Golosnovinua.com

Категорія: Ексклюзив

  • Суди над військовими після війни, СЗЧ, злочини та відповідальність за рішення на фронті

    Суди над військовими після війни, СЗЧ, злочини та відповідальність за рішення на фронті

    14 січня 2026 року Михайло Федоров, який ще не вступив на посаду міністра оборони, назвав у Верховній Раді цифру, яка дала уявлення про масштаб однієї з майбутніх проблем України. За його словами, близько 200 тисяч військовослужбовців числилися у СЗЧ. Ця цифра не означає, що після війни 200 тисяч людей одночасно опиняться на лаві підсудних. Статистика правоохоронців рахує не людей, а кримінальні провадження. Одна особа може фігурувати у кількох справах, частина проваджень реєструється до встановлення конкретного підозрюваного, а частина закінчується поверненням військовослужбовця до частини або звільненням від кримінальної відповідальності.

    Але масштаб все одно величезний. Із січня 2022 року по жовтень 2025-го, за відповіддю Офісу Генерального прокурора на запит NV, правоохоронці зареєстрували 255 тисяч проваджень щодо СЗЧ і ще 56,2 тисячі — щодо дезертирства. Разом — 311 327 проваджень. За перші десять місяців 2025 року лише за статтею 407 зареєстрували 162,5 тисячі справ. Підозру отримали близько дев’яти тисяч людей, до суду пішло близько 7,7 тисячі.

    Держава реєструє сотні тисяч порушень, але лише невелика частина перетворюється на повноцінне кримінальне переслідування. Це відбувається не лише тому, що слідство не справляється з обсягом. Під час війни держава використовує кримінальне право інакше, ніж у мирний час. У випадку із СЗЧ їй одночасно потрібно покарати порушення служби та зберегти можливість повернути людину до армії. Тому частина проваджень закінчується не вироком, а поверненням військовослужбовця до підрозділу.

    Але СЗЧ — лише найпомітніша частина майбутнього масиву. Уже зараз українські правоохоронці розслідують злочини військовослужбовців проти цивільних, корупцію, незаконне насильство, зловживання командирів та інші порушення. Після війни до них додадуться справи, які сьогодні неможливо або надто складно розслідувати в повному обсязі.

    Масштаб СЗЧ і дезертирства у кримінальній статистиці

    У 2024 році СЗЧ і дезертирство стали одними з наймасовіших категорій зареєстрованих кримінальних проваджень в Україні. У 2025 році зростання продовжилося. Але сама реєстрація ще нічого не говорить про майбутній вирок. Якщо військовослужбовець залишив частину, командування має повідомити про це. Слідство реєструє провадження та встановлює обставини. Якщо людина повернулася, з’ясовується тривалість відсутності, причини та інші обставини. Якщо вона пішла повторно, з’являються нові епізоди. Якщо людина перебуває в іншій частині або на лікуванні, ситуація може виявитися складнішою, ніж спочатку виглядає у рапорті.

    За таблицею ОГП, яку оприлюднило «Дзеркало тижня», у 2024 році з 66 240 проваджень щодо СЗЧ підозру отримали 7 398 людей. До суду з обвинувальним актом направили 2 147 справ. Ще 3 382 провадження направили до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності. За дезертирством із 23 209 проваджень підозру отримали менше трьох відсотків фігурантів, а до суду потрапило близько 1,4 відсотка.

    Більша частина початкового масиву до обвинувального вироку не доходить. Причина частково в тому, що під час війни держава сама створила механізм, який дозволяє зменшувати кримінальне навантаження за рахунок повернення військовослужбовців до строю. Закон №3902-IX, ухвалений 20 серпня 2024 року, дозволив у певних випадках звільнити від кримінальної відповідальності людину, яка вперше вчинила СЗЧ або дезертирство, добровільно заявила про намір повернутися та отримала письмову згоду командира. Механізм згодом змінювався.

    За словами директора ДБР Олексія Сухачова, з 29 листопада 2024 року по серпень 2025 року до частин повернулися понад 29 тисяч військовослужбовців. Для воєнного часу це має очевидний сенс. Людина, яка повернулася до підрозділу, продовжує виконувати завдання. Людина, яка отримала строк, з армії вибуває. Тому нинішня статистика відображає не лише роботу кримінальної системи. Вона відображає й рішення держави, ухвалене під час війни. У певних випадках повернення військовослужбовця важливіше за покарання. Після завершення бойових дій цей аргумент зміниться. Але це не означає, що всі зареєстровані справи автоматично мають бути доведені до суду.

    Серед них будуть люди, які вчинили один епізод і повернулися. Будуть ті, хто неодноразово залишав частину. Будуть справи, у яких слідство не встановило людину або не змогло зібрати достатніх доказів. І будуть випадки, коли за формальним складом СЗЧ стоять абсолютно різні обставини. Саме тому цифра у 311 тисяч проваджень важлива не як прогноз кількості майбутніх ув’язнених. Вона показує розмір масиву, який державі у будь-якому разі доведеться розібрати.

    Злочини у підрозділах та поза межами військової служби

    Те, що зараз розслідують українські правоохоронці, показує, що майбутня проблема набагато ширша за СЗЧ. Уже сьогодні військовослужбовці стають фігурантами справ про насильство, катування, вбивства, корупцію та зловживання. Причому щодо деяких із них уже є остаточні вироки, а інші лише дійшли до суду.

    Показовий приклад — справа військовослужбовця, який двічі самовільно залишав частину, а після останнього уходу вбив сусіда по гуртожитку. У липні 2026 року, за повідомленням ДБР, Заводський районний суд Запоріжжя засудив його до 11 років позбавлення волі. Вирок набрав законної сили. В одній справі тут опинилися одразу два різні злочини: порушення порядку служби та вбивство, вчинене вже після залишення частини.

    Ще важчий випадок стався у січні 2022 року на території заводу «Південмаш» у Дніпрі. Військовослужбовець строкової служби відкрив вогонь з автомата по співслужбовцях. Загинули п’ятеро людей, серед них одна цивільна, ще п’ятеро дістали поранення. Суд першої інстанції призначив йому довічне ув’язнення, а в листопаді 2025 року Верховний Суд залишив цей вирок без змін.

    Ці справи важливі ще й тому, що дозволяють побачити різницю між злочинами, які лише належить доводити після війни, і тими, де склад злочину встановлюється порівняно прямолінійно. Коли слідство має зброю, записи камер, медичні документи, свідків та інші матеріальні докази, суд може відновити послідовність подій навіть через роки. У справі «Південмашу» це завершилося остаточним вироком.

    Але не кожна справа військовослужбовця виглядає так однозначно. У травні 2026 року ДБР повідомило про підозру військовослужбовцю, який влаштував показове побиття співслужбовця перед строєм. За версією слідства, він намагався встановити серед особового складу власні правила та змусити інших виконувати його вказівки. Після затримання справа продовжила рухатися вже як кримінальне провадження про насильство всередині підрозділу.

    В іншій справі йдеться вже про можливу відповідальність начальників. ДБР направилодо суду обвинувальний акт щодо командира 211-ї понтонно-мостової бригади. Слідство вважає, що він знав про систематичні знущання та катування військовослужбовців з боку підлеглого офіцера, але не вжив необхідних заходів. Тут обвинувачення будується не на тому, що командир сам застосовував насильство. Слідству потрібно довести його обізнаність, повноваження та бездіяльність.

    Окремий масив становлять злочини військовослужбовців проти цивільних. На Прикарпатті до суду направили справу керівника районного ТЦК та трьох його підлеглих: за версією слідства, вони били та принижували військовозобов’язаних. На Одещині ДБР викрило групу працівників районного ТЦК, які били, залякували та незаконно утримували людей, затримано дев’ятьох учасників групи. Окремо генеральний прокурор повідомив, що десятьом військовослужбовцям одного з районних ТЦК Одещини оголошено підозру в незаконному позбавленні волі й катуванні, а ДБР задокументувало 15 таких епізодів.

    Є й випадки, коли смерть людини настає не внаслідок умисного вбивства. ДБРскерувало до суду справу прикордонника, після дій якого загинув чоловік, який намагався незаконно перетнути кордон із Молдовою. Слідство встановило, що у вересні 2025 року після виявлення порушників військовослужбовці застосували зброю, а один із чоловіків загинув. Тепер суду належить визначити, чи були дії прикордонника правомірними в конкретній ситуації та чи не перевищив він свої повноваження.

    Саме такі справи найближчі до тієї проблеми, яка стане помітнішою після завершення війни. Вбивство в гуртожитку або розстріл співслужбовців можна розбирати через конкретні дії та наслідки. Значно складніше буде встановити відповідальність там, де смерть людини стала результатом рішення, ухваленого військовослужбовцем під час операції, за неповної інформації та за наявності загрози для самого підрозділу.

    Українська система вже зараз накопичує практику за всіма цими категоріями. Але післявоєнна проблема полягатиме в тому, що найспірніші справи вимагатимуть відповіді не лише на питання «хто загинув», а й на набагато складніше: «що саме відбувалося в той момент, коли військовослужбовець ухвалював рішення, і що він тоді міг знати про наслідки».

    Судова система у військових кримінальних справах

    Військові суди в Україні були ліквідовані у 2010 році указом №900/2010. Тоді влада пояснювала рішення необхідністю зміцнити незалежність судової системи та привести її до європейських стандартів. Одним з аргументів була й потенційна залежність військового суду від самої армії. Відтоді окремої системи військових судів в Україні немає. Військовослужбовців судять суди загальної юрисдикції. Для значної частини справ це не створює особливої проблеми. Якщо йдеться про розкрадання грошей, підробку документів або корупцію, суду потрібні фінансові документи, накази, листування, експертизи. Військова специфіка тут вторинна. Складнішими стають справи, у яких потрібно оцінити події на передовій.

    Уявімо справу, яка може потрапити до українського суду через кілька років після завершення війни. Командир віддає підрозділу наказ зайняти позицію. Підрозділ зазнає втрат. Після війни родичі загиблих заявляють, що наказ був свідомо необґрунтованим. Командир стверджує, що в момент ухвалення рішення мав інформацію про становище противника і не міг знати, що ситуація зміниться. Суду доведеться встановити не лише те, що люди загинули. Потрібно зрозуміти, що саме знав командир у той момент, які в нього були варіанти, який наказ він віддав і чи був цей наказ настільки неправомірним, щоб говорити про кримінальну відповідальність. Через кілька років зробити це буде складніше, ніж у перші дні після події.

    Україна в цьому відношенні не буде винятком. Після вбивства мирних жителів у Сонгмі під час війни у В’єтнамі американське розслідування призвело до обвинувачень проти кількох військовослужбовців. У підсумку обвинувальний вирок отримав лейтенант Вільям Келлі. Більшість інших фігурантів або були виправдані, або не дійшли до суду. У Хадиті в Іраку після загибелі американського морського піхотинця внаслідок вибуху у 2005 році військовослужбовці вбили 24 цивільних. Кілька людей сталиобвинуваченими, однак більшість обвинувачень згодом було знято. Штаб-сержант Френк Вутеріх визнав провину за менш тяжким обвинуваченням і не отримав тюремного строку.

    У Великій Британії після операцій в Іраку та Афганістані були створені спеціальні структури для розслідування тисяч скарг на дії військовослужбовців. IHAT отрималаблизько 3 400 заяв. Велика кількість розслідувань також не призвела до співставної кількості обвинувальних вироків. Ці приклади показують, що наявність військової прокуратури або спеціалізованого суду сама по собі не вирішує проблему. Найскладніше починається тоді, коли слідству необхідно довести, що конкретне рішення, ухвалене під час бойових дій, було саме злочином.

    Україна зараз обговорює кілька варіантів спеціалізації. Законопроєкт №10301передбачає спеціалізацію суддів з військових кримінальних правопорушень та злочинів проти миру і міжнародного правопорядку. Законопроєкти №13048 та №13048-1пропонують різні моделі військових судів. Вибір між цими моделями означатиме не просто зміну структури судів. Він визначить, хто оцінюватиме дії військовослужбовця, коли обставини бою стануть частиною кримінальної справи. Окремий військовий суд краще знає армію, але виникає питання його незалежності. Звичайний суд далі від командування, але судді може знадобитися додаткова підготовка для оцінки військової ситуації. І ця проблема стає особливо важливою тому, що після війни в судах опиняться не лише справи про СЗЧ.

    Межа між бойовим рішенням і злочином

    Уявімо справу, яка після війни потрапить до українського суду не як історія про вбивство в тилу, а як історія про рішення на передовій. Командир віддав наказ відкрити вогонь по будівлі, з якої, за його даними, коригували вогонь. У будівлі опинилися цивільні. Через кілька років суд знатиме кількість загиблих, стан руїн і, можливо, що розвіддані виявилися неточними. Сам командир у момент наказу цього знати не міг. Саме тут післявоєнна кримінальна оцінка розходиться зі звичайною справою про насильницький злочин. Суд зобов’язаний реконструювати не фінал, а інформаційне поле людини до того, як результат став відомим.

    Міжнародне гуманітарне право прямо вимагає такого підходу. Стаття 51 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій забороняє напад, який, як можна очікувати, спричинить надмірні супутні втрати серед цивільних порівняно з конкретною та безпосередньою військовою перевагою, яку передбачається отримати. Формула побудована на очікуванні та передбаченні, а не на підсумковому рахунку тіл. Стаття 57того самого протоколу зобов’язує тих, хто планує або вирішує здійснити напад, зробити все практично можливе, щоб переконатися, що об’єкт є військовою ціллю, та відмовитися від удару, якщо стає очевидно, що він порушить принцип розрізнення або пропорційності. Держави під час ратифікації протоколу неодноразово фіксували, що командир ухвалює рішення на основі інформації з усіх джерел, розумно доступної у відповідний момент. Це свідома відмова від оцінки заднім числом.

    Український Кримінальний кодекс дає національну рамку тієї самої логіки, але не знімає із суду роботи з її застосування. Стаття 43-1 виключає кримінальну протиправність діяння, вчиненого в умовах воєнного стану або збройного конфлікту та спрямованого на відсіч агресії, якщо немає ознак катувань, заборонених засобів ведення війни або інших порушень законів і звичаїв війни. Норма закриває шлях до автоматичного переслідування за сам факт застосування сили проти агресора. Вона не закриває шлях до відповідальності там, де силу застосовано поза цією рамкою. Стаття 42 визнає непротиправним діяння в умовах виправданого ризику, якщо значущої мети не можна було досягти без ризику і особа обґрунтовано розраховувала, що вжиті заходи є достатніми для відвернення шкоди. Стаття 39 про крайню необхідність вимагає ще жорсткішої перевірки: небезпеку не можна було усунути інакше, а заподіяна шкода не повинна бути умисно більш значною, ніж відвернена.

    Практична межа проходить не між «війною» і «миром», а між кількома юридично різними ситуаціями, які зовні можуть виглядати однаково — як загибель людей. Свідомо злочинний наказ і законний бойовий наказ із тяжкими наслідками розрізняєстаття 41. Законним визнається наказ, відданий уповноваженою особою в належному порядку, у межах повноважень і такий, що не суперечить закону. Відмова виконати явно кримінально протиправний наказ сама по собі не тягне відповідальності. Виконавець явно злочинного наказу відповідає на загальних підставах. Якщо він не усвідомлював і не міг усвідомлювати злочинного характеру наказу, відповідає той, хто його віддав. Це і є юридична розвилка між непокорою за статтями 402–403 та законною відмовою стати співучасником злочину. Суду після війни доведеться встановлювати не лише текст наказу, а й те, наскільки його злочинність була очевидною виконавцю в тій обстановці, з тим обсягом даних, який у нього реально був.

    Умисне вбивство та загибель людей внаслідок бойового рішення розрізняються формою вини та об’єктом рішення. У першому випадку людина спрямовує дію на заподіяння смерті поза межами дозволеного застосування сили. У другому — сила застосовується до військової цілі, а цивільні втрати виникають як супутній ефект. Сам факт наявності загиблих не перетворює друге на перше. Але й посилання на «бойову обстановку» не перетворює перше на друге. Стаття 43-1 прямо виводить за межі імунітету катування та заборонені методи ведення війни. Принцип розрізнення вимагає, щоб удар був спрямований на комбатантів або військові об’єкти, а не на цивільних як таких.

    Військова помилка, прорахунок і кримінальна недбалість теж не збігаються. Помилка — це неправильний висновок за добросовісної роботи з доступною інформацією. Прорахунок — невдалий вибір між кількома допустимими варіантами. Недбалість починається там, де особа зобов’язана була передбачити і могла передбачити істотний ризик, але не вжила заходів, яких від неї вимагали посада, статут та обставини. Командна відповідальність в українському праві тепер існує у двох шарах. Стаття 426карає умисне неприпинення злочину підлеглого та інше умисне невиконання службових обов’язків військовою службовою особою, якщо це спричинило істотну шкоду. Стаття 31-1, внесена у 2024 році, окремо закріплює відповідальність командира за злочини підлеглих за статтями про агресію, воєнні злочини та пов’язані склади, якщо він знав або з урахуванням обставин того часу повинен був і міг знати про злочин чи намір його вчинити та не вжив заходів у межах своїх повноважень. Ключові слова норми — «у той час», «повинен був знати», «міг вжити». Знову оцінка з минулого моменту, а не з післявоєнного архіву.

    Саме тому докази у післявоєнних справах ламатимуться у найслабших місцях бойової реальності. Командир і підлеглі дадуть різні версії: один говоритиме про пряму загрозу, інший — про сумнівний наказ. Частина журналів бойових дій виявиться неповною, радіопереговори — стерті або взагалі не записувалися, свідки — загиблими, зниклими або такими, що перебувають за кордоном. Відновити точну обстановку на конкретній позиції через роки часто буде неможливо. Суд не має права заповнювати ці прогалини здогадкою «раз люди загинули, значить, рішення було злочинним». Тягар доведення складу залишається на стороні обвинувачення. Але суд так само не має права приймати загальну формулу «йшла війна» як алібі. Після війни Україні доведеться розібрати не лише масив проваджень. Їй доведеться вирішити, який саме тест суд застосує до людини, яка ухвалювала рішення в ситуації, де помилка могла коштувати життя, але сама по собі ще не дорівнювала кримінальному діянню.

  • Болючий дебют: ринкова вартість Shein впала у чотири рази після невчасного виходу на біржу в Гонконзі

    Болючий дебют: ринкова вартість Shein впала у чотири рази після невчасного виходу на біржу в Гонконзі

    Один із найбільших світових онлайн-ритейлерів модного одягу Shein зіткнувся з обвалом котирувань під час свого первинного публічного розміщення акцій (IPO) на Гонконгській фондовій біржі. У перший же день торговельної сесії вартість паперів компанії знизилася на 10 відсотків, сигналізуючи про глибокий скепсис інвесторів щодо її подальших перспектив.

    У межах IPO компанії вдалося залучити близько 1,7 мільярда доларів США від продажу 280 мільйонів акцій за ціною 48,56 гонконгського долара за штуку. Попри значний обсяг залученого капіталу, загальна ринкова капіталізація Shein за підсумками розміщення склала лише 26 мільярдів доларів. Для порівняння, під час пікового періоду у 2022 році ринок оцінював маркетплейс у колосальні 100 мільярдів доларів — поточний показник відображає падіння оцінки майже у чотири рази.

    Сьогоднішній дебют став результатом тривалих та невдалих пошуків публічної платформи: раніше компанія планувала вийти на біржі у США та Великій Британії, проте завадили регуляторні та політичні перешкоди. Заради обходу обмежень маркетплейс навіть переніс штаб-квартиру з Китаю до Сінгапуру, проте остаточний вибір Гонконгу не врятував ситуацію від провального старту.

    Аналітики агентства Reuters виділяють кілька ключових причин ринкового фіаско:

    Фундаментальні фінансові показники: темпи зростання продажів компанії суттєво сповільнюються, тоді як операційні та маркетингові витрати стрімко зростають.

    Зміна податкового законодавства: Європейський Союз із 1 липня скасував безпошлинний режим для дешевих посилок вартістю до 150 євро, а Сполучені Штати ліквідували аналогічний пільговий поріг ще у 2025 році.

    Залежність від ключових ринків: на ринки США та Європи припадає близько 60% загальної виручки ритейлера, тому нові митні збори болюче вдарять по бізнес-моделі дешевого одягу.

    «Shein десять років доказывала, сколько людей готовы покупать платья по $5. Но в первый день торгов в Гонконге компания узнала, что покупатели и акционеры руководствуются совершенно разными мотивами», – зазначив провідний аналітик eToro в Азиатско-Тихоокеанському регіоні Джош Гилберт.

  • Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів

    Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів

    Харківський бізнесмен Антон Ткаченко вибудува масштабну інфраструктуру по відмиванню коштів та легалізації їх за кордоном через кріптобіржу  WhiteBIT Микити Шенцева та Володимира Носова.

    Значна частина незаконної діяльності KIT Group та WhiteBIT задокументована, але навіть відкриті кримінальні провадження не стали на заваді роботи “харківських бізнесменів”.

    Більше того, вся сітка обмінників KIT Group, а це понад 100 пунктів у 29 містах України, сайти та  Telegram-канали відкрито продовжують роботу навіть після відкликання ліцензії НБУ. При цьому складається враження, що Нацбанк відкликакв ліцензію “для галочки”, щоб формально зняти із себе відповідальність, а фактичне продовження роботи мережі по відмиванню коштів його з якихось причин повністю влаштовує.

    Як сім’я Ткаченко побудувала один із самих крупних конвертаційних центрів Україні через яку фінансувались бойовики ДНР/ЛНР

    “KIT Group” була створена та контролюється родиною харківських підприємців Ткаченків – братами Антоном та Іваном, а також їхньою родичкою Людмилою Ткаченко. Центральною фігурою у побудові сітки вважається Антон Ткаченко, бенефіціар ТОВ “ФК “Ліберті Фінанс” (ЄДРПОУ 39806926) та інвестиційного фонду “КІТ-Інвест” (ЄДРПОУ 32128998), на ім’я якого оформлені ключові торгові марки групи.

    Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів
    ФОТО: Антон Ткаченко

    У 2020 році “KIT Group” та ТОВ “ФК “Ліберті Фінанс” фігурували у кримінальному провадженні СБУ. Спецслужба вважала, що ці компанії брали участь у схемі фінансування так званого “ДНР” за рахунок коштів із пункту обміну валюти в Одесі.

    За даними слідства, група осіб в Одесі та Одеській області організувала схему переказу коштів на території, непідконтрольні Україні — “ЛНР” і “ДНР” які, зокрема, використовувалися для фінансування місцевих бойовиків.

    СБУ вийшла на ТОВ “ФК “Ліберті Фінанс”, яка займається обміном валюти в Одесі по вулиці Рішельєвська, 42 — там само, де й офіс зареєстрованого в Харкові “KIT Group”. За даними правоохоронців, у пункті обміну валюти на Рішельєвській, 42, накопичували готівку в гривнях, переводили її в іноземну валюту та відправляли в ДНР.

    Що показово, ТОВ “ФК “Ліберті Фінанс” та  і “КІТ ГРУП” давно і часто згадуються у судових документах в контексті тих чи інших кримінальних проваджень.

    Зокрема, у 2016 році головне слідче управління ГПУ розслідувало провадження № 42016000000003527 щодо посадовців Головного управління Державної фіскальної служби Харківської області за ч. 2 ст. 364 ККУ (Зловживання владою або службовим становищем).

    Згідно фабулі справи, посадовці ДФС Харківщини, звідки родом Антон та Іван Ткаченко,  організували мережу фіктивних операцій, залучаючи суб’єктів господарювання для створення штучного податкового кредиту з ПДВ та завищення валових витрат, що дозволяло ухилятися від сплати податку на прибуток та проводити “обнал”.

    Було створено низку підконтрольних підприємств, які формально не вели господарську діяльність, а слугували прикриттям, серед яких були (39806926), «КИТ ГРУП» (39052517), «Фірма «КИТ» (30038426), ПТ «Ломбард «КИТ ГРУП плюс» (39074991) та інші. Це дозволило організаторам виводити значні суми з легального обігу, завдаючи шкоди економіці України. Результатів цієї гучної справи досі немає.

    З червня 2021 року у Кропивницькому поліція розслідує провадження № 42021120000000119. У травні того року місцевий мешканець намагався обміняти криптовалюту Bitcoin через обмінний пункт «КИТ ГРУП», але отримав значно менше коштів, ніж очікував, а при повторній спробі – залишився взагалі без грошей.

    Підозру за ч.2 ст.200 ККУ (Незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, електронними грошима, обладнанням для їх виготовлення) отримала касирка фірми Білан Ольга Кузьмівна, яка, за даними слідства, разом із невстановленими особами організувала незаконний обмінник.

    Вони діяли через Telegram-канал під назвою “обмін валют” (@alexkitgroup), який забезпечував анонімність та конспірацію. Клієнти, бажаючи обміняти готівку на електронні гроші, зв’язувалися через месенджер, отримували інструкції та передавали кошти касирці в окремій кімнаті, позначеній як “службове приміщення”. Клієнти передавали готівку, вказували реквізити електронних гаманців, а згодом отримували підтвердження транзакцій у вигляді скріншотів у Telegram.

    На рік раніше, у 2020-му слідче управління ГУНП у Вінницькій області розпочалопровадження № 42020020000000264. Як сказано в матеріалах справи, «під час досудового розслідування встановлено факт використання онлайн-ресурсів «obmenat.com» та «obmenat24.com» та мережі обмінних пунктів фінансової компанії ТОВ “ФК “Ліберті Фінанс” для незаконного обміну електронних грошових коштів та криптовалют, які офіційно не зареєстровані в Україні та функціонування яких тимчасово заборонено на території України».

    За версією слідчих, через веб-сайт «obmenat.com» зацікавлена особа створює замовлення на поповнення готівковими коштами у м.Вінниця електронного гаманця російських небанківських платіжних систем «Webmoney» («WMZ») або «Яндекс.Гроші». Після підтвердження замовлення, адміністратор онлайн-ресурсу повідомляє замовнику контактний номер мобільного телефону касира, що відповідає за вказаний вид фінансових операцій, та адресу приміщення, в якому буде здійснюватись фактична передача готівки для поповнення електронного гаманця – м. Вінниця, вул.Соборна, буд.81, прим. 25. За цією адресою був розташований пункт обміну валют ТОВ «КИТ ГРУП».

    А у 2022-у ще одну “криптопральню” братів Ткаченків викрили у Ужгороді, але цього разу не поліцейські, а детективи Бюро економічної безпеки.

    Іншими словами, “Ліберті Фінанс” та KIT Group сім’ї харків’ян Ткаченко були випливали в сотнях кримінальних справ по всій країні – від банального шахрайства до фінансування бойовиків так званої ДНР.

    Як KIT Group Антона Ткаченка та криптобіржа WhiteBIT опинилися у кримінальній справі про легалізацію мільярдних тіньових коштів

    WhiteBIT – одна з найбільших криптобірж європейського ринку заснована харків’янами, яка працює в країнах ЄС і готується до виходу на ринок США.

    Ймовірно, саме  завдяки “харківському бекграунду” KIT Group та WhiteBIT опинилися в кримінальному провадженні щодо легалізації коштів, отриманих злочинним шляхом.

    Йдеться про справу № 12025000000002800, зареєстрованій 22 жовтня 2025 року Головним слідчим управлінням Національної поліції за ч. 2 ст. 307 КК України та ч. 2 ст. 209 КК України — виробництво та розповсюдження заборонених речовин, а також легалізація майна, отриманого злочинним шляхом, в особливо великих розмірах.

    Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів
    ФОТО: KIT Group та WhiteBIT опинилися в кримінальному провадженні щодо легалізації коштів, отриманих злочинним шляхом

    Якщо коротко, через тіньові обмінники “Ліберті Фінанс” накопичується криптовалюта, отримана від продажу наркотиків, з подальшим переведенням цієї криптовалюти в готівку.

    Згідно з матеріалами слідства, правоохоронці викрили організовану злочинну групу, яка займалася виготовленням та розповсюдженням заборонених речовин в особливо великих масштабах. Отримані кошти, за версією слідства, легалізувалися через віртуальні активи та операції з криптовалютою.

    Ключовим елементом схеми слідство вважає мережу тіньових обмінних сервісів групи компаній «KIT Group», що працює під брендами «KIT Group» та «КИТ». До екосистеми входять ТОВ «Ломбард КІТ Груп Плюс», ТОВ «ФК «Ліберті Фінанс», ТОВ «КІТ-Фінанс», де кінцевим бенефіціаром слідство називає Антона Ткаченка.

    Гроші надходили на “холодні” криптогаманці, пов’язані з сервісами групи, зокрема через платформу WhiteBIT , а потім видавалися готівкою в пунктах по всій Україні. Слідчі встановили надходження криптовалюти з адрес, пов’язаних із великими онлайн-наркомаркетами під назвами Underground, Total Black та Punisher.

    Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів
    ФОТО: Наркомаркет одного із контрагентів “КИТ Group”
    Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів
    ФОТО: Наркомаркет одного із контрагентів “КИТ Group”

    За версією слідства, учасники схеми переказували криптовалюту на гаманці мережі обмінників «KIT Group», після чого через інфраструктуру обмінних пунктів відбувалася видача готівки в різних містах України учасникам злочинної мережі. Частина легалізованих коштів поверталася в обіг для фінансування закупівель, розширення мережі збуту, оплати праці технічних фахівців та підтримки онлайн-платформ.

    Особливу увагу слідства привернув зв’язок цих гаманців із торговими терміналами криптобіржі WhiteBIT. Це означає, що частина транзакцій могла проходити через інфраструктуру цієї криптоплатформи.

    Російський слід у роботі KIT Group та WhiteBIT

    Окрім відмивання коштів від наркотрафіку харківські  KIT Group та WhiteBIT об’єднують також робота з РФ. Про переведення коштів з Одеси до ДНР через структури Антона Ткаченко задокументовані СБУ ми писали вище.

    Тож не дивно, що без російського сліду не обійшлось і у WhiteBIT.  До березня 2023 року понад половина капіталу WhiteBIT через естонську компанію Whitebit Financial Company OÜ належала харківському бізнесмену Микиті Шенцеву.

    Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів
    ФОТО: Микита Шенцев

    Пізніше Микита Шенцев передав свою частку Володимиру Носову після того, як президент України позбавив його громадянства через наявність паспорта країни-агресора. За оцінками спостерігачів, Шенцев міг зберегти вплив на платформу навіть після формального виходу з капіталу.

    Варто відзначити, що Микита Шненцев є сином відомого екс-регіонала Дмитра Шенцева, який входив орбіти скандального прем’єр-міністра Миколи Азарова. Там він був у трійці затятих лобістів “російської ідеї” та створення так званої “Новоросії”.

    Разом з Олегом Царьовим і Вадимом Колесніченком, Дмитро Шенцев отримав медалі з рук президента Росії володимира Путіна “за великий внесок у популяризацію російської мови”.

    Тож більш ніж логічно, що у 2018 році Дмитро Шенцев був серед 36 депутатів, які голосували проти Закону про визнання українського суверенітету над окупованими територіями Донецької та Луганської областей.

    В даному контексті повністю логічно, що через KIT Group здійснювалось фінансування бойовиків ДНР/ЛНР, і не виключено, що в координації з Шенцевими.

    Як “Ліберті Фінанс” та структури KIT Group Антона Ткаченка стали інфраструктурою для відмивання коштів
    ФОТО: Номінальний власник WhiteBIT Володимир Носов ймовірно легалізує кошти в інтересах РФ

    В даному контексті варто також згадати, що теперішній, хоч і номінальний власник WhiteBIT  Володимир Носов став співвласником грузинського цифрового банку Hash разом із Сулханом Папашвілі, якого грузинська опозиція пов’язувала з російським мільярдером Володимиром Євтушенковим та Бідзіною Іванішвілі. Після отримання банківської ліцензії опозиційні політики публічно заявляли про ризики використання банку для легалізації російського капіталу та фінансування політичних процесів.

  • Український авіапром після війни, відновлення галузі і місце у світовій авіації

    Український авіапром після війни, відновлення галузі і місце у світовій авіації

    До середини 2010-х серійне літакобудування в Україні фактично зупинилося. За шість років до повномасштабного вторгнення країни вже не було потокової авіаційної промисловості: літаки збирали рідко і невеликими серіями. Війна вдарила не по працюючому конвеєру, вона вдарила по галузі, яка десятиліттями не могла перетворити конструкторські розробки на стійке виробництво.

    Формально напередодні 2022 року набір підприємств залишався значним: «Антонов», «Мотор Січ», «Івченко-Прогрес», Харківський авіазавод, FED і ремонтні підприємства. За назвами це все ще виглядало як повноцінна авіапромисловість. За економікою — вже ні.

    Після 1991 року зникли єдиний замовник, радянський ринок і колишня кооперація. Наприкінці 1980-х потужності «Антонова» ще працювали великими серіями. У незалежній Україні рахунок швидко пішов на одиниці. У 2016-му керівництво говорило, що за перші 25 років незалежності побудували близько десяти літаків. Сама компанія в ті самі дні називала 16 нових машин, зібраних на серійному заводі від початку незалежності. Різниця в цифрах тут важливіша за саму цифру, стабільної серійної програми вже не існувало.

    Економіка теж не сходилась. За роки після приєднання серійного заводу підприємство виробило 16 літаків — шість Ан-32, чотири Ан-148 і шість Ан-158. Це було вже не промисловий потік, а штучне виробництво. При цьому галузь лишалася глибоко пов’язаною з пострадянською кооперацією. На програмах Ан-148, Ан-158 і Ан-178 частка російських комплектуючих оцінювалася у 50–60%. Після 2014 року ця система зруйнувалася, а заміну довелося створювати майже з нуля. Повноцінного інвестиційного циклу так і не відбулося. Навіть Ан-178, на якому підприємство заявляло повне заміщення російських вузлів, не став серійною програмою.

    Та сама проблема проявлялася в інших частинах галузі. «Мотор Січ» зберігала сильну двигунну школу, але була тісно пов’язана з російським ринком. Після розриву зв’язків колишня господарська модель почала розсипатися. «Івченко-Прогрес» утримував компетенції, яких дедалі менше лишалося у серійних заводів, але конструкторська школа сама по собі не замінює масового виробництва.

    Харківський авіазавод до 2021 року фактично зупинив серійне складання: за офіційної чисельності близько 1580 осіб на виробництво виходило близько ста осіб. Галузь втрачала не лише замовлення, а й людей. За оцінкою колишнього генерального конструктора Дмитра Ківи, з 2015 по 2020 рік з «Антонова» пішли понад 4,5 тисячі фахівців. Чисельність скоротилася приблизно з 13,5 тисячі до менш ніж дев’яти тисяч. Причини були системними: низька серійність, відсутність довгих програм і проблеми управління. Війна лише прискорила цей процес.

    До 2022 року галузь втрачала здатність виробляти. Після лютого 2022-го вона почала втрачати ще й фізичну інфраструктуру. Гостомель, де базувалися «Авіалінії Антонова» і була значна частина виробничої та льотної бази, опинився в центрі боїв. Єдину збудовану Ан-225 «Мрію» знищили в ангарі, пошкодили інші літаки, постраждали ангари й об’єкти. Частину флоту вдалося вивести, але виробнича база виявилася відрізаною від комерційної експлуатації.

    Для «Мотор Січ» у Запоріжжі війна означала вже не просто втрату ринків, а постійний ризик фізичного знищення. Держава відчужила компанію у свою власність, але зміна власника сама по собі не створила нової промислової моделі. Головний підсумок довоєнного і воєнного періоду в цьому. Україна втратила не просто будівлі, верстати чи окремі літаки. Вона втратила і без того крихку зв’язку між конструкторським бюро, серійним заводом, постачальниками, ремонтною мережею, замовником і ринком. Після 2014 року система трималася на незавершеному заміщенні імпорту і рідкісних експортних контрактах. Після 2022-го зруйнувалася і вона.

    Масове виробництво дронів і перевтілення українського авіапрому

    Війна не «оживила» український авіапром у звичному сенсі. Вона збудувала поруч із ним іншу галузь: не конструкторське бюро з багаторічним циклом і штучною машиною, а мережу з сотень компаній, яка вчиться випускати вироби тисячами і змінювати конструкцію за тижні. Це вже не побічний ефект фронту. Це нова промислова реальність. Від неї залишиться лише те, що зуміє пережити зникнення військового замовлення, яке зараз тримає всю систему на плаву.

    Цифри тут легко обманюють, бо в одному реченні змішують потужність, план закупівлі, фактичний випуск і постачання у війська. Президент Володимир Зеленський у липні 2026 року заявив, що Україна «робить 10 мільйонів дронів на рік» і що буде 20. Це політична рамка, а не перевірена звітність. Заступник міністра оборони Сергій Боєв оголосив, що у 2026 році Україна планує виробити більше 7 мільйонів дронів. Заступник директора американського Управління оборонних інновацій Тревіс Метц у липні оцінив, що Україна цього року випустить 6–7 млн малих ударних дронів із видом від першої особи, тоді як програма Drone Dominance на $1,1 млрд до лютого замовить менше ніж 200 тисяч апаратів, а шість українських компаній на випробуваннях Gauntlet II ідуть у спільні підприємства з американськими заводами як умова майбутніх замовлень. Це різні величини. Потужність — скільки цехів теоретично можуть зібрати. Закупівля — скільки держава готова оплатити. Випуск — скільки реально зійшло з лінії. Постачання у війська — скільки доїхало.

    До 2022 року в країні було кілька виробників безпілотників і випуск у тисячі одиниць. З початку 2026 року до середини липня Міністерство оборони кодифікувало 413 безпілотних авіаційних комплексів — більше ніж два нові типи на день, майже всі українські. Це вже не гаражні майстерні. Це конвеєр пристосування: апарати з видом від першої особи, перехоплювачі, розвідники середнього класу, далекобійні ударні машини, крилаті вироби на кшталт FP-5, морські безекіпажні катери. Fire Point заявляла про масштаб FP-1 близько 100 одиниць на добу, морська лінійка Magura вийшла за рамки катера-камікадзе і на День Незалежності показала носій MV11.

    Змагальна перевага тут не в тому, що Україна «вміє літати». Вона в промисловому темпі. Виріб допрацьовують за бойовим відгуком, а не за п’ятирічним технічним завданням. Виробництво розподілене: цехи рознесені, складання дроблять, постачальника можна відключити за тиждень, якщо його дрон гірше працює під радіоелектронним придушенням.

    Електроніка, автопілоти, канали зв’язку, композитні корпуси, дешеві електродвигуни і гвинти стали масовим ремеслом. З’явилося вітчизняне виробництво частини критичних вузлів, але формула про частку українського складання в постачаннях армії каже про те, хто збирає готовий виріб, а не про те, що мікросхеми, оптика і блоки керування стали національними. Унікальність досвіду реальна, але її легко переоцінити. Magura підписала меморандум про ліцензійне складання в США. Це вже не лише український цех.

    Окремий і цінніший шар нової галузі — не корпус дрона, а двигун. Україна вміє не «двигуни взагалі», а конкретні класи: малі турбогвинтові AI-450 / AI-450S / AI-450T для безпілотників і легкої авіації, навчально-бойові та безпілотні двоконтурні турбореактивні машини лінійки AI-25 / AI-322, важчі машини радянської спадщини, які сьогодні живуть радше як ремонтна і модернізаційна компетенція. Ринок уже показав, де це працює. Bayraktar Akıncı літає з українським турбогвинтовим серцем. Серійний Kızılelma-B і пов’язані турецькі реактивні безпілотники спираються на AI-322F. Індонезія замовила 12 Kızılelma з поставками з 2028 року — і в цій конфігурації йдеться про той самий український двигун. Це не «український літак на світовому ринку». Це український вузол усередині чужого експортного літака.

    Турецькі виробники прямо ставлять завдання замінити український вузол власним двигуном. Поки він не в серії, Україна тримає рідкісний козир: робочий двоконтурний турбореактивний двигун для важкого ударного безпілотника. Щойно він з’явиться у партнера, козир стискається до ціни, обслуговування і готовності відвантажити швидше. Щоб перевага стала довгою, потрібні не промови про «школу Івченка», а три речі: стійке виробництво поза зоною постійного удару, міжнародна ремонтна мережа і сертифікація бодай частини лінійки під правила, які розуміє не лише військовий замовник.

    Україна у світовій авіаційній промисловості

    Airbus, Boeing, Embraer, Safran, GE Aerospace і Rolls-Royce сидять усередині піраміди постачальників. Кінцеве складання — видима вершина. Гроші розподілені нижче: двигун, стійка, гідросистема, композитна панель, блок бортового обладнання, програма обслуговування, запасна частина на двадцятому році життя машини. Airbus вказує, що близько 80% вартості його продукції закуповується у постачальників. Група працює приблизно з 19 тисячами постачальників, а обсяг зовнішніх закупівель у 2023 році становив близько €49 млрд. Навіть найбільший виробник літаків не виробляє сам усе, що продає.

    Власний пасажирський літак повного циклу — найдорожчий спосіб відповісти на це. Родина Embraer 170/190 на межі 1990-х — початку 2000-х вимагала сотень мільйонів доларів розробки, частину яких узяли на себе партнери з розподілом ризиків. Сьогодні планка вища. Це не «ще один Ан-148». Це капітал, зіставний із вартістю самої компанії-розробника. До цього додаються роки до стійкої серії, сертифікація типу в європейському й американському нагляді, стартовий замовник із твердим слотом, лізингова компанія, яка погодиться вважати машину активом, і мережа обслуговування в десятках країн.

    Двигун стоїть на іншому поверсі. Бар’єр входу все ще високий, але це інший клас висоти. Україна вже присутня у вузькому, зате реальному вікні: турбогвинтові машини на 400–650 к.с. і малі двоконтурні турбореактивні двигуни для безпілотників і легких бойових платформ. Додана вартість двигуна вища, ніж у планера: він продається не один раз, а через ремонт, гарячу секцію, модулі й години нальоту. Aviation Week оцінює десятирічний попит на комерційне технічне обслуговування і ремонт приблизно в $1,4 трлн. Річний ринок цього обслуговування в середині 2020-х оцінюють більш ніж у $130 млрд, а двигуни становлять його найбільший сегмент. Хто робить двигун, сидить у найжирнішій частині цієї ренти. Ризики теж зрозумілі: Туреччина, Корея та інші партнери будують свої машини саме для того, щоб не платити ренту чужому конструкторському бюро. Українська відповідь — не «закрити повний цикл літака», а втримати нішу, де власний двигун партнера ще дорожчий і пізніший.

    Компоненти — третій поверх, часто раціональніший і за перший, і за другий. Один складний вузол для Airbus чи Leonardo може дати стійкий експорт без потреби продавати весь літак. Мають сенс не «заводи взагалі», а конкретні компетенції, які війна вже змусила масштабувати: механообробка корпусів і кронштейнів, композитні панелі й обтічники, джгути, приводи, блоки керування, антенні системи, елементи шасі, теплообмінники. Помилка в одному вузлі другого-третього рівня коштує партію і перевірку постачальника. Помилка у власному лайнері коштує програму. Кількість замовників для вузла більша, ніж для цілого літака. Націнка нижча, ніж у марки-складальника, але капіталомісткість і сертифікаційний поріг теж нижчі, якщо входити як допущений постачальник, а не як держатель сертифіката типу.

    Технічне обслуговування, ремонт і ринок супроводу часто привабливіші за нове виробництво саме тому, що ринок уже існує. Літаки, які літають сьогодні, треба обслуговувати незалежно від того, хто завтра випустить новий тип. Для України природні ніші — не вузькофюзеляжний Boeing, а те, де ще жива інженерна пам’ять і парк: транспортні машини родини Ан, вертолітні редуктори і турбогвинтові двигуни, мотори, які вже стоять на чужих безпілотниках, потенційно — східноєвропейський і близькосхідний парк, якому потрібні дешеві слоти, а не преміальна марка Lufthansa Technik. Перевага тут не романтична. Вона у вартості праці, в умінні працювати з «незручною» технікою і в тому, що ринок супроводу не вимагає доводити світові новий тип. Він вимагає довести якість ремонту і наявність запасної частини через десять років.

    Ринок, який не встиг відновитися після ковіду

    Українська авіація перед повномасштабною війною була набагато більшою, ніж «Антонов» і кілька авіазаводів. Це був повноцінний комерційний ринок: авіакомпанії брали літаки в лізинг, відкривали десятки маршрутів, конкурували за пасажирів, укладали контракти з туроператорами і намагалися будувати власні хаби.

    У 2019 році аеропорти України обслужили 24,3 млн пасажирів — майже в півтора раза більше, ніж у 2017-му. Міжнародні перевезення давали основну частину цього потоку. Головним гравцем залишалися Міжнародні авіалінії України. У 2019 році МАУ перевезла близько 8 млн пасажирів і завершила рік із чистим прибутком 1,649 млрд грн. На папері це виглядало як національний перевізник, який нарешті навчився заробляти на українському ринку. Але за цією цифрою була важлива застереження: двома попередніми роками МАУ отримала сукупний збиток близько 3 млрд грн. Компанія залежала від транзитного пасажиропотоку через Київ і дорогої міжнародної мережі, а конкуренція з європейськими лоукостерами постійно тиснула на маржу.

    Навколо МАУ формувався вже інший ринок. Windrose будувала модель чартерних, корпоративних і внутрішніх перевезень. У компанії був парк Airbus, а в 2019 році вона навіть отримала контракт на виконання спеціальних рейсів для держави вартістю 35,1 млн грн.

    Dniproavia і Donbassaero лишилися радше частиною колишньої структури ринку, ніж його майбутнього. Bravo Airways працювала на чартерному напрямі. YanAir намагалася розвивати регулярні та туристичні маршрути. На ринок вийшов SkyUp — лоукостер, який за другий рік роботи виконав майже 11 тис. рейсів і перевіз понад 1,7 млн пасажирів. Це був важливий зсув. Українська авіація поступово переходила від кількох великих компаній до більш конкурентного ринку, де пасажира ділили між МАУ, SkyUp, Windrose і іноземними перевізниками. В українському небі 2019 року літали не лише вітчизняні компанії: Wizz Air, Ryanair, LOT, Turkish Airlines та інші перевізники забирали дедалі більшу частку міжнародного попиту.

    У 2020 році українські авіакомпанії виконали вже на 54,7% менше рейсів, ніж роком раніше, а загальний обсяг польотів в українському повітряному просторі впав на 57,6%. COVID ударив по ринку саме в момент його зростання. У 2020 році аеропорти України обслужили лише 8,7 млн пасажирів. У 2021 році потік відновився до 16,2 млн, тобто майже повернувся до докризової траєкторії, але не досяг її.

    МАУ виявилася одним із головних прикладів того, наскільки болісним виявився цей розрив. У 2020 році компанія виконала близько 17 тис. рейсів — на 72% менше, ніж роком раніше, і перевезла 1,787 млн пасажирів. Вантажні перевезення теж скоротилися в кілька разів. Компанія звільнила близько тисячі співробітників і була змушена скорочувати маршрутну мережу.

    У першому півріччі 2021 року МАУ перевезла понад 1 млн пасажирів, хоча структура перевезень уже змінилася: регулярний потік лишався значно нижчим за докризовий, а частка чартерів зростала. За перші шість місяців компанія повернула пасажирам понад $23 млн, а з квітня 2020-го по червень 2021-го — понад $44 млн.

    SkyUp відновлювався швидше. У травні 2021 року компанія виконала рекордні для себе 1 419 рейсів і перевезла майже 210 тис. пасажирів за один місяць. До жовтня вона вже перевезла понад 2 млн пасажирів за рік і розраховувала закінчити 2021-й приблизно з 3 млн. Windrose тим часом зробила ставку на внутрішню мережу: у 2021 році компанія запустила додаткові рейси з Києва до Ужгорода, Чернівців і Кривого Рогу.

    Але відновитися до довоєнної моделі ринок уже не встиг. У лютому 2022 року українське небо закрилося для цивільних рейсів. МАУ фактично припинила операційну діяльність, а потім увійшла в процедуру банкрутства: у 2023 році компанія отримала статус банкрута на тлі зобов’язань перед кредиторами більш ніж на 20 млрд грн. Bees Airline, яка лише почала розгортатися після пандемії, також не змогла пережити війну і надалі припинила існування. Інші перевізники втратили українську базу або були змушені переносити літаки й роботу за кордон.

    Але тут з’являється важливий контрприклад — SkyUp. Замість того щоб просто чекати відкриття українського неба, компанія винесла операційну модель у Європу і перейшла на ACMI: літак, екіпаж, обслуговування і страховка надаються іншим перевізникам. У 2023 році SkyUp перевіз понад 1,5 млн пасажирів і увійшов до двадцятки найбільших постачальників ACMI в Європі. Windrose і Skyline Express також почали шукати роботу за межами України.

    Умови повернення українського авіапрому на світовий ринок

    Інші країни показують інший шлях. Туреччина не стала чекати моменту, коли зможе самостійно створити всю авіаційну промисловість від двигуна до пасажирського лайнера. Вона десятиліттями нарощувала виробництво через ліцензії, спільні проєкти, іноземних партнерів, власні авіакомпанії і поступово збільшувала частку локальних компонентів. Сьогодні Turkish Airlines і Pegasus формують величезний ринок для літаків і послуг, а турецькі компанії водночас виробляють безпілотники, вертольоти, двигуни і авіаційні компоненти. У 2023 році Turkish Airlines перевезла 83,4 млн пасажирів, Pegasus перевіз 31,9 млн. Разом це понад 115 млн — приблизно на 10% більше їхнього сукупного результату 2019 року.

    Для України особливо важливий інший приклад — Польща. Польща не намагається стати ще одним Airbus. Вона поступово перетворюється на частину європейської авіаційної промисловості. Embraer розглядає країну як майданчик для центру компетенцій, виробництва компонентів, обслуговування шасі, конверсії пасажирських літаків у вантажні і навіть можливої фінальної збірки KC-390.

    Потенційний комплекс проєктів Embraer оцінює більш ніж у $2 млрд інвестицій за десять років і понад 4 400 робочих місць. У грудні 2025 року Embraer і польські підприємства додатково домовилися вивчати виробництво компонентів, MRO, технологічний трансфер, сертифікацію, контроль якості і спільну розробку авіаційної продукції. Тобто Польща отримує місце в глобальному ланцюгу не тому, що сама виробляє повністю власний пасажирський літак. Вона стає необхідною частиною чужих програм.

    Якби Україна після війни захотіла робити «все сама» — завод повного циклу, свій пасажирський або транспортний літак, усі деталі, двигун, авіоніку, шасі, сертифікацію і сервіс лише на своїй території — вона повторила б саме ту пастку, з якої галузь так і не вийшла до 2022 року. Повний літак — це не одна збірка в ангарі. Це тисячі постачальників, десятиліття випробувань, страховий і лізинговий ринок, який має визнати машину активом, і гроші масштабу самої компанії-розробника. Навіть якби корпуси вдалося відбудувати, один великий конвеєр у зоні постійного удару знову зробив би всю програму вразливою: достатньо однієї ракети, одного розриву кооперації чи однієї відмови західного сертифікатора — і зупиняється не деталь, а весь літак.

    Не повернення до 1990-х і не спроба воскресити радянську промислову систему в нових корпусах. Україна може повернутися у світову авіацію не як ще один самостійний виробник усього літака, а як країна, без якої окремі елементи міжнародного авіаційного ланцюга стають дорожчими, повільнішими або складнішими. І тоді головний результат відновлення вимірюватиметься не кількістю літаків із написом «Антонов», що зійшли з українського конвеєра. Він вимірюватиметься тим, скільки іноземних літаків, двигунів, авіакомпаній і авіаційних програм залежатимуть від українських інженерів, деталей, двигунів і сервісів. Це набагато менш ефектна мета. Але саме вона виглядає економічно досяжною.

     

  • Як банкіри з російським бекграундом долучились до державної програми “єОселя” через банк “Глобус”

    Як банкіри з російським бекграундом долучились до державної програми “єОселя” через банк “Глобус”

    Банкір Сергій Геннадійович Мамедов, який сьогодні офіційно є головою правління та фактичним контролером “Глобус Банку”, до цього моменту зберігає зв’язки з оточенням біглого екс-президента Віктора Віктора Януковича.

    Водночас, Глобус Банк, являється одним із банків-партнерів державної програми доступного іпотечного кредитування єОселя, через яку кредитується значна частина українських військовослужбовців та їх сімей.

    Як пов’язані з РФ структури отримали доступ до особистих даних українських військовослужбовців та їх сімей у нашом у журналістському розслідуванні.

    Як банкір “сім’ї” Сергій Мамедов допоміг вкрасти мільярди оточенню Януковича

    У фінансових колах банкіра Сергія Мамедова називають “особистим касиром Арбузова та Курченко”. Така репутація за Мамедовим закріпилась через багаторічне обслуговування інтересів близького оточення нині біглого екс-президента Віктора Януковича.

    Кандидатуру Мамедова навіть розглядали на посаду голови НБУ за часів Януковича, в тому числі завдяки його зв’язкам з Сергієм Арбузовим.

    Тому з приходом до влади Януковича, кар’єра Мамедова стрімко пішла вгору. “Сім’я” також доручила йому “неформальний нагляд” за банками у ролі виконавчого директора і члена ради Незалежної асоціації банків України.

    Далі Сергія Мамедова обирають головою правління державного “Укргазбанку”. У лютому 2014-го, коли “сім’я” тікала з України, перед Мамедовим поставили задачу – вивести 1 мільярд гривень з очолюваного ним державного банку для оточення Януковича.

    Власне кажучи, Сергій Мамедов із завданням справився: 14 лютого державний “Укргазбанк”, під керівництвом Мамедова, надає “Брокбізнесбанку” Сергія Курченка кредит – 673 млн гривень, які, звісно, так ніхто і не повернув.

    Ще 55 млн гривень від “Укргазбанку” отримали підставні фірми Курченка: “Кванта-коста” – 30 млн грн., ТОВ “Неосинтез” – 20 млн грн., ТОВ “Кримбутангаз” – 5 млн грн. Усі вказані кредити надані під поруку ПАТ “Реал-Банк” Сергія Курченка.

    Варто відзначити, що хоча Генпрокуратура розпочала займатись цією справою, Сергію Мамедову вдалось уникнути кримінальної відповідальності.

    Проросійське оточення Сергія Мамедова, яке залишилось в Україні

    Кар’єра Сергія Мамедова розпочиналась поруч із іншим відомим банкіром та сторонником руського міра Василем Горбалем. З грудня 2006 року по жовтень 2010 року Мамедов обіймав посаду заступника голови правління “Укргазбанку”, яким тоді фактично володів і керував Горбаль.

    ФОТО: Наставник Сергія Мамедова банкір та екс-нардеп Василь Горбаль з Віктором Януковичем

    Нагадаємо, наразі екс-регіонал Василь Горбаль являється членом Наглядової ради Нацбанку та продовжує складати протекцію Сергію Мамедову. Мова йде як за “політичне прикриття” так і за вирішення з регулятором ряду питань в інтересах Мамедова.

    Також Василь Горбаль попри п’ятий рік війни продовжує підтримку та лобізм інтересів Української православної церкви Московського патріархату в Україні.  Також Горбаль має тісні багатолітні зв’язки з українським олігархом Вадимом Новинським, якого вважають одним з головних спонсорів УПЦ Московського патріархату.

    Зв’язок самого Василя Горбаля з УПЦ МП, зокрема з митрополитом Онуфрієм, та одіозними людьми з кремлівського оточення налічує щонайменше близько 20-ти років. І всі ці 20 років Горбаль у своїх інтерв’ю просував концепцію “російського світу”.

    З 2007 року Горбаль і Омельяненко разом були членами правління організації “День Хрещення Русі”, яка організувала святкування релігійних свят у столиці під патронатом РПЦ, а також спільно привезли до Києва лояльного тоді Кремлю Андрія Кураєва.

    У липні 2011 році Горбаль привіз у Київ Путінського лідера рок-гурту “Брати Карамазови” Олега Карамазова для святкування “Дня Хрещення Русі”, яке відбулось одночасно у Києві, Мінську та Москв. Пізніше за це та інші “досягнення” Олег Карамазов отримав орден від Володимира Путіна.

    Як бачимо Сергій Мамедов зберіг усі свої з’язки часів Януковича, якими до цього часу активно користується.

    Як Сергій Мамедов уникає кримінальної відповідальності завдяки старим зв’язкам часів Януковича  

    Ці самі “зв’язки часів Януковича” часто допомагали Сергію Мамедову уникати кримінальної відповідальності навіть там, де це здавалось практично неможливо.

    До прикладу, Глобус Банк Сергій Мамедов фактично “віджав” у свого кума – Дениса Мальцева.

    Нагадаємо, австрійський судовий експерт встановив, що Дениса Мальцева було виведено зі складу засновників банку “Глобус” за підробленими документами.

    Документи були фальсифіковані групою осіб на чолі із Сергієм Мамедовим – головним акціонером банку на сьогодні.

    Що цікаво, “віджавши” банк у Мальцева, Сергій Мамедов почав його просто грабувати. Так у 2017 році за фактом крадіжки Мамедовим 850 тис. доларів з приватного депозитного рахунку клієнта Глобус банку була відкрита кримінальна справа.

    У лютому 2022 року Державне бюро розслідувань проводило розслідування щодо можливого відмивання 135 млн грн за участю “Глобус Банку” та ТОВ “Нове обладнання” (ЄДРПОУ 38929719). Кримінальне провадження №62019000000000982 відкрито за статтями 191 та ч. 2 ст. 209 КК — привласнення майна в особливо великих розмірах та легалізація коштів.

    За версією слідства, посадові особи “Нового обладнання” у змові з чиновниками державних підприємств здійснювали циклічні псевдогосподарські операції між депозитарними рахунками, після чого гроші перераховували на підставні компанії. Печерський райсуд Києва розглядав клопотання ДБР про продовження строків розслідування.

    Як Сергій Мамедов незважаючи на проросійський бекграунд долучився до державної програми єОселя

    Незважаючи на відкриті кримінальні справи та явно токсичне оточення, “Глобус Банк” Мамедова сьогодні являється одним із ключових уповноважених банків державної програми єОселя. Програму реалізує ПрАТ “Укрфінжитло”, яке з листопада 2022 року очолює Євген Мецгер.

    Так Сергій Мамедов і скандальний банкір Євген Мецгер опинилися в одній фінансовій структурі: один контролює комерційний банк, який видає пільгові іпотеки, другий керує державною компанією, яка забезпечує ці гроші.

    Варто відзначити, що Євген Мецгер, який раніше потрапив у скандал з журналістами Громадського любить замовляти інтерв’ю, в яких підкреслює свою близькість до Володимира Зеленського.

    ФОТО: Скріншот видання NV Бізнес

    При цьому варто відзначити, що користувачі державної програми єОселя неодноразово фіксували, що пільгові кредити отримують не тільки ті, кому вони призначалися. Власне кажучи, цей факт визнає і сам Євген Мецгер у численних інтерв’ю, але незважаючи на публічні заяви продовжує працювати з Сергієм Мамедовим.

    Для розуміння “феномену” як нечистий на руку банкір з російським бекграундом Сергій Мамедов продовжує працювати з єОселя та отримувати доступ до особистих даних українських військовослужбовців, варто згадати, що дружина Євгена Мецгера на п’ятий рік повномасштабного вторгнення продовжує здавати нерухомість в Туреччині росіянам.

  • Глава НБУ Андрій Пишний дав зелене світло банку Український капітал та групі Блек Аудит

    Глава НБУ Андрій Пишний дав зелене світло банку Український капітал та групі Блек Аудит

    За інформацією фінансових кіл, глава Нацбанку Андрій Пишний разом із заступником Дмитром Олійником вчергове допомогли банку Український капітал, через який проходять операції по відмиванню коштів так званої групи “Блек Аудит”.

    Так, за повідомленням наших джерел, Дмитро Олійник, який курує блок пруденційного нагляду НБУ, на фоні резонансу в ЗМІ застосовує захід впливу до Українського капіталу, простими словами виписує штраф у розмірі 42,5 млн грн, при цьому знімає інший захід впливу у вигляді “проблемного статусу”, який був накладений на 180 днів, через порушення нормативів.

    За інформацією джерел, за проявлену “лояльність” до Українського Капіталу Андрій Пишний та його заступник Дмитро Олійник отримали 1,0 м $.

    Але ситуація з банком Український Капітал цікава не так розміром “відкатів” які отримує  Нацбанк з кожної сумнівної операції (нагадаємо, раніше ми повідомляли, що розмір відкатів за кожну таку операцію складає 0,3% від суми, що виводиться), а тим фактом, що після розслідування НАБУ навколо Sense Bank, ряду фігурантів плівок НАБУ потрібно мати інфраструктуру для виведення коштів отриманих корупційним шляхом за кордон.

    Хто стоїть за тіньовим офісом “Блек Аудит”, який надає послуги податкової мінімізації, “обналу” та виведення капіталу за кордон

    “Блек Аудит” – це неформальна назва тіньового фінансового офісу, який надає повний спектр незаконних послуг для бізнесу в тіні: від “обналу” до виведення коштів за кордон.

    За інформацією з фінансових кіл, в Блек Аудит загалом “трудяться” близько 80 осіб, а левова частка операцій проходить через банк “Український капітал”.

    Адреса офісу Black Audit добре відома як рядовим українським корупціонерам та бізнесменам, так і главі НБУ Андрію Пишному та знаходиться на печерських пагорбах по вулиці Мала Шияновська.

    ЗМІ пов’язують роботу “Блек Аудиту” з колишніми працівниками податкової та митниці Василем Сандулом та Євгеном Кулібабою.

    Василь Сандул до 2019 року працював у Слідчому управлінні фінансових розслідувань ГУ ДФС у Львівській області, а до того – у львівській податковій. Його номер у спеціальних сервісах підписували як “Василь Рябошапка Син”, “Вася схеми від Соловйова”, “Вася Рябошапки новий податкова Сандул”.

    Зараз на нього оформлено низку компаній, зокрема “СК Партнери”, у якій його повноправний партнер – Євген Кулібаба, колишній опер відділу викриття кримінальних правопорушень у митній сфері ГУ ДФС у Львівській області.

    Структура пропонує повний спектр послуг для тіньової економіки від “скруток” ПДВ, створення фіктивного податкового кредиту, обготівкування, виведення валюти через зовнішньоекономічні контракти до офшорних схем та розрахунків в криптовалюті. Для реалізації цих операцій використовується мережа юридичних осіб, переважно зареєстрованих у Харківській області, через які вибудовуються ланцюжки поставок і оформляються документи для фіктивних угод.

    Одним із найприбутковіших напрямів називають імпорт автомобілів через Львівську та Волинську митниці. Після призначення керівником митниці Ореста Мандзія, якого Сандул називає своїм близьким другом, багатьох імпортерів, за словами учасників ринку, фактично змусили проводити оформлення через пов’язані з Black Audit компанії.

    Автомобілі ввозяться на підконтрольних юросіб, оформляються митні декларації та валютні платежі за кордон, хоча фактично більшість машин уже продана фізособам. Схема працює виключно для виведення валюти під прикриттям легальної зовнішньоекономічної діяльності.

    Коштовності валізами, а кошти через банк Український Капітал: історія відносин Ірини Мудрої та Андрія Пишного

    Під час спецоперації антикорупційних органів під кодовою назвою “Форест Гамп”, детективи НАБУ зафіксували цікаву фразу близької соратниці Андрія Пишного та уже екс-заступниці глави ОП Ірини Мудрої про те, що вона збиралась “вивозити свої коштовності валізами”, щоб сховати від правоохоронців. 

    Варто відзначити, що Ірині Мудрій таки було що “ховати” від детективів НАБУ, так як  тільки “за десяток виходів у світ, Мудра показала люксових речей на 70 тис дол”. І це під час війни, коли Україна  активно залучає  міжнародне фінансування, якого за словами Володимира Зеленського “не вистачає”.

    Водночас, якщо коштовності Ірина Мудра вирішила вивозити валізами, то інші кошти отримані ймовірно корупційним шляхом, будуть виводитись з країни скоріш за все через главу Нацбанку Андрія Пишного та банк Український Капітал.

    Нагадаємо, Ірина Мудра довго була “правою рукою” Андрія Пишного, яку він у свій час вигідно прилаштував у команду Андрія Єрмака.

    Варто відмітити, що Андрій Пишний також тісно пов’язаний з потрапившим у скандал  Sense Bank.

    Зокрема, за словами нардепа Данила Гетманцева, шість топ-посадовців Sense Bank особисто повʼязані з Пишним. “Широко закриті очі Пишного на виявлені в ході перевірки Нацбанком Сенс Банку мільярдні порушення фінмону, поряд із наджорсткою реакцією НБУ на значно дрібніші порушення з картками простих людей. Розумію, що Андрій – майстер відкидати хвости, аби врятуватися. Але не цього разу. Вимагаю відставку”, – додав Гетманцев.

    Варто відмітити, що Андрій Пишний також тісно пов’язаний з потрапившим у скандал  Sense Bank.

    Зокрема, за словами нардепа Данила Гетманцева, шість топ-посадовців Sense Bank особисто повʼязані з Пишним. “Широко закриті очі Пишного на виявлені в ході перевірки Нацбанком Сенс Банку мільярдні порушення фінмону, поряд із наджорсткою реакцією НБУ на значно дрібніші порушення з картками простих людей. Розумію, що Андрій – майстер відкидати хвости, аби врятуватися. Але не цього разу. Вимагаю відставку”, – додав Гетманцев.

  • Коридори українського агроекспорту, як працюють головні маршрути і що загрожує їхній стійкості

    Коридори українського агроекспорту, як працюють головні маршрути і що загрожує їхній стійкості

    Україна може виростити більше зерна, аніж здатна вивезти. І саме в цьому полягає одна з головних уразливостей її аграрної економіки. Урожай у зерносховищі або на току — це ще не гроші. Він стає економічним результатом лише в той момент, коли зерно, олія чи шрот перетинають кордон і перетворюються на валютну виручку. В українській економіці цей ланцюг працює особливо жорстко. Сільське господарство у 2025 році формувало близько 17% ВВП і майже половину валютних надходжень від товарного експорту. За оцінками галузевих асоціацій, частка агропродукції в загальному експорті товарів сягала 56%, а абсолютний обсяг — понад 22 мільярди доларів. Кожен п’ятий зайнятий у країні так чи інакше пов’язаний з аграрним сектором. Коли експортний канал звужується, удар іде не лише по великих трейдерах. Падає ціна на внутрішньому ринку, тобто зерно, яке неможливо вивезти, починає тиснути на склади.

    Фермер отримує менше за тонну, ніж планував під час посівної. Менше грошей — менше добрив, насіння, пального й техніки на наступний сезон. Знижується податкова база в регіонах, де аграрії — основні роботодавці та платники податків. Бюджет втрачає ПДВ, податок на прибуток і валюту, яка потрібна для покриття критичного імпорту. Національний банк фіксує тиск на курс. Ланцюг замикається: сьогоднішній збій логістики вже завтра зменшує обсяг виробництва, а післязавтра — стійкість усієї економіки.

    До війни морські порти забезпечували переважну частину цього обороту. Після лютого 2022 року система була змушена перебудуватися, але фундаментальна залежність не зникла. Навіть у відносно спокійні періоди 2024–першої половини 2026 року через глибоководні порти Великої Одеси проходило близько 90% агроекспорту. Альтернативні маршрути — Дунай і сухопутні коридори — працювали як страховка, але не як повноцінна заміна. Коли в липні–серпні 2026 року суднозаходи до одеських портів фактично зупинилися, ринок миттєво відчув різницю. Експортні прогнози на маркетинговий рік були переглянуті вниз, внутрішні ціни впали, а аналітики заговорили про ризик переповнення сховищ до осені.

    Важливо розуміти причинно-наслідковий зв’язок. Проблема не в тому, що Україна «не може виростити». Проблема в тому, що вирощене не може бути монетизоване в повному обсязі. Валюта, яка не надійшла, — це не абстрактна цифра. Це недоотримані кошти на зарплати, закупівлю імпортних комплектуючих для переробки, обслуговування кредитів аграріїв. В умовах війни, коли бюджет і так працює з дефіцитом, кожен мільярд недоотриманої експортної виручки посилює залежність від зовнішньої фінансової допомоги. Тому стійкість експортних коридорів — це не галузеве питання. Це питання макроекономічної стабільності.

    Система працює лише тоді, коли всі її ланки синхронізовані: урожай зібраний, елеватори мають вільні потужності, вагони й судна доступні, порти або прикордонні переходи функціонують, а покупець готовий платити. Розрив у будь-якій ланці миттєво транслюється у зниження доходів виробника. Саме тому після 2022 року Україна була змушена будувати не один, а кілька паралельних маршрутів. Але навіть ця багатомаршрутність має межу — і ця межа визначається фізикою та економікою логістики. Без працюючого виходу на зовнішні ринки агросектор швидко перетворюється з генератора валюти на джерело внутрішнього тиску на ціни, зайнятість і бюджет.

    Нова карта українського агроекспорту

    Після блокування традиційних портів у 2022 році український агроекспорт перестав бути монолітним потоком через Чорне море. Він перетворився на набір маршрутів із різною пропускною здатністю, вартістю та надійністю. Основу системи, як і раніше, становлять глибоководні порти Великої Одеси: Одеса, Чорноморськ і Південний. Тут формуються великі партії, завантажуються судна типу Panamax і більше, і саме тут досягається мінімальна вартість доставки тонни на далекі ринки.

    Паралельно з морем працює Дунай. Порти Ізмаїл, Рені та Усть-Дунайськ стали критично важливими у 2022–2023 роках, коли глибоководні термінали були фактично закриті. Через них зерно прямувало баржами та невеликими суднами до румунської Констанци або далі річкою. У пікові місяці Дунай приймав на себе значну частину обсягів. Однак після відновлення морського коридору у 2023–2024 роках вантажообіг дунайських портів різко знизився. У 2025 році через Ізмаїл, Рені та Усть-Дунайськ пройшло близько 8,9 мільйона тонн усіх вантажів (проти понад 17 мільйонів у 2024-му). Для зерна частка стала ще меншою. Дунай залишається резервним і нішевим каналом — особливо для господарств півдня Одеської області, — але його фізична пропускна здатність обмежена глибинами, кількістю барж і можливостями румунських портів.

    Сухопутний маршрут замикає систему. Це залізничні та автомобільні переходи до Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії та Молдови, відомі як Solidarity Lanes. Європейська комісія фіксує, що з травня 2022 року через ці коридори пройшло близько 40% усього українського зерна, олійних і пов’язаних продуктів (в абсолютних цифрах — близько 94–102 мільйонів тонн агропродукції). Однак у періоди, коли морський коридор працював стабільно, частка сухопутних маршрутів в агроекспорті падала до 10–20%. Причина проста: різна ширина колії, необхідність перевантаження, обмежена пропускна здатність прикордонних терміналів і вища вартість. За оцінками ринку, доставка тонни зерна до європейських портів суходолом обходиться на 50–70 доларів дорожче, ніж через одеські термінали.

    Логіка цієї системи після 2022 року стала зрозумілою. Глибоководні порти — основний канал для масових партій на далекі ринки (Азія, Африка, Близький Схід). Дунай — страховий і регіональний. Сухопутні маршрути — канал для постачання до ЄС і для товарів, для яких критичною є швидкість або для яких морський шлях тимчасово недоступний. Україна була змушена створити цю багатомаршрутність не через бажання диверсифікувати, а через необхідність вижити. Щоразу, коли один канал стискався, навантаження перекладалося на інші. Але жоден з альтернативних маршрутів не має тієї комбінації обсягу та собівартості, яку дає море.

    Стратегічне значення Чорного моря

    Порівняння морського та сухопутного експорту — це передусім питання масштабу. Глибоководний порт здатен прийняти судно на 50–60 тисяч тонн і більше. Залізничний склад або баржа перевозять на порядки менше. Навіть якщо скласти максимальну пропускну здатність Дунаю, залізниці та автопереходів, виходить цифра, яка в найкращому разі покриває третину–половину того, що здатні пропустити одеські термінали у нормальному режимі. У серпні 2026 року, коли суднозаходи до Великої Одеси фактично зупинилися, альтернативні маршрути оцінювалися ринком у 1–1,5 мільйона тонн на місяць із потенціалом зростання до 2,5–3 мільйонів. Для порівняння: у першій половині 2026 року через морські порти України проходило в середньому майже 4 мільйони тонн агропродукції щомісяця. Основний обсяг забезпечувала Велика Одеса. Вартість залишається вирішальним фактором. Морський фрахт на далекі відстані, як і раніше, є найдешевшим способом переміщення масових вантажів.

    Сухопутна логістика включає перевантаження на кордоні, довший шлях, вищі тарифи на перевезення і, в періоди пікового навантаження, черги. Коли в серпні 2026 року Укрзалізниця підвищила тарифи на 30%, це додатково вдарило по вже й так дорожчому маршруту. Для багатьох партій різниця у 50 доларів на тонні означає втрату маржі або повну відмову від угоди. У результаті частина обсягів просто не виходить на ринок, а внутрішні ціни просідають.

    Безпека судноплавства та портової інфраструктури додає ще один рівень. Морський коридор, який Україна створила після виходу Росії із «зернової угоди» у 2023 році, працював під постійною загрозою. Страхові премії, ризик атак на судна й термінали, необхідність військово-морського прикриття — усе це закладалося у вартість. Попри це, обсяги зростали. До травня 2026 року через український морський коридор пройшло майже 200 мільйонів тонн вантажів, з яких понад 117 мільйонів — зерно. Це доводить, що навіть в умовах війни море залишається найефективнішим каналом. Але ефективність є крихкою. Варто страховим компаніям або судновласникам оцінити ризик як неприйнятний — і потік зупиняється, навіть якщо самі причали формально працюють.

    Саме тому Чорне море не можна замінити. Дунай і сухопутні коридори здатні пом’якшити удар, перенаправити частину обсягів, врятувати окремі контракти. Вони не здатні прийняти на себе все навантаження українського агроекспорту без різкого зростання витрат і падіння обсягів. Коли море закривається, економіка отримує не пропорційне зниження експорту, а обвал із каскадними ефектами по ланцюгу: від зниження валютної виручки до скорочення наступного посівного циклу. Контроль над безпечним судноплавством у західній частині Чорного моря тому безпосередньо пов’язаний із макроекономічною стійкістю країни.

    Головні точки вразливості експортної системи

    Загроза експортному коридору рідко буває точковою. Навіть якщо порт продовжує працювати, система може бути паралізована на кількох рівнях одночасно. Прямі атаки на інфраструктуру та судна залишаються найбільш очевидними. Літо 2026 року показало, як це виглядає на практиці. Інтенсивні удари по терміналах Великої Одеси та по суднах у порту й на підході призвели до того, що з 22 липня іноземні судна практично перестали заходити. Формально порти відкриті. Фактично — потік зупинився. Страховики підвищили премії або відмовилися покривати ризики, екіпажі відмовляються йти, судновласники оголошують force majeure. У результаті експорт падає не тому, що термінали повністю зруйновані, а тому, що судна перестали до них заходити.

    Паралельно працює вразливість залізничної інфраструктури та прикордонних вузлів. Українська колія 1520 мм не збігається з європейською 1435 мм. Кожен вагон, який іде на захід, потребує або зміни візків, або перевантаження. Пропускна здатність прикордонних терміналів обмежена. У періоди пікового навантаження черги розтягуються на дні й тижні. Плюс — удари по локомотивах, енергопостачанню та самих станціях. Коли в серпні 2026 року одночасно із зупинкою моря зросли залізничні тарифи, сухопутний маршрут став ще менш привабливим. Навіть за наявності вагонів і бажання експортувати частина обсягів просто не проходить через «вузькі місця» на кордоні.

    Дунай додає власний набір обмежень. Низька вода через посуху різко знижує вантажопідйомність барж. Нестача суден типу «річка-море», обмежена глибина, залежність від румунської інфраструктури та черги в Констанці перетворюють «резервний» маршрут на вузьке горлечко. У 2026 році дунайські порти вже до серпня обробили істотно менше, ніж за зіставний період Велика Одеса. Політичний та регуляторний фактор також присутній: європейські ринки періодично стикаються з протестами місцевих фермерів і запроваджують обмеження, створюючи невизначеність для обсягів, які прямують саме до ЄС.

    Висока вартість логістики замикає список. Коли доставка стає надто дорогою, фермер або знижує ціну продажу, або відмовляється від експорту. У результаті зерно залишається всередині країни, тисне на ринок і знижує доходи. Ці точки вразливості працюють одночасно. Порт може бути цілим, але судна не йдуть. Залізниця може мати вагони, але кордон перевантажений. Дунай може мати причали, але вода низька. Система дає збій не лише тоді, коли зруйновано термінал, а тоді, коли будь-яка з ланок перестає пропускати необхідний обсяг за прийнятною ціною. Саме тому стійкість коридорів визначається не лише станом портів, а й усім ланцюгом від поля до покупця.

    Контроль над шляхами до світового ринку

    Вимушена багатомаршрутність, яку Україна створила в умовах війни, може перетворитися на довгострокову перевагу — але лише якщо її свідомо закріпити й розвивати. Зараз система працює в режимі постійної компенсації: коли один канал стискається, навантаження перекладається на інші. Після війни завдання змінюється. Потрібно вибудувати архітектуру, у якій жоден маршрут не є єдиною точкою відмови, а вартість і надійність доставки стають передбачуваними.

    Глибоководні порти Великої Одеси залишаться основою. Їхнє відновлення та модернізація — не просто ремонт пошкоджених причалів і складів. Це створення надлишкових потужностей, які дозволять швидко перемикати потоки між терміналами у разі локальних пошкоджень або страхових обмежень. Важливо знизити залежність від окремих об’єктів: чим більше незалежних ліній завантаження, тим вища стійкість усієї системи. Паралельно необхідно повернути та розвивати порти Миколаєва і, в перспективі, Херсона — не як заміну Одесі, а як додатковий рівень глибини. Чим ширша географія морських виходів, тим менше шансів, що один удар або одна блокада паралізує весь експорт.

    Дунай має перестати бути виключно аварійним маршрутом. Для цього потрібні системні інвестиції в днопоглиблення, розвиток баржового флоту, модернізацію причалів в Ізмаїлі та Рені, а також тісніше стикування з румунською інфраструктурою, насамперед із Констанцою. Українську ділянку Дунаю має сенс інтегрувати в європейські транспортні мережі так, щоб вона працювала не лише в кризовий період, а й у звичайному режимі — для регіональних поставок і як резерв. Це знижує системний ризик і дає виробникам півдня країни коротший і передбачуваніший вихід.

    Сухопутні коридори потребують іншого підходу. Зараз вони дорогі та повільні через різну ширину колії, необхідність перевантаження й обмежену пропускну здатність прикордонних вузлів. Після війни критично важливо розширити ділянки європейської колії, побудувати сучасні перевантажувальні термінали та цифровізувати процедури на кордоні. Solidarity Lanes довели, що сухопутний маршрут може працювати в екстремальних умовах. Завдання — зробити його звичайним, відносно дешевим і передбачуваним каналом, а не тимчасовим рішенням на випадок закриття моря. Без зниження вартості та часу проходження кордону цей маршрут так і залишиться допоміжним.

    Не менш важливою є диверсифікація ринків. Залежність від європейського напрямку створює політичні та регуляторні ризики, які вже проявлялися у вигляді протестів фермерів і тимчасових обмежень. Розвиток прямих поставок до Північної Африки, на Близький Схід і в Азію через море знижує цю залежність. Для цього потрібні не лише порти, а й довгострокові торговельні угоди, логістичні хаби та контракти, які роблять українське зерно й олію звичним товаром на цих ринках. Чим ширша географія покупців, тим менший вплив будь-якого одного політичного чи логістичного збою.

    Зрештою, контроль над логістикою стає таким самим стратегічним ресурсом, як і самі виробничі потужності. Країна, яка може гарантовано доставити продукцію покупцеві за конкурентною ціною, зберігає можливість заробляти, інвестувати в наступний урожай і підтримувати макроекономічну стійкість. Країна, у якої цей контроль відсутній, залишається заручником чужих рішень — воєнних, політичних чи комерційних. Повоєнна архітектура українських експортних коридорів має будуватися саме з цього розуміння. Логістика перестає бути допоміжною функцією і перетворюється на один із ключових елементів економічної безпеки.

     

     

     

  • Як одеський бізнесмен з проросійськими поглядами Костянтин Ткач вибудував платіжну імперію ГЕРЦ

    Як одеський бізнесмен з проросійськими поглядами Костянтин Ткач вибудував платіжну імперію ГЕРЦ

    Одеський бізнесмен з проросійськими поглядами Костянтин Ткач, який більше любить говорити про себе як про “доктора економічних наук та викладача”, вибудував багатомільярдний тіньовий бізнес на платіжних системах зав’язаний на корупції та відкатах.

    Інформація про масштабні корупційні оборудки та багатомільйонні заробітки “скромного професора” Костянтина Ткача на українському бюджеті почали з’являтись у ЗМІ після його конфлікту з тіньовим мером Одеси Володимиром Галантерником.

    Ймовірно, щоб “відсунути” Костянтина Ткача від корупційних потоків в одеському регіоні, піарники Галантерника витягли та опублікували скріни з соціальних мереж Ткача, де він виправдовує російські удари по Одесі.

    Як професор Костянтин Ткач просив Путіна звільнити Одесу від “рогулів”

    Власне кажучи, проросійська позиція для одеських еліт досить розповсюджене явище, хоча більшість старається не озвучувати її публічно.

    Але одеський мільярдер Костянтин Ткач вирішив, що йому буквально “все дозволено” тож почав поширювати відповідні дописи у забороненій в Україні російській соцмережі “Однокласники”.

    Зокрема, Костянтин Ткач, коментуючи удари по Одесі, написав, що Володимир Путін нібито “звільняє” місто від “рогулів”.

    Також, реагуючи на масовані російські атаки по портах і цивільній інфраструктурі Одеси, він заявив, що “рогулям” “усе по заслугах”.

    Крім того, Ткач підтримував коментарі російських прихильників війни, відповідаючи, що “давно пора було” завдавати таких ударів, а також стверджував, що “Україна сама винна”.

    Як бачимо, позиція Костянтина Ткача досить однозначна – він не просто виправдовує російські удари по Україні, але й закликає їх наносити надалі. Більш того, окремі його публічні коментарі (на скрінах вище), можна розцінити як заклики на повалення конституційного ладу.

    Водночас, сам Костянтин Ткач  публічно підтвердив оригінальність своїх коментарів, своєю заявою про те що, справді вів сторінку в “Однокласниках”, однак, за його словами, лише висловлював там власну думку й не мав жодних поганих намірів.

    “Я нікому не бажав нічого поганого. Тоді мені здавалося, що я просто висловлюю свою думку”, –  сказав Ткач.

    Також Ткач заявив, що йому соромно за свої слова, тому сторінку вже видалив. Крім того, поскаржився, що після цього почав отримувати погрози.

    Варто відзначити, що  будь-якого іншого громадянина україни в аналогічній ситуації уже б притягнули до кримінальної відповідальності, але Костянтин Ткач обмежився лише вибаченнями та заявою про те, що “просто висловлював свою думку”.

    Компанія “ГЕРЦ” – як Костянтин Ткач створив приватний фільтр між українцями та комунальними монополіями

    Реальний бізнес Костянтина Ткача – це інкасація комунальних платежів через групу компаній які знаходяться в Одесі за однією адресою: вул. Єврейська, 2А. До 95% усього, що одесити платять за ЖКГ, проходить через його компанію “ГЕРЦ”, який утримує комісію 2-2,4 %, що становить близько 20-30 млн грн щомісяця приватної ренти з обов’язкових платежів людей.

    Такий прибуток фактично з повітря Костянтин Ткач отримує завдяки багаторічним зв’язкам з Геннадієм Трухановим і, звісно “ділиться”.

    Водночас, зареєстрованої НБУ платіжної системи “ГЕРЦ” не існує. Тобто кошти акумулюються трьома юрособами з однією адресою на Єврейській 2А, які працюють як єдиний фінансовий організм.

    ПІІ ТОВ “Аверс” — материнська структура, директор Беседовський Геннадій Олексійович.

    ТОВ “ГЕРЦ” — ІТ-серце та розробник системи “Міський єдиний розрахунковий центр”, директор Козубський Віталій Миколайович.

    ТОВ “ФК “ГЕРЦ” — платіжна ліцензія, директор Сушкіна Ганна Володимирівна.

    За корупційною схемою комунальні підприємства укладають з ФК “ГЕРЦ” договір, за яким усі платежі мешканців за газ, тепло, воду, електрику проходять через рахунки “ГЕРЦ”.

    Далі  “ГЕРЦ” акумулює гроші на своїх рахунках до перерахування постачальникам послуг, та утримує комісію 2–2,4 % — вищу, ніж у більшості банківських еквайрингових каналів.

    Також “ГЕРЦ” розщеплює платежі та перераховує їх на рахунки постачальників — з затримкою, яка створює додатковий обіг коштів всередині групи.  За інформацією ЗМІ, лише в Одесі це приносило 20-30 млн грн на місяць.

    У 2022 році “ГЕРЦ” Костянтина Ткача отримав ексклюзивне право бути єдиною платіжною системою в особистому кабінеті “Нафтогазу України” — з найвищою серед доступних варіантів комісією 2 %, що може свідчити про корупційну складову.

    За оцінкою джерела видання Главком, це давало компанії Ткача до 6 млн грн щомісяця з платежів за газ. Публічний скандал змусив «Нафтогаз» 8 листопада 2022 року прибрати «прокладку» з кабінету — його замінили Приватбанк та Ощадбанк з комісією 1%.

    Як «ГЕРЦ» Костянтина Ткача зайшов на “державні потоки”

    Водночас, крім заробітків на обслуговуванні Нафтогазу, платіжна система Костянтина Ткача ГЕРЦ змогла інтегруватись до цілої низки інших державних компаній, за аналогічними, ймовірно корупційними, схемами.

    До прикладу, дохід від КП “Київтеплоенерго” – 456,8 млн гривень, ПрАТ “АК “Київводоканал” – 150 млн гривень, КП “Київпастранс” – 1 млн гривень, ДП “Інфотех” — розміщення платіжної системи на services mvs gov («Єдине вікно для громадян») 12 тис. грн/міс. оренди + комісія не менше 5 грн та не більше 3 % з транзакції.

    Сукупно з 2020 року група Ткача заробила біля 2,05 млрд грн, з яких 781 млн грн — прямі держзакупівлі. Також він годується зі сплати штрафів патрульної поліції та послуг міграційної служби.

    30 червня  МВС запустило власний “Платіжний Хаб” — свою централізовану платіжну інфраструктуру, що ставить під сумнів довгостроковість монополії “ГЕРЦ” на МВС-платежах.

    Як бачимо, Костянтин Ткач збудував не платіжну систему в технологічному сенсі, а фактично приватний фільтр між громадянами та комунальними монополіями. Так, обов’язкові платежі за газ, воду, тепло, електрику проходять через його рахунки, залишаючи там 2–2,4 % – і ніхто цю комісію не голосував на тарифі.

    Відкриті кримінальні справи, які не заважають бізнесу Ткача

    Нагадаємо, нещодавно Бюро економічної безпеки спільно з Офісом генерального прокурора провело обшуки в одеському офісі групи компаній “ГЕРЦ”, пов’язаної з бізнесменами Костянтином Ткачем та його партнером Беседовським. Слідчі дії відбуваються в межах кримінального провадження про ухилення від сплати податків.

    15 липня БЕБ разом з Офісом генпрокурора провели обшуки в будинку на вул. Єврейська, 2А в Одесі — головному офісі групи компаній Костянтина Ткача та його партнера Беседовського, до якої входять ПІІ ТОВ “АВЕРС”, ТОВ “ГЕРЦ” та ТОВ “ФК “ГЕРЦ”.

    Підставою стало кримінальне провадження за ч. 2 ст. 212 КК України (умисне ухилення від сплати податків у великих розмірах), у якому фігурує ТОВ “Югтранс-Термінал”, засновником якого є ПІІ ТОВ “Аверс”.

    Варто відзначити, що це вже не перше кримінальне провадження щодо групи “ГЕРЦ” — щонайменше четверте. Нижче — перелік усіх виявлених у відкритих джерелах справ проти структур Ткача.

    КП № 32021100000000389 (серпень 2021 р) — закрита
    ДФС Києва — ст. 212 ККУ (фіктивні контрагенти)

    КП №72022000110000023 (2022 р) — триває
    БЕБ — ст. 212 ККУ (обсяг “фіктивних” операцій 2020–2021 з ПП “Екостройград”, ТОВ “Свєтстрой”, ПП “Тейкіт”)

    КП №420261600000000020 (2026 р)
    Прокуратура — ст. 191 ККУ (харчування у школах та медзакладах Одеси; пов’язана з Ткачем ТОВ “Фабрика смаку”)

    Також група “ГЕРЦ” системно фігурує в податкових провадженнях з 2021 року, де повторюються одні й ті самі елементи: “фіктивні” контрагенти (ПП “Тейкіт”, ТОВ “Свєтстрой”, ПП “Екостройград”), завищення податкового кредиту з ПДВ (від 27,5 млн грн у справі 2022 року до 38,8 млн грн у справі 2026 року).

    Як Костянтин Ткач нагодував одеських школярів  на 4 мільярди

    Костянтин Ткач в Одесі також асоціюється зі сферою дитячого харчування де без перебільшення крутяться мільярди.

    Так, багаторічний монополіст на ринку шкільного харчування ТОВ “Фабрика смаку” зі статутним капіталом у 1000 гривень, яка контролюється Ткачем через його багаторічного партнера Дмитра Нікітіна, здобула ряд перемог на державних тендерах, переважно від держорганів Одеської області, на 4 млрд 175 млн грн. Причому з цієї суми 1 млрд 69 млн грн вона отримала за неповні 7 місяців 2026 року, тоді як за весь 2025-й 1 млрд 41 млн грн.

    Як стверджують журналісти, готові страви, якими “Фабрика смаку” годує школярів, виявляються настільки низькою якістю, що їх часто просто не їдять. Проте вже через кілька місяців після свого створення у 2015 році компанія почала успішно вигравати тендери на постачання продуктів та організацію харчування для бюджетних установ та заробила на цьому мільярди.

    Звичайно, можна було б списати це на дитячі примхи, але з січня 2026 року Одеська обласна прокуратура розслідує кримінальне провадження № 420261600000000020 про можливе розкрадання коштів на харчування за рахунок бюджету у школах та закладах охорони здоров’я області.

    За версією слідства, ТОВ “Фабрика смаку” разом із ще низкою взаємопов’язаних компаній перемагають на тендерах, після чого починають виробляти закупівлі продуктів харчування один в одного за завищеними на 40-80% цінами. Так, під підозру про завищення цін на продукти, що постачаються місцевому бюджету, потрапили тендеру на суму в 1,2 млрд грн, виграні “Фабрикою смаку”, ще на 680 млн грн перевіряють тендери з ТОВ “Проект інвест 21” (сфера діяльності – оптова торгівля продуктами харчування, статутний фонд – 7 млн грн).

    Цікаво, що остання фігурувала у скандалі про закупівлю для одеських школярів новорічних солодощів у 2020 році на 7 млн грн за рахунок міськбюджету. Замість шоколаду діти отримали жменю льодяників, зате з листівкою від мера Геннадія Труханова.

     

  • Жумаділов залишає Агенцію оборонних закупівель: хто може очолити ключову структуру Міноборони

    Жумаділов залишає Агенцію оборонних закупівель: хто може очолити ключову структуру Міноборони

    Генеральний директор Агенції оборонних закупівель Арсен Жумаділов готується залишити посаду. За наявною інформацією, він подав заяву про звільнення з 1 вересня 2026 року. Одним із можливих кандидатів на тимчасове керівництво структурою називають Артема Романюкова, який зараз очолює Директорат політики закупівель Міністерства оборони України.

    Можливе звільнення керівника АОЗ має значно більше значення, ніж звичайна кадрова перестановка. Агенція є одним із ключових елементів системи забезпечення Сил оборони та працює із закупівлями озброєння, військової техніки й інших критично необхідних для війська товарів. Останніми роками держава послідовно перебудовувала систему оборонних закупівель, намагаючись одночасно прискорити постачання для фронту, збільшити конкуренцію та посилити контроль за витрачанням бюджетних коштів.

    Як Жумаділов очолив АОЗ

    Арсен Жумаділов був офіційно призначений директором Агенції оборонних закупівель у березні 2025 року. До цього він керував іншою закупівельною організацією Міністерства оборони — Державним оператором тилу. Після переходу Жумаділова до АОЗ тимчасовим керівником ДОТ став Андрій Созанський.

    Призначення відбулося в період серйозної перебудови системи оборонних закупівель. АОЗ відповідала насамперед за закупівлі озброєння та військової техніки, тоді як ДОТ забезпечував тилові потреби армії.

    За час керівництва Жумаділова агенція розширювала використання конкурентних процедур та електронних інструментів. Зокрема, для постачальників запустили механізм «єдиного вікна», через який компанії могли проходити верифікацію та подавати інформацію про продукцію для потреб оборони. У Міноборони пояснювали цей крок необхідністю зробити взаємодію держави з виробниками більш передбачуваною та пришвидшити опрацювання пропозицій.

    АОЗ також почала завчасно проводити закупівельні процедури на наступний бюджетний рік, щоб зменшити ризик пауз у постачанні необхідного майна військовим на початку року.

    АОЗ отримала дедалі більшу роль у військових закупівлях

    За останній рік функції закупівельної структури продовжували розширюватися. У січні 2026 року Міноборони повідомляло, що АОЗ здійснюватиме також тилові закупівлі для Державної спеціальної служби транспорту. Йшлося, зокрема, про продукти харчування та речове майно.

    Одночасно збільшувалася частка продукції українських підприємств у державних закупівлях для війська. Міністерство оборони повідомляло, що частка українських виробників у закупівлях товарів військового призначення сягнула 82%.

    Ще одним напрямом стали відкриті конкурентні процедури. За даними Міноборони, застосування відкритих тендерів у закупівлях дозволило отримати майже 16 млрд грн економії, а вивільнені ресурси могли спрямовуватися на додаткові потреби Сил оборони.

    У 2026 році АОЗ також отримала можливість працювати з новими механізмами закупівель техніки. Наприклад, у квітні агенція отримала статус централізованої закупівельної організації для придбання пікапів для ЗСУ. Така модель передбачала єдині правила роботи з постачальниками та мала прискорити отримання автомобілів військовими частинами.

    Хто такий Артем Романюков

    У разі звільнення Жумаділова тимчасове керівництво АОЗ може перейти до Артема Романюкова.

    Артем Романюков/Facebook

    Романюков уже безпосередньо працює із системою оборонних закупівель. У структурі Міністерства оборони він очолює Директорат політики закупівель. У червні 2026 року Міноборони саме в такій якості називало його серед учасників обговорення переходу оборонних закупівель на конкурентні процедури.

    Він також представляв Україну в міжнародних проєктах, пов’язаних із закупівлями для сектору оборони. Зокрема, Романюков брав участь у створенні CORPUS — міжнародної коаліції закупівельних агенцій, до якої разом з Україною долучилися Фінляндія, Італія, Норвегія, Швеція та Велика Британія.

    Романюков також представляв Міноборони під час роботи над підвищенням прозорості оборонних закупівель. Зокрема, на профільних зустрічах за участю державних органів і представників НАТО він презентував практику конкурентних закупівель боєприпасів, яка дозволяла спрямовувати отриману економію на придбання додаткових снарядів.

    Таким чином, у разі його призначення тимчасовим керівником АОЗ структура отримає управлінця, який уже залучений до формування державної політики у сфері оборонних закупівель.

    Кадрова зміна відбувається під час реформи закупівель

    Момент для можливої зміни керівництва Агенції оборонних закупівель є особливо важливим. Міністерство оборони зараз продовжує переводити дедалі більшу частину закупівель на конкурентні процедури. У червні відомство оголосило про подальше розширення використання тендерів, назвавши серед головних принципів нової моделі прозорість, якість та ефективність.

    Паралельно розвиваються цифрові механізми забезпечення військових, міжнародна координація закупівель та прямі інструменти роботи з українськими виробниками.

    Лише наприкінці липня Жумаділов продовжував публічно виконувати функції директора АОЗ. Зокрема, Міноборони називало його керівником агенції під час повідомлення про роботу міжнародної коаліції CORPUS.

    А 13 серпня Міністерство оборони повідомило про подальше розширення Prozorro Market для закупівель військових частин: у каталозі вже були доступні 15 категорій товарів оборонного призначення — від бронежилетів до окремих видів спорядження.

    Тому зміна керівника відбуватиметься, якщо буде остаточно оформлена, не в період паузи, а на тлі активної перебудови всієї закупівельної системи.

    Ключовим питанням стане те, чи означатиме відставка Жумаділова зміну підходів до роботи агенції або ж нове керівництво продовжить уже запущені реформи.

    Поки ж Арсен Жумаділов залишається чинним керівником Агенції оборонних закупівель. Остаточне підтвердження його відставки має з’явитися після відповідного рішення та кадрового оформлення з боку Міністерства оборони.

  • Європа змінює правила для українців, менше пільг, більше вимог до роботи та інтеграції

    Європа змінює правила для українців, менше пільг, більше вимог до роботи та інтеграції

    Солідарність, з якою Європа зустріла українців у 2022 році, поступово перетворилася на тонку дипломатичну гру. Тепер кожне рішення про продовження тимчасового захисту супроводжується застереженнями, винятками та паралельними планами на випадок, якщо допомогу все-таки доведеться згортати.

    15 липня 2026 року Рада ЄС погодила чергове продовження тимчасового захисту для українців — цього разу одразу до 4 березня 2028 року. За офіційними даними, на кінець травня 2026-го під цим статусом в Євросоюзі залишалося 4,38 мільйона осіб — практично стільки ж, скільки було рік, два, три тому. Формально це виглядає як продовження тієї самої солідарності, про яку європейські лідери говорили у 2022-му.

    Але до того ж пакету рішень вперше потрапило застереження, якого раніше не було: статус тимчасового захисту відтепер не поширюється на новоприбулих чоловіків призовного віку, які не мають офіційного дозволу українських властей залишити країну. Раніше питання військового обов’язку було виключно внутрішньою справою Києва. Тепер воно стало умовою отримання захисту в Євросоюзі. Рада — з ініціативи кількох країн-членів — фактично взяла на себе функцію перевірки того, чи законно людина виїхала з України. Мало кому відомо, що це обмеження було введене за прямою просьбою українських властей: європейський комісар з питань міграції Магнус Бруннер публічно заявив, що «саме цього просила Україна», бажаючи узгодити захист біженців із власними мобілізаційними потребами. Обмеження не стосується тих, хто вже мав статус до набуття рішенням чинності.

    Одночасно ще у вересні 2025 року Рада ЄС погодила «поетапний і скоординований підхід» до поступового згортання режиму тимчасового захисту — на випадок, якщо умови в Україні дозволять це зробити.  Інакше кажучи: захист продовжують на два роки вперед і водночас готують план його припинення. Обидва процеси йдуть паралельно, і саме це поєднання — не відмова від допомоги і не її безумовне продовження, а одночасне утримання обох можливостей — найточніше описує стан, у якому Європа перебуває сьогодні.

    Тим не менш рішення про продовження не було одностайним за духом, навіть якщо формально його прийняли всі. Країни, які прийняли найбільшу кількість українців (зокрема Польща), протягом останніх років були серед тих, хто найактивніше наполягав на необхідності готувати спільну європейську стратегію поступового виходу з режиму тимчасового захисту і обговорення питань повернення. Саме вони найбільше підштовхували Брюссель до паралельної підготовки планів згортання, навіть коли офіційно продовження підтримувалося.

    Німеччина змінює правила під тиском правого електорату

    Якщо те, що відбувається на рівні Брюсселя, можна назвати управлінням очікуваннями, то в Берліні розгортається більш приземлена історія — про гроші та дати. З 1 липня 2026 року в Німеччині набрала чинності реформа соціальної системи: допомогу Bürgergeld замінено на Grundsicherung, з жорсткішою перевіркою заощаджень (пільговий період, протягом якого не враховувалися накопичення, скоротився, і тепер отримувач зобов’язаний використовувати кошти понад певний поріг уже з першого року) та суворішим контролем візитів до центрів зайнятості — пропуск трьох зустрічей без поважної причини може призвести до повної зупинки виплат.

    Але українців ця реформа стосується не всіх однаково. Уряд провів межу 1 квітня 2025 року. Той, хто отримав статус тимчасового захисту в Німеччині до цієї дати (а таких — більшість з приблизно 1,2 мільйона українців, які на той момент перебували в країні), зберігає право на стандартні соціальні виплати нарівні з німецькими безробітними. Той, хто приїхав пізніше, потрапляє під закон про допомоги для шукачів притулку: замість 563 євро на місяць — 441, і статус, який раніше поширювався лише на людей, чиє право на перебування в країні ще тільки розглядається.

    Формально дві людини, які залишили одне й те саме українське місто з однієї й тієї самої причини, з різницею в кілька тижнів прибуття до Німеччини, тепер живуть за різними законами. Уряд пояснює це не ідеологією, а статистикою: за даними відомств, частка працюючих українців працездатного віку зросла приблизно до 51% завдяки програмі Job-Turbo, запущеній на початку 2024 року, — і це уряд розцінює як ознаку того, що систему соціальної підтримки час приводити у відповідність до загальних правил для шукачів притулку. При цьому 51% — величина, яка все ще помітно відстає від Польщі, де показник зайнятості українців перевищує 70%.

    Опитування фіксують, що суспільство випереджає навіть ці реформи. Згідно з дослідженням INSA, проведеним у жовтні 2025 року, лише 17% німців вважають, що всі українські біженці повинні отримувати соціальну допомогу, 66% висловилися проти. На питання, чи повинні українські чоловіки призовного віку, які проживають у Німеччині, повернутися на батьківщину, ствердно відповіли 62% респондентів.

    Показово і те, звідки взявся політичний тиск на цю реформу. Формально її провів уряд християнських демократів і соціал-демократів — який не вважається радикальним. Але контекст, у якому приймалося рішення, задавала не лише статистика зайнятості, а й стрімке зростання ультраправої «Альтернативи для Німеччини» (AfD), для якої питання українських біженців давно перестало бути периферійним. Ще в січні 2025 року баварське відділення партії відкрито вимагало депортувати всіх 1,2 мільйона українців, які живуть у Німеччині: за словами голови фракції Катрін Ебнер-Штайнер, в України «достатньо місця», щоб прийняти їх назад.

    У квітні 2026-го, напередодні земельних виборів у Саксонії-Ангальт — де AfD вперше за свою тринадцятирічну історію отримала реальний шанс на абсолютну більшість, — партія представила маніфест, який прямо називає українських біженців серед цілей політики «реміграції», терміна з виразно нацистськими конотаціями. У федеральній передвиборчій програмі AfD сформулювала це вже й зовсім технічно: прирівняти виплати українцям до виплат іншим шукачам притулку, тобто саме те, що правляча коаліція врешті й зробила — лише на кілька місяців раніше і в м’якшому формулюванні.

    Виходить двошарова динаміка: партії основного політичного поля не переймають риторику ультраправих напряму, але діють у просторі, який ця риторика формує. Кожна вимога, що звучала рік тому як маргінальна, за кілька місяців перетворюється на предмет обговорення в бундестазі — не тому, що уряд поділяє логіку «реміграції», а тому що не реагувати на зростаючу електоральну загрозу справа означає цю загрозу ігнорувати.

    Польща переглядає особливі умови для українців

    Якщо в Німеччині політика випереджає громадську думку, то в Польщі сталося навпаки — і саме польський випадок дає найрізкіший приклад того, як швидко може змінитися ставлення суспільства до тих, кого воно приймало з рідкісною для Європи одностайністю.

    У лютому 2022 року, згідно з опитуваннями CBOS, підтримати прийом біженців з України були готові 94% поляків. До грудня 2025-го, за даними того ж центру, частка прихильників знизилася до 48%, а частка противників вперше майже зрівнялася з нею — 46%, причому число тих, хто виступає «рішуче проти», вперше перевищило число «рішуче за» (19% проти 13%). А вже влітку 2026 року, якщо вірити пізнішим замірам громадської думки, перевага остаточно перейшла на бік скептиків: 52% поляків вважають, що країна не повинна приймати біженців із зон бойових дій в Україні, і лише 42% дотримуються протилежної позиції. Такого співвідношення соціологи, які ведуть ці заміри з 2014 року, ще не фіксували.

    Але сама по собі ця цифра нічого не пояснює, якщо її не зіставити з іншою. Того ж 2024 року, за розрахунками, зробленими для УВКБ ООН компанією Deloitte, додана вартість, вироблена українськими мігрантами, склала 2,7% польського ВВП. Рівень зайнятості українських біженців працездатного віку зріс за рік з 61% до 69% — при тому що серед самих поляків цей показник становить близько 75%. Національний банк розвитку Польщі (BGK) підрахував, що українці платять до бюджету більше податків, ніж отримують у вигляді допомог, і забезпечують від 0,5 до 2,4 відсоткового пункту річного зростання ВВП країни. За даними аналітиків Gremi Personal, у 2024 році українці, які працюють у Польщі, сплатили 1,65 млрд злотих (близько 414 млн доларів) прибуткового та корпоративного податку — на 27,7% більше, ніж роком раніше, і вдвічі більше, ніж у 2022-му.

    Тобто президентські вибори 2025 року, на яких обидва головні кандидати обіцяли обмежити допомогу українцям, і перемога на них Кароля Навроцького — політика, який публічно говорив про «обмеження необґрунтованих привілеїв» під час підписання закону, що припиняє дію спеціального закону 2022 року про підтримку біженців, — відбулися не всупереч економічним даним, а паралельно з ними. Жоден з головних польських політиків не заперечував внесок українців в економіку. Суперечка йшла не про цифри, а про справедливість: чи повинен людина, яка платить податки в Польщі, отримувати більше прав, ніж той, хто їх не платить.

    Показово, що самі поляки зовсім не вимагають повного згортання допомоги: згідно з тим же грудневим опитуванням CBOS, 87% респондентів згодні з тим, що повний доступ до системи охорони здоров’я повинні мати лише ті українці, які сплачують внески до польської системи медичного страхування, — тобто суспільство не відкидає інтеграцію, воно вимагає, щоб права були прив’язані до внеску. І саме на цьому принципі будується реформа сімейної допомоги 800+: з лютого 2026 року близько 150 тисяч українських сімей повинні заново підтверджувати, що дорослі члени сім’ї «економічно активні», а діти відвідують польську, а не українську дистанційну школу. За даними Міністерства сім’ї та соціальної політики, у 2025 році українці отримали у вигляді виплат 800+ 2,7 млрд злотих — і саме ця цифра, а не абстрактні розмови про «біженців», стала предметом політичного торгу.

    Економісти, втім, попереджають: не всяке невдоволення українцями пов’язане з абстрактною «втомою» — іноді за ним стоїть цілком вимірювана конкуренція за ресурс, якого фізично не вистачає на всіх. Мова про житло. Дослідження краківського та варшавського ринків оренди, проведені незалежно одне від одного кількома групами польських економістів, показують: у перші тижні після початку повномасштабного вторгнення, коли населення Кракова та Варшави зросло відповідно на 23% і 15%, оренда квартир у Кракові подорожчала приблизно на 16,5%, у Варшаві — на 14%. Пізніші роботи, що використовують дані по п’яти найбільших містах Польщі, оцінюютьефект точніше: зростання населення міста на один відсотковий пункт за рахунок притоку біженців транслюється приблизно в 0,7% зростання орендних ставок.

    При цьому вплив на ціни самого житла — тобто на купівлю, а не на оренду, — статистично значущий не у всіх містах і помітно слабший, ніж вплив на оренду. Тут важлива застереження, без якої цифри перетворюються на звинувачення: ті самі дослідники визнають, що зростання орендних ставок у Польщі почалося ще до війни — на 3,9% у 2020 році і 6,5% у 2021-му, тобто помітно швидше, ніж у середньому по ЄС, і було пов’язане з інфляцією, подорожчанням іпотеки та притоком бюджетних стимулів в економіку. Приток біженців наклався на цей процес і, вочевидь, прискорив його — але не запустив з нуля.

    Європа формує нову модель підтримки українців

    Якщо Польща показує, як змінюється громадська думка за збереження в цілому стабільної політики, то Чехія пропонує різкіший приклад: країну, де уряд, який досяг однозначного економічного успіху від прийому українців, все одно втратив владу. На кінець 2024 року понад 390 тисяч громадян України мали в Чехії статус тимчасового захисту — рекордна для десятимільйонної країни частка населення. Чеська контррозвідка (BIS) у середині 2025 року констатувала: економічний внесок українських біженців уже перевищив обсяг фінансової та соціальної підтримки, яку вони отримали від держави з початку війни. Міністерство праці оцінювало податкові відрахування українських працівників у суму до 15 млрд чеських крон на рік. За оцінкою, що спирається на дані ОЕСР додатковий внесок українських біженців у річний темп зростання ВВП Чехії, Польщі та Естонії становить близько 1,2 відсоткового пункту.

    Тим не менш на виборах до Палати депутатів у жовтні 2025 року правлячу проєвропейську коаліцію прем’єра Петра Фіали, за якої країна приймала біженців і вела помітну за чеськими мірками військову допомогу Україні, відправили в опозицію. Перемогу — понад 30% голосів — здобув рух ANO на чолі з Андреєм Бабішем, який звинувачував уряд у тому, що він дбає про українців більше, ніж про чехів, хоча реальні суми військової підтримки Києву з боку Праги, за незалежними підрахунками, були одними з найскромніших у Європі, поступаючись навіть сусідній Словаччині. Новий уряд Бабіша, сформований разом з антимігрантською партією «Свобода і пряма демократія» та рухом «Автомобілісти», відмовився від прямої фінансової допомоги Україні, хоча й зберіг чеську ініціативу із закупівлі боєприпасів — за умови, що сама Чехія не буде її фінансувати. Партія «Свобода і пряма демократія» прямо заявляє, що не бачить майбутнього країни в ЄС і НАТО.

    При цьому навіть прихильники жорсткої лінії визнають: чеська економіка залежить від українських робочих рук — на будівництвах, заводах, у лікарнях, у супермаркетах, — і ніхто всерйоз не говорить про їх масове виселення. Вийшла ситуація, в якій політична риторика загострилася різкіше, ніж реальна політика: партії, які перемогли на антиукраїнських гаслах, не поспішають демонтувати те, на чому тримається частина економіки. Це розрив між словом і ділом — можливо, найпоказовіший елемент чеського випадку.

    Ірландія ілюструє інший бік тієї ж логіки: з 2022 року загальний рахунок за розміщення українців там скоротився з 1,165 млрд євро у 2024 році до 719 млн у 2025-му і очікуваних 607 млн у 2026-му — при тому що з 126 тисяч приїхалих з початку війни українців у країні залишаються понад 80 тисяч. Щомісячна виплата тим, хто приймає українців у своєму домі (Accommodation Recognition Payment), скорочена з 800 євро у 2023 році до 600, а потім до 400 євро — разом із заявленою метою «скоротити і зрештою припинити» використання готелів для розміщення біженців. Число державних контрактів на розміщення скоротилося: 420 розірвано у 2024 році, 195 — у 2025-му, 25 — уже у 2026-му. При цьому самі дублінські чиновники визнають: скорочення витрат пов’язане не зі зростанням ворожості до українців, а зі падінням числа нових прибуттів і з бажанням перевести систему з режиму надзвичайної допомоги в режим самостійного проживання.

    Усе сказане вище могло б створити враження, що вся Європа рухається в одному напрямку — від щедрості до економії. Балтійські держави спростовують цю схему.Станом на кінець квітня 2026 року в Естонії перебувало близько 30 тисяч українських біженців, у Латвії — понад 31 тисячу, у Литві — майже 49 тисяч: у сумі менше 2% сукупного населення трьох країн, і на порядок менше, ніж частка українців у Польщі чи Чехії. При цьому Естонія і Литва направили Україні допомогу в розмірі понад 2,5% власного ВВП кожна, Латвія — близько 2%, за цим показником усі три країни входять до першої п’ятірки донорів України у світі. Опитування фіксують певну втому і тут — вона є скрізь, де йде четвертий рік війни, — але жодного аналога польського чи німецького перелому громадської думки в Прибалтиці соціологи не спостерігають: підтримка української справи, як зазначають спостерігачі, продовжує йти «від усіх рівнів суспільства», від збору грошей на військові технології до продовження захисту для біженців.

    Різниця пояснюється не стільки альтруїзмом, скільки геометрією інтересів. Для країн, які півстоліття прожили за залізною завісою і безпосередньо межують з Росією, війна в Україні сприймається не як далека гуманітарна криза, а як екзистенційне питання власної безпеки — відповідно, і допомога українцям не стикається з тим самим внутрішнім опором, що в країнах, де міграційний тиск відчувається сильніше, а історична близькість до російської загрози — слабша. До того ж абсолютна кількість прибулих до Прибалтики біженців залишається настільки невеликою, що не створює того тиску на ринок житла, соціальні бюджети та системи охорони здоров’я, який став політичним тригером у Польщі, Німеччині та Чехії.

    Тимчасовий захист після чотирьох років війни

    Поки європейські уряди сперечаються про гроші, серед самих українців відбувається менш помітний, але не менш важливий зсув — у відносинах з ідеєю «дому». За данимиостанніх раундів інтенційного опитування УВКБ ООН, частка українських біженців, які планують або сподіваються колись повернутися, стійко знижується: якщо наприкінці 2024 року про це говорили 61% опитаних, то до середини 2025-го — уже 57%. Одночасно значна частина опитаних визнає, що може бути змушена повернутися, навіть якщо це не їхній бажаний вибір, якщо стикнеться з труднощами доступу до необхідних ресурсів за кордоном. Тобто бажання повернутися слабшає, а ймовірність вимушеного повернення — з економічних, а не військових причин — зростає.

    Економічна інтеграція при цьому йде вперед, але нерівномірно: за даними аналізу понад шести тисяч спостережень, оприлюдненого УВКБ ООН на початку 2026 року, 57% українських біженців у Європі мають роботу, але за рівнем зайнятості вони все ще відстають від місцевого населення на 22 відсоткові пункти. Німецьке дослідження BiB/FReDA до літа 2025 року зафіксувало, що 59% опитаних українців у Німеччині заявили про намір залишитися в країні надовго. Є ще один шар цього сюжету, про який рідше говорять політики: якість, а не факт інтеграції. Майже 60% працюючих українських біженців працюють нижче своєї кваліфікації, серед тих, хто має вищу освіту, понад третина зайняті на низькокваліфікованих позиціях (проти 7% у місцевого населення). Ця невідповідність навичок — головний драйвер 40-відсоткового розриву в медіанній зарплаті.

    На відміну від самого факту зайнятості, недовикористання кваліфікації майже не скорочується з часом навіть після контролю мови, освіти та сектора. За різними оцінками, від половини до двох третин українських біженців мають вищу освіту — але помітна їх частина працює на позиціях, які цій кваліфікації не відповідають. Уряди вимагають більшої самостійності як умови збереження допомоги — і водночас самі створюють бар’єри (невизнання дипломів, нестача дитячих садків, мовні курси, що конкурують за часом з роботою), які цю самостійність об’єктивно уповільнюють.

    Легко було б сказати, що політики просто реагують на втому виборців. Але хронологія говорить про складніші відносини причини і наслідку. У Польщі питання статусуукраїнців стало однією з центральних тем президентської кампанії 2025 року ще до того, як соцопитування зафіксували перелом громадської думки. У Чехії тема «чехи важливіші за українців» була центральним елементом передвиборчої риторики Андрея Бабіша, хоча реальні обсяги чеської військової допомоги Києву були скромними за європейськими мірками ще до початку виборчої кампанії. У Німеччині рішення про переведення новоприбулих українців на допомоги для шукачів притулку було прямо прописане в коаліційній угоді між ХДС/ХСС і СДПГ ще до того, як уряд представив статистику про низьку зайнятість як обґрунтування реформи. У кожному з цих випадків політичне рішення з’являлося раніше, ніж аргумент на його захист ставав публічним консенсусом.

    Якщо відняти з цієї картини передвиборчу риторику, залишиться не історія про те, що Європа розлюбила українців, а набагато більш прозаїчний процес: континент вибудовує — без загального плану і всупереч власним бажанням — нову, менш романтичну модель відносин майже з чотирма з половиною мільйонами людей, яких він же прийняв у 2022 році. Ця модель визнає економічний внесок українців — доказів тому достатньо і у Варшаві, і в Празі, — але вимагає, щоб цей внесок був вимірюваним і підтвердженим: зайнятістю, податками, відвідуваністю місцевої школи. Вона зберігає колективний захист на європейському рівні — Брюссель продовжив його до 2028 року, — але водночас готує механізми його припинення і вже вводить перші винятки з нього, починаючи з чоловіків призовного віку. Вона не відмовляється від солідарності як принципу, але переносить її фінансовий тягар із загального гуманітарного бюджету на індивідуальну готовність інтегруватися.

    Для українця, який опинився всередині цієї моделі, різниця між теоретичним захистом і практичною підтримкою стає питанням конкретних тридцяти чи дев’яноста днів, конкретних 441 чи 563 євро, конкретної довідки про зайнятість, без якої припиняється виплата на дитину. Якщо країни почнуть масово закривати програми адаптації, найбільш уразливими виявляться не ті, хто так і не інтегрувався, а ті, хто вже встиг укорінитися: сім’ї з дітьми в місцевих школах, люди з роботою, але без визнаних дипломів, жінки, яких тримає вдома відсутність місць у яслах. Вимушене повернення з економічних причин, а не з військових, уже закладається в опитуваннях як реалістичний сценарій. Частина людей піде в тінь або переїде до інших країн ЄС, частина повернеться в Україну — але вже не як носії досвіду і капіталу, а як ті, кого виштовхнули. Для європейських урядів це спосіб примирити два зобов’язання, які виявилися менш сумісними, ніж здавалося в перші тижні 2022 року: перед українцями — і перед виборцями, які голосують за тих, хто обіцяє, що допомога залишиться справедливою, але перестане бути безкоштовною.