Golosnovinua.com

Позначка: Женевські конвенції

  • Захопили живими, а потім розстріляли: прокуратура розслідує страту двох бійців НГУ

    Захопили живими, а потім розстріляли: прокуратура розслідує страту двох бійців НГУ

    Російських військовослужбовців підозрюють у страті двох українських нацгвардійців поблизу Добропілля Донецької області. За даними слідства, військові Національної гвардії України потрапили до російського полону під час виконання бойового завдання, після чого їх розстріляли з автоматичної зброї.

    Про злочин 11 вересня повідомила Донецька обласна прокуратура. Правоохоронці вже відкрили кримінальне провадження та намагаються встановити конкретних військовослужбовців РФ, причетних до вбивства.

    За матеріалами слідства, події сталися 2 вересня 2026 року. Двоє українських військовослужбовців перебували на вогневій позиції у лісосмузі неподалік Добропілля.

    Під час виконання завдання їх захопили російські військові. Українці вже перебували у полоні та, відповідно, не могли брати участь у бойових діях.

    Після цього, як встановлює слідство, представники російських збройних сил стратили обох полонених, відкривши по них вогонь з автоматичної зброї.

    Імена загиблих військовослужбовців та підрозділ, у якому вони проходили службу, прокуратура наразі публічно не називає.

    Так само поки не повідомляється, яким саме чином слідчі отримали докази розстрілу — чи йдеться про відеозапис, свідчення очевидців, результати огляду місця події або сукупність різних доказів. Правоохоронці заявили про проведення невідкладних слідчих та розшукових дій.

    Основне завдання зараз — встановити всі обставини події та конкретних військових РФ, які могли брати участь у захопленні й подальшому вбивстві українських бійців.

    Досудове розслідування розпочато за частиною 2 статті 438 Кримінального кодексу України — воєнні злочини, які спричинили загибель людей. Стаття 438 КК України передбачає відповідальність за порушення законів та звичаїв війни, встановлених міжнародним гуманітарним правом.

    У випадку з військовополоненими норми міжнародного права є однозначними: після того, як військовий склав зброю, потрапив під контроль противника або іншим чином вибув із бою, він більше не є законною ціллю для умисного вбивства.

    Третя Женевська конвенція про поводження з військовополоненими прямо вимагає гуманного поводження з ними. Стаття 13 забороняє будь-які незаконні дії держави, яка утримує полоненого, що призводять до його смерті або серйозно загрожують здоров’ю. Полонених також необхідно захищати від насильства та залякування.

    Більше того, умисне вбивство військовополоненого належить до тяжких порушень Женевських конвенцій. Це прямо закріплено у статті 130 Третьої Женевської конвенції.

    Римський статут Міжнародного кримінального суду також відносить до воєнних злочинів умисне вбивство захищених осіб та вбивство або поранення військового, який склав зброю чи більше не має засобів для захисту і здався.

    Таким чином, навіть якщо військовослужбовець за кілька хвилин до цього вів бойові дії, після фактичного захоплення в полон його правовий статус принципово змінюється. Розстріл полоненого не може бути виправданий тим, що він до моменту здачі належав до ворожої армії або брав участь у бою.

    Випадок біля Добропілля не є першим повідомленням про страту українських військових після захоплення російськими силами.

    ООН протягом останніх років фіксує різке збільшення таких випадків. Моніторингова місія ООН з прав людини повідомляла, що між кінцем серпня 2024-го та травнем 2025 року отримала достовірні дані про ймовірні страти 106 українських військових після потрапляння під контроль російських сил. Більшість таких випадків фіксували в районах, де війська РФ вели наступальні дії, зокрема на Донеччині.

    ООН наголошувала, що не просто збирала повідомлення із соціальних мереж. Для оцінки окремих епізодів фахівці аналізували відео та фотографії, встановлювали місце й час зйомки та опитували свідків.

    Ще у лютому 2025 року Моніторингова місія ООН заявляла про різке зростання кількості повідомлень щодо страт полонених. На той момент місія зафіксувала 79 загиблих українських військових у 24 епізодах із кінця серпня 2024 року. ООН також звертала увагу на публічні заклики окремих російських діячів до жорстокого поводження або вбивства українських полонених.

    Тенденція не припинилася й пізніше. У найсвіжішій великій доповіді, яка охоплює період із грудня 2025-го по травень 2026 року, ООН повідомила, що російські військові стратили щонайменше 16 захоплених українських військовослужбовців у період від середини листопада 2025 року до січня 2026-го.

    Правозахисники при цьому розмежовують підтверджені випадки та повідомлення, які ще проходять перевірку. Тому реальна кількість можливих страт може відрізнятися від цифр, які вже вдалося документально підтвердити.

    ООН також неодноразово фіксувала катування та жорстоке поводження з українськими військовополоненими в російському полоні. У звіті за грудень 2025-го – травень 2026 року зазначалося, що майже всі звільнені українські військовополонені, яких опитали представники місії, повідомляли про катування або інші форми неналежного поводження.

    Це не означає, що кожен новий епізод автоматично можна пов’язувати з конкретним наказом російського командування — такі обставини мають встановлювати слідчі. Водночас накопичена кількість задокументованих епізодів змушує міжнародні організації говорити вже не про поодинокі випадки.

    У прокуратурі наголошують, що саме встановлення конкретних виконавців є одним із ключових етапів розслідування. У справах про страти полонених слідству необхідно не лише підтвердити сам факт злочину, але й ідентифікувати підрозділ, військовослужбовців, які перебували на місці, безпосередніх виконавців та, за наявності відповідних доказів, командирів, які могли віддавати злочинні накази.

    Розслідування вбивства двох нацгвардійців біля Добропілля наразі триває. Українські правоохоронці публічно не повідомляли ані імен підозрюваних російських військових, ані про вручення комусь підозри саме у цьому епізоді.

    Однак правова оцінка самої дії незмінна: військовий, який потрапив у полон, перебуває під захистом міжнародного гуманітарного права. Його навмисне вбивство не є продовженням бою — це окремий тяжкий міжнародний злочин.

  • Українські військовополонені у сучасній війні, між міжнародним правом, обмінами та цифровим пошуком

    Українські військовополонені у сучасній війні, між міжнародним правом, обмінами та цифровим пошуком

    Женевські конвенції будувалися на простій послідовності. Військовослужбовець потрапляє до рук противника, отримує статус військовополоненого, його реєструють, перевозять до місця утримання, до нього допускають Міжнародний комітет Червоного Хреста. Держава, що утримує, відповідає за життя, здоров’я і умови. Полонений не має ставати об’єктом помсти, джерелом інформації чи публічним трофеєм.

    У цій війні цей ланцюг може перериватися вже в перші години. Між захопленням і появою людини в офіційній системі можуть минути дні, місяці, іноді більше року. Його передають між підрозділами, допитують, перевозять через кілька пунктів — і лише потім поміщають до установи кримінально-виконавчої системи. Для родини в цей період він зникає: підтвердження немає, МКЧХ доступу не має, сторона, що утримує, може не повідомляти про нього.

    Юридично статус не зникає. Третя Женевська конвенція діє з моменту, коли людина опиняється під владою противника, а не після внесення до чужого реєстру. Під час допиту військовополонений зобов’язаний назвати лише обмежений набір ідентифікаційних даних. Катування, залякування і примус до воєнної інформації заборонені. На весь строк інтернування зберігаються вимоги гуманного поводження, медичної допомоги, зв’язку із зовнішнім світом і захисту від публічної цікавості.

    Реєстрація — несуча деталь цієї системи. Національне інформаційне бюро має передавати відомості до Центрального агентства з розшуку МКЧХ. За даними самого Комітету, національні інформаційні бюро України та Росії, утворені за Женевськими конвенціями, передали відомості про 20 670 осіб, головним чином військовополонених, МКЧХ як нейтральний посередник пересилає ці дані між сторонами і родинам. Російсько-українська війна показує, наскільки конструкція ламається, якщо одна сторона не забезпечує порівнянної прозорості.

    Російська влада застосовує до українських військовослужбовців власну правову і політичну лексику. Частина захоплених опиняється фігурантами кримінальних справ і судових процесів — іноді вже після тривалого утримання. Кримінальне переслідування за конкретний воєнний злочин міжнародне право не забороняє. Але кримінальна справа не скасовує гарантій Женевської конвенції: статус військовополоненого не означає безкарність, і обвинувачення не перетворює людину на звичайного ув’язненого без захисту МГП.

    Документування ООН фіксує асиметрію доступу. До серпня 2026 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини спиралося на 2 129 конфіденційних інтерв’ю. Серед них — 910 розмов з українськими військовополоненими і 403 з цивільними після звільнення з російського полону, а також сотні інтерв’ю з російськими військовополоненими в офіційних місцях утримання на підконтрольній Україні території, куди місія має регулярний доступ. Понад 95% опитаних українських військовослужбовців повідомляли про катування або жорстоке поводження. ООН задокументувала страти 129 українських військовополонених на початку полону і 48 смертей у місцях утримання — від катувань, відмови в медичній допомозі або нелюдських умов.

    Міжнародні спостерігачі отримали можливість працювати з російськими військовополоненими в Україні значно ширше, ніж з українськими полоненими в Росії. Це впливає на саму можливість запобігати порушенням. Там, куди спостерігач може потрапити, порушення видно до звільнення. Там, куди доступу немає, розслідування починається вже після обміну — за розповідями тих, хто повернувся. Найнебезпечнішим лишається проміжок між фактичним полоненням і поміщенням до офіційного місця утримання. Міжнародне право починає захищати людину одразу після захоплення. Міжнародний контроль часто з’являється значно пізніше.

    МКЧХ і доступ до полонених

    МКЧХ — центральний елемент контролю за військовополоненими не тому, що це звичайна міжнародна організація, а тому, що його статус дозволяє працювати з обома сторонами і заходити туди, куди інші структури не допускають. Той самий принцип його обмежує. Комітет — не інспекція з правом примусового входу. Він не може пред’явити мандат біля воріт колонії і вимагати відчинити двері. Відвідування потребує згоди сторони, яка контролює об’єкт. Норма Конвенції про право відвідувати полонених на практиці перетворюється на переговори про те, кому, коли і куди дозволять увійти.

    З лютого 2022-го по квітень 2026-го делегати МКЧХ відвідали понад 8 900 військовополонених з обох сторін, переважна більшість візитів припала на Україну. Організація наголошує: повноцінного доступу до всіх військовополонених вона не отримала. Цифра говорить про тих, кого делегати справді побачили, і мовчить про тих, хто лишається поза доступом. Візит до однієї людини не означає контролю над системою. Кілька візитів в одне місце не означають постійного моніторингу.

    У лютому 2026 року генеральний директор МКЧХ П’єр Кренбюль знову закликав забезпечити повний і безперешкодний доступ до всіх військовополонених і прямо сказав, що в Російській Федерації такого рівня доступу в Комітету немає. Для українських родин тут одна з найболючіших претензій. Їм недостатньо знати, що делегація відвідала «певну кількість» полонених. Потрібно зрозуміти, чи бачив Комітет конкретну людину, де вона, чи жива, чи отримала допомогу. Конфіденційність методики сприймається як відсутність відповіді.

    У цієї претензії є підстава. МКЧХ не публікує кожне порушення так, як правозахисна організація. Він розраховує, що закритий діалог збереже доступ. Публічне обвинувачення держави може зачинити двері. Війна довела дилему до межі і поставила Комітет під вогонь з двох сторін, але з різних причин. Українські родини і частина офіційного Києва чекають жорсткішої публічної позиції і роздільної статистики візитів: зведена цифра «з обох сторін» приховує, що основна робота йде там, куди двері вже відчинені. Російська сторона, навпаки, звинувачує Комітет у упередженості — зокрема через його більшу присутність в Україні.

    Обидва закиди б’ють в одну точку: мандат МКЧХ залежить від згоди влади, що утримує, а не від тяжкості порушення. ООН працює інакше. УВКПЛ не залежить від того самого механізму конфіденційного гуманітарного входу і може публікувати результати. Але російська влада не дає місії повноцінного доступу до місць утримання українських військовополонених. Значна частина картини російського полону збирається вже після звільнення. Дві моделі доповнюють одна одну. МКЧХ потрібен, щоб побачити людину під час полону. ООН і правозахисники частіше встановлюють, що з нею відбувалося, вже після повернення.

    Жодна організація не замінює державу, яка утримує полоненого. З українського боку державним контуром пошуку став Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, утворений у березні 2022 року: гаряча лінія, приймальні в регіонах, особистий кабінет родини. Штаб збирає дані, веде обмінні списки і замикає на собі те, що волонтери і родичі знаходять у відкритих джерелах. Але й він не відчиняє чужої камери. Контроль залежить від доступу. Доступ — від політичного рішення сторони, яка тримає людину.

    Роль Туреччини, ОАЕ і Ватикану в обмінах полоненими

    Коли контроль не гарантує доступу, на перший план виходить механізм взаємної зацікавленості — обмін. За роки повномасштабної війни сторони провели десятки обмінів і повернули додому тисячі людей. До літа 2026 року Координаційний штаб говорив уже про більш ніж 9 600 повернених військових і цивільних. Великі операції складалися не з роботи одного інституту, а з ланцюга, у якому брали участь самі сторони і треті держави. Обмін працює навіть тоді, коли переговори про припинення війни заходять у глухий кут: людей можна повертати, не домовившись про кордони і майбутнє окупованих територій.

    Туреччина стала одним із перших майданчикових посередників. Її роль виявилася ще 2022 року, коли турецька дипломатія брала участь у домовленостях про обміни і тимчасове розміщення в Туреччині командирів «Азову». Пізніше Стамбул знову став майданчиком гуманітарних переговорів. У травні 2025 року делегації домовилися там про найбільший на той момент обмін за формулою 1 000 на 1 000. Посереднику не обов’язково мати важіль примусу. Потрібні робочі відносини з обома сторонами і можливість передавати списки, уточнювати категорії, узгоджувати місце і час. ОАЕ зайняли практичну нішу організації передачі. 11 квітня 2026 року за посередництва Еміратів сторони обміняли по 175 осіб. 24 квітня за участі США і ОАЕ — по 193. Для Абу-Дабі це вже не разовий жест, а окрема гуманітарна інфраструктура, яка продовжує працювати паралельно політичному глухому куту.

    Ватикан діє інакше. Святий Престол не має тих самих інструментів, що Анкара чи Абу-Дабі, але тримає гуманітарний канал, який не завжди залежить від прямих перемовин військових структур. Кардинал Маттео Дзуппі з 2023 року бере участь у контактах щодо повернення дітей, возз’єднання родин і питань полонених. 1 вересня 2026 року радник Володимира Путіна Юрій Ушаков заявив, що прийме Дзуппі наприкінці вересня і що розмова буде саме про гуманітарний вимір української теми. У кожного посередника своя функція. Туреччина дає майданчик і політичний канал. ОАЕ допомагає провести передачу. Ватикан працює з категоріями, які складніше вписати у формулу «військовослужбовець на військовослужбовця».

    Сам обмін улаштований складніше, ніж «людина на людину». У списках — поранені, тяжко хворі, молоді військовослужбовці, люди, які перебувають у полоні кілька років, ті, кому російські суди вже винесли вироки. Пріоритет отримують категорії з особливим гуманітарним значенням. Юридичний статус і переговорна вага розходяться. Для Конвенції кожен військовополонений має рівне право на гуманне поводження. У переговорах про обмін окремі категорії військовополонених можуть мати різний пріоритет. Обмін не замінює міжнародне гуманітарне право. Конвенція має захищати людину до звільнення. Переговори мають забезпечити саме звільнення. Коли інтересу немає, полонений лишається всередині закритої системи, а право знову впирається у відсутність примусового доступу.

    Пошук зниклих за кадрами допитів і пересилок

    1949 року захист від «цікавості публіки» стосувався демонстрації полонених перед натовпом. Сьогодні натовп — у телефоні. Відео з українськими полоненими з’явилися з перших днів повномасштабного вторгнення. Їх знімали на допитах, під час дзвінків родичам, при переміщенні, при наданні допомоги, виводили в телесюжети і ставили перед камерою як учасників «інтерв’ю» або імпровізованої пресконференції. Ролики розходилися російськими офіційними каналами, Telegram і ефіром.

    Стаття 13 Третьої Женевської конвенції забороняє не лише насильство, а й поводження з військовополоненим як з об’єктом публічного інтересу. МКЧХ читає норму широко: під заборону потрапляють ідентифікуючі фотографії, відео допитів, особисте листування і будь-які дані, за якими можна встановити особу, — незалежно від каналу, включно з інтернетом. У квітні 2022 року Human Rights Watch окремо вказала російській владі на трансляції з українськими військовополоненими. Навіть візуально «спокійне» інтерв’ю не робить людину вільним учасником публічної розмови, вона перебуває під владою противника.

    Для родин той самий заборонений ролик часто стає першим доказом життя. Держава ще не підтвердила полон. МКЧХ людину не бачив. А в стрічці з’являються кілька секунд: обличчя, голос, форма. Для права це порушення режиму захисту. Для родичів — перше підтвердження, що він не загинув. Сучасний коментар до Конвенції якраз допускає вузький виняток: ідентифікуючий матеріал можна оприлюднити, якщо це відповідає життєвому інтересу самого полоненого — наприклад, коли людина значиться зниклою. Пошукові канали працюють саме в цій щілині між забороною і необхідністю. Так знаходили конкретних людей.

    Буковинка Ольга Пірог півтора року не знала, де її чоловік Володимир, зниклий у грудні 2023-го на куп’янському напрямку. На Великдень вона гортала російський Telegram і зупинилася на кадрі в санвузлі: обличчя до бороди, постава, руки — і берці, які шила йому сама. Пізніше полон підтвердили троє звільнених з луганської колонії, обміняних 6 травня 2025 року. Лариса Задолянська з Одеської області пів року шукала сина Ігоря Решетинського, зниклого 20 травня 2023-го під Бахмутом. До Нового року родина знайшла ролик захоплення: очі заклеєні скотчем, але обличчя вона впізнала одразу. Пізніше прийшов анонімний лист — СІЗО №1 у Смоленській області.

    Полтавка Тетяна Гуренкова вважала чоловіка Юрія Швидкого зниклим з 24 листопада 2024-го, доки його побратим не знайшов на YouTube російську зйомку. «Від душі відлягло, що він живий», — казала вона вже після того, як Юрія повернули у великому обміні. Світлана Резніченко з Нової Праги сім місяців не мала вістей про чоловіка Володимира, фото знайшлося в пошуковій групі. Він провів у російсько-чеченському полоні 20 місяців і повернувся 24 квітня 2026 року. На Миколаївщині Лілія впізнала брата-морпіха Євгенія на пропагандистському знімку з табличкою: «по мочках вух, по зморшках, по посмішці». У тій самій родині в полоні опинилися ще батько і чоловік.

    Саме тут виникла паралельна, низова система пошуку. Публічні канали на кшталт «База ПІБ | Фото полонених» прямо позиціонують себе як майданчики щоденного моніторингу фото й списків зниклих і полонених військових. Родини знаходять у стрічці обличчя, дату публікації, джерело — і вже з цим ідуть до Координаційного штабу. Далі ланцюг замикається на державний контур пошуку, а не на сам канал.

    Та сама камера працює і в зворотний бік. Російські канали, які викладають полонених «для родин», потім використовують контакт для тиску: лист, дзвінок, вимога записати звернення. Тому серйозні пошукові проєкти розділяють дві дії: публічно фіксують факт — «людину видно на матеріалі такої-то дати», — а сам файл віддають родині. Камера принижує і водночас стає єдиним доступним доказом життя, поки двері камери зачинені для Червоного Хреста.

    Супутники, розпізнавання облич і свідчення звільнених

    Коли реєстри мовчать, а спостерігач не може увійти, працює третій рівень — відкриті дані. У березні 2022 року українське Міністерство оборони почало застосовувати Clearview AI для ідентифікації загиблих російських військовослужбовців: зіставлення облич із відкритими джерелами і пошук родичів. Це не була система «хто зараз у полоні». Але принцип закріпився: обличчя стало цифровим ідентифікатором.

    Для українських полонених той самий принцип використовують волонтерські канали і OSINT-групи. Збігу обличчя недостатньо. Потрібні дата матеріалу, джерело, обставини зйомки і бажано друге зображення. Помилка дає родині хибну надію. На Прикарпатті мати впізнала у пораненому морпіху 36-ї бригади власного сина — за кадром здачі в полон. За тиждень зателефонувала інша жінка: це її син, його вже обміняли. Тому стійкі проєкти вимагають кількох незалежних ознак.

    Другий контур — свідчення тих, кого вже повернули. Списки «від звільненого з полону» публікують частинами, а місце утримання часто віддають лише рідним. Іноді цього вистачає, щоб перекреслити навіть офіційну смерть. Родина львів’янина Назара Далецького 2023 року поховала його після збігу ДНК з обгорілим тілом з-під Куп’янська. У липні 2025-го звільнений військовий повідомив, що бачив Назара живим, у серпні і жовтні це підтвердили ще двоє. 5 лютого 2026-го Назар сам вийшов на обмін і зателефонував матері. Похорон виявився чужою могилою.

    Супутник вирішує інше завдання — місце об’єкта. У серпні 2022 року Yale Humanitarian Research Lab сумістила знімки з відкритими свідченнями і склала мапу щонайменше 21 об’єкта в Донецькій області, пов’язаних із російською системою фільтрації. На кадрі пункту в Безіменному були видні десятки наметів і транспорт, черга машин тягнулася зі сторони Маріуполя. Знімок не показував, що відбувалося всередині. Разом зі свідченнями він дозволяв установити функцію об’єкта. Після вибуху в Оленівці супутникові кадри використали для порівняння території колонії до і після: нові конструкції, зміни ґрунту, сліди робіт — те, чого не відновити лише за розповідями.

    Третій інструмент — геолокація відео. Форма будівлі, вікна, лінія електропередачі, дорога, дерево, водонапірна вежа, рельєф. Якщо людина з’являється на ролику, обличчя можна звірити з довоєнним фото. Якщо відома дата публікації — з’являється мінімальна дата, коли вона точно була жива. Якщо на задньому плані читається місце — виникає ймовірність конкретного об’єкта. Якщо та сама людина пізніше з’являється на іншому кадрі — складається часовий ланцюг. Юридичної сили в цього обліку немає. Але він збирає те, чого державні й міжнародні структури поки не підтверджують. У цьому головний зсув XXI століття. Женевські конвенції лишилися юридичним каркасом. Навколо нього виросла інфраструктура, якої не було 1949 року: посередники, цифрові реєстри, Telegram-канали пошуку, супутники, алгоритми облич, OSINT, особисті кабінети родин.

  • Росіяни взяли українського воїна в полон і одразу розстріляли: прокуратура розслідує нову страту

    Росіяни взяли українського воїна в полон і одразу розстріляли: прокуратура розслідує нову страту

    Українські правоохоронці розслідують черговий імовірний воєнний злочин російських військових на Донеччині. За даними слідства, під час штурму українських позицій поблизу населеного пункту Мирне у Волноваському районі російські військовослужбовці захопили в полон бійця Збройних сил України, а після цього розстріляли його. Інцидент стався 22 липня, однак про початок офіційного розслідування прокуратура повідомила 6 серпня.

    За процесуального керівництва Донецької обласної прокуратури відкрито кримінальне провадження за частиною 2 статті 438 Кримінального кодексу України — порушення законів та звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством. Досудове розслідування проводить Головне управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях.

    Слідство встановлює точну послідовність подій, підрозділ російської армії, який перебував на цій ділянці фронту, та конкретних військовослужбовців, причетних до вбивства.

    Прокуратура окремо наголосила: страта військового, який склав зброю або іншим чином опинився під владою противника, є грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права.

    Що відомо про розстріл біля Мирного

    За попередньою версією слідства, 22 липня російські війська атакували позиції Сил оборони в районі Мирного.

    Один із українських військовослужбовців під час виконання бойового завдання потрапив у полон.

    Після захоплення його російські військові розстріляли.

    Публічно прокуратура наразі не повідомляла ім’я загиблого, його підрозділ, кількість російських військових, які могли брати участь у злочині, або спосіб, яким правоохоронці отримали докази. Також не повідомляється, чи існує відеозапис самої страти.

    Тому деталі, які не були офіційно підтверджені, залишаються предметом слідства.

    Водночас правоохоронці вже кваліфікували подію як можливий тяжкий воєнний злочин і проводять невідкладні слідчі та розшукові дії.

    Чому військовополоненого категорично заборонено вбивати

    Міжнародне гуманітарне право передбачає чіткий принцип: військовий може бути законною ціллю під час безпосередньої участі у бойових діях, але після здачі в полон його статус принципово змінюється.

    Третя Женевська конвенція вимагає гуманного поводження з військовополоненими. Їх заборонено вбивати, катувати, калічити, залякувати чи піддавати нелюдському поводженню.

    Особливо тяжким порушенням є навмисне вбивство людини, яка вже перебуває під контролем противника і не бере участі у бойових діях.

    Саме тому подібні епізоди в Україні розслідують не як звичайне вбивство, а за статтею про порушення законів та звичаїв війни.

    За частиною 2 статті 438 КК України злочин, якщо він спричинив загибель людини, передбачає тяжке кримінальне покарання. У випадках особливо тяжких воєнних злочинів конкретні виконавці та командири також потенційно можуть нести відповідальність на міжнародному рівні.

    Це далеко не перший подібний випадок

    Розстріл біля Мирного став частиною значно ширшої і вже задокументованої тенденції.

    Моніторингова місія ООН з прав людини ще у лютому 2025 року заявила про різке збільшення кількості повідомлень про страти українських військовослужбовців після захоплення російськими силами.

    Тоді ООН повідомила, що лише від кінця серпня 2024 року зафіксувала 79 таких страт у 24 окремих епізодах. Для перевірки випадків місія аналізувала фото та відео, геолокацію матеріалів і свідчення очевидців.

    Згодом цифра продовжила зростати.

    У звіті ООН за період з грудня 2024-го до кінця травня 2025 року йшлося про достовірні повідомлення щодо щонайменше 35 страт захоплених українських військовослужбовців лише за ці шість місяців.

    У більш детальному документі Управління Верховного комісара ООН з прав людини зазначалося, що загалом від кінця серпня 2024 року до травня 2025-го організація отримала достовірні дані про 106 страчених українських військових після захоплення російськими силами. Значна частина таких випадків була зафіксована на ділянках, де російська армія проводила наступальні операції у Донецькій області та Курській області РФ.

    ООН фіксувала вбивства просто після здачі в полон

    За спостереженнями Моніторингової місії ООН, у багатьох задокументованих випадках українські військові гинули практично одразу після потрапляння під контроль російських підрозділів.

    Свідки розповідали про розстріли беззбройних та поранених військовослужбовців. В окремих випадках відеозаписи самих страт або тіл загиблих публікували російські джерела та Telegram-канали.

    ООН наголошувала, що публічна риторика окремих російських посадовців і військових діячів із закликами не брати українців у полон може створювати атмосферу, у якій такі злочини заохочуються або принаймні толеруються.

    Подальші звіти показали, що проблема не припинилася. У доповіді про ситуацію в Україні за другу половину 2025 року ООН знову повідомила про зростання кількості повідомлень щодо страт українських військових, захоплених російськими силами.

    А в червні 2026 року Моніторингова місія ООН наголосила, що порушення прав військовополонених залишаються однією з найбільш тривожних тенденцій війни.

    Російський полон супроводжується системними тортурами

    Страти на полі бою — лише одна частина проблеми.

    ООН протягом повномасштабної війни систематично документує катування і жорстоке поводження з українськими військовополоненими після їх доставки до місць утримання.

    Звільнені українські військові розповідали правозахисникам про побиття, електричний струм, сексуальне насильство, погрози смертю, недостатнє харчування та ненадання необхідної медичної допомоги.

    У звіті за грудень 2024-го — травень 2025 року ООН назвала застосування катувань та жорстокого поводження з українськими військовополоненими у місцях утримання Російської Федерації широко поширеним і систематичним.

    Схожі свідчення продовжували надходити і від військових, звільнених у 2025 році.

    ООН документувала порушення і з українського боку

    Для повної картини важливо зазначити, що міжнародні спостерігачі документували порушення міжнародного гуманітарного права і з боку українських військових.

    За даними ООН, від лютого 2022 року було верифіковано страти 26 російських військових, які вже не брали участі у бойових діях, зокрема військовополонених. Майже всі такі випадки, за інформацією місії, сталися у 2022 році та на початку 2023-го; ще один підтверджений епізод датували кінцем 2024 року.

    ООН також отримувала від російських полонених повідомлення про жорстоке поводження під час захоплення та транспортування. Водночас міжнародні спостерігачі мали доступ до офіційних українських місць інтернування і зазначали, що умови там загалом відповідали міжнародним стандартам.

    Це уточнення не змінює правової оцінки конкретного вбивства біля Мирного: кожен встановлений випадок страти полоненого має розслідуватися окремо, незалежно від сторони конфлікту.

    Росіян уже судять за розстріли полонених

    Українським правоохоронцям у деяких випадках вдавалося не тільки зафіксувати злочини, а й встановити конкретних підозрюваних.

    СБУ раніше повідомляла про російських військовослужбовців, яких підозрюють у стратах українських полонених. У низці справ ідентифікували підрозділи та окремих виконавців за відео, радіоперехопленнями, показами свідків та іншими матеріалами.

    Однак такі розслідування складні: злочини часто відбуваються безпосередньо в зоні бойових дій або на територіях, до яких українські слідчі не мають доступу.

    Саме тому особливого значення набувають цифрові докази — записи з дронів, відео із телефонів самих російських військових, матеріали з Telegram, супутникові дані та свідчення інших військовослужбовців.

    Що відбуватиметься у справі біля Мирного

    Наразі головне завдання СБУ — встановити конкретний російський підрозділ, який 22 липня штурмував українські позиції в районі Мирного, а після цього ідентифікувати військових, які безпосередньо брали участь у захопленні та розстрілі полоненого.

    Слідство також має визначити командну вертикаль.

    У міжнародному гуманітарному праві відповідальність потенційно може стосуватися не лише безпосереднього виконавця. Командир також може відповідати, якщо знав або мав знати про воєнні злочини підлеглих і не вжив заходів для їх запобігання чи покарання винних.

    Поки що прізвища підозрюваних у цій конкретній справі публічно не названі.

    Водночас сам характер інциденту вже дозволив прокуратурі відкрити провадження за найсерйознішою частиною статті про порушення законів та звичаїв війни.

    Розстріл українського військовополоненого біля Мирного став ще одним епізодом у тенденції, яку міжнародні спостерігачі фіксують уже не перший рік. І якщо слідство підтвердить заявлені обставини, це буде не просто чергова загибель військового на полі бою, а окремий воєнний злочин: боєць уже перебував у полоні, був захищений Женевськими конвенціями і не міг бути законною військовою ціллю.

  • Після обміну знову здаються в полон: у Коордштабі розкрили несподівану тенденцію серед російських військових

    Після обміну знову здаються в полон: у Коордштабі розкрили несподівану тенденцію серед російських військових

    Російські військові, яких після обміну повернули до Росії, дедалі частіше повторно здаються в український полон замість того, щоб знову брати участь у бойових діях. Наразі в українському полоні вже перебувають два десятки таких військовослужбовців.

    Про це повідомив Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.

    За інформацією штабу, станом на сьогодні 20 російських військових вдруге потрапили в український полон після того, як раніше були повернуті Росії в межах обмінів. У Коордштабі наголошують, що ця тенденція свідчить про те, що багато російських військовослужбовців добре знають, які умови перебування забезпечує Україна відповідно до міжнародного гуманітарного права.

    У штабі зазначають, що ті, хто вже перебував у полоні, особисто переконалися у дотриманні Україною положень Женевських конвенцій. Йдеться про гуманне ставлення до військовополонених, належні умови утримання, медичне забезпечення та повагу до їхніх прав.

    Крім того, важливу роль відіграють українські державні проєкти «Хочу жить» та «Хочу найти», які інформують російських військових і членів їхніх сімей про можливість добровільно здатися в полон, права військовополонених та умови їхнього перебування в Україні. За оцінкою Координаційного штабу, саме завдяки цій роботі дедалі більше російських солдатів після повторного відправлення на фронт свідомо обирають здачу в полон як спосіб зберегти життя.

    У Коордштабі також звернули увагу на принципову різницю між підходами України та Росії до своїх військовослужбовців після повернення з полону. Українські захисники, яких вдалося повернути додому, мають законне право звільнитися з військової служби за власним бажанням. Натомість, як зазначають у штабі, російське командування після обміну знову направляє своїх військових на передову, фактично змушуючи їх повторно брати участь у бойових діях.

    Заступник голови Координаційного штабу Андрій Юсов наголосив, що кожен російський військовополонений має важливе значення для України, адже поповнює обмінний фонд.

    «Для нас важливо, щоб якомога більше росіян здавалися в полон. Кожен такий військовополонений поповнює обмінний фонд і збільшує наші можливості повертати додому українських захисників з російської неволі», — заявив Юсов.

    Водночас Україна продовжує працювати над поверненням своїх громадян із російського полону. Раніше уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець повідомив, що Росія утримує майже 1900 підтверджених українських цивільних заручників. За його словами, саме повернення цивільних є одним із найскладніших напрямів переговорного процесу, оскільки російська сторона нерідко приховує місця їхнього утримання, не визнає самого факту полону або видає цивільних за військовополонених.

  • Повернули тих, кого “не існувало”: Україна звільнила 193 полонених, яких не визнавав Червоний Хрест

    Повернули тих, кого “не існувало”: Україна звільнила 193 полонених, яких не визнавав Червоний Хрест

    Україна провела черговий масштабний обмін військовополоненими з Росією, у результаті якого додому повернулися 193 українські захисники. Цей обмін став одним із найбільш резонансних за останній час через низку обставин, які роблять його унікальним і водночас тривожним з погляду міжнародного гуманітарного права.

    Про особливості обміну повідомили керівник Головного управління розвідки Кирило Буданов та заступниця керівника Офісу президента Ірина Верещук. За їхніми словами, операцію готували особливо ретельно за дорученням Володимир Зеленський, адже йшлося про складні випадки, які потребували додаткових переговорів і міжнародного посередництва.

    Головною особливістю цього обміну стало те, що жоден із повернутих військових не був офіційно підтверджений як полонений представниками Міжнародний комітет Червоного Хреста. Це означає, що фактично ці люди перебували поза міжнародним обліком, що є прямим порушенням Женевських конвенцій. Відсутність офіційної реєстрації значно ускладнює процеси пошуку, захисту прав і контролю умов утримання полонених.

    За словами Верещук, усіх звільнених утримували на території Чечні, де, за свідченнями, умови для полонених є особливо жорсткими. Саме цей фактор став одним із ключових викликів під час переговорного процесу. Частина звільнених також перебувала під тиском через сфабриковані кримінальні справи, що суперечить міжнародному праву.

    Очільник ГУР Буданов уточнив, що нинішній обмін фактично став другим етапом так званого Великоднього обміну. За його словами, серед звільнених — багато молодих військових, зокрема тих, хто народився вже у 2000-х роках. Це солдати, сержанти та офіцери, які брали участь у бойових діях на різних ділянках фронту — від Донеччини й Луганщини до Харківського, Запорізького та навіть Курського напрямків.

    Серед визволених є й поранені військові, які потребують негайної медичної допомоги та реабілітації. Вік звільнених варіюється від 24 до 60 років, що свідчить про широкий спектр залучення українців до оборони країни.

    Окремо Буданов звернув увагу на символічні моменти: двоє військових, звільнених саме 24 квітня, відзначають свій день народження вже на рідній землі. Такі деталі підкреслюють людський вимір події, яка для багатьох родин стала довгоочікуваним поверненням близьких.

    У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими повідомили, що цей обмін став уже 73-м від початку повномасштабного вторгнення. Українська сторона системно працює над поверненням своїх громадян, попри складність переговорів і відсутність прозорості з боку Росії.

    Також у штабі підтвердили, що значна частина звільнених перебувала в незаконному утриманні, а проти деяких із них висувалися безпідставні обвинувачення. Подібна практика є порушенням норм міжнародного гуманітарного права та свідчить про системний характер проблеми.

    Важливу роль у реалізації обміну відіграли міжнародні партнери. Українська сторона подякувала Сполученим Штатам Америки та Об’єднаним Арабським Еміратам за сприяння у проведенні переговорів. Посередництво третіх країн залишається критично важливим у процесі звільнення полонених, особливо у випадках, коли Росія не визнає факт утримання конкретних осіб.

    Цей обмін став продовженням попереднього, який відбувся напередодні Великодня. Тоді Україна повернула 175 військових і 7 цивільних. У сукупності ці операції свідчать про активізацію процесу повернення полонених, хоча він залишається складним і залежним від політичних і військових факторів.

    Експерти наголошують, що нинішній випадок із «непідтвердженими» полоненими може стати підставою для додаткового тиску на Росію з боку міжнародної спільноти. Адже відсутність доступу міжнародних організацій до місць утримання порушує базові принципи захисту прав людини під час війни.

    Водночас для України кожен такий обмін має не лише політичне, а й глибоке соціальне значення. Повернення військових зміцнює довіру суспільства, підтримує бойовий дух армії та демонструє, що держава не залишає своїх громадян.

    Наразі звільнені військові проходять первинні медичні огляди, психологічну допомогу та процедури реінтеграції. Попереду — тривалий шлях відновлення, але головне, що вони вже вдома.

    Таким чином, обмін 24 квітня став не просто черговою операцією, а важливим сигналом: навіть у найскладніших умовах Україна продовжує боротися за кожного свого громадянина, навіть якщо його намагалися «стерти» з офіційних списків.

  • Обмін 24 квітня: серед звільнених — поранені, молоді військові та бійці з різних напрямків фронту

    Обмін 24 квітня: серед звільнених — поранені, молоді військові та бійці з різних напрямків фронту

    24 квітня Україна та Росія провели черговий обмін військовополоненими, у межах якого додому повернулися 193 українські захисники. Цей обмін став продовженням великодніх домовленостей і одним із найбільших за останній період. У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими розкрили деталі щодо того, кого саме вдалося визволити з російського полону.

    За офіційною інформацією, серед звільнених — військовослужбовці різних підрозділів Сил оборони України. Йдеться про бійців Збройних сил України, зокрема значну кількість десантників, а також представників Військово-морських сил, територіальної оборони, Національної гвардії, Національної поліції, Державної прикордонної служби та Державної спеціальної служби транспорту. Таким чином, обмін охопив практично всі ключові силові структури, які беруть участь у захисті держави.

    Окремо зазначається, що серед повернутих є не лише солдати та сержанти, а й офіцери. Це свідчить про комплексний характер обміну та намагання повернути військових різних рангів, які тривалий час перебували у полоні.

    Особливістю цього обміну стало повернення молодих військових, зокрема тих, хто народився вже у 2000-х роках. Це покоління захисників, яке вступило у війну фактично одразу після досягнення повноліття або на початку свого дорослого життя. Наймолодшому з визволених — 24 роки, він потрапив у полон на Донецькому напрямку у 2023 році. Водночас найстаршому звільненому військовому — 60 років, що підкреслює широкий віковий діапазон українських оборонців.

    Серед повернутих також є поранені військовослужбовці, які потребують медичної допомоги та реабілітації. Для багатьох із них перебування в полоні супроводжувалося важкими умовами утримання, фізичними та психологічними травмами.

    У Координаційному штабі повідомили, що більшість звільнених незаконно утримувалися на території Чечні. За наявною інформацією, проти частини українських військових там були сфабриковані кримінальні справи, що є грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевських конвенцій. Такі дії з боку Росії неодноразово ставали предметом критики з боку міжнародної спільноти.

    Визволені захисники брали участь у бойових діях на різних напрямках фронту — Луганському, Донецькому, Харківському, Запорізькому та Курському. Це ще раз підтверджує масштабність війни та географію бойових дій, у яких були задіяні українські військові.

    Зворушливою деталлю цього обміну стало те, що двоє звільнених військових святкують свій день народження вже на рідній землі. Після тривалого перебування в полоні вони змогли повернутися додому саме в цей символічний день, що стало важливим емоційним моментом як для них самих, так і для їхніх родин.

    Обмін полоненими залишається одним із ключових гуманітарних напрямів роботи української влади. До процесу залучені державні органи, міжнародні партнери та посередники, які сприяють поверненню українських громадян. Президент України неодноразово наголошував, що звільнення всіх полонених є пріоритетом держави.

    Цей обмін також підтверджує, що переговорний процес, попри складність і тривалість, продовжує приносити результати. Кожне повернення українських військових є важливим кроком у відновленні справедливості та підтримці бойового духу армії.

    Водночас проблема утримання українських військовополонених залишається гострою. Українська сторона постійно наголошує на необхідності дотримання міжнародного права та закликає до звільнення всіх незаконно утримуваних осіб.

    Обмін 24 квітня став ще одним важливим етапом у поверненні українських захисників додому. Попри складні умови війни, держава продовжує системну роботу для визволення своїх громадян і підтримки тих, хто пройшов через полон.