Golosnovinua.com

Позначка: репресії

  • За українську мову, книжку чи прапор — переслідування: як живуть люди в окупації

    За українську мову, книжку чи прапор — переслідування: як живуть люди в окупації

    На окупованих Росією територіях звичайні для мирного життя речі — українська мова, книжки, прапори, шкільні підручники чи навіть старі фотографії — можуть стати приводом для обшуку, допиту або переслідування. Через страх люди змушені приховувати все, що може вказувати на їхній зв’язок з Україною.

    Особливо вразливими в таких умовах опинилися українські вчителі. У матеріалі «Української правди» описані історії трьох педагогинь із Луганщини та Херсонщини, які після окупації були змушені буквально ховати частину власного життя.

    Одна з них, директорка школи Світлана, забрала з подвір’я навчального закладу синьо-жовтий прапор, по якому вже проїхала російська військова техніка. Спочатку вона просто сховала його вдома, але після обшуків і погроз родина вирішила закопати прапор у землю — у скляній банці між будинком і погребом.

    Інша вчителька, Наталя з Херсонщини, до окупації викладала історію України. Після приходу російських військ вона почала свідомо змінювати зовнішність і поведінку, щоб не привертати уваги: перестала говорити українською в публічних місцях, не проявляла активності в соцмережах і намагалася виглядати максимально непомітно. Підручники з історії України вона спочатку ховала в шафі, потім у сараї, підвалі, а частину матеріалів закопувала подалі від будинку.

    Попри ризик, Наталя таємно продовжувала проводити онлайн-уроки української історії для своїх учнів. Після кожного заняття вона видаляла платформу, через яку працювала, щоб під час перевірки не залишалося слідів.

    Ще одна педагогиня, Олександра з Луганщини, мала вдома бібліотеку з понад тисячі книжок. Після того як у сусідній громаді затримали вчителя, вона почала ховати українську літературу за рядами російської класики. Під час обшуків російські військові перевіряли книжкові полиці, шукали прапори та звинувачували її в «нацизмі». Після цього частину українських книжок, прапорці та інші речі вона вночі спалила в котлі, аби вони не стали приводом для нового переслідування.

    Після виїзду з окупації жінка ще довго бачила сни, в яких повертається додому і боїться випадково заговорити українською. Водночас, попри втрату частини бібліотеки, вона поступово знову почала купувати книжки у новому місці проживання.

    Подібні історії не є поодинокими. За даними моніторингової місії ООН з прав людини, на окупованих територіях фіксувалася системна політика нав’язування російської ідентичності та придушення проявів української. В освітній сфері вчителів змушували переходити на російські програми, викладати російською мовою та використовувати матеріали, які виправдовують російське вторгнення. Українську літературу, зокрема книжки про Голодомор та історію України, вилучали як «екстремістську» або «націоналістичну».

    Freedom House у звіті «Свобода у світі – 2026» оцінив окуповані території України лише в 1 бал зі 100 за рівнем політичних і громадянських свобод. Для порівняння, підконтрольна Україні територія отримала 51 бал зі 100.

    Правозахисники також фіксували випадки, коли люди в окупації переходили на російську мову лише через присутність поруч російських військових, а українські прапори та символи приховували через ризик допитів і покарання.

    У результаті речі, які до війни були частиною повсякденного життя — книжка на полиці, прапор у школі чи українська мова вдома, — для багатьох людей в окупації перетворилися на потенційний доказ «нелояльності». Саме тому частина українців змушена була ховати, закопувати або знищувати власні речі лише для того, щоб зменшити ризик переслідувань.

  • Окупанти на Запоріжжі примусово вилучають мисливську зброю у цивільних

    Окупанти на Запоріжжі примусово вилучають мисливську зброю у цивільних

    На тимчасово окупованих територіях Запорізької області російські силові структури розпочали кампанію примусового вилучення гладкоствольної мисливської зброї у місцевих жителів, про що повідомляє Центр національного спротиву. За даними українського спротиву, окупаційна адміністрація намагається оформлювати ці дії як нібито «добровільну благодійну передачу» для потреб російських військових, однак фактична ситуація, за словами джерел, має ознаки системного тиску та примусу, коли приватна власність цивільних осіб вилучається під загрозами та психологічним тиском з боку силових структур.

    Повідомляється, що у Мелітополь окупаційні структури вже відзвітували про отримання щонайменше 14 одиниць мисливських рушниць від місцевих жителів, однак ці «звіти», за оцінками спротиву, не відображають реальної картини, оскільки більшість власників погоджуються на передачу зброї не добровільно, а через страх перед наслідками. Людям, які відмовляються від здачі мисливської зброї, за інформацією ЦНС, погрожують перевірками, обшуками, а також можливими «проблемами» з боку росгвардії та окупаційної поліції, включно з відкриттям надуманих кримінальних проваджень щодо нібито незаконного зберігання зброї.

    Унаслідок такого тиску, як зазначається, значна частина власників змушена погоджуватися на вилучення майна, побоюючись арештів, переслідувань або інших форм репресій з боку окупаційних силових органів. Окремо підкреслюється, що подібні дії вписуються в ширшу практику контролю над цивільним населенням на окупованих територіях, де адміністративний і силовий тиск використовується як інструмент для примусового вилучення ресурсів і майна.

    У повідомленні також зазначається, що вилучена гладкоствольна зброя, ймовірно, може бути передана російським військовим підрозділам для використання на фронті, зокрема для боротьби з українськими FPV-дронами. За оцінками, до таких рішень російська армія вдається через дефіцит спеціалізованих засобів протидії безпілотним системам та значні втрати техніки на лінії бойового зіткнення, що змушує використовувати будь-які доступні ресурси, включно з цивільною мисливською зброєю.

    У Центрі національного спротиву наголошують, що подібна практика є черговим проявом системного пограбування тимчасово окупованих територій Запорізька область, які фактично перетворюються на ресурсну базу для забезпечення військових потреб Росії. На тлі цього також згадуються інші випадки посилення репресивної політики на окупованих територіях, зокрема контроль за цивільною інфраструктурою, примусове збирання персональних даних громадян та так звані «націоналізаційні» процеси, у межах яких майно місцевих жителів вилучається без компенсацій.

    Таким чином, за оцінками українського спротиву, ситуація навколо вилучення мисливської зброї є частиною ширшої системи тиску, спрямованої на обмеження прав цивільного населення та посилення контролю окупаційних адміністрацій над приватною власністю на захоплених територіях.

  • У Криму окупанти масово переглядають права на житло

    У Криму окупанти масово переглядають права на житло

    У тимчасово окупованому Криму російські окупаційні структури продовжують практику масового перегляду прав власності на землю та житло, що фактично створює ризик втрати будинків для місцевих мешканців, які будували їх у межах процедур, раніше запроваджених самою окупаційною адміністрацією. Під загрозою опинилися щонайменше 80 сімей у Сакському районі. Про це повідомляє Центр національного спротиву.

    Найбільш напружена ситуація склалася у селищі Уютне, де окупаційні органи ініціювали процеси, що можуть завершитися знесенням уже збудованих приватних будинків або визнанням права власності недійсним. Йдеться про житло, яке люди зводили на ділянках, отриманих через офіційні, хоч і контрольовані окупаційною владою, механізми розподілу землі.

    За даними ЦНС, ця система спочатку передбачала поетапну процедуру: оформлення оренди земельної ділянки, дозвіл на будівництво та подальший викуп за спрощеною процедурою. Місцеві мешканці, які скористалися цими правилами, інвестували власні кошти в будівництво житла, розраховуючи на легалізацію власності в майбутньому. Однак тепер ці ж рішення переглядаються окупаційними судами, які фактично визнають частину раніше виданих дозволів такими, що нібито суперечать законодавству, запровадженому Росією на окупованій території.

    У результаті люди опиняються в ситуації правової невизначеності, коли документи, видані окупаційною адміністрацією, можуть бути скасовані заднім числом. Це, за даними ЦНС, відкриває можливість для вилучення житла без компенсацій або альтернативного забезпечення житлом.

    Окремо в Центрі національного спротиву звертають увагу на те, що ініціаторами перегляду рішень виступають структури, які раніше самі ж організовували розподіл земель. Так звана “прокуратура” окупаційної влади заявляє про нібито порушення під час первинного виділення ділянок, що стає підставою для судових процесів і подальшого скасування прав власності.

    При цьому, як зазначають у ЦНС, посадові особи, які безпосередньо відповідали за розподіл землі, отримують лише адміністративні санкції у вигляді штрафів, тоді як пересічні мешканці ризикують втратити житло, у яке вже вкладено значні фінансові ресурси та роки життя. Така практика, за оцінкою українських структур, свідчить про вибіркове застосування “закону” на окупованій території.

    У Центрі національного спротиву підкреслюють, що фактична зміна правил після того, як люди виконали всі вимоги окупаційної адміністрації, створює системний тиск на населення та формує атмосферу страху і невпевненості у праві на власність. Це також унеможливлює довгострокове планування життя та інвестицій у житло.

    Українська сторона розглядає такі дії як порушення міжнародного гуманітарного права, зокрема норм, які забороняють окупаційній владі змінювати правовий режим власності на шкоду цивільному населенню. Окремо наголошується, що подібні випадки можуть мати системний характер і не обмежуються лише Сакським районом.

    За оцінками ЦНС, подібні процеси вписуються у ширшу практику адміністративного та правового тиску на мешканців окупованого Криму, що супроводжується поступовим перерозподілом майна та посиленням контролю над земельними ресурсами півострова.

    Таким чином, ситуація в Уютному розглядається як один із прикладів масштабнішої тенденції, коли права власності місцевих жителів можуть бути переглянуті або анульовані залежно від рішень окупаційних структур, що фактично позбавляє людей юридичних гарантій захисту їхнього майна.

  • Таємниці будівлі СБУ: без вежі, але з підвалами

    Таємниці будівлі СБУ: без вежі, але з підвалами

    Історія будівлі на вулиці Короленка, 33 (раніше і тепер Володимирська), бере свій початок у 1912 році, коли Київська губернська земська управа вирішила звести представницьке офісне приміщення. Для цього був проведений конкурс архітектурних проєктів, переміг відомий столичний зодчий Володимир Щуко. Його проект поєднав симетричний фасад, мансарду та двоярусну башту на кшталт барокових колоколень Києва. Перший символічний камінь заклала Ольга Столипіна, вдова реформатора Петра Столипіна, а другий – прем’єр-міністр Володимир Коковцов.

    Будівництво почалося активно, частина приміщень була готова до 1914 року, але Першу світову війну та події 1917-го не дозволили завершити роботи. Вже в радянський період споруду добудували, проте від башти вирішили відмовитися. Будівля отримала назву Дворець праці і слугувала осередком профспілкового руху: тут діяли бібліотека, театральна каса, бюро фізкультури, проводили лекції, концерти та кінопокази.

    Після 1934 року будівля стала резиденцією головних органів влади УРСР. Тут розміщувалися ЦК КП(б)У та ЦК комсомолу, а згодом – органи держбезпеки. Під час німецької окупації приміщення використовували гестапівці. У його стінах перебували радянські підпільники, українські патріоти та відомі дисиденти, серед яких Василь Стус, Олена Теліга, Іван Світличний.

    Не менш цікава й доля Сергія Корольова: юний майбутній конструктор космічних кораблів отримав тут у 1924 році документи, які дозволили йому продовжити навчання в Київському політехнічному інституті та зробили перший крок до видатної кар’єри.

    Таким чином, будівля на Короленка, 33 стала свідком ключових подій історії Києва – від земських управ до профспілок, від радянських репресій до боротьби дисидентів, залишаючись значущим культурним та історичним об’єктом столиці.

  • 300 суддів, що засуджували майданівців, досі працюють – журналістське розслідування

    300 суддів, що засуджували майданівців, досі працюють – журналістське розслідування

    Під час Революції Гідності 2013-2014 років влада намагалася придушити протестні рухи не лише силою, а й за допомогою судової системи. Судді виносили рішення про заборону мітингів, штрафували учасників протестів, відправляли активістів під арешт та легітимізували насильство з боку правоохоронців.

    Пізніше такі рішення «суддів Майдану» визнали неправомірними. У  «Базі суддів Майдану» нараховується понад 300 служителів Феміди, які були причетні до утисків протестувальників. Більшість з них і досі залишається на посаді та продовжує отримувати державні кошти. До Дня пам’яті Героїв Небесної Сотні журналісти «Слідства.Інфо» дослідили, як змінилася ситуація з «суддями Майдану» за останній рік.

    На десяту річницю Революції Гідності «Слідство.Інфо» досліджувало, що відбулося з «суддями Майдану». Тоді журналісти писали, що більшість зі служителів Феміди  уникли покарання за свої дії: проти когось закрили справи, хтось поновився на посаді та продовжував отримувати державні кошти, а хтось «втік» у почесну відставку і тепер буде довічно утримуватись державою.

    ЗАМІСТЬ ЗВІЛЬНЕННЯ — ВІДСТАВКА

    Звільнення у відставку — логічне завершення кар’єри служителів Феміди, яке супроводжується довічним утриманням за державні кошти. Розмір цього утримання залежить від заробітної плати судді (виплати від 50 до 90% залежно від стажу). На утриманні державою станом на січень 2025 року перебуває 3 908 суддів, а середня пенсія служителів Феміди становить 107 040,28 грн. У 2024 році Пенсійний фонд витратив понад 5 млрд грн на утримання суддів у відставці.

    Євгеній Безсмолий — один з суддів Майдану, який скористався можливістю піти у відставку та уникнув покарання за свої вчинки.

    uqidqhiqudiddxant
    Суддя Євгеній Безсмолий

    28 січня 2014 року, під час Революції Гідності, суддя Євгеній Безсмолий вирішив арештувати на 15 діб студента Кіровоградського профліцею Євгенія Проданця за «злісну непокору міліції». Зокрема, Проданець нібито відмовився пред’явити документи співробітникам міліції у момент, коли проходив повз будівлю обласної адміністрації. Тодішня міліція звинуватила студента в тому, що він намагався вихопити у правоохоронців службові посвідчення.

    Того ж дня, 28 січня 2014 року, суддя Безсмолий вирішив арештувати на 15 діб члена Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Ігоря Якименка. Відповідно до протоколу правоохоронців, Якименко «поводив себе підозріло і почав висловлюватися на адресу працівників міліції брудною лайкою та намагався чинити опір, коли працівники міліції підійшли та пред’явили службові посвідчення». Сам Якименко усе це заперечував і казав, що міліцейські затримали його по дорозі до роботи.

    Пізніше, у лютому 2018 року Вища рада правосуддя вирішила звільнити Євгенія Безсмолого з посади судді за вчинення істотного дисциплінарного проступку. Служитель Феміди оскаржив це рішення, і у листопаді 2018 року Велика Палата Верховного суду за головування Всеволода Князєва (якого у травні 2023 року антикорупційні органи затримали на хабарі у 3 мільйони доларів) скасувала звільнення Безсмолого.

    У грудні 2024 року Вища рада правосуддя відправила Євгенія Безсмолого у почесну відставку, бо той подав відповідну заяву.

    Втечею у відставку вирішила скористатись і Ліана Курило — суддя Харківського апеляційного адміністративного суду, яку в січні цього року відрядили до Другого апеляційного адмінсуду Харкова.


    Суддя Ліана Курило

    Узимку 2014 року Курило у складі колегії суддів залишила в силі постанову, що забороняла Всеукраїнському об’єднанню «Свобода» встановити агітаційні намети в Барвінковому на Харківщині. У постанові йшлося про те, що намети порушуватимуть право містян на відпочинок.

    На співбесіді під час кваліфікаційного оцінювання ВККС запитала у Ліани Курило як саме, відповідно до Конституції, суд намагався захистити право на відпочинок, заборонивши встановити намети. Суддя не змогла відповісти та просто мовчала впродовж 20 секунд. А таке рішення пояснювала тим, що колегія хотіла «уникнути будь-яких негативних наслідків відносно осіб, які брали участь у новорічних святах».

    За результатами співбесіди ВККС визнала Ліану Курило такою, що не відповідає обійманій посаді. Після цього суддя почала проситися у почесну відставку, втім у 2019 році її заяву залишили без розгляду.

    У жовтні 2024 року ВРП вирішила звільнити Курило у відставку, суддя отримає близько 450 тисяч гривень вихідної допомоги й має щомісячну «пенсію» у понад 120 тисяч гривень.

    Загалом упродовж 2024 — початку 2025-го «Слідство.Інфо» повідомляло про п’ять випадків звільнення суддів Майдану у відставку.

    УНИКНЕННЯ ПОКАРАННЯ ТА «ПРЕМІЇ»

    Доплати до посадового окладу судді — грошова винагорода, передбачена Законом «Про судоустрій та статус суддів». Її нараховують за перебування на адміністративній посаді, вислугу років, роботу, що передбачає доступ до державної таємниці, та науковий ступінь. У 2024 році судді Майдану, яких могли звільнити, не тільки оскаржували рішення та залишались на посаді, а ще й отримували «премії» за свою діяльність.

    Одним з таких суддів є голова П’ятого апеляційного адміністративного суду Одеси Степан Домусчі.


    Суддя Степан Домусчі

    У грудні 2013 року під керівництвом Домусчі колегія суддів розглядала апеляційну скаргу  на заборону мирних зібрань на головній вулиці Одеси на підтримку Революції Гідності. Постанову про заборону видав Одеський окружний адміністративний суд. Служителі Феміди залишили скаргу без задоволення, чим легалізували заборону. Проте у своїй декларації Степан Домусчі вказав, що таких рішень не приймав.

    У 2016 році служитель Феміди брав участь у конкурсі до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду, але не потрапив у нове відомство через негативний висновок від Громадської ради доброчесності. Висновок базувався на неправдивих відомостях, які суддя зазначив у декларації. Також у ньому йдеться, що суддя підлягає перевірці відповідно до закону, що могло б тягнути за собою притягнення до дисциплінарної відповідальності, а у разі виявлення порушень присяги — звільнення.

    Попри це, суддя продовжує обіймати посаду голови суду. У 2024 році він отримав доплати до зарплати у розмірі 120 466,89 грн.

    Уникає покарання за свої дії також суддя Дніпровського районного суду Києва Наталя Марфіна. Суддя почала працювати у 2013 році.

    Суддя Наталя Марфіна.
    Суддя Наталя Марфіна

    У 2013-му ж служителька Феміди розглядала скаргу учасника поїздки “Автомайдану” до Межигір’я Євгена Кузьмінського. Водій намагався оскаржити рішення судді Нелі Ластовки про позбавлення прав на 4 місяці. Таке рішення базувалося на протоколі інспектора ДАІ щодо відмови в зупинці при виїзді з Києва. Пізніше суддю Ластовку покарали поданням на звільнення. Наталя Марфіна не задовільнила позов щодо оскарження рішення, хоча на момент винесення рішення вона була ознайомлена з масовими фальсифікаціями заради переслідування активістів.

    Євген Кузьмінський та його адвокат стверджували, що суддя була схильна до задоволення позову, проте під час засідання Марфіну викликав голова суду. Після цього служителька Феміди різко змінила свою думку та відмовила у задоволенні позову.

    У квітні 2018 року суддя Марфіна успішно пройшла кваліфікаційне оцінювання, а у травні того ж року отримала рекомендацію про призначення суддею довічно.

    17 лютого 2025 року Перша дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя розглядала скаргу Олега Лоя щодо Наталі Марфіної. Скарга стосувалась того, що служителька Феміди відмовила в задоволенні позову адвоката, оскільки в ордері, який він подав до суду, не було номера його посвідчення, а також не вказано орган та дату видачі. При цьому скаржник має посвідчення старого зразка, що не може містити такі дані.

    За результатами перевірки дисциплінарних інспекторів порушень виявлено не було та справу проти судді не відкрили.

    Усього в Україні є понад 300 суддів, які своїми діями були причетні до утисків протестувальників. Серед них 165 досі працюють у судовій системі, 16 не здійснюють правосуддя, але отримують зарплатню. Ще 66 суддів зараз у відставці, яка передбачає пожиттєве багатотисячне щомісячне утримування. На противагу цьому звільнили за порушення (не завжди за справи Майдану) 53 суддів й 20 суддів звільнились за власним бажанням.

    Раніше Слідство.Інфо  поспілкувалося із суддею Сергієм Дячуком, який пояснив, чому ми стали свідками історичного процесу під час суду над правоохоронцями, які брали участь у розстрілі мирних мітингувальників під час Революції Гідності.

    Служитель Феміди був головуючим суду присяжних, який засудив за розстріл 48 людей та поранення ще 80-х до довічного позбавлення волі ексзаступника Київського спецпідрозділу «Беркут» — Олега Янішевського, і ще по 15 років за ґратами отримали бійці цього спецпідрозділу Павло Аброськін та Сергій Зінченко, 5 років позбавлення волі отримав ще один боєць — Олександр Маринченко. 5-го бійця — Сергія Тамтуру — суд виправдав. Однак після вироку суду ніхто фізично так за ґрати і не сів.