні нагороди й численні вшанування, головна таємниця його життя — обставини смерті — досі остаточно не розкрита.

    Історія Івасюка залишається болючою не лише через ранню смерть талановитого митця, а й через те, що вона стала символом тиску радянської системи на українську культуру. Його творчість була надто українською, надто популярною і надто живою, щоб не викликати тривоги у влади, яка прагнула контролювати будь-який прояв національної самобутності. Саме тому могила Володимира Івасюка сьогодні — це не просто місце поховання композитора. Це місце пам’яті про людину, яка змінила українську музику, і про покоління митців, які творили українське навіть тоді, коли це було небезпечно.

  • Сергій Бубка: спортивна легенда та суперечки довкола його імені

    Сергій Бубка: спортивна легенда та суперечки довкола його імені

    Сергій Бубка — один із найвидатніших легкоатлетів в історії світового спорту. 35-разовий рекордсмен світу у стрибках із жердиною, олімпійський чемпіон і багатократний переможець міжнародних турнірів, він став символом епохи в легкій атлетиці. Водночас останніми роками його ім’я опинилося в центрі суспільної дискусії через звинувачення у можливих зв’язках із Росією.

    Сергій Назараркович Бубка народився 4 грудня 1963 року в Луганську. У 1984 році він встановив свій перший світовий рекорд, а вже у 1985 році став першим спортсменом у світі, який подолав висоту шість метрів у стрибках із жердиною.

    Найвищим досягненням у його кар’єрі стала золота медаль на Олімпійських іграх 1988 року в Сеулі. Протягом багатьох років Бубка домінував у своїй дисципліні, неодноразово оновлюючи світові рекорди. Його внесок у розвиток легкої атлетики визнавали як в Україні, так і за її межами.

    Після завершення активних виступів Бубка перейшов до спортивного менеджменту. Він очолював Національний олімпійський комітет України, став членом Міжнародного олімпійського комітету та обіймав керівні посади в міжнародних легкоатлетичних структурах.

    У 2023 році в медіа з’явилася інформація про можливу причетність Сергія Бубки до бізнес-структур, зареєстрованих у Росії. Зокрема йшлося про компанії, які нібито працювали на території тимчасово окупованої частини Донецької області. На тлі цих повідомлень правоохоронні органи відкрили кримінальне провадження за статтею 111-2 Кримінального кодексу України — пособництво державі-агресору.

    Сам Бубка публічно заперечував звинувачення, заявляючи, що не підтримує жодних дій, спрямованих проти України. Однак суспільна дискусія навколо його імені не вщухає.

    Одним із найгучніших критиків Бубки став український скелетоніст Владислав Гераскевич. Він закликав позбавити Бубку звання Героя України, аргументуючи це відсутністю чіткої публічної позиції щодо російської агресії та подій на міжнародних спортивних майданчиках.

    Дискусія загострилася також через згадки про позицію Бубки під час допінгового скандалу навколо російського спорту перед Олімпіадою 2016 року.

    Попри суперечки, спортивні досягнення Сергія Бубки залишаються беззаперечними. У 2001 році йому було присвоєно звання Героя України. Він нагороджений орденами «За заслуги», «Князя Ярослава Мудрого» та «Свободи». На міжнародному рівні його відзначили нагородою Laureus World Sports Awards за внесок у спорт.

    Ім’я Бубки вписане в історію легкої атлетики як одного з найуспішніших стрибунів із жердиною всіх часів. Водночас остаточну оцінку його нинішній діяльності та обставинам довкола кримінального провадження мають дати компетентні органи.

  • Майору поліції Олегу Сакеріну присвоєно звання Герой України

    Майору поліції Олегу Сакеріну присвоєно звання Герой України

    Президент України Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння майору поліції Олегу Сакеріну найвищої державної нагороди — звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка». Це рішення було прийняте 4 липня, у День Національної поліції України.

    Указ відзначає особистий героїзм і мужність Олега Сакеріна, проявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, а також його самовіддане служіння українському народу.

    За понад 26 років служби в органах внутрішніх справ та Національній поліції майор Сакерін пройшов шлях від батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Львів» до підрозділу КОРД — Корпусу оперативно-раптової дії.

    Як вибухотехнік, він виконував бойові завдання на Луганському, Харківському, Торецькому та інших напрямках. За час служби Олег Сакерін 23 рази виходив у «сіру зону» в районі Торецька, де встановив 175 мін, на яких підірвались російські солдати. Він також обладнав 143 мінні загородження, що знищили дві ворожі бойові бронемашини з десантом. Особисто знешкодив понад 350 боєприпасів і вибухонебезпечних предметів.

    Окрім цього, майор Сакерін забезпечив знищення кількох ворожих диверсійних груп, замінувавши та підірвавши будівлі, де вони тримали оборону, рятуючи життя своїх побратимів.

    29 квітня під час бойового завдання він був поранений російським ударним безпілотним авіаційним комплексом, що призвело до втрати руки та пошкодження очей. Наразі він перебуває на лікуванні.

    В поліції Львівщини відзначають, що внесок Олега Сакеріна є неоціненним у захисті України, а його героїзм і відданість стали прикладом для багатьох.

  • Особи з особливими заслугами перед Україною: які щомісячні виплати вони отримають

    Особи з особливими заслугами перед Україною: які щомісячні виплати вони отримають

    Українці, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, а також члени сімей загиблих (померлих) героїв, можуть розраховувати на гарантовану щомісячну грошову допомогу. Розмір таких виплат залежить від присвоєної відзнаки та визначається законодавством України.

    Про це повідомляє Пенсійний фонд.

    Встановлення щомісячної грошової виплати передбачено особам, які брали безпосередню участь у захисті суверенітету та територіальної цілісності України та яким, починаючи з 2014 року:

    • Присвоєно звання Герой України з врученням ордену «Золота Зірка» — у розмірі трьох мінімальних заробітних плат (24 тис. грн), встановлених на 1 січня календарного року (із розрахунку на місяць);
    • Нагороджено орденом Богдана Хмельницького трьох ступенів — у розмірі двох мінімальних заробітних плат (16 тис. грн), встановлених на 1 січня календарного року (із розрахунку на місяць);
    • Нагороджено орденом «За мужність» трьох ступенів — у розмірі мінімальної заробітної плати (8 тис. грн), встановленої на 1 січня календарного року (із розрахунку на місяць);
    • Нагороджено орденом княгині Ольги трьох ступенів — у розмірі мінімальної заробітної плати (8 тис. грн), встановленої на 1 січня календарного року (із розрахунку на місяць);
    • Членам сімей загиблих (померлих) громадян з числа зазначених вище осіб — у розмірі мінімальної заробітної плати (8 тис. грн), встановленої на 1 січня календарного року.

    Щомісячна грошова виплата призначається та виплачується з дня звернення за її призначенням. Виплата призначається незалежно від того, чи перебуває заявник на обліку в органах Пенсійного фонду України як одержувач пенсії (щомісячного довічного грошового утримання).

    Щомісячна грошова виплата встановлюється без урахування розміру призначеної пенсії/щомісячного довічного грошового утримання, у тому числі понад максимально встановлений законодавством розмір. Тобто, встановлений особі розмір пенсії обмежується 10 прожитковими мінімумами для осіб, які втратили працездатність, без урахування щомісячної грошової виплати.

    Виплата встановлюється в розмірі мінімальної заробітної плати на всіх членів сім’ї та ділиться між ними порівну. Особам, які перебувають на повному державному утриманні у відповідній установі (відповідному закладі), щомісячна грошова виплата виплачується в повному розмірі.

    Особам, які одночасно мають право на отримання щомісячної грошової виплати та пенсії відповідно до Закону України «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною» чи на підвищення та/або надбавки до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання відповідно до законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань», такі виплати проводяться за їх вибором за однією з підстав.

    Заяву на призначення щомісячної грошової виплати та необхідні документи можна подати за допомогою вебпорталу електронних послуг Пенсійного фонду України або особисто, звернувшись до будь-якого сервісного центру органу Пенсійного фонду України незалежно від місця проживання, реєстрації чи перебування.

    Право громадян на щомісячну грошову допомогу за заслуги перед Батьківщиною передбачено Законом України від 27.07.2022 № 2454-IX «Про щомісячну грошову виплату деяким категоріям громадян». Порядок призначення та виплати щомісячної грошової виплати визначено постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.2023 № 79.