Golosnovinua.com

Позначка: #IOM

  • Повернення українців з-за кордону, що може змусити мільйони людей повернутися додому

    Повернення українців з-за кордону, що може змусити мільйони людей повернутися додому

    Станом на початок 2026 року за кордоном залишається понад 5,6 млн українців, з яких близько 4,37 млн перебувають під тимчасовим захистом у країнах ЄС. Це найбільше вимушене переміщення в Європі з часів Другої світової війни.

    До кінця 2025 року з-за кордону повернулося близько 1,1 млн осіб за даними IOM. З урахуванням внутрішньо переміщених осіб загальна кількість тих, хто повернувся, перевищує 4,4 млн. Однак прогнози Центру економічної стратегії (п’ята хвиля, лютий 2026) залишаються стриманими. У базовому сценарії очікується повернення близько 1,6 млн, в оптимістичному до 2,2 млн, у песимістичному лише 1,3 млн.

    Серед 1,1 млн тих, хто повернувся, більшість становлять люди, які виїжджали в перші місяці повномасштабного вторгнення і повернулися, коли лінія фронту відійшла від їхніх регіонів. Ці повернення часто носять тимчасовий характер. При новому витку обстрілів або енергетичній кризі багато хто знову виїжджає.

    Дослідження CES показує стабілізацію намірів на рівні 43% тих, хто бажає повернутися, при цьому 36% не планують або сумніваються. Ті, хто вже повернувся, здебільшого мають міцні сімейні зв’язки в Україні, виїжджали через прямі бойові дії та отримали компенсацію або відновили житло. Глибоко інтегровані за кордоном, з дітьми в місцевих школах, стабільною роботою та соціальною мережею, повертаються значно рідше.

    Зростання виїзду молодих чоловіків у 2025 році

    Рішення 2025 року про вільний виїзд чоловіків 18-22 років для навчання та роботи суттєво змінило структуру міграції. За даними CES та ZOiS Berlin, частка молодих чоловіків серед біженців зросла на 25%. Кожний четвертий у цій групі залишив країну саме після послаблення.

    Мотивація була раціональною, а не панікою. 70% молодих людей називали головною причиною постійну загрозу життю та здоров’ю. Далі йшли страх мобілізації, переривання кар’єри та болісне відчуття «втрачених років». Багато з них уже мали якісну освіту, хороше знання іноземних мов та певну фінансову подушку, що дозволяло їм відносно швидко адаптуватися за кордоном. Основні країни призначення, які вони обирали: Німеччина, Польща та Чехія.

    Рівень зайнятості в цій групі сягає 49%. Але психологічна ціна виявилася дуже високою. Майже третина молодих чоловіків зазначає серйозні проблеми з ментальним здоров’ям, що майже вдвічі перевищує середні показники. Багато хто стикається з хронічним стресом, тривожністю та відчуттям відірваності від батьківщини.

    Нова реальність для українських біженців у Європі

    Первісна солідарність Європи була справді вражаючою та безпрецедентною за своїми масштабами. Польща прийняла понад 2 млн українців за лічені тижні, а понад 90% поляків активно підтримували надання допомоги. Європейський Союз уперше в своїй історії застосував Директиву про тимчасовий захист у такому величезному масштабі, що дозволило мільйонам людей швидко отримати легальний статус, доступ до ринку праці, освіти та медичних послуг.

    Крістін Гойєр, представниця UNHCR у Польщі, у березні 2022 року заявила: «Це була величезна робота з боку людей, місцевих громад, муніципалітетів та уряду Польщі щодо прийому та розміщення новоприбулих».

    До 2026 року ситуація помітно змінилася. Під тимчасовим захистом залишаються 4,37 млн українців, основні країни прийому: Німеччина, Польща та Чехія. Рівень зайнятості серед біженців досяг 57%, а завдяки високій кваліфікації багатьох українців вдалося частково закрити хронічні кадрові дефіцити в ключових секторах економіки.

    Однак на тлі затяжної війни поступово наростає втома приймаючих суспільств. Політичний дискурс дедалі частіше акцентує увагу на «справедливості» розподілу ресурсів між власними громадянами та біженцями.

    Європейські держави починають поступово посилювати або коригувати умови перебування українських біженців. Значне фінансове навантаження на бюджети. Виплати допомоги, медична допомога та освіта вимагають великих витрат. Зростання популярності правих та антиміграційних партій змушує уряди демонструвати турботу про власних громадян в першу чергу. Також існують побоювання довгострокового «звикання» до допомоги та зниження мотивації до повернення.

    У результаті в низці країн обговорюють або вже запроваджують обмеження. Йде скорочення термінів та обсягів соціальної підтримки, жорсткіші вимоги до працевлаштування, перевірки реальної потреби та поступовий перехід від масового тимчасового захисту до індивідуальних рішень. Ці зміни посилюють відчуття невизначеності та тимчасовості статусу серед біженців. Для багатьох це створює додатковий психологічний тиск та бюрократичні бар’єри. Парадоксальним чином, чим довше триває така невизначеність, тим міцніше частина людей вбудовується в нове життя, шукає стабільну роботу, влаштовує дітей у школи та намагається мінімізувати ризики, пов’язані з поверненням. У підсумку ймовірність повернення в Україну для значної частини біженців лише знижується.

    Фактори та механізми, що стимулюють повернення

    В Україні вже впроваджено деякі корисні програми — єВідновлення (компенсації за житло), платформа «Ukraine is Home» (інформація та пробні поїздки без втрати статусу), підтримка IOM, програми визнання кваліфікацій та пільги для роботодавців. Однак цих заходів явно недостатньо, щоб повернути більшу частину українців. Вони залишаються фрагментарними, залежать від зовнішнього фінансування та слабо скоординовані з майбутнім завершенням тимчасового захисту в ЄС після березня 2027 року. Окремих інструментів не вистачає для вирішення завдання такого масштабу, потрібна повноцінна комплексна стратегія.

    Повернення визначають кілька ключових факторів. Безпека — безумовна основа, без реального покращення ППО, розмінування та стабільної енергетики масового повернення чекати не доводиться. Не менш важливо відновлення житла та інфраструктури, без видимого прогресу сім’ї з дітьми не наважаться повернутися.

    Вирішальну роль відіграють економічні стимули, якісні робочі місця, допомога з переїздом, визнання кваліфікацій та підтримка бізнесу. Емоційні заклики працюють лише за наявності реальної матеріальної перспективи. Важливою є й соціально-психологічна реінтеграція — ПТСР, моральна травма та проблеми адаптації дітей вимагають системної допомоги. Усе це має спиратися на довіру до держави та прозору комунікацію.

    Перспективи розвитку подій і необхідні кроки

    Повернення українців матиме поступовий та селективний характер. В першу чергу повернуться ті, хто зберіг міцні сімейні зв’язки, житло та можливості працевлаштування в Україні. Водночас глибоко інтегровані сім’ї та молоді спеціалісти, як правило, залишаться за кордоном або перейдуть на «човникову» модель життя між країнами.

    Головний стратегічний ризик — втрата значної частини людського капіталу, особливо покоління 2025 року. Це поглибить кадровий дефіцит у ключових галузях, посилить демографічний спад та соціальну фрагментацію суспільства. Крім того, Україна може втратити цінні європейські компетенції та досвід, які могли б суттєво прискорити післявоєнне відновлення.

    У разі реалізації продуманої стратегії повернення 1,5-2 млн осіб, навпаки, стане потужним каталізатором відродження країни. Притік кваліфікованих кадрів, підприємців та нових знань здатен дати значний імпульс економічному та соціальному розвитку.

    Для цього Україні необхідна офіційна національна стратегія повернення та реінтеграції, яка об’єднає розрізнені зусилля в єдину систему. Стратегія має передбачати комплексний пакет заходів підтримки сімей, включаючи фінансову допомогу, пріоритетне житло та працевлаштування, медичний супровід, а також чітку координацію з ЄС щодо завершення тимчасового захисту після березня 2027 року. Особливу увагу потрібно приділити прискореному відновленню житла та критичної інфраструктури в регіонах повернення, створенню масштабної системи психологічної допомоги, сімейної терапії та підтримки освіти дітей. Ключовими елементами мають стати регулярна прозора комунікація з громадянами та постійний координаційний орган, відповідальний за реалізацію та моніторинг стратегії.

    Масового автоматичного повернення не відбудеться. Лише поєднання реальної безпеки, видимого прогресу у відновленні, економічних можливостей та якісної соціально-психологічної реінтеграції здатне принципово змінити ситуацію. До березня 2027 року в України залишається обмежене вікно можливостей. Чим оперативніше та переконливіше буде запропонована стратегія, тим більше людей зроблять вибір на користь повернення. Зволікання загрожує необоротною втратою людського капіталу та суттєвим уповільненням відновлення країни на десятиліття. Успішна реалізація, навпаки, дозволить трансформувати одну з найбільших міграційних хвиль сучасності у стратегічний ресурс національного відродження.

     

  • Мігранти для України: порятунок економіки чи нові проблеми? Уроки європейського досвіду

    Мігранти для України: порятунок економіки чи нові проблеми? Уроки європейського досвіду

    Трудові ресурси України: демографічні виклики та дефіцит кадрів 

    В Україні все частіше обговорюється можливість залучення трудових мігрантів для закриття дефіциту робочої сили. Війна призвела до масштабного відтоку населення, мобілізації та дефіциту кадрів у ключових галузях економіки. За оцінками Міжнародної організації з міграції (IOM), Міністерства економіки України, Міжнародної організації праці (ILO) та інших джерел, для досягнення цільових показників зростання ВВП до 2030–2032 років країні може знадобитися додатково від 4,5 до 8,6 мільйона працівників порівняно з довоєнним рівнем, навіть з урахуванням повернення частини біженців. На 2025–2026 роки близько 78% компаній (у промисловості — до 68%) відзначають нестачу персоналу як ключовий бар’єр, а офіційно видано лише близько 9,5–9,6 тисяч дозволів на роботу іноземцям (у 2025 році — 9 574–9 582, з них близько 4 975 отримали тимчасові види на проживання; лідирує Туреччина). Україна готується до запуску десятирічної стратегії трудової міграції на 2027 рік. 

    Як міграція змінила європейські країни 

    Практика європейських країн останніх десятиліть демонструє, що міграція здатна частково компенсувати нестачу працівників, однак її наслідки суттєво відрізняються залежно від умов прийому та інтеграції. Німеччина зіткнулася з демографічною кризою задовго до України. Старіння населення та скорочення чисельності працівників спонукали владу поступово відкривати ринок праці. Після міграційної кризи 2015 року, коли до країни прибули сотні тисяч людей, багато підприємств закрили вакансії в галузях з нестачею кадрів. До 2024–2025 років рівень зайнятості серед біженців 2015 року наблизився до 64%, наближаючись до загальнонаціонального показника (близько 70%). Економічні дослідження відзначають позитивний довгостроковий внесок у ВВП та споживання, однак інтеграція вимагала мільярдів євро на житло, мовні курси, освіту та соціальну підтримку. Більшість досліджень (включаючи дані ifo Institute та BKA) не фіксують значного загального зростання злочинності від міграції, хоча в окремих категоріях і групах (особливо серед молодих чоловіків) показники можуть бути вищими, а проблеми сегрегації та бідності зберігаються. 

    У Франції, яка десятиліттями приймає мігрантів переважно з Африки та Магрибу, інтеграція залишається одним із найгостріших питань. У передмістях (banlieues) сформувалися райони з підвищеним рівнем безробіття, бідності та соціальної ізоляції (в деяких — у 2–3 рази вище середнього по країні), де періодично виникають заворушення. Причинами називають освітні бар’єри, дискримінацію та структурні особливості ринку праці. Влада останніми роками посилила вимоги до мови та працевлаштування, однак проблеми в чутливих районах продовжують впливати на суспільне сприйняття міграції як фактора, що сприяє розколу суспільства. 

    А Швеція, яка ще недавно вважалася зразком відкритої політики, у 2020-х роках суттєво посилила правила в’їзду, інтеграції, депортацій та отримання громадянства. Причини включають виклики інтеграції, навантаження на соціальну систему, формування паралельних спільнот та зростання певних видів злочинності в окремих групах. Влада акцентує обов’язки мігрантів (мова, самозабезпечення, дотримання законів) та розширює заходи з репатріації. Дослідження підкреслюють, що зв’язок між міграцією та злочинністю складний і значною мірою визначається соціально-економічними факторами, якістю інтеграції та ефективністю контролю. 

    Український контекст 

    Для України контекст інший: країна одночасно переживає масовий відтік населення, мобілізацію, відновлення зруйнованої інфраструктури та дефіцит саме в секторах, що вимагають фізичної праці. За даними IOM на кінець 2025 — початок 2026 року, в Україні залишається близько 3,7 мільйона внутрішньо переміщених осіб, а загальна чисельність біженців за кордоном оцінюється в 5,6–5,9 мільйона осіб. При цьому зафіксовано близько 4,41 мільйона поверненців, включаючи приблизно 1,1 мільйона, які повернулися з-за кордону. Цільове залучення працівників на конкретні вакансії здатне мінімізувати конкуренцію з місцевими та прискорити відновлення. Водночас масовий приплив низькокваліфікованої робочої сили може створити тиск на заробітні плати в чутливих галузях, збільшити витрати на адаптацію (житло, медицина, освіта, мовні програми) в умовах обмеженого бюджету та посилити чутливість суспільства до культурних і соціальних змін. Суспільство, яке пережило війну, особливо гостро сприймає питання конкуренції за ресурси, безпеки та швидкості трансформації звичного середовища. Рівень безробіття в Україні залишається високим — близько 15–16% за оцінками на 2025 – початок 2026 року, що створює парадоксальну ситуацію: з одного боку, значне безробіття, з іншого — гострий дефіцит кадрів в окремих секторах. 

    Висновки та уроки для України: думка експертів 

    Міграція майже завжди викликає поступове наростання суспільної уваги. На ранніх етапах вона часто сприймається нейтрально або позитивно: роботодавці отримують працівників, економіка — імпульс. У міру зростання чисельності мігрантів проявляються фактори конкуренції за обмежені ресурси (навіть якщо об’єктивно вона локальна), швидкість демографічних змін та якість інтеграції. У Європі це нерідко переводило тему з економічної площини в політичну, впливаючи на вибори та суспільні настрої. У багатьох країнах дискусія про міграцію поступово виходила за рамки економіки і торкалася питань соціальної згуртованості, ідентичності та розподілу ресурсів. 

    Порівняння української ситуації з досвідом Німеччини, Франції та Швеції дозволяє зробити кілька висновків. Міграція сама по собі не є ні однозначним порятунком, ні загрозою. Ключовими факторами успіху виступають ефективність державного управління, пріоритет інтересів місцевих жителів, жорсткий відбір за кваліфікацією, інвестиції в інтеграцію та паралельні заходи з повернення українців, перенавчання, залучення жінок, ветеранів та внутрішніх переселенців. Багато експертів сходяться на тому, що без додаткової робочої сили відновлення буде вкрай складним, але ігнорування ризиків навантаження на бюджет, ринок праці та суспільні настрої може призвести до накопичення проблем. Як зазначає експерт з міграційної політики, «масового припливу трудових мігрантів в Україну поки немає — у 2025 році видано всього близько 9,5 тисяч дозволів, що значно нижче довоєнного рівня в 20–25 тисяч щороку». За словами директора Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Елли Лібанової, «після закінчення війни нам доведеться відновлювати зруйновану інфраструктуру», підкреслюючи необхідність балансу між залученням іноземців та поверненням своїх громадян. 

    Європейський досвід показує, що наслідки міграційної політики залежать не від вибору між окремими сценаріями, а від того, наскільки керованим залишається весь процес у цілому. Ключовими факторами стають масштаб залучення робочої сили, швидкість змін та здатність держави вибудовувати систему відбору та інтеграції. В умовах України основним ризиком може стати ситуація, за якої економічна необхідність починає випереджати інституційні можливості. Як підкреслює Василь Воскобойник, голова Українського офісу з міграційної політики, «якщо Україна серйозно хоче залучати працівників з Азії, Африки чи Латинської Америки, міграційні процедури мають стати швидшими та простішими, але при цьому залишатися регульованими та контрольованими». 

    Питання трудової міграції в найближчі роки, ймовірно, залишиться одним із найважливіших і спірних для України. Від того, наскільки зважено, на основі фактів і з урахуванням європейських уроків держава підійде до його вирішення, залежатиме не лише швидкість економічного відновлення, а й соціальна згуртованість країни після війни. 

    Поки що йдеться лише про перші кроки у формуванні міграційної політики, однак уже зараз зрозуміло, що це питання стане однією з найскладніших тем післявоєнного відновлення. Україні доведеться шукати баланс між потребою економіки в робочих руках і запитом суспільства на збереження соціальної стабільності. Помилки в цій сфері обходяться дорого, а їхні наслідки можуть проявлятися через роки.