Golosnovinua.com

Категорія: Ексклюзив

  • Російська пропаганда в інтернеті, мережі поширення наративів і цифровий слід їхнього джерела

    Російська пропаганда в інтернеті, мережі поширення наративів і цифровий слід їхнього джерела

    Російська інформаційна операція рідко виглядає в інтернеті так, як її уявляють з боку. Один фейковий пост, кілька тисяч ботів, однаковий текст і очевидна спроба досягти максимального охоплення. Така схема досі використовується, але вона лише один з інструментів складнішої системи. Сьогодні один і той самий наратив може пройти через кілька абсолютно різних середовищ. Спочатку з’явитися на невеликому сайті або в анонімному Telegram-каналі, потім перетворитися на «свідчення очевидця», після цього потрапити в соціальні мережі, опинитися в коментарях під публікаціями справжніх ЗМІ, бути перекладеним іншою мовою і зрештою прийти до користувача вже без посилання на першоджерело. На останньому етапі людина може взагалі не знати, що кілька днів тому ця сама історія з’явилася на ресурсі, створеному спеціально для її запуску.

    Російські інформаційні операції дедалі складніше досліджувати за окремими публікаціями. Щоб зрозуміти їхню структуру, доводиться відновлювати весь маршрут повідомлення. Причому важливий не лише сам факт появи фейку. Потрібно зрозуміти, навіщо його зробили саме в такому вигляді, чому спочатку відправили на одну платформу, потім на іншу, навіщо переклали кількома мовами і на якому етапі до поширення долучилися реальні користувачі.

    У 2025 році французька служба VIGINUM опублікувала дослідження 77 інформаційних операцій, пов’язаних із російським способом впливу Storm-1516. Із них 35, за оцінкою VIGINUM, були спрямовані на дискредитацію України, її керівництва або оточення. Французькі фахівці вважають, що ці операції передусім були розраховані на західну аудиторію та мали підривати суспільну підтримку допомоги Україні.

    Інші кампанії показують уже інші елементи тієї самої системи. В операції RRN/Doppelganger VIGINUM виявила 355 доменів, які імітували сайти справжніх європейських та інших закордонних ЗМІ. У Франції копіювалася айдентика 20 Minutes, Le Monde, Le Parisien і Le Figaro. Операція Matryoshka, своєю чергою, була побудована на поширенні підроблених матеріалів у відповідях під публікаціями ЗМІ, політиків і фактчекерів у понад 60 країнах.

    Окремий приклад дає дослідження DFRLab та OpenMinds. У період із січня 2024-го до квітня 2025 року дослідники виявили мережу з 3 634 акаунтів зі стійкими ознаками автоматизованої поведінки, які поширювали проросійські коментарі в Telegram-каналах, пов’язаних з окупованими територіями України. У розширеному масиві йшлося про 316 790 коментарів, опублікованих цими акаунтами. Це різні кампанії та різні технічні інструменти. Але разом вони показують одну тенденцію, російська система впливу прагне не просто донести повідомлення до аудиторії. Вона прагне зробити так, щоб на момент, коли повідомлення стає помітним, його походження вже було складно відновити.

    Створення «незалежного» джерела

    Для запуску інформаційної операції необов’язково створювати великий ресурс і одразу домагатися масового охоплення. Іноді ефективніше зробити невелике джерело, яке породить історію, а потім передати її платформам із уже наявною аудиторією. Тому в сучасних російських кампаніях важливий не лише сам наратив, а і його початкова упаковка. Це може бути сайт, схожий на локальне ЗМІ, відео з людиною, яка представляється очевидцем, фотографія з неправдивим підписом, підроблений документ або акаунт, який видає себе за інсайдера. Головне, щоб майбутній розповсюджувач міг посилатися не на невідомий канал, а на щось, що виглядає як самостійне свідчення: «про це розповів очевидець», «це виявили журналісти», «ось документ», «ось місцевий сайт, який першим про це написав».

    Storm-1516 добре показує цю механіку. У своєму дослідженні VIGINUM описала 77 операцій, у яких використовувалися фальшиві історії, підроблені документи, постановочні матеріали та персонажі, які видавали себе за журналістів або інформаторів. В одному з перших кейсів, наприклад, поширювалася історія про нібито придбання матір’ю дружини Володимира Зеленського нерухомості в Єгипті. У серпні 2023 року на щойно створеному YouTube-каналі з кількома підписниками з’являється чоловік, який називає себе єгипетським розслідувачем Mohammed Al-Alawi. Він показує «контракт» і каже, що теща Володимира Зеленського купила віллу в курортному El Gouna майже за п’ять мільйонів доларів. За два дні історія вже стоїть не як ролик невідомого блогера, а як матеріал на нігерійському Punch та інших сайтах: нібито місцевий журналіст знайшов документи, а «експерт» пояснює, що маєток купили із західної допомоги. Далі текст іде арабською, англійською й російською. Для наступного читача джерелом стає вже не порожній канал, а «єгипетське розслідування, про яке написали за кордоном».

    Через чотири місяці історія мала б згаснути, власник курорту заперечив продаж, єгипетська сторона підтвердила, що вілла належить місцевій родині. Натомість з’являється новий канал і «брат» убитого журналіста. Він звинувачує українські спецслужби. Сайти переказують це вже як версію поліції, а не як слова невідомого родича. На останньому етапі в стрічці лишається коротка формула — «журналіста вбили за віллу родини Зеленського». Контракт, канал і перше посилання зникли. Залишився сюжет, який можна повторювати без першоджерела. Міністерство внутрішніх справ Єгипту офіційно заявило: убивства не було, вілла належить єгиптянам, угод про передачу власності немає.

    Для кінцевого користувача така конструкція виглядає зовсім інакше, ніж звичайна пропагандистська публікація. Замість повідомлення «російський канал стверджує, що сталося X» виникає історія: «ось людина, яка це бачила», «ось розслідування», «ось документ» або «ось сайт, який першим про це написав». Якщо далі матеріал починають переказувати інші платформи, першоджерело швидко перестає бути головним. Це одна з причин, чому російській операції потрібна багатоступенева схема. Первинне джерело не обов’язково має дійти до кінцевої аудиторії. Його завдання — дати історії точку походження та перші ознаки достовірності, після чого вона має перейти в інші середовища. Такий підхід особливо важливий під час роботи з європейською аудиторією. Якщо людина у Франції побачить публікацію на російському державному ресурсі, вона може одразу сприйняти її як частину російської інформаційної війни. Якщо та сама історія з’являється на сайті, візуально схожому на французьке ЗМІ, а потім обговорюється французькими акаунтами, ситуація змінюється. Тепер перед нею вже не «російська історія», а нібито французька проблема.

    Зміст може адаптуватися під місцевий порядок денний. Для української аудиторії повідомлення може бути пов’язане з корупцією, мобілізацією або діями української влади. Для французької — з витратами бюджету, санкціями або ставленням до українських біженців. Для німецької — з постачанням зброї та ризиком ескалації. Для польської — з безпекою та наслідками війни для самої Польщі. При цьому вихідна конструкція може залишатися однаковою, поставити під сумнів доцільність підтримки України, посилити недовіру до влади або представити російську агресію як наслідок дій самої України та її партнерів. Саме таку адаптацію для різних аудиторій фіксує і EEAS. Російські FIMI-кампанії використовують схожі базові наративи, але перекладають і переробляють їх під різні мови та інформаційні середовища.

    Тому під час розслідування доводиться розбирати історію на окремі елементи та встановлювати походження кожного з них. Якщо використовується фотографія, шукають її більш ранні публікації та перевіряють, чи справді вона стосується заявленої події. Якщо є відео, з’ясовують, де і коли з’явився оригінальний файл і чи використовувався він раніше в іншому контексті. Якщо фігурує людина, перевіряють її цифрову історію, чи існував її акаунт до запуску кампанії, чи є старі фотографії, публікації, зв’язки та незалежні згадки. Якщо з’являється сайт, важливі не лише його статті, а й дата реєстрації домену, технічні зв’язки, структура ресурсу та момент початку його роботи.

    Особливо важливо, що дезінформація далеко не завжди складається з повністю вигаданих елементів. Фотографія може бути справжньою, але стосуватися іншої події. Документ може існувати, але бути вирваним з іншої справи. Людина на відео може бути реальною, однак її слова або місце зйомки можуть бути представлені в хибному контексті. Тому перевірка автентичності окремого об’єкта ще не відповідає на питання про достовірність усієї історії.

    Після створення першого матеріалу починається його відокремлення від першоджерела. Стаття на невеликому сайті може перетворитися на пост Telegram-каналу, потім на скриншот, коротку цитату і зрештою на коментар користувача. Щоразу текст трохи змінюється, але основна конструкція зберігається. Якщо дослідник дивиться лише на останній пост, він бачить самостійне повідомлення. Якщо відновлює послідовність, стає видно, що кілька на перший погляд незалежних публікацій є різними версіями однієї історії.

    Цифровий слід стає важливішим за сам текст. Однією з сильних ознак зв’язку не обов’язково є повний збіг публікацій. Іноді значно показовішими є рідкісна помилка, незвичне формулювання, однакова послідовність аргументів, один і той самий візуальний елемент або деталь, яка з’являється в кількох мовних версіях. Текст можна переписати і перекласти, але структура історії часто зберігається. Тому перше джерело — лише початок розслідування. Важливіше зрозуміти, що сталося з повідомленням після того, як його вперше опублікували.

    Підміна першоджерела та локалізація наративу

    Операція RRN/Doppelganger показує інший бік тієї самої проблеми. Іноді російська мережа не намагається створити нове джерело довіри, а використовує довіру до вже наявного. Замість невідомого сайту з’являється його копія. VIGINUM зафіксувала реєстрацію 355 доменів із червня 2022 року до травня 2023 року, які імітували айдентику іноземних ЗМІ в кількох країнах Європи, Америки та Близького Сходу. У Франції підроблялися сайти 20 Minutes, Le Monde, Le Parisien і Le Figaro. На таких ресурсах служба описала щонайменше 49 фальшивих матеріалів під виглядом публікацій Le Parisien, сім під виглядом 20 Minutes, один під виглядом Le Figaro та один під виглядом Le Monde.

    Механіка працює тому, що користувачеві не потрібно пояснювати, чому невідомому сайту варто довіряти. Він уже знає назву ЗМІ. Достатньо побачити схожий домен, логотип і звичну структуру сторінки. Якщо матеріал потім поширюється в соціальній мережі, людина може взагалі не відкрити посилання і побачити лише скриншот. Наступний користувач отримує вже не невідомий сайт, а зображення нібито справжньої публікації. Ще через кілька пересилань зникає і скриншот — залишається фраза: «про це писало таке-то ЗМІ».

    Це дозволяє зрозуміти, навіщо потрібна локалізація. Завдання не обов’язково полягає в тому, щоб замінити європейську думку проросійською. Іноді достатньо змінити питання, яке ставить людина. Замість «чи потрібно підтримувати опір України російському вторгненню?» дискусія перетворюється на «скільки це коштує французькому платнику податків?». Замість «як зупинити російську агресію?» з’являється «чи не провокує Захід подальшу ескалацію?». Замість обговорення відповідальності Росії за війну виникає суперечка про те, чому європейські уряди продовжують допомагати Україні.

    Сам факт таких питань не є дезінформацією. Це реальні теми суспільної дискусії. Проблема виникає тоді, коли штучно створені матеріали починають непомітно зміщувати рамку розмови та створювати хибне відчуття, що певна інтерпретація вже підтверджена незалежними джерелами. Саме тому VIGINUM описує RRN як кампанію, мета якої — дискредитувати західну підтримку України, причому через поєднання кількох компоненті. Фальшиві сайти, імітацію справжніх ЗМІ та державних ресурсів, франкомовні новинні сайти та неавтентичні акаунти.

    Далі до ланцюга підключаються соціальні мережі. Тут джерело може зникнути ще до того, як користувач встигне його перевірити. Він бачить пост, скриншот або коротке відео у звичній стрічці й реагує вже на зміст. Matryoshka побудована ще цікавіше, ця кампанія не обов’язково створювала власну велику аудиторію. VIGINUM встановила, що підроблені матеріали поширювалися у відповідях під публікаціями ЗМІ, публічних людей і фактчекерів у понад 60 країнах. Оператори безпосередньо зверталися до журналістів і перевіряльників із пропозицією звернути увагу на нібито знайдений матеріал.

    Таким чином, чужа аудиторія стає частиною механізму поширення. Якщо журналіст помічає підозріле відео і пише про нього, первинна історія отримує новий цикл життя. У статті з’являються скриншоти, опис фейку, цитата вихідного повідомлення та пояснення, чому воно недостовірне. Це не означає, що фактчекери або ЗМІ стають учасниками операції. Навпаки, вони можуть її викривати. Але для реконструкції ланцюга важливо враховувати, що реакція на фейк теж створює нові точки його поширення.

    У цьому й полягає відмінність такої операції від простої бот-розсилки. Метою стає не максимальна кількість однакових повідомлень, а проходження історії через якомога більше різних інформаційних контекстів. На одному етапі вона виглядає як журналістський матеріал, на іншому — як коментар, на третьому — як користувацька дискусія, на четвертому — як уже відомий «факт». Чим більше таких перетворень відбувається, тим складніше користувачеві побачити першоджерело.

    Поширення пропаганди за межами власної мережі

    Наступний етап починається тоді, коли штучна мережа перестає працювати лише всередині власних майданчиків і входить у спільноти, які існують незалежно від неї. Дослідження OpenMinds і DFRLab щодо Telegram-каналів окупованих територій дає конкретний приклад. Дослідники зібрали початковий масив приблизно з 2,9 млн коментарів у 110 Telegram-каналах, пов’язаних передусім з окупованими регіонами Херсонської, Запорізької та Донецької областей. У ньому вони виявили 96 684 коментарі від 3 634 акаунтів зі стійкими ознаками ботоподібної поведінки. Після розширення вибірки до інших каналів загальна кількість коментарів цих акаунтів у каналах, пов’язаних з окупованими територіями, склала 316 790.

    Важливо не змішувати ці два показники, 96 684 — результат аналізу початкового масиву зі 110 каналів, а 316 790 — розширена вибірка. Ці акаунти працювали не лише там, де аудиторія вже очікувала проросійської пропаганди. Вони з’являлися у спільнотах, присвячених місцевим новинам і побутовим проблемам. Користувач міг прийти туди дізнатися про воду, електрику, документи, школи чи ситуацію в місті, а політичний тезис виникав усередині звичайної розмови.

    Для інформаційної операції це значно корисніше, ніж окремий пропагандистський канал. Користувач не очікує маніпуляції і не вмикає той самий рівень критичного сприйняття, який міг би включитися під час читання державного російського ЗМІ. Це можна назвати маскуванням політичного повідомлення під повсякденну комунікацію. Дослідники виявляли акаунти з надзвичайно високою активністю. У середньому виявлені акаунти публікували 84 коментарі на добу, медіанне значення становило 50. При цьому близько третини з 316 000 коментарів у каналах окупованих територій були унікальними. Дослідження також вказує на ознаки використання мовних моделей для переписування коментарів і зміни їхніх формулювань.

    Це важливо для розуміння того, чому старий метод пошуку однакового тексту стає менш ефективним. Якщо один оператор копіює один і той самий коментар тисячу разів, його порівняно легко виявити. Якщо один тезис перетворюється на сотні різних формулювань, автоматичного збігу тексту вже недостатньо. Тому дослідники дивляться на поведінку, де з’являється акаунт, скільки повідомлень він залишає, як швидко переходить між каналами, у які години активний, які теми обирає і які інші акаунти діють схожим чином.

    Так з’являється інший тип цифрового сліду — поведінковий. І тут особливо важливий момент переходу від штучної активності до реальної. Людина може відповісти на коментар бота, переслати його або вступити з ним у суперечку. Інший користувач побачить уже цю відповідь і долучиться до розмови. Через кілька повідомлень ніхто з учасників може вже не знати, з чого почалася дискусія. У цей момент штучний та органічний інформаційні потоки змішуються.

    Тому кількість ботів сама по собі не показує вплив операції. Якщо тисяча автоматизованих акаунтів написала тисячу повідомлень і ніхто їх не побачив, ефект обмежений. Але якщо кілька десятків акаунтів увійшли в місцеву дискусію, після чого їхні тези почали повторювати реальні користувачі, операція отримала значно важливіший результат, вона перестала бути повністю штучною.

    Саме тут стає зрозуміло, чому Росії не завжди потрібно створювати власну аудиторію. Значно дешевше й ефективніше використовувати наявні спільноти, які вже мають довіру та емоційну залученість. У такому разі штучна мережа виконує роль первинного поштовху, а подальше поширення відбувається за рахунок реальних користувачів.

    При цьому не можна автоматично вважати кожну людину, яка повторила такий тезис, частиною операції. Вона може щиро бути переконана у сказаному, могла побачити повідомлення з кількох джерел або самостійно дійти такого висновку. Цифровий слід дозволяє виявляти скоординовані вузли, але не дає права автоматично приписувати намір кожному учаснику дискусії. Це принципова межа для розслідування.

    Якщо її ігнорувати, дослідження саме починає продукувати надто широкі висновки. А головна цінність цифрової криміналістики якраз у протилежному: показати, що саме можна встановити і де закінчуються докази. Та сама логіка працює і за межами окупованих територій. Російська операція може використовувати невелику групу акаунтів для запуску теми в локальній спільноті, після чого реальні користувачі самі продовжать обговорення. Зовні це вже виглядає як звичайна суспільна реакція.

    Різні версії одного наративу для України та Європи

    EEAS у звіті про FIMI за березень 2026 року прямо описує, як російські інформаційні кампанії адаптують свої наративи під різні аудиторії. Європейська служба зовнішніх дій зазначає, що російські інформаційні операції одночасно працюють з українською, європейською та ширшою західною аудиторією, використовуючи матеріали англійською, німецькою, польською, французькою та іспанською мовами. Одні й ті самі ширші цілі при цьому отримують різні локальні форми.

    Наприклад, один зі стійких російських наративів полягає в представленні України як сторони, яка провокує атаки та втягує європейські країни у війну. Для української аудиторії це може виглядати як звинувачення власної держави. Для європейської — як попередження: «якщо ви будете допомагати Україні, війна прийде до вас». Це вже не просто поширення одного фейку. Змінюється його політична функція.

    У Європі особливо важливим є той факт, що російське повідомлення необов’язково має виглядати проросійським. Воно може бути вбудоване в наявну дискусію та використовувати реальні суперечності. EEAS у своєму звіті за 2026 рік вказує на зниження міжнародної підтримки України як одну з основних цілей російського FIMI. Серед використовуваних наративів — представлення фінансової допомоги Україні як марнотратства, звинувачення європейських країн у прагненні затягнути війну та твердження, що Україна сама провокує атаки.

    Це пояснює, навіщо операції потрібно проходити кілька стадій. Якщо перший фейк одразу виглядає як російський, його легко віднести до джерела та перевірити. Якщо після кількох переходів він стає частиною європейської дискусії, ситуація змінюється. Тепер людина сперечається вже не з російським каналом, а з аргументом, який почула від знайомого, побачила у місцевого блогера або прочитала в коментарях під публікацією справжнього ЗМІ. Джерело зникає, а тезис залишається.

    Спочатку це може бути просто фейковою новиною. Потім стає аргументом проти українського уряду. Потім — аргументом проти допомоги Україні. А зрештою перетворилася на частину загального відчуття, що європейські влади нібито постійно ухвалюють рішення, які шкодять їхнім власним громадянам. На останньому етапі вже неможливо встановити походження цього відчуття одним посиланням. Саме тому європейська частина розслідування потребує аналізу не лише сайтів та акаунтів, а й контексту, в якому повідомлення з’явилося.

    Цифровий слід і структура мережі

    Цифровий слід дозволяє відновити значно більше, ніж просто першоджерело повідомлення. Дослідник може побачити, які акаунти та сайти з’явилися одночасно, які публікації вони підхопили, які зображення використовували, які посилання повторювали та як змінювалася активність мережі після появи певної події. Важлива не одна ознака, а їхнє поєднання. Саме тому EEAS у своїй методології FIMI спирається не на сам збіг наративу, а на поведінкові патерни та картографування інфраструктури. Канали розподіляються за ступенем їхнього зв’язку з передбачуваним актором — від офіційних державних джерел до формально неатрибутованих, але системно узгоджених активів. У звіті за 2026 рік EEAS описує таку модель: із приблизно 10 тисяч каналів, які брали участь у зафіксованих у 2025 році FIMI-інцидентах, близько трьох тисяч регулярно з’являлися в операціях. При цьому у вибірці найпоширеніших активів лише 9,5% каналів були прямо пов’язані з державним актором як офіційні або державно контрольовані джерела, тоді як 90,5% становили приховані активи, пов’язані або узгоджені з актором загрози.

    Це важлива зміна в самому підході до розслідувань. Раніше пошук часто починався із запитання: «Хто керує цим акаунтом?» Зараз він дедалі частіше починається з іншого: «З якими іншими вузлами цей акаунт поводиться однаково?» Якщо кілька каналів регулярно з’являються в одних і тих самих інформаційних інцидентах, публікують матеріали з невеликим часовим розривом, використовують одні джерела, зображення або посилання, а потім передають аудиторію далі одним і тим самим ланцюгом, їх можна розглядати як елементи однієї інформаційної архітектури. Саме на такому принципі побудована Exposure Matrix EEAS, яка пов’язує цифрові канали з інфраструктурою та дозволяє враховувати навіть ті вузли, для яких прямої атрибуції поки недостатньо.

    Особливо показовим є приклад Portal Kombat. У 2024 році VIGINUM спочатку виявила 193 схожі інформаційні портали, а потім розширила мережу до 224 сайтів. Ці ресурси не створювали власної журналістики, вони масово перепубліковували матеріали російських і проросійських акаунтів, російських інформагентств та офіційних структур. Сайти відрізнялися назвами та цільовими аудиторіями, але були об’єднані однаковою моделлю роботи — автоматизацією публікацій, підбором джерел під конкретну територію та пошуковою оптимізацією. У результаті російський контент виглядав як безліч локальних інформаційних ресурсів.

    Розслідування не завжди закінчується виявленням спільної технічної інфраструктури. У продовженні дослідження Portal Kombat VIGINUM змогла пов’язати значну частину сайтів із російською компанією TigerWeb, зареєстрованою в Криму. При цьому французьке відомство не стверджувало, що встановило кінцевого оператора всієї мережі, технічний зв’язок із підрядником дозволив просунутися далі ланцюгом, але не автоматично відповів на питання про кінцевого замовника. Саме тут проходить межа між виявленням цифрової координації та атрибуцією операції.

    Тому найсильнішим доказом стає збіг кількох незалежних ліній. Час публікацій може показати координацію, повторювані зображення — спільне джерело матеріалів, технічні характеристики сайтів — зв’язок інфраструктури, а поведінка акаунтів — їхню функціональну роль усередині мережі. Якщо до цього додається зв’язок із уже відомою інфраструктурою, впевненість зростає. Якщо залишається лише схожий наратив, висновок має бути значно обережнішим. У європейській методології це принципово, цифрові сліди розглядаються як сукупність свідчень, а не як один «відбиток пальця», який автоматично приводить до конкретної держави.

    Саме тому відповідь на питання, чи можна визначити російську інформаційну операцію лише за цифровим слідом, не зводиться до простого «так» або «ні». За цифровим слідом часто можна відновити походження конкретного повідомлення, побачити координацію, знайти інфраструктуру, визначити послідовність поширення та пов’язати між собою на перший погляд незалежні майданчики. Але що далі розслідування відходить від початкового вузла, то важливішими стають додаткові докази. Іноді цифровий слід дозволяє встановити весь ланцюг поширення, але не дозволяє з достатньою впевненістю назвати людину або структуру, яка дала йому команду. Саме в цій зоні і виникає головна складність сучасної атрибуції, операцію може бути добре видно як мережу, але значно складніше — як конкретного замовника цієї мережі.

    І в цьому, мабуть, головна зміна російських інформаційних операцій останніх років. Їхня ефективність дедалі менше залежить від того, наскільки переконливо виглядає початковий фейк. Значно важливіше, скільки проміжних джерел встигне з’явитися між ним і кінцевим читачем. Якщо повідомлення пройшло через кілька сайтів, Telegram-каналів, локальних сторінок, коментарів і реальних користувачів, останній учасник ланцюга може взагалі не знати про його першоджерело. У цей момент цифровий слід зберігається, але початкове походження повідомлення вже не очевидне. Тому розслідувати доводиться не окрему публікацію, а весь маршрут, який вона пройшла.

     

  • Захоплення українських підприємств, землі та бізнесу на окупованих територіях

    Захоплення українських підприємств, землі та бізнесу на окупованих територіях

    Російська система власності на окупованих територіях стосується не лише підприємств. Під неї потрапляють і квартири звичайних людей. В одному з будинків, які досліджувала BBC Verify, до відповідного списку потрапила 61 квартира. Їхні власники не зникли, багато хто виїхав із міста під час боїв, а їхні адреси та право власності були відомі. Але для нової адміністрації цього виявилося недостатньо. Щоб зберегти право на житло, власник мав підтвердити його вже всередині російської системи, а відсутність російської реєстрації стала однією з підстав для визнання майна «безхазяйним».

    Далі запускається адміністративна процедура. Адресу публікують, власнику дають строк для звернення, збирають відомості з реєстрів і комунальних служб, після чого майно можуть зареєструвати як безхазяйне та передати до суду. У разі позитивного рішення квартира стає муніципальною власністю. Human Rights Watch, дослідивши понад 300 рішень російських судів на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, встановила, що в розглянутих справах суди часто ігнорували докази того, що власник відомий і доступний, і визнавали відсутність російської реєстрації достатньою підставою для передачі майна муніципалітету. Загалом правозахисники виявили 8 116 доступних судових справ щодо таких вилучень із березня 2024 року до січня 2026-го.

    На рівні окремої квартири це виглядає як суперечка про власність, але на рівні всієї території йдеться про створення нового реєстру майна. За даними, які HRW зафіксувала зі заяв російської влади у серпні 2025 року, у чотирьох окупованих областях було зареєстровано 4,6 млн об’єктів нерухомості, і ще 550 тис. об’єктів виявили без документів. Це не означає, що 550 тис. об’єктів уже конфісковані, ідеться про нерухомість, яку не вдалося підтвердити документами. Водночас саме такі записи стають матеріалом для подальшої роботи системи.

    З підприємствами відбувається схожий процес, тільки замість адреси квартири з’являється юридична особа. Спочатку український бізнес опиняється під контролем окупаційної адміністрації, потім для нього створюється російська реєстрація, призначається керівництво, відкривається податковий контур, з’являються договори та розрахунки. Після цього вже не обов’язково фізично вилучати кожну гривню чи кожен верстат, підприємство починає працювати за новими правилами. Разом із належністю окремих активів змінюється і сама економічна інфраструктура території — від права власності та кадастрового обліку до податків, логістики, торгівлі та вивезення продукції.

    Перереєстрація як перший крок до захоплення власності

    Перш ніж нова влада починає розпоряджатися активами, їй необхідно визначити, які саме об’єкти існують і кому вони належать у межах її законодавства. Тому одним із перших інструментів стає облік. Із нерухомістю механізм найбільш очевидний. Російська влада вимагає від власників української нерухомості перереєструвати права в російському реєстрі. Для тих, хто перебуває за межами окупованої території, це створює окрему проблему: Human Rights Watch встановила, що на практиці посадовці регулярно відмовлялися приймати українські паспорти, а жоден з опитаних власників українських паспортів не зміг зареєструвати майно за російськими правилами — ні особисто, ні через законного представника. Після визнання об’єкта «безхазяйним» оскаржити цей статус могли лише власники російських паспортів. Спочатку федеральне законодавство вимагало перереєстрації до січня 2028 року, наприкінці 2025 року цей строк перенесли на 1 липня 2026 року. The New York Times окремо зафіксувала, що без російського свідоцтва власник ризикує втратити житло.

    Саме на прикладі маріупольських квартир видно, як відсутність російської реєстрації перетворюється з адміністративної проблеми на підставу для вилучення майна. HRW описала 16 випадків, коли влада визнавала майно українців «безхазяйним», хоча особа власника була відома. У промисловості замість квартири з’являється підприємство. Після захоплення Мелітополя така процедура торкнулася групи «Гідросила». Український суд у справі №333/8297/23 встановив обставини, пов’язані з приходом представників окупаційної адміністрації на підприємства групи в червні 2022 року та подальшим переходом їхньої діяльності в російський правовий контур. Novaya Gazeta Europe зафіксувала, що 3 червня 2022 року військові зайшли на майданчики групи в Мелітополі, усунули охорону й оголосили зміну керівництва, наступного дня український власник повідомив про втрату контролю над активами в Запорізькій області. Українська юридична особа при цьому продовжувала існувати в українському реєстрі.

    Російська реєстрація не робить зміну власника законною. Вона створює нову юридичну оболонку навколо вже наявного майна, через яку на окупованій території можна продовжувати господарську діяльність. У такої компанії є директор, податковий номер, звітність, контрагенти та право укладати договори за російськими правилами. У результаті українське підприємство і нова російська компанія можуть бути пов’язані з одним і тим самим майном, але юридично існують у двох різних системах.

    Саме такі паралельні контури виявила Novaya Gazeta Europe, дослідивши у 2023 році 1 150 компаній у Мелітополі, Бердянську, Маріуполі, Лисичанську та Сєвєродонецьку. 80% компаній уже існували в українському реєстрі до приходу російських військ. Серед них були промислові та аграрні підприємства, елеватори, харчові виробництва, ринки, аптеки, торговельні центри. Із 262 компаній, щодо яких російський реєстр розкривав дані про засновників, журналісти змогли встановити зміну власника у 20. Серед ідентифікованих нових власників більшість становили громадяни Росії, помітну роль відігравали підприємці з Москви, Ростовської області та Криму.

    Водночас цей реєстр не дає змоги точно визначити, скільки активів справді змінили власника. У більшості записів власник взагалі не вказаний. Тому 1 150 компаній не можна автоматично вважати активами, що перейшли до російських власників. Десь змінився власник, десь лише директор, а в окремих випадках замість української компанії зареєстрували нову або передали майно державному чи муніципальному оператору. Механізм залежить від конкретного активу. Але результат у багатьох випадках однаковий, майно отримує нового контролера і продовжує використовуватися вже за російськими правилами.

    Хто отримує контроль над активами

    На окупованих територіях поступово сформувалося кілька груп, які отримують доступ до українських активів. Це російські та регіональні державні структури, муніципалітети, компанії з Росії та Криму, нові місцеві юридичні особи та керівники, які погодилися працювати у створеній окупаційною владою системі. Їхні ролі відрізняються. Держава може оголосити підприємство «націоналізованим», але передати його конкретній компанії. Муніципалітет може отримати квартиру, а потім заселити туди іншу людину. Нове ТОВ може працювати на старому виробничому майданчику, не будучи доведеним кінцевим власником самого майна. Директор підприємства може зберегти посаду, але вже в російській юридичній особі.

    Це особливо добре видно на прикладі Токмацького гранітного кар’єру. За розслідуванням Novaya Gazeta Europe, у червні 2022 року на територію кар’єру зайшли озброєні люди разом із представниками військової адміністрації, власник і директор відмовилися співпрацювати, після чого актив захопила окупаційна адміністрація. У листопаді кар’єр з’явився в російському реєстрі з новим засновником — кримською компанією. Виписка з реєстру не відповідає на головне питання — хто зрештою контролює економічний потік від видобутку. Для цього потрібно відстежувати зміни засновників, директорів і пов’язаних компаній протягом кількох років.

    Схожа конструкція виникла навколо Мелітопольського молокозаводу. За тим самим розслідуванням, навесні 2022 року окупаційна адміністрація захопила підприємство, наприкінці листопада завод відновив роботу вже під «тимчасовою адміністрацією» і був орієнтований на поставки до окупованого Донбасу, Криму та Краснодарського краю. Саме виробництво не зникло, але його корпоративний контур виявився пов’язаним із російським ринком.

    Сільське господарство демонструє цю модель у ще більшому масштабі. Незалежне видання «Важные истории», яке розслідує дії російської влади і через це визнане нею «іноагентом», підрахувало, що з лютого 2022 року на окупованих територіях зареєстрували 892 сільськогосподарські компанії, більше ніж половину з них відкрили підприємці з російських регіонів. Окремо те саме видання нарахувало 63 підприємства, основний вид діяльності яких пов’язаний із переробкою та торгівлею металобрухтом, зокрема на території Маріуполя, Донецька, Мелітополя та Луганська. Це не дозволяє стверджувати, що кожен гектар або кожен кілограм металу опинився у конкретного російського бізнесмена. Але дає змогу побачити, як навколо українських активів формується нова мережа юридичних осіб.

    Окремим механізмом стало зовнішнє управління, за якого власність і контроль можуть розходитися. Такий підхід з’явився на окупованій частині Донбасу ще у 2017 році, коли підприємства з українськими власниками передавалися під «зовнішнє управління». Після 2022 року схожі рішення застосовувалися в Запорізькій області. У Бердянську під контроль окупаційної системи потрапляли підприємства, пов’язані з групою Олександра Пономарьова, зокрема «Азмол» і «Бердянські жниварки». За даними слідства та розслідування «Схем», ці компанії перереєстрували за російським законодавством, згодом управління окремими активами переходило між структурами окупаційної адміністрації.

    Якщо просто скласти список «націоналізованих підприємств», можна втратити сам механізм. Зовнішнє управління дає змогу державі контролювати виробництво, призначати адміністрацію та розпоряджатися продукцією ще до того, як питання кінцевого власника буде остаточно оформлене. Тому в одного активу може бути одразу кілька сторін, які виконують різні функції: адміністрація, яка його вилучила, державне підприємство, яке ним управляє, комерційна компанія, яка продає продукцію і людина, яка фактично отримує дохід.

    Доля українських активів після захоплення

    Не кожне захоплене українське підприємство продовжує існувати у тому самому вигляді, лише з російським власником. На місці «Гідросили» з’явився російський юридичний контур, через який вели господарську діяльність. На ММК імені Ілліча частина обладнання й продукції стала об’єктом вивозу та продажу, паралельно з демонтажем. «Азовсталь» як повноцінний металургійний комплекс після руйнування не відновлена. Токмацький кар’єр після захоплення з’явився в російському реєстрі як діюче підприємство. Сільськогосподарські землі використовуються для вирощування продукції. Бердянський порт працює передусім як інфраструктура для вивезення вантажів.

    Де виробництво ще працює, його зазвичай не чіпають фізично. Змінюють реєстрацію, керівництво і коло покупців. Цех лишається на місці, але вже як частина російського обороту. У машинобудуванні цей розрив особливо різкий, українські постачальники й замовники зникають, на їхнє місце заходять російські. Там, де завод зруйнований або невигідний як ціле, його розбирають. У Маріуполі металургійні комбінати після облоги вже не відновлювали як єдиний виробничий комплекс. Обладнання знімали, метал і брухт вивозили, майданчики залишали під інші проєкти. В інших випадках забирають не саме підприємство, а ресурс, який воно тримало. Через це окупована економіка не виглядає як низка «перезапущених» українських заводів.

    На маріупольських металургійних підприємствах це видно особливо добре. Незалежні розслідування фіксували демонтаж обладнання і вивезення металу. WSJ писала про розбирання обладнання на заводах, а Metinvest оцінював вартість демонтованої лінії у $220 млн. Ці процеси можуть відбуватися паралельно: частина активу використовується, інша вивозиться. У сільському господарстві виникає інша проблема — фізичне походження продукції. Якщо зерно вирощене на території, яка до окупації належала українському підприємству, а потім вивезене через Бердянськ, його подальший маршрут уже може виглядати як звичайна російська експортна операція.

    Розслідування NGL.media та KibOrg на основі документів Бердянського порту дало змогу ідентифікувати 20 суден, які здійснили 85 рейсів у 2024–2025 роках. У документах фігурувало понад 420,6 тис. тонн аграрної продукції. Серед напрямків були Туреччина, Єгипет, Лівія, Ліван, Сирія, Саудівська Аравія та Бангладеш. Три російські компанії — липецький «Барс», кримське «Селектагро» та московська «Первая Торговая Компания» — найчастіше користувалися портом.

    У такому випадку можна відновити цілий економічний ланцюг: земля, врожай, елеватор, порт, судно, російський порт, іноземний покупець. Перереєстрація потрібна тут не лише для того, щоб внести нову назву до реєстру, а й для того, щоб включити фізичний ресурс у нову систему договорів, податків, перевезень і розрахунків.

    Вбудовування в російську систему, податки, контракти та логістика

    На цьому етапі підприємство вже не виглядає просто як «український завод, який Росія захопила». Воно стає учасником російської економіки, має російську юридичну особу, працівників із російськими трудовими відносинами, податкову звітність, нові документи на товар, договори з постачальниками та покупцями, а також податкові зобов’язання перед російським бюджетом.

    Окремої незалежної звірки всіх податкових надходжень чотирьох окупованих областей за 2024 рік у неросійських реєстрах немає. Натомість видно інший бік тієї самої бюджетної конструкції. Reuters підрахував, що на розвиток чотирьох окупованих областей Росія виділила близько $11,8 млрд федеральних коштів на 2024–2026 роки. Foreign Affairs наводить оцінку, що у 2023 році федеральні трансферти становили близько 90% бюджетів цих областей. Нова економіка одночасно збирає податки всередині регіону і отримує фінансування з російського бюджету. Тому податкові надходження не можна розглядати окремо від трансфертів.

    У 2023 році Novaya Gazeta Europe підрахувала, що від початку повномасштабної війни окуповані регіони вже розмістили державних замовлень щонайменше на 43 млрд рублів. Кошти спрямовувалися на будівництво, інфраструктуру, ремонт, комунальні послуги та інші роботи. Так виникає ще один ринок, якого до окупації в такому вигляді не існувало: російська держава стає головним замовником, а доступ до державних контрактів отримують нові юридичні особи.

    У результаті формується замкнена схема: Росія фінансує інфраструктуру території з федерального бюджету, місцеві підприємства сплачують податки до російської системи, державні та комерційні структури отримують контракти, виробники постачають товари вже російським замовникам, а частина продукції експортується через російську логістику.

    Для окремих галузей при цьому існують власні ланцюги. Вугілля з окупованого Донбасу проходить через компанії Ростовської області й далі може потрапляти на експорт. Зерно із Запорізької області рухається через елеватори та Бердянський порт. Метал із Маріуполя може перероблятися або вивозитися у вигляді продукції та брухту. Машинобудівне підприємство в Мелітополі отримує можливість працювати з російськими заводами та постачальниками.

    Економіка після окупації, що залишиться після російської системи

    Крим показав, що після окупації проблеми з майном і бізнесом не закінчуються разом із поверненням території. Після 2014 року Україні довелося окремо розбиратися з підприємствами, які перереєструвалися за російськими правилами, бізнесом, що виїхав на материк, майном, яке залишилося в Криму, та операціями, проведеними за роки окупації. Після 2022 року таких історій буде набагато більше. Російська система за ці роки охопила промислові підприємства, землю, житло, порти, торгівлю та місцевий бізнес. Одні активи продовжують працювати, інші зруйновані або розібрані, частина майна змінила користувачів чи взагалі залишила територію.

    Тому одного рішення про повернення власності буде недостатньо. Для підприємства доведеться встановити, що сталося з його обладнанням, продукцією та виробництвом. Для землі — хто нею користувався і що з неї вивезли. Для порту — які вантажі через нього проходили і куди вони прямували. Для житла — хто володів ним до окупації, які документи з’явилися після неї та хто користувався квартирою.

    В одному активі можуть одночасно перетинатися кілька таких історій. Український власник може залишатися в реєстрах, російська компанія — працювати на його підприємстві, обладнання — бути вивезеним, а продукція — проданою через інших контрагентів. Повернення одного елемента не вирішить автоматично питання з рештою. Крим уже показав, наскільки довгим може бути цей процес. Після 2014 року йшлося не лише про повернення майна, а й про бізнес, який залишився на окупованій території або переніс діяльність в Україну. Після 2022 року до цього додалися великі промислові підприємства, аграрні активи, порти та цілі виробничі ланцюги.

    Тому оцінювати наслідки окупації лише за кількістю захоплених підприємств чи квартир буде недостатньо. За кожним активом стоятиме окрема історія: що з ним зробили, хто ним користувався, що з нього отримали і що залишилося після цього. Росія за роки окупації змінила не тільки записи про власність. Вона включила українські активи в іншу систему виробництва, торгівлі та розрахунків. Після деокупації доведеться повертати їх не просто з одного реєстру в інший, а розбирати весь цей ланцюг назад.

     

  • Як переговорник Путіна Кирило Дмитрієв зберігає вплив в Україні через випускника факультету розвідки Миколу Лагуна

    Як переговорник Путіна Кирило Дмитрієв зберігає вплив в Україні через випускника факультету розвідки Миколу Лагуна

    Переговорник Володимира Путіна, фінансист з Києва Кирило Дмитрієв зумів зберегти активи та вплив в Україні завдяки своєму молодшому партнеру, банкіру Миколі Лагуну.

    Як пересіклись дороги випускника факультету розвідки Миколи Лагуна та улюбленеця Путіна фінансиста Кирила Дмитрієва

    Банкір Лагун Микола Іванович, голова наглядової ради та колишній власник “Дельта Банку” до роботи у фінансовому секторі закінчив Київське вище загальновійськове командне училище імені М. В. Фрунзе – один із найпрестижніших військових навчальних закладів, який був провідним центром підготовки офіцерів військової розвідки СРСР.

    Пізніше, після розпаду СССР, заклад ліквідували, а кадровий розвідник Микола Лагун відправився отримувати нову “цивільну спеціальність” поступивши у 1991 році до Київського економічного університету.

    Варто відзначити, що ще під час навчання в університеті Микола Лагун розпочав роботу в НБУ і відразу у відділі банківського нагляду управління по Києву та Київській області. Тобто друга вища освіта для офіцера розвідки Миколи Лагуна була більше “формальністю”, або, ймовірніше, частиною “подальшого легендування”.

    Далі, все ще будучи “студентом”, Микола Лагун з 1994 по 1998 паралельно працює спеціалістом валютного департаменту, начальником управління цінних паперів КБ ВАБбанку (VAB Банк).

    З 1998 по 2005 Микола Лагун уже начальник управління грошових ринків департаменту казначейства в Укрсоцбанку, а пізніше стає начальником казначейства. У 2002 році власник “Укрсоцбанку” Валерій Хорошковський продав Миколі Лагуну 10% акцій банку.

    Як переговорник Путіна Кирило Дмитрієв зберігає вплив в Україні через випускника факультету розвідки Миколу Лагуна
    ФОТО: Молодий банкір Микола Лагун

    У 2005 році зафіксована перша офіційна точка перетину між Миколою Лагуном та Кирилом Дмітрієвим через олігарха Віктора Пінчука, який викупив Укрсоцбанк та як новий акціонер призначив Лагуна заступником голови правління.

    Цього ж року Микола Лагун він відкриває власний бізнес, який надалі буде тісно пов’язаний з Кирилом Дмитрієвим та скуповуваванням активів в інтересах росіян, з подальшою їх легалізацію в тому числі в країнах Західної Європи.

    Як партнер Миколи Лагуна, киянин  Кирило Дмитрієв став переговорником Путіна  

    З 2007 по 2011 рік Кирило Дмитрієв очолював український інвестиційний фонд Icon Private Equity з капіталом близько мільярда доларів – в основному це були гроші Віктора Пінчука, зятя колишнього президента України Леоніда Кучми.

    Саме Віктор Пінчук, як пише російський опозиційний сайт Медуза, порекомендував Кирила Дмитрієва Володимиру Дмитрієву (вони не родичі), який на той час очолював ВЕБ – державну корпорацію розвитку Росії. Ці двоє переконали тодішнього президента Дмитра Медведєва і прем’єра Володимира Путіна створити незалежний інвестиційний фонд.

    Так у 2011 році був заснований Російський фонд прямих інвестицій, який Кирило Дмитрієв очолює до цього часу.

    Також, за інформацією журналістів ВВС, Кирило Дмитрієв також має тісні особисті зв’язки з сім’єю Володимира Путіна – його дружина близька з однією із дочок російського президента.

    Крім переговорів із США, Володимир Путін доручив Кирилу Дмитрієву “європейський напрямок”. Зокрема, за повідомленням видання Reuters, Дмитрієв та керівництво німецької ультраправої партії “Альтернатива для Німеччини” (AfD) готують зустріч на 2027 рік, під час якої планують обговорити відновлення постачання російського газу до Німеччини.

    Спільний бізнес та афери Миколи Лагуна та Кирила Дмитрієва  в Україні

    Нагадаємо, що з початку 2000-х Кирило Дмитрієв працював у Москві, де був директором з інвестицій російсько-американського фонду Delta Private Equity.

    За інформацією джерел, саме на честь цього фонду в Україні було названо створений Дельта банк, який формально заснував Микола Лагун, а насправді профінансував його створення Кирило Дмитрієв, з яким молодого банкіра також познайомив Віктор Пінчук.

    Окрім цього, Микола Лагун та Кирило Дмитрієв заснували спільну колекторську компанію для вибивання боргів із проблемних позичальників, ідея створення якої також належала московському офісу Delta Private Equity.

    За інформацією журналістів, у тих спільних проектах Лагун і Дмитрієв не були рівними – першу скрипку грав Дмитрієв. Однією з ідей було розвинути банк до міжнародного рівня, поступово кредитувати крупний бізнес. Відтак серед інвестицій могли бути і російські державні гроші. “Сестринські” банки відкрили в Росії і в Білорусі.

    У 2007-2011 рр. Микола Лагун та Кирило Дмитрієв,  були бізнес-партнерам у афері із забудови котеджного містечка “Олімпік-парк” під Києвом, яка коштувала інвесторам 60 млн дол втрачених коштів, а до його рекламної кампанії долучалася й співачка Ані Лорак, яка нині мешкає в РФ.

    ФОТО: зустріч з вкладниками у 2010 році, де Кирило Дмитрієв підтвердив, що володіє 30% проекту “Олімпік Парк”.

    У період 2011-2013 рр Микола Лагун вчинив ряд транзакцій щодо виведення коштів “Дельта-банку” на користь  інвестиційного фонду “Icon Private Equity” з головним офісом в РФ, в той час коли Дмитрієв вже очолював російський фонд прямих інвестицій.

    Кирило Дмітрієв продовжував контролювати банк, ймовірно, до самого краху в 2014-2015 роках. Наприклад, в 2011, коли Микола Лагун збирався продати частку фінустанови для залучення інвестицій від Cargill, Дмітрієв спробував заблокувати угоду, а коли в нього це не вийшло, оскаржив в міжнародному арбітражі. Це фактично означає, що у Дмітрієва залишався інтерес у фінустанові. Хоча з цього періоду Лагун починає діяти більш самостійно.

    Російський паспорт, санкції та втеча до Австрії

    Микола Лагун отримав російський паспорт у грудні 2014 року на нещодавно окупованій території Криму, де в нього безліч активів, що приносять стабільний дохід, і які дуже не хочеться втрачати.

    ФОТО: російський паспорт Миколи Лагуна старого зразку

    З 2022 року Лагун, оголошений нині у національний і міжнародний розшук, переховується у Відні. Звідти від онлайн вмикається на судові засідання щодо своїх боргів перед державою Україна. А також звідти дає вказівки своїм адвокатам у справі про власне банкрутство як фізособи. Лагун визнає лише частину боргів – близько 7 млрд грн., проте більшість із них хоче списати через нібито плачевне фінансове становище.

    За таких обставин російський паспорт – це “запасний аеродром” для повністю нового життя, без всяких зобов’язань перед Україною.

    Також варто відзначити, що російський паспорт є і у матері дітей Лагуна, колишньої голови правління Дельта банку Олени Попової.

    Як переговорник Путіна Кирило Дмитрієв зберігає вплив в Україні через випускника факультету розвідки Миколу Лагуна
    ФОТО: Мати дітей Миколи Лакуна, екс-глава правління Дельта банку також отримала російський паспорт

    Разом вони проходять обвинуваченими в численних кримінальних справах про виведення коштів з Дельта банку.

    Як Микола Лагун продовжував бізнес в Україні після втечі до Австрії

    Про те, що Микола Лагун продовжує вести бізнес в Україні, в тому чисті в інтересах росіян, давно писали українські ЗМІ. Але перші масові обшуки у “фунтів” скандального банкіра пройшли тільки у 2026 році напередодні Дня незалежності.

    Так, в рамках розслідування кримінального провадження 42026000000000563 щодо відмивання коштів в особливо великих розмірах правоохоронці звернули увагу на діяльність підставних менеджерів екс-власника “Дельта банку” Миколи Лагуна та провели у помешканнях і офісах низки з них обшуки та вилучення доказів причетності до незаконної діяльності.

    Під час обшуків СБУ у тіньових менеджерів активів Миколи Лагуна в Україні, здійснено арешти рахунків, виявлено архів документів, які свідчать про оборудки колишнього менеджменту “Дельта банку”; кількасот печаток юросіб та оригінальні (в т.ч. реєстраційні) документи понад двохсот компаній-нерезидентів”.

    Нагадаємо, Микола Лагун довів до банкрутства другий за обсягом активів приватний банк в Україні – “Дельта банк”  2013 році та щоб уникнути кримінальної відповідальності разом з дружиною отримали російські паспорта та втікли до Австрії.

    Як свідчать численні томи доказів у десятках кримінальних справ, відкритих згодом проти Лагуна і його спільників із числа топ-менеджерів банку, протягом кількох років банкіри виводили гроші вкладників із фінансової установи через підставні компанії на офшорні рахунки, видаючи їм фіктивні позики, які ніхто не збирався повертати.

    Попри переїзд до Відня і формальний відхід від справ, Лагун продовжує контролювати в Україні низку активів, зокрема, земельні масиви під рекреаційну забудову у Київській, Чернігівській, Івано-Франківській областях, а також обʼєкти нерухомості в окупованому Криму.

    Керувати проектами в Україні Миколі Лагуну допомагав бек-офіс на чолі з Максимом Черновим, а також адвокатське бюро “Бірайт Адвокасі”, до якого має стосунок Денис Тарасюк – колишній директор юридичного департаменту “Дельти”.

    Він також є одним із співвідповідачів у справі про нанесення збитків державі на 23 млрд грн. за позовом Фонду гарантування вкладів фізосіб. Саме за цим епізодом в Нацполіції відкрили провадження 42026000000000563 щодо відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом, в особливо великих розмірах.

    ЗМІ пишуть, що  обшуки в “українських фунтів” Лагуна можуть розкрити реальну структуру корпоративного управління його фінансовою імперією після його відʼїзду до Австрії. Крім того, обшуки можуть викрити також і реальну структуру інших звʼязків Лагуна, оскільки “засвічені” раніше мережі компаній уже певний час тому почали “скидати” на громадян середньоазійський країн: це типова схема, аби “загубити” компанію, не закриваючи її формально і не надаючи відповідних звітів до податкової служби.

  • Російська школа, пропаганда та військова підготовка дітей на окупованих територіях

    Російська школа, пропаганда та військова підготовка дітей на окупованих територіях

    Понеділок у школі на окупованій території може починатися так само, як у тисячах російських шкіл: шикування, російський прапор, гімн, після чого — «Разговоры о важном» і звичайні уроки. Для дитини це не обов’язково виглядає як окрема політична акція. Це стає частиною звичного шкільного розкладу — поруч із математикою, російською мовою чи фізикою.

    Саме в цьому полягає одна з особливостей російської системи на тимчасово окупованих територіях. Йдеться не лише про окремі уроки чи пропагандистські заходи, а про зміну всього освітнього та соціального середовища дитини. Російська програма визначає, що вивчати, російська мова стає мовою навчання, російська символіка — частиною шкільних ритуалів, а молодіжні організації та військово-патріотичні заходи продовжують цей вплив за межами класу. За даними «Альменди», у 2025–2026 навчальному році на тимчасово окупованих територіях, включно з Кримом і Севастополем, працювали 1 980 шкіл за російськими стандартами. У них навчалися понад 582 тисячі дітей. Ці цифри ґрунтуються на даних окупаційних адміністрацій та російського Міністерства освіти.

    Водночас ці 582 тисячі не є загальною кількістю дітей, які перебувають під окупацією. Human Rights Watch у липні 2026 року оцінювала їхню кількість приблизно у 1,6 млн, із яких близько 600 тисяч — шкільного віку. Частина дітей не відвідує окупаційні школи щодня, частина поєднує російське навчання з українською дистанційною освітою, частина виїхала. Але сама масштабність російської шкільної системи показує, що йдеться про системну заміну освітнього середовища. Цей процес почався одразу після встановлення російського контролю над окремими територіями. Human Rights Watch документувала примусовий перехід шкіл на російську програму, зокрема на територіях, що перебували під російською окупацією.

    Окремий напрям — підручники. За даними «Альменди», у 2022–2025 роках на окуповані території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей доставили понад 11 млн російських підручників. Безпосередньо у 2025 році було передано 1 040 175 примірників. Станом на 1 грудня 2025 року середній рівень забезпеченості шкіл цих територій російськими підручниками становив 56%. Потреба в державних підручниках з історії для 5–11 класів, за тими ж даними, була повністю закрита.

    Змінився і сам зміст історичної освіти. З 2025 року російська система запроваджує єдині підручники зі світової та російської історії для 5–9 класів. За даними «Альменди», в них посилюються концепції «російської цивілізації» та «деєвроцентризації». Окремий модуль «Історія регіону» подає окуповані території як невід’ємну частину російського історичного простору.

    Не менш важливою є мовна зміна. Human Rights Watch фіксує, що освітня система на окупованих територіях відтворює російську державну програму і не передбачає навчання українською мовою. «Альменда» окремо зазначає, що з 15 грудня 2025 року на рівні федеральних освітніх стандартів українську мову повністю вилучено з освітнього процесу. У Криму, за даними «Альменди», частка дітей, які вивчають українську як рідну, скоротилася до 988 дітей, або 0,4%. До окупації українську вивчали всі школярі півострова.

    Зміна програми супроводжується зміною шкільної символіки та ритуалів. Human Rights Watch фіксувала обов’язкове виконання російського гімну, патріотичні вірші, написання листів і малюнків для російських військових, шикування з прапорами та заняття, на яких прославляють так звану «СВО». «Разговоры о важном» — не факультативна ініціатива окремої школи. Це обов’язкові ідеологічні заняття в російській системі освіти. Human Rights Watch документувала, що вчителі на таких уроках вихваляли російське вторгнення, показували фільми про війну проти України та говорили про «героїчних російських солдатів». Організація оцінює цю систему як спрямовану на формування лояльності до російської держави.

    Змінюється і роль учителя. Частина педагогів залишила окуповані території або відмовилася працювати за російськими стандартами. Human Rights Watch повідомляла про тиск на працівників освіти, які відмовлялися переходити на російську програму: погрози, затримання, а в окремих випадках — насильство. Тиск поширюється і на батьків: окупаційна влада стежить за дітьми та карає їх за дистанційне навчання в українських закладах.

    Цей процес має і міжнародно-правовий вимір. Стаття 50 IV Женевської конвенції зобов’язує окупаційну державу забезпечувати належну роботу освітніх установ та сприяти їхній роботі. ОБСЄ/БДІПЛ у 2026 році дійшло висновку, що Росія протиправно трансформувала освітню систему на окупованих територіях, порушуючи зокрема статтю 50 IV Женевської конвенції та статтю 43 Гаазького положення. Російська школа в такій системі змінює не лише підручник. Вона змінює середовище, в якому дитина проводить значну частину дня. А після уроків цей вплив продовжується вже за межами школи.

    Військово-патріотичне виховання дітей на ТОТ

    Шкільний день на окупованій території не закінчується разом із останнім уроком. Поруч із російською програмою існує мережа молодіжних організацій, кадетських класів, патріотичних конкурсів, таборів та військово-патріотичних заходів. Для дитини це може виглядати як набір різних активностей, але разом вони створюють цілісне середовище соціалізації. Одна з найбільших структур — «Движение первых», створене в Росії у 2022 році. На окупованих територіях, за даними «Альменди», до 2025 року до руху залучили понад 344 600 дітей. У закладах освіти діяли 2 108 первинних осередків. ОБСЄ/БДІПЛ фіксує зростання членства в цьому русі на окупованих територіях приблизно з 60 тисяч у 2022 році до понад 340 тисяч.

    Інший рівень — «Юнармия», створена за участю російського Міністерства оборони. Вона має значно виразніший військово-патріотичний профіль. За даними «Альменди», у ній брали участь понад 44 тисячі дітей з окупованих територій. Ще один показник — кадетські класи. За даними «Альменди», станом на квітень 2025 року в окупованому Криму діяло 260 кадетських і 16 козацьких класів, загалом військовій справі в школах півострова навчали 6 265 дітей. На окупованій частині Херсонщини організація фіксувала 9 таких класів, на окупованій частині Запорізької області — 13, на Луганщині — 86.

    Поруч із цими структурами існує ширша мережа конкурсів, свят, «уроків мужності», спортивних заходів та поїздок. Human Rights Watch повідомляла про тиск на дітей щодо участі у «Движении первых», «Юнармии», «Орлятах России», «Юге молодом» та «Воине». В окремих випадках участь могла ставати фактично необхідною для нормального проходження шкільного життя. Монітори Human Rights Watch описували ситуації в Херсонській області, коли після відмови від російського гімну дітям вимагали відвідувати заняття «Воин» або «Юнармии». В інших випадках дітей водили на зустрічі з військовими, екскурсії та спортивні заходи з російською військовою символікою.

    Водночас не кожну таку активність коректно називати військовою підготовкою. Патріотичний захід, спортивний конкурс або дитячий рух не є тотожними заняттям зі зброєю. Стаття 50 IV Женевської конвенції сама по собі не забороняє будь-яку форму патріотичного виховання. Питання виникає в контексті системи, де російські освітні стандарти поєднуються з усуненням українських елементів, державними молодіжними організаціями та орієнтацією на військову або цивільну службу в Росії. У 2026 році ОБСЄ/БДІПЛ описувало цю модель як систему, що формується з 2014 року та особливо прискорилася після 2022-го. Йдеться про поєднання російських освітніх стандартів, вилучення українського змісту, молодіжних організацій та військово-патріотичного виховання.

    У результаті формується своєрідна драбина. Обов’язкова російська школа переходить у щотижневі ідеологічні заняття, далі — у молодіжний рух, профільний або кадетський клас, військово-патріотичну гру чи табір і, зрештою, спеціалізовану підготовку. Не кожна дитина проходить усі ці етапи. Але наступний рівень уже існує поруч і стає доступним, а іноді — заохочуваним або пов’язаним зі шкільним статусом. Коли на цій драбині з’являються зброя, дрони та тактичні ролі, виховання переходить від символів до практичних навичок.

    Військові навички, табори та поїздки до Росії

    З 2023–2024 навчального року в російських школах обов’язковим став предмет «Основы безопасности и защиты Родины». Human Rights Watch повідомляла про елементи базової військової підготовки, догляд за зброєю та героїзацію війни, а «Альменда» — про використання макетів автоматів, FPV-дронів та інших безпілотників. Окреме місце посідає «Зарница 2.0» — оновлена версія радянської військово-патріотичної гри. На окупованих територіях її активно розгорнули з 2024–2025 років. За описом ОБСЄ/БДІПЛ, дітей поділяють на «армії», навчають складати зброю, керувати дронами, проходити тактичні смуги перешкод, виконувати ролі під час умовного штурму, а також працювати з інформаційними та кіберопераціями. Ще один напрям — програма «Воин». За даними українського Центру національного спротиву, у 2024 році через неї пройшли щонайменше 1 290 дітей з окупованих частин Херсонської, Запорізької, Луганської та Донецької областей.

    Інша структура — «Авангард», російська система військово-патріотичних навчально-методичних центрів. ОБСЄ/БДІПЛ фіксувало участь груп дітей з окупованих частин Херсонської та Запорізької областей у заходах «Авангарду». Тут важливо розділити кілька різних процесів. Перше — навчання та виховання безпосередньо на окупованій території. Друге — поїздки дітей до Росії або Криму в табори, санаторії, освітні центри та на інші програми. Третє — незаконне переміщення або депортація дітей. Ці явища можуть бути частинами однієї ширшої політики, але юридично та фактично не є одним і тим самим.

    У випадку незаконного переміщення дітей існує окрема міжнародно-правова оцінка. Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Володимира Путіна та Марії Львової-Бєлової у справі про незаконну депортацію та переміщення українських дітей. ОБСЄ/БДІПЛ на червень 2026 року наводило український офіційний облік: 20 610 депортованих або примусово переміщених дітей. Ініціатива Bring Kids Back UA веде окремий публічний облік повернень і підтверджених випадків депортації.

    Не можна ставити знак рівності між двотижневим оздоровчим табором та дитиною, яку помістили до російської системи опіки або внесли до реєстру на усиновлення. Але поїздки до Росії також можуть мати освітню та ідеологічну складову. Дослідження Єльської лабораторії гуманітарних досліджень ідентифікувало мережу об’єктів, пов’язаних із переміщенням українських дітей до Росії або окупованих територій, і фіксувало ознаки систематичної «перевиховної» програми — академічної, культурної, патріотичної або військової. У звіті «Ukraine’s Stolen Children» Yale HRL описала табори, санаторії, кадетські школи та інші установи, де діти могли брати участь у стройовій підготовці, парадах, складанні дронів та заняттях з історії війни.

    За даними «Альменди», лише влітку 2025 року через офіційно названі оздоровчими та рекреаційними програми пройшли понад 189 тисяч дітей з окупованих частин Запорізької та Херсонської областей, а також із Криму та Севастополя. Понад 7,5 тисячі дітей вирушили до Росії в рамках так званих «Університетських змін», ще близько 3,4 тисячі підлітків — через програму «Воин».

    Не всі ці програми мають однаковий зміст. «Університетські зміни» можуть бути орієнтовані на профорієнтацію, спорт чи знайомство з університетами. «Зарница 2.0» включає тактичні завдання. Джерела не дають підстав стверджувати, що кожна дитина, яка побувала в такому таборі, готується до війни. Але вони показують, що військово-прикладні заняття зі зброєю та дронами стали частиною доступної для дітей системи. Для самої дитини вхід до неї не обов’язково починається з політичної мотивації. Це може бути шкільний конкурс, путівка, рекомендація вчителя, бажання поїхати до моря, можливість отримати нові знайомства чи додаткові бали під час вступу. Але поступово окремі активності стають пов’язаними з тією самою російською державною військово-патріотичною системою.

    Ідентичність дітей в умовах окупації

    Ідентичність змінюється повільніше, ніж навчальна програма. Тому твердження, що дитина після кількох років у російській школі автоматично «стала росіянином», було б надто спрощеним. Але так само спрощено вважати, що зміна школи не має довгострокових наслідків. У дитини може зникати українська мова з публічного життя, українські символи — зі шкільного простору, українська історія — з навчальної програми. Натомість російська мова стає мовою уроків, оголошень, підручників і церемоній, а російська версія історії — офіційною відповіддю, яку потрібно знати для контрольної, іспиту або отримання документа про освіту.

    Human Rights Watch фіксувала випадки покарання або переведення дітей через використання української мови. Водночас багато дітей на окупованих територіях і до війни були російськомовними. Тому зміна мовного режиму сама по собі не доводить зміни національної ідентичності. Вона показує інше: українська мова поступово витісняється з інституційного та повсякденного простору школи.

    Те саме відбувається з історичною пам’яттю. Підліток може не повірити російському поясненню війни, але знати його як єдину версію, яку потрібно відтворити на уроці. Для частини дітей українські знання можуть переміщуватися у приватну сферу — розмови з батьками, український контент, родичів на підконтрольній території. Так виникає розрив між публічною та приватною поведінкою. Дитина може стояти під російським прапором, брати участь у «Движении первых», підписуватися на необхідні канали й водночас зберігати українські сімейні зв’язки та чекати можливості виїхати.

    Human Rights Watch описувала випадки, коли діти відтворювали російську символіку в малюнках і шкільних ритуалах. Це свідчить передусім про середовище, в якому дитина живе, а не дозволяє зробити висновок про її остаточну ідентичність. Водночас сім’я залишається окремою інституцією соціалізації. Деякі батьки віддають дітей до російської школи, щоб уникнути проблем із владою, але вдома продовжують використовувати українську мову та пояснювати події інакше. Інші виїжджають саме через освітню політику. Треті змушені приймати правила окупаційної системи заради безпеки дітей.

    Важливе значення має і вік. Дитина, якій у 2022 році було шість років, у 2026-му прожила майже весь свідомий шкільний досвід уже в умовах окупації. Підліток, якому у 2022 році було 15, пам’ятає українську школу, іншу карту країни, розмови в родині та довоєнну систему освіти. Це два принципово різні шляхи соціалізації.

    Порівняльні дослідження Північної Ірландії, Балкан та процесів возз’єднання Німеччини показують, що після тривалого конфлікту ідентичність рідко змінюється лінійно. Люди можуть одночасно зберігати кілька лояльностей, замовчувати частину переконань або адаптувати публічну поведінку до середовища. Ці приклади не можна механічно переносити на Україну, але вони показують, чому зміна освітнього середовища не дорівнює автоматичній зміні ідентичності.

    Інший фактор — документи та доступ до майбутнього. Human Rights Watch повідомляла, що російський паспорт дедалі частіше стає необхідним для отримання освітнього документа та продовження навчання. Для хлопців це також може бути пов’язано з військовим обліком. Відмова від російських документів у певних випадках створює ризик неотримання атестата або інших можливостей.

    Тут паспорт перестає бути лише документом. Він стає інструментом доступу до університету, роботи, пересування та інших сценаріїв майбутнього. Саме так освітня система може впливати не лише на те, що дитина думає про минуле, а й на те, яке майбутнє для неї здається практично можливим. Це особливо важливо для оцінки довгострокових наслідків. Дитина може не приймати російську версію історії, але вступати до російського університету, тому що іншої доступної траєкторії немає. Вона може не вважати себе росіянином, але роками жити в російськомовному інформаційному та освітньому просторі, де російська держава контролює школу, документи й молодіжні активності.

    Тому правильніше говорити не про «зламану» ідентичність, а про змінене середовище соціалізації. Професіонали, яких цитує Human Rights Watch, описують у дітей, що повернулися, тривожність, прогалини в навчанні, мовні труднощі та необхідність індивідуальних освітніх планів. Окремі діти можуть повторювати російські наративи, інші — мовчати про свої погляди, треті — демонструвати сильну прив’язаність до України.

    Система формує не лише уявлення про минуле. Вона формує доступні сценарії майбутнього. Російське майбутнє стає інституційно простішим — через школу, документи, молодіжні організації, табори та університети. Українське майбутнє, навпаки, потребує додаткового кроку: виїзду, відновлення документів, повернення української програми та повторного входження до українського суспільства.

    Адаптація дітей після років окупації

    Повернення дитини на підконтрольну Україні територію не означає автоматичного повернення до української системи. Державна ініціатива Bring Kids Back UA фіксує повернення дітей з депортації, примусового переміщення та тимчасової окупації й веде окремий облік підтверджених випадків вивезення. Навіть якщо дитина фізично повернулася додому, її освітня біографія вже може відрізнятися від біографії однокласників. Вона могла кілька років навчатися російською програмою, мати інший рівень української мови та літератури, вивчати історію за російськими підручниками або отримати російський документ, який не визнається українською системою.

    Human Rights Watch наголошує на потребі компенсаторного навчання, мовної підтримки та психологічної допомоги. Для частини дітей повернення до української школи може супроводжуватися труднощами у спілкуванні, прогалинами в знаннях або конфліктом між двома версіями історії. Деякі можуть стикатися з нерозумінням чи булінгом через російську мову, акцент або повторення наративів, які вони чули в окупації.

    Українська держава і громадські організації вже створюють механізми адаптації: відновлення документів, психологічний супровід, освітнє надолуження. Human Rights Watch окремо підкреслює, що дітям, які повернулися, потрібні індивідуальні освітні плани, а не перевірка лояльності. Психологічна складова тут має бути частиною освітнього процесу, а не окремим ярликом. У дітей можуть проявлятися тривожність, недовіра, сором, мовчання або суперечність між тим, що вони чули в російській школі, і тим, що чують після повернення.

    Найбільший ризик виникає тоді, коли дитину сприймають не як людину, яка жила в зміненому середовищі, а як носія ворожої ідеології. Тоді школа легко перетворюється на перевірку лояльності: хто правильніше говорить українською, хто знає українську історію, хто не повторює російських тез. Для дитини, яка кілька років жила в окупації, це може стати ще одним бар’єром замість адаптації.

    Тому реінтеграція має бути одночасно звичайною та спеціально спроєктованою. Дитині потрібен доступ до української мови та програми, але без приниження через освітні прогалини. Потрібне визнання попереднього навчання, але без перенесення на дитину відповідальності за систему, в якій вона була змушена жити. Потрібна психологічна допомога, але не примусове «лікування» і не автоматичне визначення всіх дітей як травмованих.

    Окремим завданням стає робота з історією. Дитині, яка роками чула російську версію війни, недостатньо просто дати інший підручник. Потрібно навчити її розрізняти факт, інтерпретацію та пропагандистський наратив, працювати з джерелами та розуміти, чому різні системи освіти можуть розповідати про одну подію по-різному.

    Так само важливо не створювати для таких дітей окреме ізольоване освітнє середовище на роки. Вони мають повертатися до звичайних шкіл, але самі школи повинні бути готовими до дітей із різним освітнім досвідом. Учителю потрібні інструменти для роботи з мовними прогалинами, різницею в програмах та конфліктом історичних наративів, а класу — правила, які не дозволяють перетворити минуле дитини на привід для цькування.

    Для частини дітей повернення буде швидким і майже непомітним. Для інших — тривалим процесом, у якому доведеться одночасно відновлювати навчання, документи, соціальні зв’язки та відчуття безпеки. І результат залежатиме не лише від того, що дитина пам’ятає про Україну, а й від того, наскільки українське суспільство зможе запропонувати їй реальне місце в майбутньому.

     

  • За лаштунками медіа та влади: зафіксовано розмову журналіста УП Михайла Ткача з Давидом Арахамією

    За лаштунками медіа та влади: зафіксовано розмову журналіста УП Михайла Ткача з Давидом Арахамією

    Політичний сезон в Україні продовжує приносити несподівані закадрові сюжети. Українське інформаційне поле обговорює чергову непублічну зустріч, яка потрапила в об’єктиви спостерігачів.

    Неформальний контакт без камер

    За наявною інформацією, відомий український журналіст-розслідувач «Української правди» Михайло Ткач був помічений під час кулуарної розмови з народним депутатом та головою фракції «Слуга народу» Давидом Арахамією.

    Особливу увагу спостерігачів привернув формат спілкування: зустріч відбувалася тихо, без звичних телевізійних камер, спрямованих обличчям до співрозмовників, і без публічних запитань, які згодом зазвичай стають основою гучних ефірів. Контакт вивірено тримався в межах неформального, проте помітного для очевидців діалогу.

    Про що міг іти непублічний діалог?

    Подібні закриті контакти між медійниками топ-рівня та ключовими політичними гравцями традиційно породжують безліч припущень та інсайдерських версій. З огляду на широкий спектр найгостріших тем у країні, потенційним фокусом розмови могли стати питання, які регулярно опиняються в центрі журналістських розслідувань та політичних кулуарів:

    • Кадрові та політичні розклади: Переговори щодо майбутнього формування Кабінету Міністрів, кандидатур на ключові міністерські портфелі та позиції Генерального прокурора.
    • Фінансові та антикорупційні кейси: Питання скандальних угод навколо бізнес-активів (зокрема Божави чи інфраструктурних кейсів Бориса Кауфмана), а також чутливі теми парламентських видатків.
    • Сектор оборони: Проблематика розвитку мілтеху, державних закупівль дронів та закритих витрат на безпеку й оборону.

    Чи переросте цей неформальний діалог у масштабне публічне розслідування з гострими запитаннями до влади, покаже найближчий ефірний час.

  • Прокурор Валерія Васечко підтримує відносини з екс-чоловіком засновником батальйону АрБАТ

    Прокурор Валерія Васечко підтримує відносини з екс-чоловіком засновником батальйону АрБАТ

    Прокурор Київської обласної прокуратури Валерія Володимирівна Васечко продовжує підтримувати відносини зі своїм екс-чоловіком засновником батальйону “АрБАТ” Денисом Васечко, який з 2025 року занесений в базу сайту Миротворець та брав участь у катуванні українських військовополонених.

    Зокрема, відповідно до матеріалів справи Nº42023000000001936 від 01.12.2023 чоловік української прокурорші Валерії Васечко, як права рука Армена Саркисяна (Армена Горлівского) допомагав йому у створенні воєнізованого формування батальойн “АрБАТ”, за що отримав підозру 23.07.2025 року.

    В матеріалах справи також зазначено, що Денис Васечко займався підшукуванням та залученням осіб, готових за грошову винагороду надавати їм інформацію про місця розташування обʼєктів критичної інфраструктури, військових обʼєктів, місць дислокації військовослужбовців ЗСУ, представників Сил оборони України, співробітників правоохоронних органів України, військовослужбовців військових формувань України.

    Як встановило слідство Денис Васечко займався організацією батальйону АрБАТ не пізніше вересня 2022 року, будучи в офіційному шлюбі з прокуроршою Валерією Васечко.

    Нагадаємо, в декларації за 2022 рік Валерія Васечко не просто вказує чоловіка Дениса Васечко в Декларації, але й декларує дохід від його зарплати, тобто підтверджує спільне проживання та спільний побут із найближчим засновником незаконного збройного формування “АрБАТ”.

    Варто відзначити, що в декларації Валерії Васечко за 2023 рік інформація про чоловіка колаборанта повністю відсутня.

    Водночас, як вияснили журналісти, прокурор Валерія Васечко до цього часу продовжує спілкування та періодично сумісне проживання з екс-чоловіком коллаборантом, зокрема на території третіх країн, таких як Турецька Республіка, що може вказувати на фіктивний характер розлучення.

  • Українські військовополонені у сучасній війні, між міжнародним правом, обмінами та цифровим пошуком

    Українські військовополонені у сучасній війні, між міжнародним правом, обмінами та цифровим пошуком

    Женевські конвенції будувалися на простій послідовності. Військовослужбовець потрапляє до рук противника, отримує статус військовополоненого, його реєструють, перевозять до місця утримання, до нього допускають Міжнародний комітет Червоного Хреста. Держава, що утримує, відповідає за життя, здоров’я і умови. Полонений не має ставати об’єктом помсти, джерелом інформації чи публічним трофеєм.

    У цій війні цей ланцюг може перериватися вже в перші години. Між захопленням і появою людини в офіційній системі можуть минути дні, місяці, іноді більше року. Його передають між підрозділами, допитують, перевозять через кілька пунктів — і лише потім поміщають до установи кримінально-виконавчої системи. Для родини в цей період він зникає: підтвердження немає, МКЧХ доступу не має, сторона, що утримує, може не повідомляти про нього.

    Юридично статус не зникає. Третя Женевська конвенція діє з моменту, коли людина опиняється під владою противника, а не після внесення до чужого реєстру. Під час допиту військовополонений зобов’язаний назвати лише обмежений набір ідентифікаційних даних. Катування, залякування і примус до воєнної інформації заборонені. На весь строк інтернування зберігаються вимоги гуманного поводження, медичної допомоги, зв’язку із зовнішнім світом і захисту від публічної цікавості.

    Реєстрація — несуча деталь цієї системи. Національне інформаційне бюро має передавати відомості до Центрального агентства з розшуку МКЧХ. За даними самого Комітету, національні інформаційні бюро України та Росії, утворені за Женевськими конвенціями, передали відомості про 20 670 осіб, головним чином військовополонених, МКЧХ як нейтральний посередник пересилає ці дані між сторонами і родинам. Російсько-українська війна показує, наскільки конструкція ламається, якщо одна сторона не забезпечує порівнянної прозорості.

    Російська влада застосовує до українських військовослужбовців власну правову і політичну лексику. Частина захоплених опиняється фігурантами кримінальних справ і судових процесів — іноді вже після тривалого утримання. Кримінальне переслідування за конкретний воєнний злочин міжнародне право не забороняє. Але кримінальна справа не скасовує гарантій Женевської конвенції: статус військовополоненого не означає безкарність, і обвинувачення не перетворює людину на звичайного ув’язненого без захисту МГП.

    Документування ООН фіксує асиметрію доступу. До серпня 2026 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини спиралося на 2 129 конфіденційних інтерв’ю. Серед них — 910 розмов з українськими військовополоненими і 403 з цивільними після звільнення з російського полону, а також сотні інтерв’ю з російськими військовополоненими в офіційних місцях утримання на підконтрольній Україні території, куди місія має регулярний доступ. Понад 95% опитаних українських військовослужбовців повідомляли про катування або жорстоке поводження. ООН задокументувала страти 129 українських військовополонених на початку полону і 48 смертей у місцях утримання — від катувань, відмови в медичній допомозі або нелюдських умов.

    Міжнародні спостерігачі отримали можливість працювати з російськими військовополоненими в Україні значно ширше, ніж з українськими полоненими в Росії. Це впливає на саму можливість запобігати порушенням. Там, куди спостерігач може потрапити, порушення видно до звільнення. Там, куди доступу немає, розслідування починається вже після обміну — за розповідями тих, хто повернувся. Найнебезпечнішим лишається проміжок між фактичним полоненням і поміщенням до офіційного місця утримання. Міжнародне право починає захищати людину одразу після захоплення. Міжнародний контроль часто з’являється значно пізніше.

    МКЧХ і доступ до полонених

    МКЧХ — центральний елемент контролю за військовополоненими не тому, що це звичайна міжнародна організація, а тому, що його статус дозволяє працювати з обома сторонами і заходити туди, куди інші структури не допускають. Той самий принцип його обмежує. Комітет — не інспекція з правом примусового входу. Він не може пред’явити мандат біля воріт колонії і вимагати відчинити двері. Відвідування потребує згоди сторони, яка контролює об’єкт. Норма Конвенції про право відвідувати полонених на практиці перетворюється на переговори про те, кому, коли і куди дозволять увійти.

    З лютого 2022-го по квітень 2026-го делегати МКЧХ відвідали понад 8 900 військовополонених з обох сторін, переважна більшість візитів припала на Україну. Організація наголошує: повноцінного доступу до всіх військовополонених вона не отримала. Цифра говорить про тих, кого делегати справді побачили, і мовчить про тих, хто лишається поза доступом. Візит до однієї людини не означає контролю над системою. Кілька візитів в одне місце не означають постійного моніторингу.

    У лютому 2026 року генеральний директор МКЧХ П’єр Кренбюль знову закликав забезпечити повний і безперешкодний доступ до всіх військовополонених і прямо сказав, що в Російській Федерації такого рівня доступу в Комітету немає. Для українських родин тут одна з найболючіших претензій. Їм недостатньо знати, що делегація відвідала «певну кількість» полонених. Потрібно зрозуміти, чи бачив Комітет конкретну людину, де вона, чи жива, чи отримала допомогу. Конфіденційність методики сприймається як відсутність відповіді.

    У цієї претензії є підстава. МКЧХ не публікує кожне порушення так, як правозахисна організація. Він розраховує, що закритий діалог збереже доступ. Публічне обвинувачення держави може зачинити двері. Війна довела дилему до межі і поставила Комітет під вогонь з двох сторін, але з різних причин. Українські родини і частина офіційного Києва чекають жорсткішої публічної позиції і роздільної статистики візитів: зведена цифра «з обох сторін» приховує, що основна робота йде там, куди двері вже відчинені. Російська сторона, навпаки, звинувачує Комітет у упередженості — зокрема через його більшу присутність в Україні.

    Обидва закиди б’ють в одну точку: мандат МКЧХ залежить від згоди влади, що утримує, а не від тяжкості порушення. ООН працює інакше. УВКПЛ не залежить від того самого механізму конфіденційного гуманітарного входу і може публікувати результати. Але російська влада не дає місії повноцінного доступу до місць утримання українських військовополонених. Значна частина картини російського полону збирається вже після звільнення. Дві моделі доповнюють одна одну. МКЧХ потрібен, щоб побачити людину під час полону. ООН і правозахисники частіше встановлюють, що з нею відбувалося, вже після повернення.

    Жодна організація не замінює державу, яка утримує полоненого. З українського боку державним контуром пошуку став Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, утворений у березні 2022 року: гаряча лінія, приймальні в регіонах, особистий кабінет родини. Штаб збирає дані, веде обмінні списки і замикає на собі те, що волонтери і родичі знаходять у відкритих джерелах. Але й він не відчиняє чужої камери. Контроль залежить від доступу. Доступ — від політичного рішення сторони, яка тримає людину.

    Роль Туреччини, ОАЕ і Ватикану в обмінах полоненими

    Коли контроль не гарантує доступу, на перший план виходить механізм взаємної зацікавленості — обмін. За роки повномасштабної війни сторони провели десятки обмінів і повернули додому тисячі людей. До літа 2026 року Координаційний штаб говорив уже про більш ніж 9 600 повернених військових і цивільних. Великі операції складалися не з роботи одного інституту, а з ланцюга, у якому брали участь самі сторони і треті держави. Обмін працює навіть тоді, коли переговори про припинення війни заходять у глухий кут: людей можна повертати, не домовившись про кордони і майбутнє окупованих територій.

    Туреччина стала одним із перших майданчикових посередників. Її роль виявилася ще 2022 року, коли турецька дипломатія брала участь у домовленостях про обміни і тимчасове розміщення в Туреччині командирів «Азову». Пізніше Стамбул знову став майданчиком гуманітарних переговорів. У травні 2025 року делегації домовилися там про найбільший на той момент обмін за формулою 1 000 на 1 000. Посереднику не обов’язково мати важіль примусу. Потрібні робочі відносини з обома сторонами і можливість передавати списки, уточнювати категорії, узгоджувати місце і час. ОАЕ зайняли практичну нішу організації передачі. 11 квітня 2026 року за посередництва Еміратів сторони обміняли по 175 осіб. 24 квітня за участі США і ОАЕ — по 193. Для Абу-Дабі це вже не разовий жест, а окрема гуманітарна інфраструктура, яка продовжує працювати паралельно політичному глухому куту.

    Ватикан діє інакше. Святий Престол не має тих самих інструментів, що Анкара чи Абу-Дабі, але тримає гуманітарний канал, який не завжди залежить від прямих перемовин військових структур. Кардинал Маттео Дзуппі з 2023 року бере участь у контактах щодо повернення дітей, возз’єднання родин і питань полонених. 1 вересня 2026 року радник Володимира Путіна Юрій Ушаков заявив, що прийме Дзуппі наприкінці вересня і що розмова буде саме про гуманітарний вимір української теми. У кожного посередника своя функція. Туреччина дає майданчик і політичний канал. ОАЕ допомагає провести передачу. Ватикан працює з категоріями, які складніше вписати у формулу «військовослужбовець на військовослужбовця».

    Сам обмін улаштований складніше, ніж «людина на людину». У списках — поранені, тяжко хворі, молоді військовослужбовці, люди, які перебувають у полоні кілька років, ті, кому російські суди вже винесли вироки. Пріоритет отримують категорії з особливим гуманітарним значенням. Юридичний статус і переговорна вага розходяться. Для Конвенції кожен військовополонений має рівне право на гуманне поводження. У переговорах про обмін окремі категорії військовополонених можуть мати різний пріоритет. Обмін не замінює міжнародне гуманітарне право. Конвенція має захищати людину до звільнення. Переговори мають забезпечити саме звільнення. Коли інтересу немає, полонений лишається всередині закритої системи, а право знову впирається у відсутність примусового доступу.

    Пошук зниклих за кадрами допитів і пересилок

    1949 року захист від «цікавості публіки» стосувався демонстрації полонених перед натовпом. Сьогодні натовп — у телефоні. Відео з українськими полоненими з’явилися з перших днів повномасштабного вторгнення. Їх знімали на допитах, під час дзвінків родичам, при переміщенні, при наданні допомоги, виводили в телесюжети і ставили перед камерою як учасників «інтерв’ю» або імпровізованої пресконференції. Ролики розходилися російськими офіційними каналами, Telegram і ефіром.

    Стаття 13 Третьої Женевської конвенції забороняє не лише насильство, а й поводження з військовополоненим як з об’єктом публічного інтересу. МКЧХ читає норму широко: під заборону потрапляють ідентифікуючі фотографії, відео допитів, особисте листування і будь-які дані, за якими можна встановити особу, — незалежно від каналу, включно з інтернетом. У квітні 2022 року Human Rights Watch окремо вказала російській владі на трансляції з українськими військовополоненими. Навіть візуально «спокійне» інтерв’ю не робить людину вільним учасником публічної розмови, вона перебуває під владою противника.

    Для родин той самий заборонений ролик часто стає першим доказом життя. Держава ще не підтвердила полон. МКЧХ людину не бачив. А в стрічці з’являються кілька секунд: обличчя, голос, форма. Для права це порушення режиму захисту. Для родичів — перше підтвердження, що він не загинув. Сучасний коментар до Конвенції якраз допускає вузький виняток: ідентифікуючий матеріал можна оприлюднити, якщо це відповідає життєвому інтересу самого полоненого — наприклад, коли людина значиться зниклою. Пошукові канали працюють саме в цій щілині між забороною і необхідністю. Так знаходили конкретних людей.

    Буковинка Ольга Пірог півтора року не знала, де її чоловік Володимир, зниклий у грудні 2023-го на куп’янському напрямку. На Великдень вона гортала російський Telegram і зупинилася на кадрі в санвузлі: обличчя до бороди, постава, руки — і берці, які шила йому сама. Пізніше полон підтвердили троє звільнених з луганської колонії, обміняних 6 травня 2025 року. Лариса Задолянська з Одеської області пів року шукала сина Ігоря Решетинського, зниклого 20 травня 2023-го під Бахмутом. До Нового року родина знайшла ролик захоплення: очі заклеєні скотчем, але обличчя вона впізнала одразу. Пізніше прийшов анонімний лист — СІЗО №1 у Смоленській області.

    Полтавка Тетяна Гуренкова вважала чоловіка Юрія Швидкого зниклим з 24 листопада 2024-го, доки його побратим не знайшов на YouTube російську зйомку. «Від душі відлягло, що він живий», — казала вона вже після того, як Юрія повернули у великому обміні. Світлана Резніченко з Нової Праги сім місяців не мала вістей про чоловіка Володимира, фото знайшлося в пошуковій групі. Він провів у російсько-чеченському полоні 20 місяців і повернувся 24 квітня 2026 року. На Миколаївщині Лілія впізнала брата-морпіха Євгенія на пропагандистському знімку з табличкою: «по мочках вух, по зморшках, по посмішці». У тій самій родині в полоні опинилися ще батько і чоловік.

    Саме тут виникла паралельна, низова система пошуку. Публічні канали на кшталт «База ПІБ | Фото полонених» прямо позиціонують себе як майданчики щоденного моніторингу фото й списків зниклих і полонених військових. Родини знаходять у стрічці обличчя, дату публікації, джерело — і вже з цим ідуть до Координаційного штабу. Далі ланцюг замикається на державний контур пошуку, а не на сам канал.

    Та сама камера працює і в зворотний бік. Російські канали, які викладають полонених «для родин», потім використовують контакт для тиску: лист, дзвінок, вимога записати звернення. Тому серйозні пошукові проєкти розділяють дві дії: публічно фіксують факт — «людину видно на матеріалі такої-то дати», — а сам файл віддають родині. Камера принижує і водночас стає єдиним доступним доказом життя, поки двері камери зачинені для Червоного Хреста.

    Супутники, розпізнавання облич і свідчення звільнених

    Коли реєстри мовчать, а спостерігач не може увійти, працює третій рівень — відкриті дані. У березні 2022 року українське Міністерство оборони почало застосовувати Clearview AI для ідентифікації загиблих російських військовослужбовців: зіставлення облич із відкритими джерелами і пошук родичів. Це не була система «хто зараз у полоні». Але принцип закріпився: обличчя стало цифровим ідентифікатором.

    Для українських полонених той самий принцип використовують волонтерські канали і OSINT-групи. Збігу обличчя недостатньо. Потрібні дата матеріалу, джерело, обставини зйомки і бажано друге зображення. Помилка дає родині хибну надію. На Прикарпатті мати впізнала у пораненому морпіху 36-ї бригади власного сина — за кадром здачі в полон. За тиждень зателефонувала інша жінка: це її син, його вже обміняли. Тому стійкі проєкти вимагають кількох незалежних ознак.

    Другий контур — свідчення тих, кого вже повернули. Списки «від звільненого з полону» публікують частинами, а місце утримання часто віддають лише рідним. Іноді цього вистачає, щоб перекреслити навіть офіційну смерть. Родина львів’янина Назара Далецького 2023 року поховала його після збігу ДНК з обгорілим тілом з-під Куп’янська. У липні 2025-го звільнений військовий повідомив, що бачив Назара живим, у серпні і жовтні це підтвердили ще двоє. 5 лютого 2026-го Назар сам вийшов на обмін і зателефонував матері. Похорон виявився чужою могилою.

    Супутник вирішує інше завдання — місце об’єкта. У серпні 2022 року Yale Humanitarian Research Lab сумістила знімки з відкритими свідченнями і склала мапу щонайменше 21 об’єкта в Донецькій області, пов’язаних із російською системою фільтрації. На кадрі пункту в Безіменному були видні десятки наметів і транспорт, черга машин тягнулася зі сторони Маріуполя. Знімок не показував, що відбувалося всередині. Разом зі свідченнями він дозволяв установити функцію об’єкта. Після вибуху в Оленівці супутникові кадри використали для порівняння території колонії до і після: нові конструкції, зміни ґрунту, сліди робіт — те, чого не відновити лише за розповідями.

    Третій інструмент — геолокація відео. Форма будівлі, вікна, лінія електропередачі, дорога, дерево, водонапірна вежа, рельєф. Якщо людина з’являється на ролику, обличчя можна звірити з довоєнним фото. Якщо відома дата публікації — з’являється мінімальна дата, коли вона точно була жива. Якщо на задньому плані читається місце — виникає ймовірність конкретного об’єкта. Якщо та сама людина пізніше з’являється на іншому кадрі — складається часовий ланцюг. Юридичної сили в цього обліку немає. Але він збирає те, чого державні й міжнародні структури поки не підтверджують. У цьому головний зсув XXI століття. Женевські конвенції лишилися юридичним каркасом. Навколо нього виросла інфраструктура, якої не було 1949 року: посередники, цифрові реєстри, Telegram-канали пошуку, супутники, алгоритми облич, OSINT, особисті кабінети родин.

  • Російський вплив та проросійська ідентичність в Україні, від СРСР до повномасштабної війни

    Російський вплив та проросійська ідентичність в Україні, від СРСР до повномасштабної війни

    У вересні 2025 року Київський міжнародний інститут соціології зафіксував 91% негативного ставлення до Росії серед українців і лише 4% позитивного. На сході позитивне ставлення становило 9%, проте КМІС окремо попереджав, що вибірка там невелика, і зростання з 3% у 2024 році перебуває в межах статистичної похибки.

    Чотири відсотки не означають масового повернення сходу до проросійських настроїв. Але це вже не статистичний шум, приблизно кожен двадцять п’ятий дорослий респондент досі ставиться до Росії позитивно. Опитування фіксують цю меншість, але не пояснюють її склад і мотиви.

    До повномасштабного вторгнення масштаби були зовсім іншими. У лютому 2022 року добре до Росії ставилися 34% українців, на сході — 53%, на півдні — 45%. Після початку вторгнення позитивне ставлення рухнуло до 2%. Але це не означає, що разом із ним зникли всі старі уявлення про Росію. Для одних Росія була державою, яку вони підтримували політично. Для інших — мовою, культурою, родичами, церквою і радянською пам’яттю.

    Для третіх — образом «нормального життя», яке закінчилося задовго до 24 лютого 2022 року. Тому решткову меншість не можна описувати одним словом «проросійські». Серед неї є активні прихильники Росії, люди, які вважають її меншим злом, культурно близькі до Росії противники війни, люди, що повторюють сімейні установки, і ті, хто фактично чекає не російської влади, а повернення власного минулого.

    Громадяни незалежної України в російському культурному середовищі

    Результат референдуму 1 грудня 1991 року погано поєднується з пізнішою російською формулою про «споконвічно російський» схід України. За незалежність проголосували 90,32% громадян країни. У Донецькій області — 83,90%, у Луганській — 83,86%, у Харківській — 86,33%, в Одеській — 85,38%. Навіть у Криму більшість — 54,19% — проголосувала за незалежність, у Севастополі — 57,07%. Схід і південь обрали Україну, але це ще не означало готовності негайно розірвати з Росією культурні та людські зв’язки. Для мільйонів людей незалежність означала власну державу, а не відмову від мови, радянської пам’яті чи спільної з Росією культури.

    Після 1991 року держава змінилася швидше, ніж повсякденне життя. Українська стала державною мовою, формувалася власна історична політика, але в багатьох містах сходу і півдня школа, завод, двір, ринок і побутове спілкування й далі існували переважно російською. Це було наслідком радянської урбанізації, велика промисловість притягувала населення з усього СРСР, російська ставала мовою професійної та міської комунікації.

    Те саме відбувалося з масовою культурою. Російські серіали, КВН, музика, спорт, гумор і новини залишалися частиною спільного інформаційного простору. Навіть за невеликої частки окремих російських телеканалів вплив Росії зберігався через саму культурну модель. Українські канали «Інтер» і «Україна» теж використовували російську мову і знайому аудиторії систему образів, радянську ностальгію, культ Перемоги, страх перед «бандерівцями», уявлення про Захід як про чужий простір. Для цього не потрібно було пряме управління з Кремля. Медіаринок просто продовжував давати глядачеві те, до чого він звик.

    Москва потім перетворила це середовище на політичний ресурс. Газ, культурні програми, ідея «русского мира», російські паспорти і гуманітарна політика в Криму та на Донбасі створювали відчуття особливого зв’язку. Але принципово важливо, що Москва не винайшла ці відмінності з нуля. Вона отримала вже існуючий простір, де українська і російська ідентичності могли співіснувати.

    Церква була ще однією частиною цієї інфраструктури. До 2014 року УПЦ в єдності з Московським патріархатом була найбільшою православною структурою країни. Для багатьох парафіян зв’язок із Москвою означав не підтримку Кремля, а звичну канонічну традицію, свого священника, хрестини, вінчання і відспівування. Політичний сенс цієї належності посилився вже після початку конфлікту.

    Нарешті, існувала внутрішня українська політика. Партія регіонів і її попередники перетворили регіональні відмінності на електоральний ресурс. Східному виборцю обіцяли захист від надмірної українізації, а місцеві еліти ставали посередниками між Києвом і регіоном. Це було важливіше, ніж ідея відділення. Більшість таких виборців не хотіла йти з України. Вони хотіли, щоб Україна не змінювала звичне їм культурне середовище. Так сформувалася важлива основа майбутнього конфлікту, людина могла бути громадянином України, підтримувати її незалежність і водночас вважати український національний проєкт занадто далеким від власного способу життя.

    Ідентичність після січня 2014 року

    За даними опитування грудня 2013 року, оприлюдненими в січні 2014-го, Майдан підтримували 80% жителів заходу, 63% центру, але лише 20% півдня і 30% сходу. До цього регіональні відмінності залишалися передусім політичними. Після втечі Януковича, анексії Криму і початку війни на Донбасі вони стали питанням безпеки і належності.

    Для значної частини українців 2014 рік остаточно зробив Росію агресором. Російськомовні громадяни дедалі частіше відділяли мову від громадянської належності, можна було говорити російською і водночас вважати себе українцем. Війна різко прискорила цей процес. Те, що раніше було сумісним — російська мова, радянська пам’ять і українське громадянство, — тепер довелося співвідносити з реальною російською армією.

    Але для іншої частини суспільства 2014-й дав протилежний ефект. Спроба скасувати закон Колесніченка-Ківалова, навіть не набравши чинності, стала зручним доказом тези «Київ прийшов за нашою мовою». Російське телебачення водночас описувало Майдан як фашистський переворот. Для людини, яка вже сприймала центральну владу як чужу, нові події не руйнували стару картину світу, а підтверджували її.

    При цьому Донбас не був єдиним проросійським масивом. У квітні 2014 року відділення своєї області і приєднання до Росії підтримували 27,5% жителів Донецької області і 30,3% жителів Луганської, проти були 52,2% і 51,9%. Федералізацію підтримували 38,4% у Донецькій області і 41,9% у Луганській. Але це означало і зворотне, більшість не вимагала виходу з України. Росія змогла перетворити активну меншість на збройну силу, але не отримала одностайного мандата всього регіону.

    У цьому і полягав механізм радикалізації. Для захоплення території не потрібно, щоб за нього проголосувала більшість. Достатньо меншості, зовнішньої підтримки, зброї, інформаційної кампанії і слабкої державної реакції. При цьому величезна проміжна зона залишалася. Людина могла не любити Майдан, дивитися російське телебачення, говорити про «братні народи» і водночас не хотіти жити в «ДНР». Саме ця сіра зона згодом виявилася особливо важливою.

    Після 2014 року українська держава почала прискорено формувати власну ідентичність: декомунізація, мовні квоти, створення ПЦУ, отримання томосу. Для тих, хто вже порвав із Росією, це було природним продовженням війни. Для частини іншої аудиторії — спробою держави переробити її спосіб життя. Тому 2014 рік не просто знищив проросійську ідентичність. Він політизував її залишки.

    Розрахунок Москви на південь і схід і фактичний опір

    Повномасштабне вторгнення стало головним доказом того, наскільки хибною була російська ставка на «російськомовне населення». Кремль очікував, що жителі півдня і сходу або зустрінуть російські війська спокійно, або не чинитимуть опору. На практиці сталося протилежне. Олександр Вілкул, начальник військової адміністрації Кривого Рогу і колишній представник політичного табору Партії регіонів, розповідав, що російська сторона пропонувала йому здати місто. Він відмовився. Подібні рішення ухвалювали по всій Україні. Росія зіткнулася не з «російським населенням, яке чекає визволення», а з громадянами України, які здебільшого не хотіли змінювати державу.

    Соціологія показує цей злам особливо ясно. У дослідженні Центру Разумкова навесні 2025 року серед людей, які переважно говорять вдома російською, 82% негативно ставилися до Росії, а 81,5% довіряли ЗСУ. Це пряма відповідь на головний міф «русского мира»: російська мова перестала бути показником політичної лояльності. Людина може говорити російською і при цьому вважати Росію ворогом. Після цього залишаються вже не лише відсотки, а конкретні біографії тих, хто справді обрав Росію.

    Ілля Кива — український народний депутат від проросійської ОПЗЖ — після початку повномасштабного вторгнення відкрито виступав на підтримку російської агресії і опинився в Росії. Віктор Медведчук, один із найбільш впливових проросійських українських політиків, перебував під домашнім арештом у справі про державну зраду, втік після початку вторгнення і був затриманий під час спроби залишити Україну, згодом його передали Росії в межах обміну. Це вже не культурна ностальгія, а свідомий політичний вибір людей, які до війни були частиною української політичної системи.

    Є й більш локальні приклади. Мер Куп’янська Геннадій Мацегора, обраний 2020 року від ОПЗЖ, у перші дні вторгнення публічно повідомив про домовленість із російськими військовими про передачу влади в місті. Колишній мер Куп’янська Володимир Демченко, який обіймав посаду у 2010–2015 роках, також перейшов на бік окупантів. У Херсоні Володимир Сальдо — колишній мер міста і відомий представник старої регіональної політики — зрештою очолив створену Росією окупаційну адміністрацію області.

    Ці люди важливі для матеріалу саме тому, що показують: громадянство України, життя в українській політичній системі і навіть обрання на українські посади самі по собі не гарантували української політичної лояльності. Але так само важливо не зробити зворотну помилку і не перенести їхню поведінку на все російськомовне населення. Після 2022 року такі історії вже отримали кримінальний вимір. За даними СБУ, з 24 лютого 2022 року по 31 грудня 2025 року розслідувалося 3 937 проваджень про державну зраду і 8 903 — про колабораційну діяльність. Правоохоронці відкривали справи про передачу координат, роботу в окупаційних адміністраціях, державну зраду.

    Наприклад, українські слідчі документували випадки, коли колишні чиновники, вчителі, місцеві депутати чи жителі окупованих міст добровільно переходили на бік Росії. В одній зі справ директорка захопленого ліцею в Куп’янському районі погодилася працювати в окупаційній системі освіти і впроваджувати російську програму. Але ці справи доводять не те, що «схід України був проросійським». Вони показують інше. Невелика прихована частина старої ідентичності в умовах окупації могла перетворитися на практичну співпрацю. Більшість людей цього не зробила.

    Прихована проросійськість і туга за 2013 роком

    Після 2022 року залишкова проросійська ідентичність стала набагато менш публічною. Опитування під час війни неминуче стикаються з проблемою соціально бажаних відповідей. Людина може не захотіти повідомляти інтерв’юеру про погляди, які потенційно можуть викликати підозру. Тому 4% позитивного ставлення до Росії в опитуванні не можна автоматично вважати точною цифрою всіх прихованих прихильників Росії. Але й перетворювати кожного російськомовного чи незадоволеного владою на прихованого проросійського теж не можна.

    Тут важливіше зрозуміти психологію самої групи. Серед неї є людина, яка справді хоче російської перемоги. Є той, хто вважає Росію меншим злом. Є той, хто каже «раніше було краще». І є той, хто не підтримує російську державу, але не здатен прийняти нову українську ідентичність як власну. Для останнього Росія може бути не країною призначення, а символом утраченого минулого.

    Родичі в Росії, які до 2022 року були цілком звичайною частиною життя, після вторгнення стали джерелом альтернативної інформації. «Там цього не показують», «це Україна обстрілює», «Росія просто відповідає» — такі розмови можуть зберігати стару картину світу навіть без російського телебачення.

    Радянська пам’ять діє подібним чином. Для частини старшого покоління «нормальне життя» асоціюється з роботою, стабільністю, 9 Травня, радянською культурою і відсутністю необхідності визначати себе як українця чи росіянина. Війна зруйнувала цей світ, але пам’ять про нього залишилася. Тому людина здатна водночас ненавидіти російські удари по власному місту і пояснювати їх як «відповідь НАТО». Це не раціональна політична теорія. Це спосіб зберегти стару картину світу, в якій Росія лишається «своєю», а відповідальність можна перенести на Київ і Захід.

    Нарешті, працює невдоволення українською державою. Мобілізація, корупція, економічні проблеми, вимкнення, відчуття несправедливості — усе це саме по собі не робить людину проросійською. Але якщо вона ще до війни вважала Київ неефективною і чужою владою, нові проблеми легко вбудовуються в стару схему: «Україна не може нормально управляти, отже, проблема в самій системі». Що довша війна, то більше можливостей для такого пояснення.

    Тому «чекати Росію» не завжди означає чекати танки. Іноді це очікування того, що Україна знову стане такою, якою людина її пам’ятає. Це своєрідна внутрішня еміграція. Фізично людина перебуває тут, але психологічно продовжує жити в іншому часі.

    Політична лояльність і культурна звичка

    Сьогодні Україна набагато менше схожа на країну двох конкуруючих цивілізаційних проєктів. Більшість російськомовних українців не хоче російського майбутнього. Удослідженні Разумкова серед переважно російськомовних 81,5% довіряють ЗСУ, 55% вірять у перемогу України, а 54% вважають, що Україна не повинна погоджуватися на скорочення своїх збройних сил як умову миру. Проблема виникає там, де культурна ідентичність перетворюється на політичну належність до іншої держави. Саме цей перехід і пояснює різницю між російськомовними українцями і невеликою групою, яка після 2022 року все ще чекає російського сценарію.

    При цьому держава не може ігнорувати людей, які переходять від поглядів до дій. Передача координат, робота на окупаційну адміністрацію, участь у російських військових формуваннях, організація псевдореферендумів чи допомога російським спецслужбам — це вже не питання культурної ідентичності, а питання безпеки. Такі випадки мають розглядатися саме як співробітництво з противником. Але безпека не пояснює, чому людина, яка ніколи не співробітничала з окупантами, може й далі вважати російський сценарій менш чужим, ніж український.

    Залишкова прихильність до Росії не випливає з того, що українське суспільство досі розколоте надвоє, і не з того, що російська мова сама по собі формує політичну лояльність. Вона тримається там, де особисте життя довше за державну історію. Усередині цієї системи є і прямий політичний вибір. Є люди, які чекають саме російську владу і російську перемогу.

    Поруч із ними — значно менш видима категорія, вони не збираються їхати в Росію і часто навіть не виправдовують війну, але не приймають новий український порядок як свій. Їхнє очікування спрямоване назад — до світу, в якому Київ і Москва ще не вимагали остаточного вибору. Саме ця інерція дозволяє жити в українській державі, бачити наслідки російських ударів і водночас зберігати внутрішню вірність іншому часу. Для більшості цей час закритий. Для невеликої частини він досі виглядає незавершеним.

  • Як збагачуються судді Обухівського районного суду разом з прокурором Валерією Васечко

    Як збагачуються судді Обухівського районного суду разом з прокурором Валерією Васечко

    Редакцію нашого видання зацікавила історія ймовірно неправомірного збагачення суддів Обухівського районного суду разом з прокурором Київській обласної прокуратури, чоловік якої воює за Росію та брав участь у катуванні українських воїнів.

    Так, згідно даних декларацій, судді Обухівського райсуда Потабенко Лариса Вікторівна, Кравченко Максим Володимирович та Зінченко Олександр Миколайович у 06.10.2011 році синхронно отримали у власність ділянки землі у Київській області площею 10 000 м2.

    Як збагачуються судді Обухівського районного суду разом з прокурором Валерією Васечко

    Варто відзначити, що судді отримали ці земельні ділянки в той час, коли чоловік судді Лариси Потабенко – Потабенко Юрій Миколайович обіймав керівну посаду в Обухівській районній державній адміністрації на територіальній юрисдикції якої саме і знаходяться ці ділянки.

    Що цікаво, вищезгадані судді в своїх корупційних кейсах часто мають справу з силовиками з вкрай сумнівною репутацією.

    До прикладу, при розгляді справи про екстрадицію громадянина України Кошового А.Ю. № 12021111050000020 від 11.02.2021 року, яка має явно замовний характер та корупційну складову, судді Обухівського райсуда увійшли у змову з прокуроршою Київської обласної прокуратури Валерією Володимирівною Васечко.

    Як збагачуються судді Обухівського районного суду разом з прокурором Валерією Васечко
    ФОТО: Прокурор Київської обласної прокуратури Васечко Валерія Володимирівна

    Зокрема, редакції нашого видання стало відомо, що відносно прокурора Валерії Васечко та суддів Обухівського райсуду Потабенко, Кравченко та Зінченко було зареєстроване ЄРДР за фактом певних протиправних дій передбачених ч. 3 ст. 255 КК України “Створення, керівництво злочинною спільнотою або злочинною організацією, а також участь у ній”.

    Прокурорша Валерія Володимирівна Васечко родом з Горлівки, що само по собі не являється злочином. З початку 2025 року перевелась до Київської обласної прокуратури, до цього часу працювала в Броварській прокуратурі.

    А що цікаво, так це той факт, що чоловік прокурорші Валерії Васечко – також уроженець Горлівки Васечко Денис Олександрович 21.06.1984 року народження, який був довіреною особою нині ліквідованого колаборанта Армена Саркисяна та разом з ним організував незаконне збройне формування “АрБАТ” бійці якого не тільки воювали проти України, але й були причетні до катування наших воїнів з 2025 року занесений на сайт Миротворець.

    Як збагачуються судді Обухівського районного суду разом з прокурором Валерією Васечко
    ФОТО: Чоловік прокурора Валерії Васечко засновник батальйону АрБАТ

    Так, відповідно до матеріалів справи Nº42023000000001936 від 01.12.2023 чоловік української прокурорші Валерії Васечко, як права рука Армена Саркисяна (Армена Горлівского) допомагав йому у створенні воєнізованого формування батальойн “АрБАТ”, за що отримав підозру 23.07.2025 року.

    Зокрема, в матеріалах справи також зазначено, що Денис Васечко займався підшукуванням та залученням осіб, готових за грошову винагороду надавати їм інформацію про місця розташування обʼєктів критичної інфраструктури, військових обʼєктів, місць дислокації військовослужбовців ЗСУ, представників Сил оборони України, співробітників правоохоронних органів України, військовослужбовців військових формувань України.

    Як збагачуються судді Обухівського районного суду разом з прокурором Валерією Васечко
    ФОТО: Скріншот матеріалів справи Nº42023000000001936

    Як встановило слідство Денис Васечко займався організацією батальйону АрБАТ не пізніше вересня 2022 року, будучи в офіційному шлюбі з прокуроршою Валерією Васечко.

    Нагадаємо, в декларації за 2022 рік Валерія Васечко не просто вказує чоловіка Дениса Васечко в Декларації, але й декларує дохід від його зарплати, тобто підтверджує спільне проживання та спільний побут із найближчим засновником незаконного збройного формування “АрБАТ”.

    Як збагачуються судді Обухівського районного суду разом з прокурором Валерією Васечко
    ФОТО: Скріншот декларації прокурора Валерії Васечко

    Також цікавий нюанс, згідно даних офіційної декларації поданої Валерією Васечко, в 2019 році вони разом з чоловіком стали власником квартири 69,7 м2, якраз в той час коли Денис Васечко активно співпрацював з Арменом Саркисяном і можливо за отримані від нього гроші.

    Варто відзначити, що в декларації Валерії Васечко за 2023 рік інформація про чоловіка колаборанта повністю відсутня.

    Водночас, за інформацією наших джерел, Валерія Васечко до цього часу продовжує спілкування та періодично сумісне проживання з екс-чоловіком коллаборантом.

    Улюбленим місцем зустрічі української прокурорші Валерії Васечко та російського  бойовика Дениса Васечка стала Туреччина, яку після 2022 року Валерія регулярно відвідує.

    Часті вояжі прокурорші Валерії Васечко до “традиційного місця зустрічі російських спецслужб зі своїми агентами”  викликали інтерес в українських спецслужб, які під час чергового відвідування Валерією Васечко Туреччини зафіксували сумісне проживання та близькі контакти між нею та її екс-чоловіком.

    З урахуванням підривного характеру діяльності Дениса Васечко та його участь у зборі даних про військові та стратегічні об’єкти на території України у відношенні прокурорші Валерії Васечко було розпочате внутрішнє розслідування.

    За інформацією джерел нашого видання, свої зустрічі з екс-чоловіком та бойовиком російського терористичного угрупування “АрБАТ” Денисом Васечко прокурорша Валерія Васечко обгрунтувала фразою “він батько моїх дітей”.

    Варто відзначити, що любі зафіксовані контакти такого роду з представниками російських терористичних військових угрупувань для громадян України мали б закінчитись підозрою по статті 111 (державна зрада), але з якоїсь невідомої причини навіть внутрішнє розслідування по прокурорші Васечко було закрите.

    Варто відзначити, що суддів Обухівського райсуда Потабенко Ларису Вікторівну, Кравченко Максима Володимировича та Зінченко Олександра Миколайовича разом з прокуроршою Валерією Васечко зібрав в одному кейсі інший відомий силовик з корупційним шлейфом – Кукос Євгеній Володимирович.

    Як збагачуються судді Обухівського районного суду разом з прокурором Валерією Васечко
    ФОТО: Євгеній Кукос відмовляється воювати за Україну на Донбасі

    Євгеній Кукос став фігурантом ряду журналістських після того, як журналісти знайшли в нього незадекларованої нерухомості на мільйони гривень.

    Наразі Євгеній Кукос займає посаду Начальника відділу в Управлінні карного розшуку міста Києва, який займається розслідуванням диверсій РФ на території Києва.

    Що цікаво, за інформацією наших джерел, в Управлінні карного розшуку новопризначеного начальника не те щоб “не люблять”, а серед рядових співробітників Управління поширена думка, що “Кукос з незрозумілих причин блокує їх роботу”.

    “Новий начальник з нами навіть пити не сідає, не тому що не любить, а тому що розуміє що хлопці можуть не витримати та дійде до фізичного насилля” – зазначає джерело в Управлінні.

    Також показово, що більшість співробітників Управлінні карного розшуку міста Києва були командировані на фронт на Донецький напрямок та отримали статус УБД, крім Євгенія Кукоса, який навідріз відмовляється воювати за Україну на Донбасі.

    Водночас, поведінка Євгена Кукоса повністю логічна в контексті його зв’язків з прокуроршою Валерією Васечко і, відповідно, її чоловіком засновником батальйону АрБАТ Денисом Васечко.

     

     

  • Російські наративи в ЄС, хто їх підхоплює, чому вони переконують європейців і як впливають на політику

    Російські наративи в ЄС, хто їх підхоплює, чому вони переконують європейців і як впливають на політику

    У європейській політиці 2025–2026 років найефективніший російський вплив рідко виглядає як російський. Він не вимагає, щоб виборець виправдовував вторгнення або цитував офіційні тези Москви. Йому достатньо іншого зсуву, щоб витрати на Україну, санкції та рішення Брюсселя почали читатися як головне пояснення власних внутрішніх криз — енергетичних, житлових, міграційних, бюджетних.

    Ці кризи не вигадані. Після розриву з російським трубопровідним газом європейська промисловість отримала стійко вищу вартість енергії, ніж американська. Прийом мільйонів біженців наклався на вже напружені ринки житла, шкіл і первинної медицини. Новий інфляційний шок початку 2026 року, за оцінкою ЄЦБ, був уже не російським, а близькосхідним — наслідком війни в регіоні та закриття Ормузької протоки, до травня гармонізована інфляція сягнула близько 3,2%. Політично ці різні за природою удари легко складаються в одну послідовність.

    Російська стратегія працює не тому, що створює напруження з нуля. Вона пропонує вже призначеного винуватця. До осені 2026-го ця рамка перестала бути периферійною. Вона вбудована в передвиборчі кампанії, коаліційні торги, парламентські дебати і побутову розмову про рахунки. Що менше в ній прямого посилання на Москву, то важче відокремити її від звичайної європейської політики.

    Російські наративи в європейській політиці

    Сирий російський набір відомий. Розширення НАТО нібито спровокувало війну. Санкції нібито руйнують Європу сильніше, ніж Росію. Україна описується як корумпований і штучний проєкт. Негайні переговори подаються як єдина реалістична ціна, а європейські уряди — як сторона, що воює чужими життями і чужими бюджетами.

    У європейському публічному просторі ці формулювання майже ніколи не з’являються в первісному вигляді. Вони проходять локалізацію. Теза про провокацію Заходу стає розмовою про те, що інтереси безпеки Росії нібито ігнорували надто довго. Теза про шкоду санкцій перетворюється на скаргу промисловості й домогосподарств після відмови від дешевого газу. Вимога змусити Київ сісти за стіл звучить як заклик припинити фінансувати безвихідь. Теза про те, що Європа має зайнятися своїми проблемами, в кожній країні отримує власний словник: у Німеччині це оренда і Bürgergeld, у Нідерландах — житло і електроенергія, в Італії — зарплати й агросектор, у Польщі — черги до лікаря і соціальні виплати українським сім’ям.

    Це видно з мови інформаційних кампаній. У спільному аналізі EEAS і українського Центру протидії дезінформації за січень 2025 — травень 2026 року російські операції навколо євроінтеграції України будувалися не навколо симпатії до Москви, а навколо європейських подразників: відриву еліт від виборця, вартості розширення, нібито несумісності України з правилами ЄС. Лише за темою вступу було зафіксовано близько 244 тисяч публікацій із охопленням 1,39 мільярда переглядів, у понад 2 600 джерел були ознаки неавтентичної поведінки.

    Але навіть цей масив — верхній шар. Нижче лежить процес, якому вже не потрібна ботоферма: ті самі формули виголошують політики з власним електоральним розрахунком. Межа між зовнішнім впливом і самостійною європейською політикою тут уже не проходить по списку каналів RT. Її видно лише там, де зрозуміло, хто ці тези купує і навіщо.

    Причини європейського скепсису

    Європейські суспільства не діляться на два табори. Одні й ті самі формулювання працюють на різних людей з різними мотивами. Втомлений від війни виборець шукає не капітуляції, а кінця нескінченного новинного циклу. Власник рахунку за газ і продукти чує в розмові про санкції не геополітику, а пояснення власної інфляції. Йому байдуже, що шок 2022 року був ціною розриву залежності, а сплеск 2026-го — наслідком іншої кризи.

    За Standard Eurobarometer 104 (осінь 2025-го, 9 жовтня — 5 листопада, 26 445 інтерв’ю в ЄС-27) 81% погоджувалися приймати людей, які тікають від війни, 77% підтримували фінансову та гуманітарну допомогу, 73% — економічні санкції, включно з використанням знерухомлених російських активів, 57% — фінансування військових поставок. Вторгнення Росії залишалося головною проблемою ЄС (26%), імміграція йшла слідом (20%).

    До весни 2026-го загальні формули лишилися високими, а згода платити — крихкішою. Standard Eurobarometer 105 (12 березня — 5 квітня 2026 року, 26 415 інтерв’ю) фіксує: 76% вважають вторгнення загрозою безпеці ЄС, 76% підтримують Україну до справедливого і тривалого миру, 75% — фінансову та гуманітарну допомогу, 70% — санкції, 56% — фінансування військової техніки. Задоволені відповіддю ЄС лише 55%. На перше місце серед тривог вийшов конфлікт на Близькому Сході (25%), війна в Україні опустилася до 20%.

    Середнє по ЄС маскує розкол. У Швеції згода із санкціями восени 2025-го сягала 91%, у Данії, Фінляндії та Португалії — 89%. У Болгарії навесні 2026-го санкції підтримували42% при 45% проти, фінансування зброї ще восени 2025-го стояло на 27% при 66% проти.

    YouGov наприкінці 2025 року показав інший зріз тієї самої втоми. Бажання, щоб Україна перемогла, і готовність підтримувати її до перемоги різко розходилися: у Великій Британії, Іспанії та Польщі це все ще були впевнені більшості, у Франції — близько 40%, в Італії — 33%. Італійці частіше за інші великі західноєвропейські суспільства віддавали перевагу дипломатичному завершенню навіть ціною збереження російського контролю над захопленими територіями.

    У Німеччині розкол партійний і географічний. Серед прихильників зелених готовність продовжувати постачання зброї залишається високою, серед виборців AfD і BSW — різко нижчою. Східні землі стабільно скептичніші за західні. Це не культурний код проросійського Сходу. Це поєднання слабшої економіки, довшої пам’яті про деіндустріалізацію і відчуття, що рішення ухвалюються в Берліні та Брюсселі без них.

    Нідерланди дають ще одну модель. Geert Wilders не зобов’язаний доводити виборцю правоту Росії. Йому достатньо сказати, що мільярди вже віддано, тепер мають платити інші, а всередині країни потрібні дешевші продукти, оренда й енергія. У березні 2025 року, коли кабінет Schoof обіцяв близько 3,5 мільярда євро допомоги на 2026 рік, лідер PVV прямо пов’язав згоду фракції з внутрішніми компенсаціями.

    Російська вигода та європейський вибір

    Пряме іноземне втручання — приховане фінансування, скоординовані мережі, злам інформаційного поля — залишається окремим явищем. Класичний приклад — анульований перший тур президентських виборів у Румунії наприкінці 2024 року, де Конституційний суд вказав на порушення та ознаки російського втручання на користь Călin Georgescu. Москва це заперечувала.

    Повторне голосування 2025 року виграла вже інша конфігурація: George Simionотримав близько 41% у першому турі на платформі припинення військової допомоги Україні та жорсткого суверенізму, Nicușor Dan переміг у другому турі 53,6% проти 46,4% і втримав країну в проєвропейській колії. Румунія важлива не як доказ, що всі праві сили є агентами. Вона важлива як випадок, де пряме втручання, місцевий антиелітарний гнів і суперечка про Україну наклалися одне на одне, але результат не був наперед визначений.

    Зв’язка працює тому, що використовує реальну напругу. Польща прийняла близько мільйона українців і довго була вітриною солідарності. До президентської кампанії 2025 року і ліберал Rafał Trzaskowski, і консерватор Karol Nawrocki вже говорили про згортання частини виплат. Nawrocki переміг у другому турі 1 червня 2025 року з результатом 50,89% проти 49,11%. Він не заперечував російської агресії. Він обіцяв пріоритет полякам у чергах до лікарів і школах, критикував Київ і виступав проти вступу України до НАТО на тлі війни. У серпні 2025-го він наклав вето на закон про продовження частини соціальної підтримки українців.

    У Німеччині ту саму зв’язку тримає не Україна як головна тема, а міграція як головний двигун. На виборах 23 лютого 2025 року AfD отримала 20,8% і стала другою партією Бундестагу. Bündnis Sahra Wagenknecht, найжорсткіша в запереченні допомоги Києву, до парламенту не пройшла — 4,98%. До кінця серпня 2026 року опитування INSAставили AfD уже на рівні 29% при падінні CDU/CSU до 20%. Коли Володимир Зеленський виступає в Бундестазі, більша частина фракції AfD демонстративнобойкотує залу. Партія проти військових постачань і санкцій. Її зростання пояснюється насамперед міграцією та недовірою до брандмауера істеблішменту. Україна в цій конструкції стає доказом, що еліти знову витрачають суверенітет і гроші не на німців.

    Італія показує розкол усередині правлячого блоку. Giorgia Meloni утримує лінію підтримки України: територіальна цілісність, санкції, відсутність італійських військ на землі, продовження допомоги. Matteo Salvini всередині тієї самої коаліції говорить іншою мовою. До вересня 2026-го він уже публічно попереджав про антиросійську тривожність, визнавав, що війну почала Росія, і водночас припускав, що частині європейських канцелярій вигідне її продовження через торгівлю зброєю. Це адаптація російської тези про зацікавленість Заходу у війні — без потреби цитувати Лаврова.

    В Австрії FPÖ зробила зв’язку прямою. Партія перемогла на виборах у вересні 2024 року з 28,8% і вела кампанію за зняття санкцій, повернення російського газу та припинення фінансової підтримки України. Herbert Kickl називає корупцію в Україні підставою блокувати євроінтеграцію і обіцяє негайне вето. Нейтралітет тут працює як національний код, через який російський інтерес стає місцевим здоровим глуздом.

    Словаччина при Robert Fico та Угорщина при Viktor Orbán до квітня 2026 року були інституційним вираженням тієї самої логіки всередині Ради ЄС. Вони пов’язували санкційні пакети й кредит у 90 мільярдів із нафтою Druzhba, цінами на енергію та національним інтересом. Fico відкрито говорив, що готовий прийняти естафету від Орбана, якщо той втратить владу. Після поразки Орбана 12 квітня 2026 року та приходу Péter Magyar ця вісь усередині ЄС надломилася. Метод лишився: зовнішня політика як заручниця внутрішньої угоди.

    Болгарія у квітні 2026-го дала інший варіант тієї самої конструкції. Rumen Radev привів Progressive Bulgaria до перемоги з 44,6% на восьмих за п’ять років парламентських виборах. Кампанія була передусім антикорупційною та антиелітарною. Зовнішньополітичний шар — відмова від військової допомоги Україні й курс на «прагматичні» відносини з Москвою, включно з поверненням російської нафти й газу. Виборець міг голосувати проти мафії, а отримати зсув у політиці щодо Росії. Саме так зовнішній інтерес входить у внутрішню політику, не представляючись іноземним.

    Росія може не переконати Європу у своїй правоті і все одно змінити її політику

    Навіть проукраїнські кабінети змушені упаковувати допомогу як інвестицію в європейську безпеку, ховати її в кредити замість грантів, виторговувати винятки, обіцяти внутрішню компенсацію. 90 мільярдів через спільні запозичення — не лише фінансова схема. Це політичний компроміс із суспільствами, які більше не хочуть чути слово про безстроковість. Санкції політизуються. Їх починають оцінювати не за шкодою для військової машини Росії, а за ціною для німецького хімічного заводу, італійського АПК, словацького НПЗ, австрійського ЖКГ. Кожен новий пакет потребує одностайності або обходу вето. Кожен гравець із правом вето отримує важіль.

    Допомога Україні перетворюється з зовнішньополітичного консенсусу на електоральний товар: її можна обіцяти, урізати, обмінювати або соромитися. Зростає недовіра до європейських інституцій. Якщо Брюссель асоціюється одночасно з війною, міграцією, зеленим переходом і грошима для Києва, будь-яка нова криза працює на націоналіста. Росії тут не обов’язково хвалити себе. Їй достатньо, щоб слово Брюссель викликало роздратування.

    Росія стає інструментом внутрішньої боротьби. Звинувачення опонента в проросійськості працює як тавро. Звинувачення влади у війні до останнього євро працює як мобілізація. Обидва ярлики збіднюють розмову і водночас роблять її вигідною для Москви: що гостріше європейці сперечаються між собою мовою цієї війни, то менше в них спільних дій.

    Тому самого викриття фейків уже недостатньо. Якщо виборець проти подальшої допомоги Україні тому, що в його місті не вистачає грошей на лікарні й житло, його не переконає скріншот із Telegram-каналу. У нього є реальний конфлікт інтересів. Російська машина лише ставить мікрофон біля однієї сторони цього конфлікту і підказує формулювання.

    Звідси випливає межа самої контрпропаганди. Вона добре працює проти брехні і слабо — проти розподілу витрат. Те, що Росію не зупинили б нейтралітетом України, не скасовує черги до лікаря в Жешуві та рахунку за опалення в Хемніці. Поки ці витрати не вбудовані в внутрішній договір — хто платить, скільки, як довго і що отримує натомість у вигляді безпеки, — готова рамка знаходить покупця.

    Договір може бути різним. Можна платити, бо інакше війна підійде ближче і стане дорожчою. Можна платити, скорочуючи інші статті. Можна платити менше і тиснути на переговори. Політика полягає у виборі. Російський інтерес полягає в тому, щоб вибір завжди виглядав як конфлікт своїх і чужих, а не як питання, яка безпека Європі потрібна.

    Питання 2026 року вже не в тому, чи слухає Європа російську пропаганду. Воно в тому, наскільки глибоко чужі пояснення європейських проблем стали мовою частини самих європейських суспільств. Поки ця мова живе на місцевих рахунках, місцевих виборах і місцевих коаліціях, Кремль може програвати інформаційні битви в Брюсселі й усе одно вигравати час, гроші та єдність на національних кампаніях.