Golosnovinua.com

Позначка: українське суспільство

  • Досвід виживання в окупації та життя після звільнення

    Досвід виживання в окупації та життя після звільнення

    Окупація — це не лише фізичне насильство, руйнування та втрата майна. Для мільйонів українців, які пережили російську окупацію після 24 лютого 2022 року (а для деяких — з 2014-го), це глибока психологічна травма, яка продовжується й після деокупації. Виживші стикаються з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), почуттям провини, соціальною стигмою та тиском суспільства, яке іноді звинувачує їх у «недостатньому опорі» чи колабораціонізмі. Відновлення — це довгий, багаторічний процес, що потребує системної підтримки держави, психологів і спільнот.

    Масові психічні розлади

    Війна в Україні призвела до масових психічних розладів. За даними ВООЗ та українських досліджень, близько 9,6 млн людей в Україні живуть з ризиком або вже мають психічні розлади, пов’язані з війною. Згідно з останньою оцінкою ВООЗ (2024–2025), 46% населення відзначають проблеми з психічним здоров’ям, 41% — психічні розлади, а 68% повідомляють про погіршення здоров’я порівняно з довоєнним періодом. Серед жителів окупованих територій, таких як Маріуполь, ознаки ПТСР спостерігаються у значної частки опитаних (в окремих дослідженнях — до 50% і вище).
    У 32% внутрішньо переміщених осіб (ВПО) — ПТСР, у 22% — депресія (дані більш ранніх досліджень, актуалізовані війною). Серед військових і ветеранів високий відсоток відзначає проблеми з ментальним здоров’ям (включаючи ПТСР у значної частки, з коморбідністю з депресією). Психологічні проблеми посилюються серед жінок, літніх людей, дітей і тих, хто пережив тортури чи сексуальне насильство. За даними ООН, 95–97% військовополонених і значна частка цивільних заручників зазнали тортур або жорстокого поводження.

    Соціальний тиск і стигма

    Соціальний тиск і стигма проявляються не менш гостро. Виживші часто стикаються не лише з внутрішніми травмами, а й із зовнішнім тиском: звинуваченнями в колабораціонізмі. У звільнених містах виникають підозри в недостатньому опорі чи зраді. Це призводить до соціальної ізоляції, проблем із роботою і навіть погроз. Стигма особливо сильна щодо жертв сексуального насильства — страх осуду заважає звертатися по допомогу.
    Стигма психічних розладів: в українському суспільстві (як і в багатьох пострадянських) звернення до психолога часто сприймається як слабкість. Це особливо актуально для військових: «Справжні чоловіки повинні справлятися самі». У результаті багато хто не шукає допомоги, що погіршує симптоми.
    Провина вижившого: багато хто відчуває провину за те, що вижив, поки інші загинули або залишилися в окупації. Це посилює депресію та ізоляцію. Сімейні та громадські конфлікти: повернення в суспільство часто супроводжується напругою в сім’ях, труднощами з працевлаштуванням і адаптацією ветеранів/деокупованих жителів. Дослідження показують, що стигма напряму корелює з тяжчим перебігом ПТСР і меншою ймовірністю спонтанного одужання.

    Думки експертів і шляхи відновлення

    Психологи підкреслюють, що відновлення — це не «взяти себе в руки», а біологічний і психологічний процес інтеграції травми. Євгенія Ігрунова (психолог): «Після року в окупації реабілітація займає значний час. Але це не універсально. Важливо не знецінювати травму, як це сталося після Другої світової у СРСР». Вона відзначає необхідність державних програм.
    Катерина Гайдамачук (психолог, яка працює з ВООЗ): «Серйозні довгострокові наслідки будуть далеко не в усіх, хто пережив травму. Більшість українців має потенціал до відновлення, але потрібна підтримка». Вона підкреслює індивідуальність реакцій.
    Експерти з проєктів на кшталт «Психологи на війні» (понад 30 спеціалістів) відзначають, що жителі деокупованих територій часто відчувають спустошення. Допомога включає роботу з ресурсами, повернення до «нормального» життя через рутину, творчість і підтримку спільноти. Загальні рекомендації: психотерапія (когнітивно-поведінкова, EMDR для ПТСР), медикаментозну підтримку за потреби та групи взаємодопомоги. Важливо боротися зі стигмою через освіту та приклади публічних діячів.
    Експерти попереджають: без системної допомоги (реабілітаційних центрів, навчання спеціалістів) проблема може перерости в довгострокову кризу для суспільства, що впливатиме на економіку, демографію та безпеку.
    Довгий шлях відновлення включає кілька ключових напрямів: професійну допомогу, де раннє втручання знижує ризики хронізації; соціальну підтримку через зниження стигми та інтеграцію ветеранів і деокупованих у громади; державні ініціативи, включно з Національним планом психічного здоров’я 2024–2026 та програмами МОЗ і ВООЗ; самодопомогу — сон, фізичну активність, рутину та відмову від самообвинувачень («ненависть до ворога нормальна, провина — ні»); а також розвиток спільнот — жіночі хаби, центри для ветеранів, волонтерські проєкти в містах на кшталт Чернігова чи Херсона.
    Відновлення займає роки, а іноді десятиліття. Повного «повернення до попереднього» не буває — формується нова ідентичність, що включає досвід травми. Життя після окупації — це боротьба не лише зі спогадами, а й із суспільством, яке саме травмоване. Соціальний тиск погіршує ізоляцію, але колективна емпатія та професійна допомога можуть прискорити одужання. Україна вже створює моделі підтримки, але масштабу поки недостатньо. Інвестиції в ментальне здоров’я — це інвестиції в майбутнє країни. Кожен виживший заслуговує не підозр, а поваги та ресурсів для повернення до повноцінного життя.

    Окупація 2014 року та повторна травма

    Травма окупації для багатьох українців не почалася у 2022 році. З 2014 року, після анексії Криму та початку збройного конфлікту на Донбасі, частина територій Донецької та Луганської областей перебувала під російською окупацією. Люди там прожили вісім років в умовах постійного стресу, ізоляції, пропаганди та обмеження прав. Багато хто втратив роботу, звичний уклад життя, зв’язок з рідними та можливість вільно пересуватися.
    Особливо важко тим, хто пережив окупацію двічі. Жителі окремих районів Донбасу, які в 2014–2022 роках перебували під контролем окупантів, а потім зіткнулися з повномасштабним вторгненням, отримали «подвійну дозу» травми. Для них 2022 рік став не початком, а продовженням і посиленням попередніх переживань: повторні фільтрації, евакуації, руйнування, втрата близьких та посилення почуття безвиході. Такі люди часто мають глибші та хронічніші форми ПТСР, накопичену втому та складну адаптацію навіть після деокупації.

    Перспективи відновлення та ключові напрями підтримки

    Життя після окупації — це складний, багаторічний шлях, на якому переплітаються особиста травма, соціальний тиск і необхідність будувати нову реальність. Без системного підходу проблема ризикує перерости в масштабну кризу, що впливатиме на демографію, економіку та згуртованість суспільства. Ключові шляхи вирішення включають розширення Національного плану психічного здоров’я, створення спеціалізованих реабілітаційних центрів у деокупованих регіонах, навчання тисяч спеціалістів, спрощення доступу до допомоги та інтеграцію програм для подвійної травми (2014 + 2022). Важливі широка інформаційна кампанія зі зниження стигми, історії публічних діячів, шкільні та університетські програми, розвиток ветеранських центрів, жіночих хабів, груп взаємодопомоги та волонтерських ініціатив на місцях. На індивідуальному рівні допомагають раннє звернення по допомогу, техніки саморегуляції, робота з провиною вижившого через терапію та відмова від самообвинувачень. Необхідні чесний громадський діалог замість спрощених ярликів, справедливі та прозорі фільтраційні процедури, програми працевлаштування та соціальної адаптації для деокупованих жителів і ветеранів.
    Україна вже має досвід і людей з величезним потенціалом стійкості. Головне — не залишати виживших наодинці з травмою. Кожен, хто пройшов окупацію, заслуговує не підозр, а поваги, розуміння та реальної допомоги. Інвестиції в ментальне здоров’я сьогодні — це запорука сильного та здорового суспільства завтра.

     

  • Випробування єдності: як війна змінила українське суспільство і чи можливо знову об’єднатися

    Випробування єдності: як війна змінила українське суспільство і чи можливо знову об’єднатися

    Повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року спричинило в Україні справжній вибух національної єдності. Мільйони людей стали плечем до плеча: масове волонтерство, допомога армії, готовність до будь-яких позбавлень і взаємна підтримка стали нормою життя. У перші місяці війни суспільство демонструвало найвищий рівень згуртованості, який експерти порівнювали з національним пробудженням.

    Проте в міру затягування конфлікту, зростання втрат, економічної кризи та постійного психологічного тиску ситуація радикально змінилася. Накопичені десятиліттями внутрішні суперечності вийшли на поверхню, а втома й нерівномірний досвід війни почали роз’їдати колишню згуртованість. Соціологи Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), Центру Разумкова та інших установ зазначають: суспільство зберігає значну стійкість, але ознаки втоми, зниження довіри до окремих інститутів і напруги між групами населення зростають.

    Соціальні відмінності та їхній вплив на суспільство

    Війна розділила українців за різними «шарами» переживань, що стало головною причиною взаємного непорозуміння. Військовослужбовці, їхні родини та мешканці прифронтових регіонів щодня живуть під обстрілами, у постійній небезпеці та з відчуттям, що кожен день — це боротьба за виживання. У відносно спокійних тилових районах люди частіше стикаються з економічними труднощами, невизначеністю та опосередкованими наслідками. Це породжує відчуття несправедливості: військові іноді відчувають, що частина суспільства продовжує жити в більш звичному ритмі, а цивільні — накопичену втому від стресу.

    За даними КМІС на початок 2026 року, лише близько 20% очікують швидкого завершення війни, але 65% заявляють про готовність терпіти стільки, скільки потрібно. Соціолог Антон Грушецький підкреслює, що багато хто морально й фізично виснажений після чотирьох років у режимі виживання. Водночас 61% українців вважають, що суспільство долає суперечності й рухається до єдності (зростання з 53% у грудні 2024 року), хоча 33% бачать заглиблення розломів.

    Особливо вразливим шаром стали внутрішньо переміщені особи (ВПО). Станом на кінець 2025 — початок 2026 року за даними МВФ та МОМ офіційно зареєстровано й оцінено близько 3,7–4,6 мільйона людей (з урахуванням незареєстрованих — значно більше). Багато хто втратив житло, роботу й звичне життя, залежить від державної допомоги, яку отримує лише близько чверті нужденних, і стикається з серйозними бар’єрами в працевлаштуванні та інтеграції в нові громади. Близько 69% ВПО відзначають негативний вплив війни на психічне здоров’я. Мешканці приймаючих регіонів іноді сприймають переселенців як додаткове навантаження на ресурси, а самі ВПО відчувають відчуження та стигму.

    Це класичний приклад взаємного нерозуміння: різні «реальності війни» призводять до претензій («чому ви не на фронті» чи «чому ви не допомагаєте більше»), навіть за збереження спільного патріотизму. Різні шари — фронтовики, ВПО, тилові жителі, ветерани, родини військових — живуть у паралельних світах із різними щоденними ризиками, втратами та очікуваннями.

    Соціально-економічні фактори та зовнішній вплив агресора

    Посилення соціальної нерівності та бідності лише поглиблює розломи. За оцінками Світового банку, рівень бідності у 2025 році становив близько 36,9%, а коефіцієнт Джині (показник нерівності) зріс з 0,41 у 2023 році до 0,50 у 2025-му — це помітне розшарування. На цьому тлі демонстративне багатство окремих представників еліт сприймається як ляпас. Корупційні скандали особливо болісно б’ють по відчуттю справедливості: люди готові терпіти позбавлення, але не цинізм тих, хто живе за іншими правилами.

    Хронічний стрес став справжнім «тихим руйнівником» згуртованості. У 2024–2025 роках 87% українців стикалися зі стресовими ситуаціями (лише 10% — ні з однією). Високий рівень втоми проявляється в дратівливості, пошуку винних усередині країни та зниженні емоційної стійкості. Негативні емоції переважають, проте водночас зміцніла горизонтальна солідарність — «любов до своїх». Перехід від початкового шоку до «рутинізації війни» має високу ціну, як зазначають дослідження Разумкова та КМІС.

    Агресор майстерно використовує ці тріщини в межах своєї гібридної стратегії. Він веде не лише військові дії, а й потужну інформаційно-психологічну кампанію, акцентуючи увагу на мобілізації, корупції, нерівності, втомі, регіональних відмінностях і «зраді тилу». Через соціальні мережі, дезінформацію, ботів і провокації пропаганда розпалює взаємні звинувачення, посилюючи відчуття, що «свої гірші за ворога». Аналітики відзначають класичний принцип «розділяй і володарюй» у цифрову епоху: ефективність висока саме тому, що спирається на реальні проблеми. Мета — підірвати мораль, знизити підтримку опору та міжнародну допомогу. Це когнітивна війна, де внутрішні розломи стають зброєю, часом ефективнішою, ніж прямі удари.

    Багато суперечностей мають довоєнне коріння, але війна зробила їх критично небезпечними. Реінтеграція ветеранів (уже понад 1,2 мільйона осіб, а в перспективі — до 5–6 мільйонів разом із сім’ями) — наступна велика перевірка. Проблеми з посттравматичним стресовим розладом, здоров’ям, працевлаштуванням (58% працюючих ветеранів, але 42% активно шукають роботу — у два рази більше, ніж серед неветеранів; багато хто стикається з бар’єрами) та відчуттям відчуження можуть створити нову лінію розлому між «теми, хто воював», і рештою суспільства. Дослідження показують, що 73% ветеранів потребують психологічної підтримки, а 30% не можуть знайти стабільну роботу.

    Уроки інших країн

    Подібні виклики добре відомі з досвіду інших держав. Після війни у В’єтнамі багато американських ветеранів зіткнулися з серйозними труднощами реінтеграції: за даними довгострокових досліджень, довічне поширення ПТСР серед чоловіків, які служили в театрі бойових дій, сягало близько 30%, а значна частина відчувала проблеми з соціальною адаптацією, сім’єю, працевлаштуванням і відчуттям відчуження від суспільства, яке не завжди розуміло їхній досвід. Це призвело до довгострокових наслідків для психічного здоров’я та соціальної згуртованості.

    Після Другої світової війни Франція та Німеччина, пройшовши через глибоку ворожнечу, змогли побудувати успішне примирення завдяки економічній інтеграції (початок з Європейського об’єднання вугілля та сталі 1951 року) та політичним крокам, таким як Єлисейський договір 1963 року. Це заклало основу європейського співробітництва й перетворило колишніх ворогів на ключових партнерів. У Північній Ірландії та Південній Африці механізми правди й примирення (Truth and Reconciliation Commission у ПАР) допомогли знизити напругу після тривалих конфліктів, хоча процес потребував часу, символічних жестів та економічних заходів. На Балканах після югославських війн примирення просувається повільно: зберігаються націоналістичні наративи, проблеми з правосуддям і довірою, що підкреслює, наскільки важливе своєчасне втручання держави та суспільства.

    Чи можливе нове об’єднання?

    Незважаючи на всі виклики, повна необоротність розладу — це не вирок. Дані соціології демонструють стійкість суспільства: довіра до Збройних Сил залишається високою (94% наприкінці 2025 року), більшість зберігає віру в спільну мету та готовність продовжувати опір. Експерти Центру Разумкова, КМІС та міжнародні аналітики сходяться на думці, що згуртуватися знову можливо — через системні зусилля: прозору боротьбу з корупцією, підтримку вразливих груп (включаючи ВПО), комплексну програму реінтеграції ветеранів, економічне відновлення та чесний діалог між різними шарами суспільства. Ключовими елементами стануть визнання різного досвіду війни при розумінні спільної відповідальності, посилення медіаграмотності для протидії пропаганді та створення відчуття справедливості.

    Історичний досвід підтверджує: суспільства, що пережили тяжкі випробування, часто виходять більш зрілими та згуртованими, якщо активно керують внутрішніми розломами. Початкове єднання 2022 року яскраво довело потенціал нації.

    Внутрішні напруження — це реальність затяжної війни. Однак здатність визнати проблеми, справедливо їх вирішувати та зберігати солідарність може стати не лише запорукою перемоги й успішного післявоєнного відновлення, а й фундаментом нової, більш стійкої України.

     

  • Ексглава МЗС України Кулеба попереджає про загрозу масових заворушень через можливий мир на умовах Трампа

    Ексглава МЗС України Кулеба попереджає про загрозу масових заворушень через можливий мир на умовах Трампа

    Колишній міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба висловив серйозні застереження щодо можливих наслідків, якщо адміністрація Дональда Трампа змусить Україну підписати мирну угоду на умовах, що будуть невигідними для Києва. У своїй колонці для The Economist, Кулеба підкреслив, що такий сценарій може призвести до масових протестів і соціальних заворушень всередині країни, що, зрештою, може відкрити двері для подальшого наступу Росії.

    Він вважає, що Зеленський «не відразу поступиться», якщо Трамп припинить фінансову допомогу Україні.

    «Багато хто вважає, що Трамп припинить фінансову допомогу Україні, щоб змусити її зайняти більш поступливу позицію. Однак президент Володимир Зеленський не відразу поступиться; у нього залишиться деяка підтримка від Америки, виділена в останні дні адміністрації Байдена, а також допомога від Європи», – вважає Кулеба.

    Але, якщо фінансування від Штатів усе ж таки припиниться, то, за словами ексглави МЗС, «без коштів Україна може повністю втратити позиції». А якщо Зеленський через крах фронту піде на переговори, в Україні, на думку Кулеби, можуть початися заворушення.

    «Якщо адміністрація Трампа потім нав’яже Україні неприйнятні умови миру, а Зеленський погодиться (що малоймовірно), частина українського суспільства чинитиме опір. Внутрішні заворушення можуть призвести до колапсу країни. Це дасть Путіну бажану перемогу, представляючи Україну як державу, що не відбулася, але відповідальність за це ляже повністю на Трампа», – написав ексміністр.

    Він вважає, що Трамп не може собі дозволити «нового Афганістану» і змушений буде відновити допомогу Києву.

    «Ті, хто жадає деескалації під керівництвом обраного президента, можуть бути шоковані, побачивши прямо протилежне в найближчі місяці. Наразі і Зеленський, і Путін бачать у Трампі шанс змінити баланс на свою користь. Зі свого боку, Трамп буде змушений слідувати за ними, посилюючи свою лінію», – вважає Кулеба.

    Зазначимо, що подібні міркування в Україні – про ймовірність нового Майдану в разі закінчення війни на лінії фронту – вже звучали.

    Однак, як ми вже писали, висновки ці дуже спірні. Куди більше ризиків і для України, і для Зеленського особисто несе довга війна на виснаження. Особливо, якщо вона супроводжуватиметься подальшим відступом ЗСУ на фронті, великими втратами, енергетичними та економічними втратами, а також зростанням корупції.

    При цьому далеко не факт, що закінчення війни по лінії фронту призведе до серйозних внутрішніх потрясінь і до повалення Зеленського.

    Водночас тези «у разі зупинки війни на лінії фронту в Україні почнеться бунт, держава впаде і Трамп отримає свій Афганістан» напевно будуть активно використовуватися тими силами, які намагаються переконати обраного президента США не вести справу до якнайшвидшої зупинки війни на лінії фронту, а продовжувати колишню лінію Вашингтона щодо війни в Україні або навіть її посилити.