У Російській Федерації завершився черговий етап імітації виборчого процесу, який остаточно поховав навіть примарні залишки політичної конкуренції та правових норм. Так звані парламентські вибори до Державної Думи дев’ятого скликання дві тисячі двадцять шостого року очікувано пройшли за заздалегідь написаним у кабінетах адміністрації диктатора сценарієм, де не було місця жодній інтризі чи несподіванці. Головним підсумком цього пропагандистського спектаклю стало безпрецедентне зміцнення одноосібного контролю провладної партії «Єдина Росія», яка не просто зберегла, а суттєво розширила свою монопольну конституційну більшість. Офіційні дані підрахунку понад дев’яноста відсотків бюлетенів намалювали керівній політичній силі результат на рівні майже п’ятдесяти восьми відсотків голосів за партійними списками, що дозволило їй легко перетнути психологічну планку та залишити кишенькову системну опозицію далеко позаду.
Справжній електоральний реванш режим забезпечив завдяки тотальному контролю над мажоритарними округами, де представники влади буквально викорінили будь-яке альтернативне представництво. Кандидати від «Єдиної Росії» здобули перемогу у двохсот восьми із двохсот двадцяти п’яти одномандатних округів по всій території країни-агресора, повністю підім’явши під себе навіть традиційно протестні мегаполіси, включно зі столицею. Разом із партійними списками це забезпечить путінській фракції щонайменше триста п’ятдесят п’ять депутатських крісел із чотирьохсот п’ятдесяти можливих, що стане абсолютною історичною рекордною кількістю за всі роки існування парламенту. Особливо показовим маркером нової законодавчої реальності стане поява у сесійній залі вісімдесяти шести безпосередніх учасників загарбницької війни проти України, які отримали мандати від керівної сили. Таким чином російський парламент остаточно перетворюється на відкритий та агресивний мілітарний орган, функцією якого стане беззаперечне схвалення будь-яких імперських авантюр воєнного кабінету.
Щоб намалювати картинку всенародного схвалення, російська влада вдалася до рекордної мобілізації адміністративного ресурсу, намалювавши явку на рівні майже п’ятдесяти семи відсотків, що стало максимальним показником за останні десятиліття. Проте за фасадом парадних цифр криється тотальне придушення будь-яких паростків реальної опозиції. Напередодні старту виборчих перегонів Верховний суд держави-агресора повністю ліквідував реєстрацію федерального списку єдиної легальної партії з відносно антивоєнними позиціями, зачистивши від її представників і мажоритарні списки. Сам день голосування супроводжувався масовими вкиданнями, каруселями, примусовим згоном бюджетників на дільниці та прямим тиском силовиків, перетворивши підрахунок бюлетенів на цинічну фальсифікацію.
Окремим кричущим злочином проти міжнародного права та суверенітету України стала спроба провести так зване волевиявлення на тимчасово окупованих територіях Донецької та Запорізької областей, а також у захопленому Криму. Окупаційні адміністрації бадьоро відзвітували про показні сімдесят відсотків підтримки партії диктатора, влаштовуючи вистави з озброєними автоматами конвоїрами біля виборчих урн. Незалежні аналітики та моніторингові центри зафіксували численні факти маніпуляцій, зокрема у зруйнованому Маріуполі, де загарбники масово вносили до списків прізвища давно загиблих або примусово депортованих містян задля створення ілюзії масовості. Цей штучний спектакль ніколи не отримає визнання у цивілізованому світі, а сформований у такий спосіб парламент агресора є абсолютно нелегітимним інструментом тиранії.
