Українська співачка Ірина Білик після рекордного концертного року в столиці готується до тривалої паузи у виступах у Києві. Про це співачка натякнула під час свого виступу в клубі Freedom наприкінці січня.
Як розповідають глядачі, присутні на концерті 31 січня, артистка зі сцени повідомила, що наступна велика зустріч із київською публікою може відбутися лише у 2027 році. Спершу ці слова сприйняли як частину сценічного гумору, однак подальші анонси концертної діяльності підтвердили серйозність намірів співачки.
Непрямим підтвердженням стала афіша нового туру Ірини Білик на 2026 рік. У ній відсутній Київ, що одразу помітили прихильники. Схоже, після надзвичайно насиченого 2025 року артистка вирішила зробити паузу у столичних виступах і зосередитися на гастролях регіонами України та за кордоном.
Уже в лютому Ірина Білик вирушає з концертами до європейських міст. У програмі заплановані виступи у Кракові, Відні, Цюриху, Вроцлаві та Мілані. Весною співачка планує масштабний тур Україною, який охопить Львів, Харків, Одесу, Дніпро, Вінницю, Миколаїв, а також Кривий Ріг, Запоріжжя та Білу Церкву. Водночас у цьому графіку Києва немає.
2025 рік став для Ірини Білик особливим у столиці та підтвердив її статус однієї з найвпливовіших українських артисток. Навесні співачка дала три ювілейні концерти у Палаці «Україна», які пройшли з аншлагами. Влітку та восени вона двічі зібрала багатотисячну аудиторію на відкритій локації ВДНГ, а також була хедлайнеркою двох великих міських фестивалів.
Завершальним акордом цього концертного марафону став виступ у клубі Freedom, який, як тепер припускають шанувальники, може стати прощальним для Києва щонайменше на найближчі два роки.
У мережі щойно з’явився документальний фільм «Океан Ельзи: Спостереження шторму», який уже встиг спричинити хвилю обговорень серед глядачів. Та попри активну увагу до проєкту, Святослав Вакарчук продовжує доводити: багато особистого досі залишалося поза кадром. Новий епізод стрічки відкриває фрагменти його приватного життя, які музикант роками намагався тримати осторонь публічності.
У свіжому уривку глядачам показали рідкісні моменти спілкування Вакарчука з дітьми. Камера фіксує смартфон артиста — він на відеозв’язку з сином Іваном і донькою Соломією. Святослав говорить спокійно, лагідно, з тією інтонацією, яку фанати зазвичай чують лише на концертах у піснях про любов і підтримку.
«Ваня, я тебе дуже люблю. І тебе, і Соломійку. Як тільки тато зможе, тато вже скоро до вас приїде. Я вас обіймаю, цілую. Гарно там будьте, слухайтеся чемно Олю і маму. Все, скоро побачимось», — каже артист, всміхаючись у камеру.
Епізод став одним із найбільш обговорюваних у мережі — не лише через фільм, а й тому, що глядачі вперше побачили, яким Вакарчук є поза сценою та поза політичними чи суспільними ролями. Для багатьох він постав не фронтменом гурту, а просто батьком, який підтримує своїх дітей на відстані.
«Спостереження шторму», схоже, відкриває значно більше, ніж історію культового гурту. Стрічка пропонує наблизитися до людини, яку українці знають майже 30 років, але водночас — знають лише частково. І саме ці фрагменти особистого спілкування роблять документальний фільм не просто музичною історією, а дуже приватним щоденником у часи війни.
Штрафи за використання російської музики у закладах громадського харчування мають бути суттєво підвищені, адже нинішні санкції не працюють як стримувальний механізм. Про це заявив голова підкомітету з питань музичної індустрії Верховної Ради та президент Всеукраїнської асоціації музичних подій UAME Олександр Санченко в коментарі агентству «Інтерфакс-Україна».
За його словами, чинний штраф у розмірі 170 гривень є фактично символічним, особливо для великих ресторанів, кафе та розважальних закладів. Такі суми не мотивують бізнес дотримуватися заборони, адже порушення можна ігнорувати без відчутних фінансових наслідків.
Санченко наголосив, що для реальної ефективності санкцій потрібна не лише чітка процедура фіксації порушень, а й значно вищий розмір штрафу. На його думку, сума має перевищувати 50 тисяч гривень, щоб у власників закладів виникав реальний страх перед покаранням і бажання дотримуватися законодавства.
Він також повідомив, що наразі профільний комітет працює над створенням дієвого механізму контролю та відповідальності спільно з уповноваженою із захисту державної мови Оленою Івановською. Йдеться про напрацювання нових правил, які дозволять ефективніше реагувати на порушення мовного законодавства у сфері обслуговування.
Очікується, що рішення щодо посилення відповідальності за трансляцію російської музики у закладах громадського харчування можуть бути ухвалені вже наступного року. Законодавці підкреслюють, що йдеться не про формальну заборону, а про реальний інструмент захисту українського культурного простору.
Українські прізвища — це не просто слова у документах, а справжні носії історії, культури та пам’яті поколінь. У них віддзеркалюються мови, впливи й долі народів, що століттями жили на українських землях. Дослідник Павло Чучка, який понад 40 років вивчав закарпатські прізвища, зібрав унікальні факти про походження відомих українських імен, зокрема тих, що належать впливовим політикам.
Балога — «ліва рука» або «лівак»
Прізвище Балога має угорське походження і перекладається як «ліва рука» або «лівак». Його носії походять із Закарпаття, а перша письмова згадка датується ще 1717 роком. Сьогодні в Україні налічується 292 носії цього прізвища, найбільше з яких живуть у Мукачеві, Ужгороді та Завидові.
Шуфрич — від стародавнього імені Софрон
Прізвище Шуфрич походить від зрумунізованої форми грецького імені Софрон — «Шуфря». Ця форма прижилася переважно на Закарпатті. Народний депутат Нестор Шуфрич родом саме з цього регіону. Нині в Україні мешкає близько 140 Шуфричів.
Петьовка — від імені Петро або… картоплини
Прізвище Петьовка може походити як від народної форми імені «Петьо», так і від угорського слова «пітьовко» — картоплина. І сьогодні в Україні мешкає 166 людей із цим прізвищем, переважно на Закарпатті.
Пинзеник — прізвище з грошовим підтекстом
Прізвище Пинзеник, яке носить ексміністр фінансів Віктор Пинзеник, має кілька можливих тлумачень. За однією версією, воно походить від польського слова «пензіць» — лякати, за іншою — від угорського «пиндзі» — гроші. Символічно, що його носій став саме фінансистом.
Турчинов — нащадок турка
Прізвище Турчинов має давнє походження і означає «нащадок турка». Колись слово «турчин» використовували для позначення вихідців із турецьких земель. Це прізвище зустрічається в різних регіонах України, зокрема у Центральній. Його носить і колишній виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов.
Литвин — пам’ять про Велику Литву
Прізвище Литвин вказує на походження з території Великого князівства Литовського. Спершу так називали людей, які прибули з північних земель, і згодом воно стало поширеним етнонімом. Один із відомих носіїв — політик Володимир Литвин.
Закарпаття — регіон, де кожне прізвище має свою історію
Як зазначає професор Чучка, унікальність закарпатських прізвищ зумовлена багатовіковим сусідством різних культур: угорської, польської, румунської, словацької, німецької, навіть італійської. Тут кожне ім’я — як відбиток історії.
Ономастика — це не лише наука про імена, а й спосіб пізнати власну ідентичність. Походження прізвищ таких відомих українців, як Балога, Шуфрич, Пинзеник, Турчинов чи Литвин, є частиною великої культурної мозаїки, з якої складається сучасна Україна.
8 жовтня в Україні відзначають низку професійних, церковних і народних свят. Головне професійне свято в країні — День юриста, тож сьогодні доречно привітати родичів і знайомих, які працюють у правовій сфері. Із цієї дати народилися й відомі українці: спортсмен Іван Піддубний, художник Олекса Булавицький та перекладач Лесь Герасимчук.
На міжнародному рівні 8 жовтня відзначають, зокрема, День поширення інформації про дислексію — порушення навчання, при якому людина має труднощі з читанням і розумінням тексту, незважаючи на нормальний інтелектуальний розвиток. Мета цієї дати — підвищити обізнаність про проблему та наголосити на важливості підтримки дітей і дорослих з дислексією. Також у цей день згадують День біометрії, День реєстрації народження, День позашляховиків, День восьминога, День дзиґи та День подіатрії. Серед відомих іменинників цієї дати — актор Метт Деймон, політикиня Урсула фон дер Ляєн, письменник Френк Герберт і музикант Бруно Марс.
За церковним календарем (за новим стилем) сьогодні вшановують мученицю Пелагію Антіохійську та преподобну Таїсію; за старим стилем згадують преподобну Євфросинію Олександрійську. Віряни у цей день можуть звернутися в молитві до святої Пелагеї з проханням про порятунок близьких, які ведуть неправедний спосіб життя, про зцілення від залежностей або за мир у родині.
Народні прикмети й традиції на 8 жовтня пов’язані з підготовкою до зими. Наші предки порівнювали листя на капусті, ворожили на погоду в жовтні й звертали увагу на напрям вітру: північний віщий — до морозної зими, південний — до теплішої. Вважали, що багатий урожай горіхів обіцяє сніжний січень. У господарстві цього дня завершували підготовку до зими: лагодили й утеплювали будівлі, прибирали в хлівах, ховали вози й діставали сани; жінки ремонтували одяг і в’язали теплі речі.
За народними віруваннями 8 жовтня — не найкращий час для далеких поїздок; день радить уникати ліні та неробства. Існують також обмеження щодо поведінки: не рекомендують лихословити, пліткувати, вступати в конфлікти або необачно говорити зайве. Традиційно на цей день накладали заборону на рубку дерев, а загалом радили берегти працю й мир у родині.
Голова Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький висловив різку критику на адресу мера Одеси Геннадія Труханова через його опір щодо масштабної хвилі перейменувань у місті. Цей конфлікт вкотре підкреслює складність питань, пов’язаних із декомунізацією та дерусифікацією в Україні, особливо у містах з багатою історією, як Одеса.
Нагадаємо, ці перейменування запустила обласна влада (тобто, вертикаль президента). Під час них планують перейменувати не тільки вулиці, назви яких пов’язані з Росією або СРСР, а й названі на честь знаменитих одеситів – письменників Бабеля, Ільфа і Петрова, а також сатирика Жванецького.
Мер Труханов розкритикував перейменування. Його, у свою чергу, за це розкритикував глава Одеської області Кіпер. А тепер підключився і Козицький. Він заявив, що мер Одеси «захищає російський імперський міф, що Одеси немає без “великої” російської культури».
Козицький припустив, що у Труханова «стокгольмський синдром, коли жертва далі любить свого ката» і запропонував СБУ перевірити мера.
Він закликав продовжувати «руйнування міцно вкорінених, століттями нав’язаних міфів про дружбу народів, братерство, мир, спільну перемогу, велику російську культуру».
Перейменування топонімів в Україні — це тема, яка не втрачає актуальності та викликає глибокі суспільні дискусії. Останні зміни у назвах вулиць, міст і регіонів спричинили розкол у громадській думці. Одні вважають цей процес необхідним кроком на шляху до відокремлення від радянського минулого та російського впливу, інші, як аналітик Олексій Копитько, попереджають про небезпеку необдуманих перейменувань, які можуть призвести до втрати важливих історичних символів та дарування Росії частини українського минулого.
Стрічка забита суперечками з приводу “деколонізації” топонімів. Що в Харкові, що в Дніпрі, що в Одесі.
Перейменування завжди провокуватимуть полеміку, а в мене зараз немає можливості предметно брати в цьому участь.
Відзначу тільки два моменти.
Перший
Уже очевидний абсолютно недолугий і шкідницький підхід до “деколонізації”, який полягає в тому, щоб поступово віддати Росії всю тему перемоги над нацизмом. Ми скоро прийдемо до того, що у Другій світовій війні українці воювали тільки в лавах УПА. А із захоплених міст нацисти самі пішли. Передумали просто!
Що буде далі — цілком очевидно. На перших же виборах після війни відбудеться відкат, новий виток скандалів і розбрату. Дуже схоже на чиюсь політичну заготовку, яка грає проти країни.
Другий
Як доповнення до згаданої вище дурості, присутній явний курс на “деколонізацію” всієї науково-технічної спадщини, створеної українцями в радянський період. Хтось аж надто тямущий вирішив і цей пласт Кремлю подарувати.
Наприклад, перейменування в Одесі проспекту Академіка Глушка (уродженця та почесного громадянина міста) на проспект Ярослава Мудрого — це щось таке, що потребує дуже серйозного пояснення, як на мене. А чому?
Ми соромимося одного з найвідоміших конструкторів ракетних двигунів у світі? Ми соромимося, що українці й вихідці з України багато в чому побудували ВСЮ радянську космічну програму? Чи ми соромимося, що син академіка, який живе в Москві, підрядився в місіонери і занадився після 2014 р. їздити в Донецьк? Та нехай горить у пеклі!
Це те, про що я писав у період дискусії про назву станції метро в Харкові, тобто питання масштабу і рівень планки, яку ми собі ставимо. Іменем Ярослава Мудрого можна назвати все що завгодно. І це не потребує жодних душевних зусиль. Це дуже гідне ім’я, це один із найвеличніших діячів нашої історії. Але коли за допомогою цього імені вимивається те, що українці сильні в науці й техніці, де ми маємо кров з носа повернути позиції — це ж зло, чи не так? Чи ті здобутки — вже не цінність?
Академік Глушко — великий українець, який виявився непотрібним країні
Хтось явно заражений ідеєю загнати Україну у вузькі рамки “аграрної наднедодержави” без традицій і, відповідно, без майбутнього.
Пора вже усвідомити: коли суспільство/країна не переосмислює, а просто віддає щось своє, зароблене потом і кров’ю, воно/вона віддає не набір байок про минуле, а саме людей і території.
Спочатку в ментальному, а потім й у фізичному сенсі.
Ми вже маємо трагічний приклад Криму. Україна відмовилася від Кримської війни 1853-1856 рр., повністю подарувавши її Росії. Хоча це була війна, яку витягнув на своїх плечах український народ — від Одеси і Шостки до Луганська. І цьому є безліч доказів. Москва ж із 1954 року розгортала міф про Севастополь як про “місто російських моряків”. А в Києві навіть після 2014 р. не були проти.
У росіян — монополія. І в цьому пряма вина вузьколобих політиків і чиновників, які відповідали за історичну пам’ять.
Останнім часом українська культурна сцена відзначилася низкою подій, що викликали зацікавленість та обурення серед глядачів. Однією з таких подій стала історія трьох танцюристів, які під час гастролей з оперно-балетним спектаклем “Дон Кіхот” у Фінляндії, вирішили залишитися за межами України.
Андрій Михаліха, Богдан Ключник і Юлія Михаліха-Рома, які є членами колективу Львівської опери та балету, не повернулися до України після закінчення гастролей у Фінляндії.
У Львівській національній опері проводять службову перевірку з приводу неповернення з гастролей артистів-танцівників. Про це повідомили на Facebook-сторінці академічного театру у п’ятницю, 1 березня.
“Станом на сьогодні артистка балету Юлія Михаліха-Рома повернулася до роботи в театрі. Щодо інших двох артистів — відповідно до чинного трудового законодавства адміністрацією театру проводиться внутрішня службова перевірка і зʼясування мотивів та обставин вчинку артистів”, — заявили у Львівській опері.
З гастролей із Фінляндії разом з колективом не повернулися Андрій Михаліха і Богдан Ключник. Станом на вечір 1 березня їхні сторінки на сайті театру відсутні. Профіль Юлії Михаліхи-Ром відновили.
Нагадаємо, 29 лютого стало відомо, що троє танцюристів Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької не повернулись з гастрольного туру.
Театральна трупа перебувала за кордоном з 3 по 22 лютого. Виставу “Дон Кіхот” побачили глядачі в Естонії та Фінляндії. На 31 березня запланований показ балету у Львові. Однак на онлайн-афіші “Дон Кіхота” зникли імена танцюристів, які раніше брали участь у цій постановці — Андрій Михаліха і Богдан Ключник.
