Війна змушує українське мистецтво працювати з почуттями, які у мирному житті часто намагаються приховати або приборкати. Лють, ненависть, біль через загиблих і бажання справедливості стають матеріалом для поезії, літератури, музики та візуального мистецтва. Головна культурна оглядачка The Guardian Шарлотта Гіґґінс вважає, що для українських митців осмислення гніву стало необхідністю: він може одночасно бути реквіємом за загиблими та формою спротиву.
У своїй колонці, опублікованій 4 вересня, Гіґґінс розмірковує про те, що відбувається з людиною та культурою, коли гнів перестає бути короткочасною реакцією і стає частиною багаторічного досвіду війни. Вона проводить паралель між сучасною Україною та класичною літературою, насамперед гомерівськими епосами, де лють здатна давати герою силу, але водночас загрожує поглинути його самого.
Для України ця тема вже давно перестала бути абстрактною. Після початку повномасштабного російського вторгнення митці опинилися перед необхідністю говорити про речі, для яких звичайної мови часто недостатньо: смерть близьких, знищені міста, страх, ненависть до агресора, життя під обстрілами та пам’ять про людей, яких більше немає.
Саме тому особливе місце у воєнній українській культурі посіла поезія. В іншій своїй колонці Гіґґінс уже звертала увагу на те, що після початку великої війни вірші стали одним із найоперативніших способів зафіксувати пережите. Їх можна писати у сховищі, окопі чи лікарні, а коротка форма дозволяє схопити емоцію в момент, коли складніша літературна конструкція просто неможлива.
Показовою є історія письменниці Вікторії Амеліної. Після повномасштабного вторгнення вона відійшла від написання романів і звернулася до поезії. У 2023 році Амеліна загинула внаслідок російського ракетного удару по Краматорську. Гіґґінс згадує її творчість як приклад того, як сама структура мови змінюється під тиском війни: звичні правила оповіді виявляються недостатніми для реальності, у якій людина живе поруч зі смертю.
Інший приклад — письменник і військовослужбовець Артур Дронь. Його воєнна поезія, зазначає Гіґґінс, не концентрується на пафосі чи демонстрації героїзму. Натомість вона зберігає маленькі епізоди та пам’ять про загиблих побратимів — те, що легко могло б загубитися серед щоденних зведень із фронту.
Таке мистецтво фактично виконує функцію емоційного архіву війни. Дати, карти бойових дій і статистика залишаться в історичних документах. Але вони не здатні повністю передати, що означало для конкретної людини прокидатися від повітряної тривоги, чекати повідомлення від близького на фронті або продовжувати буденне життя після чергового удару.
Гіґґінс звертає увагу на слова української військової та поетки Ярини Чорногуз, яка характеризувала свою роботу як своєрідне документування почуттів. У цьому й полягає одна з особливостей мистецтва воєнного часу: воно фіксує не лише те, що сталося, а й те, як це відчувалося.
При цьому українське мистецтво не обмежується скорботою. Поруч із плачем за загиблими існують гнів, сарказм, чорний гумор, прокльони, бажання помсти та демонстративна відмова підкоритися страху. Саме тому культура стає не тільки способом переживання трагедії, а й формою спротиву.
У цьому контексті лють має подвійне значення. Вона може мобілізувати, давати сили діяти та відмовлятися від пасивності. Водночас тривалий гнів виснажує людину, а тому постає питання: що відбувається з ним через роки війни? Саме цю суперечність Гіґґінс ставить у центр своєї колонки — гнів здатний одночасно підтримувати опір і руйнувати того, хто змушений жити з ним надто довго.
Авторка бачить паралелі з античною літературою. У Гомера гнів — не другорядне почуття, а одна з рушійних сил історії. Людина, яка пережила втрату, може перетворити біль на дію, але водночас ризикує втратити межу між справедливістю та всепоглинаючою жагою відплати. Для Гіґґінс ця давня тема несподівано перегукується з тим, як сучасне мистецтво намагається говорити про війну.
Водночас культура не здатна фізично захистити від ракети чи дрона. Українська поетка Галина Крук ще у 2022 році наголошувала, що метафора не може протистояти людині з автоматом, а вірш не зупинить танк. Проте поезія почала з’являтися практично одразу після вторгнення — саме тому, що людям було необхідно бодай якимось способом повернути сенс реальності, яка раптом його втратила.
Гіґґінс, яка регулярно працює в Україні з 2022 року, описувала й іншу сторону цього процесу — дивне співіснування катастрофи та звичайного життя. Повітряні тривоги можуть сусідити зі сніданком, повідомлення про загиблих — із купівлею квітів, а страх — із жартами та повсякденними турботами. Саме такі несумісні на перший погляд речі, на її думку, часто найточніше передають досвід життя у країні, що воює.
Тому українське мистецтво воєнного часу дедалі більше стає не лише реакцією на події, а способом формування майбутньої пам’яті про них. Коли війна завершиться, саме література, музика, фотографія, кіно та образотворче мистецтво допомагатимуть наступним поколінням зрозуміти не тільки хронологію російського вторгнення, а й внутрішній стан суспільства, яке через нього пройшло.
І в цьому сенсі формула «реквієм і спротив» дуже точно описує одну з головних функцій сучасної української культури. Вона одночасно оплакує тих, кого забрала війна, фіксує пережите і відмовляється дозволити насильству мати останнє слово. Лють у цьому мистецтві не завжди красива чи зручна, але саме тому вона й важлива: вона залишається свідченням того, що за сухими цифрами війни стоять живі люди та їхні почуття.
