У Хотинській фортеці на Буковині сталася часткова руйнація однієї з оборонних стін. Інцидент відбувся 17 квітня, про що повідомив міський голова Хотина Андрій Дранчук у своєму Telegram-каналі. За його словами, обвал є суттєвим, однак унаслідок події ніхто не постраждав.
Після інциденту територію поблизу пошкодженої ділянки оперативно обмежили для відвідування туристичних груп. Адміністрація фортеці та профільні служби розпочали фіксацію наслідків руйнування, а також попередню технічну оцінку стану конструкцій, щоб визначити масштаби пошкоджень і ризики подальшої деградації споруди.
Міська влада заявила, що першочерговим завданням є стабілізація ситуації та недопущення подальшого руйнування історичної пам’ятки. На місці працюють фахівці, які документують стан об’єкта та готують технічні висновки, необхідні для подальших реставраційних робіт.
Міський голова наголосив, що громада вже залучена до пошуку можливих джерел фінансування для відновлення пошкодженої частини фортеці. Розглядаються варіанти державних програм, міжнародних грантів та співпраці з культурними фондами.
«Максимально долучаємось до пошуку фінансування реставраційних робіт», — зазначив Андрій Дранчук.
Після появи інформації про обвал у соціальних мережах почали поширюватися відео, на яких нібито зафіксовано момент руйнування стіни. Водночас офіційно не підтверджено, що ці матеріали справді відображають саме цю подію.
Фахівці звертають увагу, що в сучасних умовах частина відео може бути змонтована або створена за допомогою технологій штучного інтелекту, тому наразі триває перевірка всіх доступних матеріалів.
Хотинська фортеця є однією з найвідоміших фортифікаційних пам’яток України та важливим туристичним об’єктом Чернівецької області. Вона розташована на високому березі Дністра і протягом століть відігравала стратегічну оборонну роль.
Її історія сягає XIII–XIV століть, коли на місці давнього укріплення почалося формування кам’яної фортеці. У різні періоди вона перебувала під контролем Молдавського князівства, Османської імперії, Речі Посполитої та інших держав, що відображає складну історію регіону.
Однією з найвідоміших подій є Хотинська битва 1621 року, коли об’єднані війська Речі Посполитої та козацького війська під проводом Петра Сагайдачного зупинили наступ Османської імперії. Ця подія стала важливою віхою у воєнній історії Східної Європи XVII століття.
Фортеця неодноразово зазнавала пошкоджень у ході воєнних дій, однак кожного разу частково відновлювалася. У 2007 році її включили до переліку «Семи чудес України» як одну з найцінніших історико-культурних пам’яток країни.
Наразі фахівці проводять детальне обстеження конструкцій, щоб визначити причини обвалу та можливі ризики для інших частин фортеці. Основна увага приділяється запобіганню подальшому руйнуванню та збереженню автентичних елементів споруди.
Окремо розглядається питання розробки комплексного плану реставрації, який може включати як консерваційні роботи, так і повне відновлення пошкодженої ділянки.
Проблема збереження історичних пам’яток в Україні залишається актуальною, особливо для об’єктів, які перебувають під впливом погодних умов, часу та недостатнього фінансування реставраційних робіт. Експерти неодноразово наголошували на необхідності системного підходу до охорони культурної спадщини та регулярного технічного моніторингу таких споруд.
Причини обвалу стіни у Хотинській фортеці наразі офіційно не встановлені.
Служба безпеки України повідомила про підозру колаборанту, який, за даними слідства, причетний до одного з найбільших випадків розграбування культурної спадщини України під час повномасштабної війни — вивезення понад 10 тисяч експонатів із Херсонського обласного художнього музею імені Олексія Шовкуненка. Йдеться про Андрія Мальгіна, який очолює Центральний музей Тавриди в окупованому Криму та, за версією українських правоохоронців, координував незаконне транспортування музейних цінностей у листопаді 2022 року.
За інформацією СБУ та матеріалами слідства, у період 1–2 листопада 2022 року, під час відступу російських військ із Херсона, було організовано масове вивезення культурних цінностей. Загалом із музею було викрадено 10 785 експонатів — картини, ікони, графічні роботи, декоративне мистецтво та інші об’єкти, які становлять значну частину музейного фонду. Ці події підтверджуються й іншими джерелами: за оцінками правоохоронців, загалом із музею було незаконно вивезено понад 10 тисяч предметів мистецтва .
Пограбування відбувалося в умовах хаотичного відступу російських військ, але мало ознаки добре спланованої операції. За даними української сторони, експонати вантажили у вантажівки та вивозили спочатку на лівобережжя Херсонської області, а згодом транспортували до тимчасово окупованого Криму. Частина викрадених предметів, за інформацією міжнародних партнерів, могла опинитися у фондах кримських музеїв або бути прихованою для подальшого перепродажу.
Роль Андрія Мальгіна у цій схемі є ключовою. Ще з 2014 року він підтримував російську окупаційну політику в Криму та сприяв інтеграції українських культурних установ у російську систему. Після початку повномасштабної війни він, за даними слідства, долучився до системного вивезення культурних цінностей із окупованих територій. Раніше він вже потрапляв під санкції ЄС і Швейцарії саме через причетність до зберігання викрадених творів мистецтва з Херсона .
Слідчі СБУ кваліфікували дії підозрюваного як воєнний злочин — порушення законів і звичаїв війни, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Наразі вирішується питання про оголошення його у міжнародний розшук. Українські правоохоронці також працюють над встановленням інших учасників схеми, включно з представниками окупаційної адміністрації та військовими.
Паралельно Україна активізує міжнародні механізми повернення викрадених культурних цінностей. Зокрема, у 2026 році країна отримала можливість напряму вносити дані про викрадені об’єкти до баз Інтерполу, що значно розширює можливості їхнього пошуку. Уже сотні предметів, викрадених із музеїв Херсона, внесено до міжнародних обліків .
Експерти зазначають, що випадок із Херсонським художнім музеєм є одним із найбільших задокументованих актів культурного мародерства в Європі за останні десятиліття. До війни колекція музею налічувала близько 14 тисяч експонатів, тож вивезення понад 10 тисяч фактично означає втрату більшої частини фонду.
Пограбування культурних установ на окупованих територіях стало системною практикою російських військових. Офіс Генерального прокурора України зафіксував аналогічні випадки в Маріуполі, на території заповідника «Кам’яна Могила» та інших об’єктах культурної спадщини. Це свідчить про цілеспрямовану політику привласнення культурних цінностей.
Фахівці підкреслюють, що такі дії мають не лише матеріальну, а й символічну мету — знищення культурної ідентичності та переписування історії. Викрадення мистецьких творів позбавляє країну частини її культурної пам’яті та ускладнює відновлення після війни.
Водночас Україна продовжує працювати над поверненням викрадених експонатів. Ведеться ідентифікація предметів, створюються цифрові каталоги, організовуються виставки, присвячені втраченим колекціям. Це дозволяє не лише фіксувати злочини, а й підвищувати міжнародну увагу до проблеми.
Таким чином, справа про розграбування Херсонського музею виходить далеко за межі кримінального провадження. Вона стала символом боротьби за культурну спадщину України та прикладом того, як війна впливає не лише на території, а й на історичну пам’ять цілої нації.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець повідомив, що у ніч на 24 січня Росія вперше з часів Другої світової війни завдала удару по Києво-Печерській лаврі.
За його словами, внаслідок атаки були пошкоджені вхід до комплексу Дальніх печер, а також Аннозачатіївська церква. Йдеться про Національний заповідник, який входить до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і протягом століть пережив зміни імперій та руйнівні війни ХХ століття.
Лубінець наголосив, що удар по лаврі не можна розцінювати як випадковість.
«Це не випадковість. Це вибір», — заявив він.
Водночас омбудсмен підкреслив, що атака на Києво-Печерську лавру є лише одним із епізодів масштабного знищення релігійних і культурних об’єктів в Україні. За час повномасштабної збройної агресії Російської Федерації в Україні постраждали понад 700 релігійних споруд, з яких 53 були зруйновані повністю.
За словами Лубінця, такі дії є системною атакою на культурну, історичну та духовну спадщину українського народу. Руйнування святинь, які перебувають під міжнародним захистом, є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права, зокрема Гаазької конвенції 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту.
Крім того, омбудсмен зазначив, що удари по релігійних об’єктах є посяганням на базові права людини — свободу віросповідання, історичну пам’ять та ідентичність.
«Захист культурної спадщини — це не другорядне питання війни. Це питання відповідальності. Адже культурна спадщина — це не про минуле. Це про нашу ідентичність. Те, за що ми боремося сьогодні», — підкреслив Дмитро Лубінець.
Портрет доньки гетьмана Павла Скоропадського століття надихав українську діаспору в Європі. Його передавали у вигляді поштових листівок, а сам оригінал вважали назавжди втраченим у вирі Другої світової війни. Аж раптом Музей гетьманства у Києві отримав несподіваний лист від однієї німецької родини.
Таємнича незнайомка
У мальовничому містечку Оберстдорф, що лежить посеред баварських Альп на півдні Німеччини, родина місцевих фермерів багато років зберігає незвичний портрет.
На ньому – молода і гарна жінка у вінку з квітів, білій вишиванці та зі строкатим намистом. Вона дивиться глибоко в очі кожному, хто погляне на картину. Цей погляд, здається, приховує непросту, але захопливу історію.
Але яку? Хто вона ця таємнича незнайомка, чий портрет 15-річний німецький хлопчик знайшов 40 років тому.
Його донька Катарина Шалль, тепер вже доросла жінка, каже, що, як і її батько, з першого погляду закохалася у картину.
“Кольори, квіти, прикраси та харизма жінки – це якась магія”, – розповіла вона в інтервʼю українському виданню Marie Claire.
Катарина повісила портрет у своїй квартирі. Вона каже, що всі, хто приходив в гості, звертали на нього увагу і запитували, хто ця жінка та яку історію приховує її зображення.
Тоді жінка вирішила провести розслідування й таки дізнатися імʼя незнайомки. На той момент Катарині було відомо лише те, як картина потрапила в її родину.
На початку 1980-их, коли батькові Катарини було 15 років, він побачив у місцевій газеті оголошення про те, що в Оберстдорфі зносять будинок, розповіла жінка журналу Marie Claire.
Хлопчик збирав марки і сподівався знайти у будинку рідкісні екземпляри для своєї колекції. Натомість він побачив картину, яка стояла просто за дверима.
Портрет жінки вразив його, і він спитав у власників, що з ним буде. Але господар відповів, що якщо картину не заберуть, вона опиниться на смітнику. Так батько Катарини Шалль приніс портрет додому й повісив у своїй дитячій кімнаті.
Не сподівалися знайти
Водночас портрет, який прикрашав будинок родини Шалль і про який вони нічого не знали, був дуже відомий серед української діаспори, розповів BBC Україна історик Олександр Алфьоров.
Жінка на портреті – донька останнього гетьмана України Павла Скоропадського, Єлизавета. Вона була відданою помічницею свого батька і активною учасницею Гетьманського руху, очоливши у 1960-70 роках Союз гетьманців-державників.
Портрет гетьманівни, який приблизно у 1920-их роках намалювала художниця Ольга Мордвінова, був добре відомий в еміграції завдяки листівкам, які з нього масово виготовляли. Така листівка є й в колекції самого Алфьорова.
За його словами, портрет Гетьманівни став для української діаспори “уособленням української аристократки, навіть не за походженням, а аристократки духу”.
АВТОР ФОТО,АРХІВ МУЗЕЮ ГЕТЬМАНСТВА Підпис до фото, Фото Єлизавети Скоропадської з архіву Музею гетьманства, де зберігається чимало речей родини
Проте доля самої картини була невідома. Про її існування і про те, що картина зникла, розповідала молодша донька Скоропадського, Олена Павлівна Отт-Скоропадська, коли приїжджала в Україну, каже історик.
Портрета Єлизавети не було в родинній колекції гетьманських портретів, створених подругою Скоропадських – Ольгою Мордвіновою, які пізніше передали до Музею гетьманства.
Дослідники припускали, що портрет загубився під час Другої світової війни, й навіть не сподівалися його знайти.
Тому, коли у травні 2021 року співробітники Музею гетьманства отримали повідомлення від німкені Катарини Шалль, вони дуже здивувалися – і зраділи.
Катарина вийшла на музей у Києві через пошук зображень Google і написала електронний лист із питанням, хто ж ця жінка.
“Відтоді нас не залишало відчуття, що Гетьманівна “повертається”, – емоційно кажуть дослідники музею. – Це була її найзаповітніша мрія – жити у вільній Україні”.
Віддана незалежності України
Історик Олександр Алфьоров переконаний, що портрет, який знайшла родина Шалль, – це оригінал, а не одна з копій.
Адже його знайшли у місті, де Єлизавета провела свої останні роки і де її поховали, як і її батька Павла Скоропадського.
Єлизавета народилася у 1899 році в Санкт-Петербурзі і щоліта приїжджала до батькових маєтків на Чернігівщині. Вона захоплювалася українською історією, насамперед рухом незалежності та козацтвом, розповідає Музей гетьманства.
Новина про батькове гетьманування стала вирішальною подією в житті молодої романтичної дівчини.
У своїх мемуарах гетьман згадував про своїх дітей і як вони переживали часи української революції та початку еміграції.
АВТОР ФОТО,АРХІВ МУЗЕЮ ГЕТЬМАНСТВА
Як розповідала Олена Отт-Скоропадська, Єлизавета “із захватом піддалася пануючому тоді в Україні загальному настрою ентузіазму в будівництві нової української Гетьманської держави”. І тому так болісно вона сприйняла повстання проти батька і падіння Гетьманату, пояснюють історики.
Родина Скоропадських перебувала в еміграції з 1918 року – спочатку у Лозанні в Швейцарії, потім у 1921-1945 роках у Ванзеє поруч із Берліном.
А після війни переїхала до містечка Оберстдорфа в Баварії, де Єлизавета до самої своєї смерті у 1976 році активно займалася політичною діяльністю та розвитком гетьманського руху.
Попри те, що гетьманська родина була дуже відома в еміграції, вони не мали величезних статків і були змушені працювати, каже історик Алфьоров.
У спогадах родини є розповіді про те, що вони майже щомісяця були змушені здавати в ломбард сервіз та інші родинні цінності.
“Можливо в сумʼятті подій після смерті Єлизавети Скоропадської або під час її численних переїздів портрет був втрачений чи потрапив у чужі руки”, – каже дослідник.
Скоропадські в еміграції були звичайними людьми, жили скромно, вони не хизувалися своїм походженням, і тому місцеві мешканці могли просто не знати, що це за родина, пояснює Алфьоров.
Портрет повернеться
Після того, як Катарина Шалль написала в Музей Гетьманства, а заступниця директора музею Людмила Бевз пояснила їй, хто на портреті, листування обірвалося.
Поновити перемовини з родиною Шалль вдалося журналісту-фрилансеру Миколі Гульку, який готував матеріал про родину гетьмана Скоропадського.
Він дізнався в музеї про дивовижну знахідку портрета, розповіла BBC Україна редакція журналу Marie Claire.
В результаті довгого листування музей і редакція журналу домовилися про передачу портрета Музею Гетьманства.
І зараз триває узгодження всіх тонкощів, пов’язаних з документами, адже портрет – у Німеччині, а в Україні – війна, пояснили в Marie Claire.
АВТОР ФОТО,КАТАРИНА ШАЛЛЬ Підпис до фото, Родина Шалль – батько й мама Катарини та її брата. Діти одружені та мають свої сім’ї. У голови сімейства – троє онуків
Родина Шалль пишається тим, що їм вдалося зберегти історичну пам’ятку.
“Історія жінки, яка зображена на портреті, – надзвичайна. Зараз, як і тоді, українцям доводиться переживати багато страждань. Ми сподіваємося, що в Україні скоро настане мир”, – сказали вони.
Вишиванка Гетьманівни
Витончена біла сорочка, в яку вдягнута Єлизавета Скоропадська на портреті, схожа на іншу вишиванку, створену нею, яка зберігається у київському музеї.
Єлизавета знаходила розраду в мистецтві. Вона була талановитою скульптуркою і письменницею, займалася вишивкою. Сорочка в Музеї гетьманства свідчить про творчу майстерність молодої жінки.
Вишуканий портрет дівчини та її вбрання надихнули український бренд “Етнодім” реконструювати сорочку Єлизавети. В орнаменті використали мотиви полтавської вишивки з історичних архівів.
Українська кухня відома своєю різноманітністю та унікальними стравами, серед яких особливе місце займають каші. Одна з таких каш – “Зозуля”, яка готується вже понад 100 років і є улюбленою стравою багатьох українців.
Головна складова цієї каші – пшоно, яке має велику кількість корисних речовин та має неповторний смак. Однак, для того, щоб каша була смачною і ніжною, дуже важливо дотримуватися певних правил під час її приготування.
Цю старовинну українську страву готують на Вінниччині вже понад 100 років. Називається вона “Зозуля” та її внесено до Національного переліку нематеріальної спадщини України. Достатньо простий рецепт приготування каші передають із покоління у покоління.
Пшоно — це цільне зерно, тому воно може гірчити, якщо зберігається досить тривалий час. Але цього можна позбутися. Залийте пшоно окропом та залиште на 20 хвилин, потім рідину злийте та промийте кілька разів крупу під водою.
Молоко та вершкове масло краще взяти жирне, щоб отримати максимально насичений та ніжний смак. Цю кашу томлять в печі, але можна її приготувати й в каструлі — на плиті або у духовці.
Інгредієнти:
350 г пшона;
1 л молока 2,5%;
2 яйця;
150 г цукру;
100 г маку;
200 г вершкового масла 82,5%;
дрібка солі.
Пересипте мак в миску та залийте окропом. Залиште на годину.
Пшоно гарно промийте і потім засипте у казанок. Залишіть на 20 хвилин, а потім відкиньте на дрібне решето, знову помийте і перекладіть у казанок.
Залийте у крупу молоко і доведіть його до кипіння. Але за ним потрібно стежити, аби не збігло. Як жартує господиня Наталія Стецюк, “втече — не наздоженете”. Потім зменшіть вогонь до середнього, варіть 15-20 хвилин.
Мак відкиньте теж на дрібне решето і почекайте, поки вся вода стече. Додайте до каші. Каша стала “рябенькою” — тому й “Зозуля”.
