Категорія: Точка зору

Захист для українських танків: як можна було не допустити втрати Абрамса

Нещодавнє ураження “Абрамса” підтверджує, що бронетехніка дуже уразлива перед атаками дронів, зазначає військовослужбовець ЗСУ Ігор Луценко. Потрібен спеціальний захист, і є технології, але Україна чомусь не поспішає їх задiяти.

Пройшла новина про нібито знищення першого “Абрамса”.

Я зараз не буду коментувати конкретний випадок, а скажу за проблему захисту бронетехніки від дронів.

Чомусь усі фотки “Абрамсів” і “Леопардів”, котрі я зустрічаю — вони без захисту від дронів. Те саме стосується і радянських танків, я вже не кажу про “Бредлі” та інші БМП.

Для пілота ФПВ (або бомбера, неважливо) бронетехніка — ціль номер один. В деяких районах бойових дій саме з допомогою невеликих БПЛА досягається до 75% ураження саме дронами. Або ФПВ з радянським зарядом для гранатомета, або дрон зі скидом з чимось аналогічним, починаючи від гранаток на МК19 і закінчуючи важкими кумулятивами — все це полює за великою здобиччю.

Броня ж згори найменш захищена. Якщо лобова броня у танка має інколи велику товщину, котру навіть протитанкова авіабомба чи ПТРК не проб’є, то згори вона надто тонка і на башті, і у задній частині корпуса.

Окрема історія — артилерія, тобто самохідні гармати. Їх намагаються уразити з подвоєною силою, бо вони коштують багато, можуть стріляти далеко і заподіяти противнику багато лиха. Попри те, що така артилерія зазвичай мешкає подалі від лінії фронту — 10 км, приміром, але за нею також полюють більш технічно просунуті дрони типу “Ланцету”, і роблять багато лиха. Але зараз і для звичайної ФПВіхи 10 км — цілком реальна дистанція, аби радіогоризонт дозволяв.

На початку минулого року, крім своїх безпосередніх обов’язків, я зайнявся також захистом артилерії від “Ланцетів”. Разом зі спеціалістами ми розробили конструкції з сітками, щоб прикрити самоходки від “Ланцетів”. Станом на зараз у війська поставлено їх більш ніж півсотні. Уже вийшло друге покоління конструкції. Є кілька випадків, коли від прильотів ФПВ ця конструкція рятувала.

Чого так мало, тільки 50? Адже у нас сотні і сотні тільки артилерійських установок, які треба накривати? Банальна відповідь — все це іде за спонсорські кошти. Держава Україна поки що свою, українську техніку накривати від БПЛА не надто поспішає.

Моє (тобто умовно “моє”) рішення по захисту — це не єдине. Рік тому одна військова частина, розуміючи необхідність захисту бронетехніки, теж розробила чудове рішення для захисту танків і тп. Підкреслю, що ми з цими шановними панами мислили синхронно, хоч на той час і не були знайомі. Вони пройшли належний шлях, оформили документацію на свою розробку.

І — результат нульовий, майже як у мене. Державі їх рішення поки що не знадобилося.

Наскільки я знаю, сітковий захист проти дронів виробляє підприємство одного відомого олігарха. Захист досить кострубатий, як на мене, але це краще, ніж нічого.

Тобто на умовному “ринку” є як мінімум три рішення, три гравці-розробники, гравці-виробники. Беріть і ставте ХОЧА Б ЩОСЬ на дорогезні іноземні танки!

Але — не ставлять. У так званий контрнаступ-2023 поїхали здебільшого голі танки, голі БМП і голі БТРи.

До слова, проблемою захисту від дронів опікують і у нашого ворога. Вкинули туди великий ресурс. На бронетехніці противника можна побачити екзотичні конструкції. Але наші конструкції на порядок кращі (що моїх колег, що “мої”). Але — їх дуже мало. А у противника їх буде все більше.

І не те, щоб українське військове керівництво про цю проблему не знало. Ще влітку минулого року я про це особисто говорив із командуванням. Інформував, що люди, котрим доручили займатися цим питанням — не витягують задачу. Не витягнули дотепер(

Зараз, коли помінялися начальники, я починаю усе спочатку. Нові люди в ГШ, серед яких є ті, у кого просто колосальний фронтовий досвід. Можливо, там таки системно зацікавляться і виб’ють гроші, підштовхнуть до конструювання ще кращих рішень?

Бо зараз ЖОДНА броня не мусить виїжджати у зону бойових дій без прикриття зверху від скидів і ФПВ. Це питання життя і смерті. І це зараз питання “тиску знизу”. Рішення є, треба тільки взяти їх і почати масово впроваджувати.

1 Березня, 2024
85% українців вірять у перемогу. В чому секрет цього оптимізму та чому його не поділяє Захід

85 відсотків українців продовжують вірити в перемогу, попри все. Дивуючись стійкості нації, професор політології Олександр Мотиль у колонці для The Hill знаходить секрет українського оптимізму — і дивується песимізму Заходу.

Хтось забув сказати українцям, що війну проти Росії їм не виграти.

За даними опитування громадської думки, проведеного авторитетним Центром Разумкова наприкінці січня, аж 85 відсотків респондентів вірять у перемогу України, і тільки 8,5 відсотків не вірять. Цифри доволі однакові за всіма напрямками: від 78 відсотків на Сході України, де відбуваються всі бої та більша частина смертей і руйнувань, до 88,5 відсотка на решті території країни.

Що стосується того, коли буде досягнуто перемоги, 20 відсотків кажуть, що до кінця 2024 року, 40 відсотків — за один-два роки, 14 відсотків — за три-п’ять років, і 3 відсотки — за п’ять із гаком років.

Ще раючіше те, що українці розуміють під перемогою: 38 відсотків вважають, “що перемогою можна вважати вигнання російських військ із усієї території України та відновлення кордонів станом на січень 2014 року”. Дивно, але 27 відсотків мають ще вищі очікування та “вважатимуть перемогою знищення російської армії та сприяння повстанню / краху всередині Росії”.

Оптимізм вражає: 60 відсотків українців вірять, що вони здобудуть перемогу до кінця 2025 року, а 65 відсотків із них мають максималістське уявлення про перемогу.

І не лише середньостатистичні українці з оптимізмом дивляться на найближче майбутнє. Те ж саме стосується й окремих категорій — наприклад, українських бізнесменів і жінок. Згідно з опитуванням, проведеним Українською мережею ділових новин цього місяця, “після доволі успішного 2023 року, коли понад 70% компаній досягли цільових показників як за виручкою, так і за прибутком, 2024 року майже 60% бізнесу очікують на певний рівень зростання, до того ж більшість із них планують двозначне зростання. Більшість фірм упевнені, що зможуть досягти й цих цілей”.

Один бізнесмен вловив переважний настрій: “Я боюся війни, тільки коли дивлюся її по телевізору в Лондоні”.

Навпаки, європейці в переважній більшості налаштовані приголомшливо похмуро щодо України. Європейська рада з міжнародних відносин виявила, що “європейці песимістично оцінюють результат війни. У середньому лише 10 відсотків європейців у 12 країнах вірять, що Україна переможе. Удвічі більше людей очікують на перемогу Росії”.

Європейський песимізм не такий однозначно песимістичний, як припускає цифра в 10 відсотків, оскільки 27—47 відсотків європейців вірять, що Україна та Росія досягнуть “компромісного врегулювання” (успіху в цьому!), а 19—38 відсотків вибрали “нічого з цього” або “не знаю”. Проте навіть із таким застереженням зрозуміло, що українці та європейці мають діаметрально протилежні погляди на перемогу України.

Зайве говорити, що багато американських політиків і аналітиків поділяють західний песимізм, до того ж один аналітик нещодавно заявив у The Hill, що “ідея повної перемоги України — це маячня”.

Виникає очевидне запитання: помиляються українці чи помиляються європейські та американські політики, аналітики та звичайні люди?

Важко сперечатися з тим, що українці відірвані від звичайної реальності. Зрештою, вони помирають, у них стріляють, їх ґвалтують і бомблять. Два роки війни та геноциду мають загострити почуття й зменшити маячні очікування, а не посилити їх.

Навпаки, очевидно, що переважна більшість європейців та американців і гадки не мають про те, що саме відбувається в Україні. Вони дивляться телевізор, час від часу читають статті чи пости в соціальних мережах, а потім, здолавши воєнну втому, повертаються до пива, вина та барбекю. Якщо хто й помиляється, то це середньостатистичні європейці й американці.

На жаль, те саме справедливо й для деяких політиків і аналітиків. Герої американських ЗМІ Такер Карлсон і Дональд Трамп та їхні помічники; прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо; горезвісний угорець Віктор Орбан; лідерка “Національного фронту” Марін Ле Пен у Франції; партія “Альтернатива для Німеччини”; австрійська “Партія свободи” — і це лише деякі — мешкають у паралельному всесвіті, де Володимир Путін — святий, а Володимир Зеленський — сатана. На щастя, таких людей меншість.

Можливо, українці настільки зневірилися, настільки злякалися зла, яке чекає на них, що колективно здійснили стрибок в абсурдну віру в те, що вони переможуть, тому що вони повинні перемогти. Такий крок передбачав би, що населення опиниться повністю у владі ірраціональних емоцій, які змушують його бачити те, чого насправді немає. Можливо, це справедливо щодо деяких українців, але вже точно не щодо 85 відсотків. У будь-якому разі, свідчень подібної ірраціональності ні в українських ЗМІ, ні в розмовах із реальними живими українцями немає.

Якщо українці не помиляються, значить, вони знають щось краще, ніж ми на Заході. Адже вони прекрасно знають, що Конгрес США де-факто стає на бік Росії, відмовляючись постачати зброю Україні. Вони знають, що європейці й американці скептично ставляться до їхньої перемоги. Вони знають, яка реальність на Заході.

Але вони також знають, яка реальність в Україні та Росії. Вони знають, що Росія не може виграти війну, яка коштуватиме їй 1000 смертей за день. Вони знають, що режим Путіна набагато слабший, ніж здається. Нарешті, українці також знають, що для перемоги їм потрібно всього лише пережити росіян — а вони знають, що можуть це зробити не через якусь магічну віру в стійкість і перемогу, а тому, що альтернативою “переживання” росіян є знищення українців росіянами.

29 Лютого, 2024
Чому довелося залишити Авдіївку: сім причин відходу ЗСУ з потужного укріпрайону

Військовий аналітик Костянтин Машовець виділяє сім причин, через які росіянам вдалося відтіснити ЗСУ від Авдіївки. Занадто багато в цій операції було проти українських військ…

На рахунок Авдіївки…

На даний момент я не бачу особливої необхідності описувати перебіг подій, пов’язаний із проведенням оборонної операції СОУ в районі м. Авдіївка. Він всім добре відомий, тому детально заглиблюватись на тому — куди, як і хто наступав, хто й де оборонявся (контратакував) в той чи інший період часу — не бачу.

Всі ці події неодноразово описувались не тільки мною, а й іншими людьми. Тому, я буду звертатися по ходу формулювання своїх висновків та оцінок до хронології подій лише тоді, коли їх потрібно буде проілюструвати, або аргументувати.

Як на мене, у контексті загальної оцінки подій на Донецькому напрямку найголовнішим та найбільш доцільним варто зробити визначення відповідей на два ключових питання — чому противнику, кінець кінцем, вдалося досягнути виконання поставлених перед собою цілей на цьому напрямку, хоча й ціною, яка навіть не вкладається у термін “значна” (скоріше — “запредельная”) й як цьому можливо запобігти у майбутньому.

Звісно, що в силу цілком зрозумілих причин, я не можу повністю, як це належить, аргументувати ті чи інші свої висновки стосовно цих подій конкретними даними (наприклад, у сенсі оцінки реального співвідношення сторін, їх дислокації та розташування на місцевості, а також, коментувати рішення українського командування в тих чи інших ситуаціях, адже війна триває й давати ворогу якусь інформацію для оцінки — не варто), але, очевидно, що у двох сенсах — рішення командування противника, а також оцінка окремих факторів, які сприяли\заважали діям військ (сил) сторін — цілком можливо.

А друге зауваження буде торкатися розуміння масштабу подій, які оцінюються. Мова піде не тільки, власне, про події, які відбувалися безпосередньо в районі м. Авдіївка та навколо неї, а на сусідніх відтинках ЛБЗ. Тобто, всього того, що відбувалося на Авдіївському напрямку…

Отже, чому?

На перший погляд, причина цілком очевидна та зрозуміла переважній більшості людей, які слідкують за перебігом подій у війні. Противник не тільки зумів сконцентрувати на цьому напрямку переважаючи сили, а й спромігся реалізувати цю свою перевагу. Зокрема, зразу у декількох факторах:

Загальна чисельність військ

На цьому напрямку діяли поповнені та доукомплектовані основні сили зразу 3-х загальновійськових армій (ЗВА) противника — 2-ї, 8-ї (включаючи майже увесь 1-й армійський корпус\АК) та 41-ї + головні сили окремої танкової дивізії (90-а тд), не рахуючи цілого розсипу приданих сил та засобів, в тому числі з категорії “територіальні війська” чи “мобілізаційний резерв”.

За різними оцінками, загальна чисельності угрупування військ противника, яке діяло на цьому напрямку, у різні часові періоди оцінювалось від 60-65 тисяч в\сл до 80-82 тисяч. Причому, без врахування резервного компонента, розгорнутого на цьому напрямку й який сам по собі складав ще до 10-12 тисяч в\сл (до 3-х мотострілецьких полків\мсп, 10-и стрілецьких та мотострілецьких батальйонів, та 2-3-х зведених тактичних загонів типу БАРС).

Перевага противника у кількості основних типів озброєння та військової техніки (ОВТ),

сконцентрованих у його частинах та з’єднаннях, які діяли на цьому напрямку. Противник мав тут — до 450-460 танків, до 1300 — 1350 ББМ, до 1200 одиниць АС, біля 300 одиниць РСЗВ…

Для відновлення втрат противник спромігся створити й певний резерв ОВТ на цьому напрямку — до 100 одиниць танків, до 220-230 одиниць ББМ, до 60-и одиниць АС та 25-30 одиниць РСЗВ.

Перевага противника у повітрі

Авіаційне угрупування противника, сконцентроване на цьому оперативно-тактичному напрямку, складало — до 182-х одиниць бойових літаків, до 147-и одиниць вертольотів, з яких ударних (вогневої підтримки) було — 66 -70 одиниць. Також, противник спромігся розгорнути на цьому напрямку ешелоновану (по висоті та дальностям) систему вiйскової ППО, яка, у сенсі свої кількості, майже дублювала реально існуючи його потреби…

Ресурсна перевага противника

Очевидно, що у питаннях постачання військам предметів матеріально-технічного забезпечення, палива, боєприпасів, запасних частин, продовольства й т.д. противник мав у кількісному вимірі значно ширші можливості, ніж українське командування.

На момент початку Авдіївської наступальної операції противник спромігся збільшити темпи накопичення запасів цих предметів на 10-15%, а протягом її проведення забезпечував збільшення їхнього поточного довольства по окремим типам та видам до 20%.

Окрім цього, на користь противника “грав” ще цілий ряд факторів…

Зручний, у сенсі матеріально-технічного забезпечення дій військ район

(розгалужена система комунікацій, включаючи облаштовані рокади та транспортні вузли, чимала кількість зручних місць та об’єктів для розташування складів та сховищ).

Тобто, противник мав можливість до мінімуму скоротити так зване “плече подвозу” (як у сенсі часу, так й відстані) для постачання своїм військам, оперуючим на цьому напрямку, усього необхідного для “життя та бою”.

Окрім того, його маневр силами та засобами “по фронту”, а також переміщення підкріплень та резервів також мало чим був скований чи ускладнений…

Місцевість, на якій протікали бойові дії,

у сенсі танко-доступності чи можливості швидкого її подолання військами, в тому числі на техниці, також не становила собою особливої перешкоди, за виключенням, мабуть окремих ділянок місцевості із зруйнованою міською забудовою, особливо у самому місті Авдіївка.

Також, тут не було — ані широких водних перешкод, ані ділянок місцевості з широкими болотами чи вагомих лісових масивів…

Зручне накреслення ЛБЗ

Очевидно, що ще у період формулювання задуму (плану) на проведення цієї операції командування противника врахувало, той факт, що воно має можливість зайняти зручне (охоплюче) вихідне положення щодо українськиї військ, які оборонялися в Авдіївському районі оборони.

Цьому сприяло зайняття його військами раніше рубежу Водяне — Опитне та району с. Красногорівка.

Однак, безперечно, що для успішного проведення задуманої операції мало лише МАТИ всі ці переваги, треба ще вміти усім цим скористатися…

26 Лютого, 2024
Лікарні бомблять — але медицина живе. Як українська охорона здоров’я долає жахи війни

Регіональний директор ВООЗ по Європі Ганс Клюге дивується стійкості української охорони здоров’я. Попри війну, вона продовжує жити й розвиватися — і весь світ, на думку Клюге, має зробити все, щоб так було й надалі.

У дитячій лікарні “Охматдит” у Києві маленький хлопчик заново вчився ходити. У цьому передовому реабілітаційному центрі, що обслуговує дітей, поранених на війні в Україні, йому зробили протезування. І за підтримки відданого своїй справі фізіотерапевта і своєї матері він повільно, але цілеспрямовано пройшов лікарняним коридором із рішучим обличчям і очима, спрямованими в підлогу.

Ставши свідком цієї сцени, водночас зворушливої та надихаючої, я вкотре здивувався стійкості української системи охорони здоров’я, яка постраждала від війни, але все ще стоїть на ногах.

І сьогодні, коли ми подолали дворічну позначку цього конфлікту, який здається нескінченним, мене продовжує дивувати те, наскільки далеко просунулася країна — попри всі труднощі — у прагненні досягти здоров’я для всіх.

Ще до 24 лютого 2022 року Україна розпочала амбітні реформи охорони здоров’я — найважливішу вимогу процесу вступу до ЄС. Але коли почалася війна, критично важлива інфраструктура по всій країні була зруйнована. Лікарні, машини швидкої допомоги, генератори, аптеки… Було складно, якщо взагалі можливо, надавати медичні послуги на лінії фронту або поблизу неї.

А масове внутрішнє переміщення тільки посилило кризу.

Однак, оговтавшись від початкового шоку, система охорони здоров’я України почала відновлюватися.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) та інші партнери доставили предмети першої необхідності, зокрема генератори, машини швидкої допомоги, збірні відділення невідкладної допомоги, травматологічні комплекти і ліки, і все це було щедро профінансовано низкою державних і приватних донорів.

Уряд був сповнений рішучості не тільки відновити систему охорони здоров’я, а й зробити її кращою. І реформа була відновлена.

Нині в Україні існує значна національна програма психічного здоров’я, яку підтримує перша леді Олена Зеленська і яка швидко розширюється. Це вкрай важливо, оскільки наразі в Україні налічується близько 10 мільйонів осіб, які, за оцінками, перебувають у групі ризику або живуть із психічними розладами, і майже 4 мільйони людей мають помірні тяжкі симптоми.

Зміцнюються також служби фізичної реабілітації. Цифрові технології охорони здоров’я забезпечують ширший доступ до діагностики та консультацій для тих, хто живе поблизу лінії фронту, а також на повернутих територіях, зокрема для літніх людей і людей із хронічними захворюваннями.

Наразі країною курсують парки спеціально обладнаних автобусів, навантажених основними вакцинами від паротиту, кору та краснухи, навіть від Covid-19, добираючись до тих, до кого найважче дістатися.

І що примітно, 2023 року Україні вдалося зупинити спалах поліовірусу, який спочатку було виявлено в жовтні 2021 року, що є похвальною віхою перед обличчям війни.

Але ми також маємо визнати, що екосистема охорони здоров’я України, як і раніше, стикається з проблемами за кількома напрямами.

На сьогодні ВООЗ підтвердила понад 1500 нападів на медичні установи, інфраструктуру або персонал — у середньому по два на день від початку війни — і нові влучання останніми тижнями поповнили це число.

Кількість внутрішньо переміщених осіб наразі оцінюють у 3,5 мільйона осіб; зареєстровано понад 6 мільйонів біженців, здебільшого в сусідніх країнах; і майже 8 мільйонів осіб потребують медичної допомоги на території, контрольованій Україною.

Наразі дві третини тих, хто звертається по допомогу, стикаються з перешкодами, які насамперед пов’язані з витратами, часом і транспортуванням. У районах, близьких до лінії фронту, 22 відсотки сімей відкладають звернення по медичну допомогу, а 7 відсотків зазнають труднощів із придбанням основних ліків. Доступ до сімейного лікаря також значно обмежений у цих регіонах, де фінансові обмеження є більш гострими і майже 25 відсотків не можуть дозволити собі ліки, а 51 відсоток — не можуть платити за медичні послуги.

Ба більше, неінфекційні захворювання (НІЗ), такі, як серцево-судинні, діабет, рак, не зникають просто так у зоні конфлікту. Навпаки, в Україні НІЗ є причиною 84 відсотків усіх смертей, що часто посилюється факторами, спричиненими війною.

Україна також продовжує відчувати один із найвищих показників тягаря ВІЛ, туберкульозу та материнської смертності в Європейському регіоні ВООЗ. Ризик інфекційних захворювань і спалахів хвороб, що передаються через їжу і воду, залишається постійним.

Це стосується також безпрецедентної загрози хімічної, біологічної, радіологічної та ядерної надзвичайної ситуації.

Звичайно, все це — величезні перешкоди. Але коли справа стосується майбутнього охорони здоров’я в Україні, я оптиміст. Тому що те, що я бачив на власні очі під час багатьох візитів в Україну, — це справжня прихильність.

І тому я кажу всім — відданому своїй справі уряду України, відданим трудівникам охорони здоров’я, які працюють 24 години на добу, змученим подвійним ударом Covid-19 і війни, але все ще сильним духом, — усім їм я кажу: ВООЗ буде підтримувати вас, попри все.

Відданим сусідам України, які прийняли біженців — здебільшого жінок, дітей і літніх людей, — я кажу: ВООЗ дякує вам за демонстрацію нашої спільної людяності, за демонстрацію того, що здоров’я — це право людини.

Я кажу відданим донорам країни — від ЄС до організацій у США, на Близькому Сході та в Азії: ВООЗ вдячна за вашу постійну солідарність. Але ваша щедра підтримка охорони здоров’я в Україні має залишатися непохитною.

На цьому вирішальному етапі, після того, як країна так старанно прагнула до досягнення здоров’я для всіх, припинення зусиль підірве, а, ймовірно, навіть поверне назад усі успіхи, досягнуті за останні два роки.

Ми зобов’язані зробити все, що можемо, перед стійким народом України, таким, як той маленький хлопчик, якого я зустрів у Києві, а також перед чудовою системою охорони здоров’я, яка його обслуговує, щоб гарантувати: вони можуть розраховувати на нас зараз і завжди.

26 Лютого, 2024
Повстання вийшло, революція – ні: чому Україна і за 10 років після Майдану не може зламати систему

Майдан вдався українцям як повстання, але революції з нього не вийшло, на жаль констатує волонтер Геннадій Друзенко. Але вікно можливостей для України не закрите — революцію можна і треба закінчити тут і зараз.

ТО БУВ ТІЛЬКИ ПОЧАТОК…

Десять років тому наше повстання проти тиранії та “русского мира” під українським прапором перемогло. Ціна перемоги здавалася неймовірною: сотня вбитих у центрі європейської столиці, вигорілий вщент Майдан, майже повна відсутність влади… “Пливе кача…” рвало душу. Нам здавалось, що ми заслужили на краще майбутнє, вибороли його в чесному герці зі злом. І наше повстання перетвориться на справжню революцію…

На жаль, попри усталену назву подій на Майдані, повстанці перемогли, а революція програла. Система оклигала вже за півроку. Змінились бенефіціари та гасла – сутність влади, як легітимного інкасатора активів та багатств України та її мешканців, залишилась незмінною. Не допомогла (а може, завадила?) справжньому оновленню України навіть анексія Криму та російська “гібридна” інвазія на сході України…

За десять років від перемоги Майдану ми пройшли анексію Криму, АТО та ООС, двоє президентських та парламентських виборів, намагання подивитись Путіну в очі, шашлики на травневі, 24 лютого 2022-го, втрату українського Приазовʼя, перемоги на Київщині, Сумщині та Харківщині, вщент стерті з лиця землі міста і села на Донбасі…

Війна прийшла на землю України, бо не вдалося зламати систему

Фото: Getty Images

І ми, із сотнями “небесних сотень”, знову там, де були 10 років тому: на роздоріжжі між радикальними реформами, здатними відродити Україну, та патріотичним галасом, який, наче димова завіса, прикриває пограбування країни, що триває попри страшну війну.

За гамбурзьким рахунком, велика війна прийшла на наші землі саме тому, що жодне з наших повстань не перетворилось на справжню революцію. Жодне не змінило суть порочної системи. Жодне не перетворило Україну на землю свободи та можливостей…

Завдяки сотням тисяч тих, хто поклав життя і здоровʼя на полях битв, вікно можливостей для України досі відчинено. Завдяки їм ми досі не приречені стати блідою копією “русского мира” чи периферійним європейським “буфером”. Але ми також не приречені на перемогу, а Україна – на процвітання.

Майбутнє України і світу вирішується тут і зараз. І яким воно буде – як і 10 років тому – залежить насамперед від нас!

25 Лютого, 2024
Назріває нова Авдіївка. Що означають останні рухи Росії на Бахмутському напрямі
Противник стягує під Бахмут дедалі нові сили. Ймовірно, це означає, що тут росіяни збираються влаштувати нову Авдіївку, припускає військовий аналітик Костянтин Машовець.

На Бахмутському напрямку противник продовжує спроби пробитися до каналу “Сіверський Донець — Донбас”… Основними напрямками його зусиль тут є:
- дирекція Богданівка — Часів Яр, тут противник атакує на двох основних ділянках — через власне с. Богданівка (північно-східну частину якого, він очевидно вже взяв під контроль), та вздовж дороги 00506;
- Іванівське — Ступочки, діючи північніше та північно-східніше с. Іванівське;
- ну й намагається знову обійти руїни с. Кліщіївка північніше та північно-західніше них, через висоти.
Окрім цього, противник час від часу атакує східніше Кліщіївки та в районі с. Андріївка (чи, краще сказати, того, що від нього залишилось). Тобто, намагається просунутись ЗА відрізок залізниці між Бахмутом та Горлівкою, у загальному західному напрямку.

Як ми пам’ятаємо, наступ противника в районі м. Бахмут розпочався зразу після того, як йому вдалося зупинити просування наших військ південніше міста. Коли наші передові підрозділи взяли під контроль Кліщіївку та Андріївку, а також вийшли впритул до Зеленопілля та Курдюмовки, й виникла реальна можливість перерізати рокадні комунікації противника південніше міста.

Саме в цей момент, провівши перегрупування своїх сил й засобів у м. Бахмут та північніше нього й зосередивши тут основні сили свого 2-го та 3-го армійських корпусів (АК), а також не менше 2-х дивізій повітряно-десантних військ (98-у та 106-у повітряно-десантні\пдд) та визначені сили 8-ї загальновійськової армії (ЗВА), зокрема її 150-ї мотострілецької дивізії — противник сам перейшов у наступ з рубежу Дубово-Василівка — Берхівка, в районі Ягідне та Хромове, у загальному південно-західному напрямку (тобто, акцентовано у напрямку на м. Часів Яр).

Причому, противник поступово нарощував сили, введенні у бій. Наприклад, спочатку 98-а пдд діяла одним полком (331-м парашутно-десантним\пдп), але потім ввела у бій й два інших — 217-й та 299-й пдп, поступово переміщені сюди з Лиманського напрямку.

Так само відбувалось й з силами 2-го та 3-го АК, які були задіяні противником на Бахмутському напрямку — із 83-ю та 88-ю окремими мотострілецькими бригадами (омсбр) 2-го АК та 3-м АК (спочатку діяла одна його 72-а омсбр, а потім почалося введення у бій полків всієї 6-ї мсд).

Тобто, по суті, відбувалось те, що вкладалося у ту “схему”, яка очевидно, була розроблена українським командуванням під час планування та організації літньо-осінньої кампанії 2023-го року.

А саме, користуючись тим фактом, що противник так чи інакше буде вимушений докладати максимум зусиль задля утримання м. Бахмут (причому, навіть із суспільно-політичної доцільності), відтягнути частину сил противника на Бахмутський напрямок й, зокрема, провести низку активних, наступальних дій на інших напрямках, наприклад — у Південній операційній зоні.

Однак, судячи зі всього, командування противника прорахувало це й зробило те, що від нього й очікували — зосередило тут угрупування своїх повітряно-десантних військ (пдв) та значну частину 3-го АК, які, при інших “розкладах”, могли опинитись — або на Лиманському напрямку, або десь на півдні (наприклад на Бердянському чи Мелітопольському напрямках).

Але, зробили те росіяни із цілком свідомою “отяжкой по времени”, тобто, дочекавшись слушного моменту.

Якого?

А цілком зрозумілого — виснаження наступальних спроможностей наших військ в районі Бахмуту…

Ба більше, зараз, власне, росіяни використовують (точніше, використовували) у якості “допоміжного” цей наступ для відтягування вже частини наших сил з Донецького напрямку.

На цей момент, ситуація на цьому напрямку виглядає наступним чином:
- в районі с. Іванівське противник наступає силами 102-го мотострілецького полку (мсп) 150-ї мотострілецької дивізі (мсд), порівняно нещодавно введеного у бій;
- північніше, по напрямку Богданівське — Часів Яр та північніше Іванівського, оперують підрозділи 331-го та 217-го пдп (тобто, підрозділи та частини 98-ї пдд продовжують виконувати роль “основної штурмової сили” у наступальних діях противника по напрямку на “часік”);
- в районі північно-західніше та східніше Кліщіївки й далі на південь до Андріївки оперують мотострілецьки полки територіальних військ (мсп ТрВ) 6-ї мотострілецької дивізії (мсд) 3-го АК, зокрема, 1008-й та 1194-й мсп ТрВ, а також цілий “набір” підрозділів 83-ї та 88-ї окремих мотострілецьких бригад (омсбр) 2-го АК 8-ї загальновійськової армії (ЗВА).
Але для загального розуміння ситуації варто пам’ятати, що вживання терміну “Бахмутський напрямок”, зазвичай, насправді трохи ширше, ніж власне ситуація поблизу та навколо цього міста. Це й ситуація північніше міста (по суті, південний фас Сіверського виступу), й південніше нього.

Тобто, коли ми кажемо “Бахмутський напрямок”, треба розуміти, що мова їде за “трохи більшу” ділянку ЛБЗ, ніж, власне, бої навколо міста.

Наприклад, активні (наступальні) дії 106-ї пдд противника разом із підрозділами 123-ї омсбр по напрямкам на Роздолівку та Виїмку, північніше та північно-східніше м. Соледар, також відносяться до цього напрямку й впливають безпосередньо на ситуацію навколо Бахмуту.

Підсумуємо…

Як на мене, Бахмутський напрямок має всі перспективи розглядатися командуванням противника як “наступна заміна” Авдіївському на найближчий час зразу за кількома ознаками. Але про них — якось іншим разом…
25 Лютого, 2024
Росія отримала нову балістику: чи зможе ЗРК Patriot зупинити іранські Zolfaghar

Іноземні ЗМІ повідомили, що Іран передав Росії 400 балістичних ракет Zolfaghar. Журналіст Денис Попович малює можливі погрози, які несе ця зброя, закликаючи до її правильної оцінки

Буду відвертим, шановні читачі, але новина про 400 іранських балістичних ракет, що їх могло бути передано до РФ — найбільш паскудна новина за останні кілька місяців.

Так для розуміння. Якщо показник ураження однієї повітряної цілі однією ракетою для ЗРК Patriot складає приблизно 0.8 (де 1 — це 100%), то треба мати 800 противоракет, щоб збити ці 400. Ні, це не означає, що не може бути співвідношення один до одного. Просто для гарантованого ураження треба розраховувати пропорцію у 2 зенітні ракети на одну балістичну.

Чи є у нас 800 зенітних керованих ракет МІМ 104 для ЗРК Patriot? Питання близьке до риторичного, навіть якби Конгрес США зливав нам на голови золотий дощ з доларів. Але навіть якщо б і зливав — є ще один нюанс.

Ракета “Зульфагар” не є моноблочною. У неї роздільна бойова частина. Тобто в якийсь момент утворюється не одна повітряна ціль, а дві. І це ще більше ускладнює перехоплення і без того непростої цілі, потенційно збільшуючи розхід зенітних ракет. При такому розкладі навіть ППО Києва може “лягти”.

І я б не пащекував щодо того, що точність іранських ракет може наближатись до точності польоту телеграфного стовпа. По-перше, далеко не факт. А по-друге, навіть якщо коефіцієнт кругового відхилення у цієї балісти складає 500 на 500 метрів, то замість умовного складу чи заводу вона падатиме на житлову забудову, в чому я особисто не бачу нічого гарного чи сексуального…

Ну тобто, поки республіканці відпочивають, сюжет закручується.

22 Лютого, 2024
Мільйони на оборону, але ні цента на Україну. Як припинення допомоги Києву вдарить по США
Було б нерозумно прискорювати поразку України на тій підставі, що вона неминуча, зауважує американський журналіст Річ Лоурі в колонці для New York Post. Адже перемога Путіна не принесе США жодних вигод — ні політичних, ні фінансових.

Мільйони на оборону, але ні цента на Україну.

Це згуртований клич противників нового траншу допомоги Україні в розмірі 60 мільярдів доларів на чолi із сенатором-республіканцем з Огайо Дж. Д. Венсом.

Венс заслуговує на похвалу за те, що він спрямував свою незгоду з продовженням фінансування України прямо в “черево звіра” на Мюнхенській безпековій конференції, де він ішов проти течії, виступаючи за відмову від бойової допомоги союзнику Заходу.

Погляди Венса вагомі й жодним чином не проросійські на користь президента Володимира Путіна. І все ж вони не переконливі.

Він має рацію в тому, що в якийсь момент в Україні буде укладено угоду, і має рацію, що європейцям слід витрачати більше коштів на свою оборону. З іншого боку, те, що він зображує як реалізм щодо перебігу конфлікту, є наївним і нереалістичним.

Венс каже, що проблема “в тому, що немає чіткої кінцевої точки” війни в Україні.

Це правда. На жаль, більшість воєн не мають чітких кінцевих точок.

Черчилль застеріг від віри в те, що війну можна легко контролювати або передбачити — тобто, як він висловився, не можна думати, “що будь-хто, хто вирушає в подорож, може виміряти припливи й урагани, з якими він зіткнеться”.

Також немає нічого незвичайного в тому, що війни перетворюються на процес виснаження, яким є зараз війна в Україні.

Але на цьому етапі можна уявити дві загальні кінцеві точки:
1. Українці продовжують стримувати росіян, так що Москва зрештою втомлюється і стає готовою укласти якусь угоду, або
2. Росіяни наближаються до перемоги.
Позбавлення України боєприпасів, безумовно, є одним зі способів покласти край війні, але не на умовах, вигідних Україні, Заходу або нашим інтересам.

Венс каже, що останній пакет допомоги “не змінить фундаментально реальність на полі бою”. Якщо він має на увазі, що це не дасть змогу Україні прорватися через російські лінії, він має рацію.

Але відмова в допомозі Україні дійсно може фундаментально змінити реальність на полі бою, забезпечивши широкий наступ Росії.

В аргументах противників збільшення допомоги є замкнене коло: відкладаючи подальшу підтримку, вони підірвали позиції України на полі бою, що, за їхніми словами, показує, що справа України безнадійна і не заслуговує на більшу підтримку США.

Якщо Росія знову візьме гору, це не буде тією формулою мирної угоди, про яку мріє Венс.

За оцінками США, втрати в Росії становили понад 300 000 осіб. Вона втратила 3000 танків і 20 кораблів у Чорному морі. Вона витратила понад 200 мільярдів доларів на війну і пережила втрату приблизно 1 трильйона доларів очікуваного економічного зростання.

Якщо після цих величезних втрат Росія почне отримувати вирішальну перевагу, чи можемо ми повірити, що вона просто оголосить односторонню зупинку війни заради пошуку переговорного врегулювання? У той самий момент, коли їй не потрібні переговори, щоб отримати те, що вона хоче?

Путін зробив серйозні помилки в Україні, але він не ідіот. Насправді, якщо Путін здобуде перемогу в Україні, він не збирається відразу ж вирушати до Варшави. Але він може виступити проти Молдови або, згодом, країн Балтії, що спровокує ще більш небезпечну конфронтацію із Заходом, оскільки Естонія, Латвія і Литва є членами НАТО.

Важко передбачити, які наслідки матиме поразка України. Але відмова від союзників завжди принизлива і завжди має непередбачувані наслідки.

Коли ми звільнили Південний В’єтнам у 1970-х роках, це стало каталізатором антизахідного наступу в усьому світі, а невдалий відхід президента Байдена з Афганістану, можливо, спокусив Путіна напасти на Україну.

Війна в Україні, поза всяким сумнівом, обходиться дорого. Але воюють виключно українці, які просто хочуть, щоб ресурси і техніка були в їхньому розпорядженні.

Конфлікту два роки. Це не “вічна війна”, а битва, в якій ми втрачаємо терпіння в рекордно короткі терміни.

Було б нерозумно прискорювати поразку України на тій підставі, що вона неминуча.
22 Лютого, 2024
Майбутнє за атомом? Чи варто витрачати мільярди на нові блоки АЕС в Україні

Як розвиватися далі українській енергетиці під час війни, запитує економіст Володимир Омельченко. Безумовно, Україна потребує нову атомну генерацію, але є нюанси.

ЧИ ПОТРІБНО УКРАЇНІ БУДУВАТИ НОВІ БЛОКИ АЕС?

Завжди підтримував ідею, що Україна не зможе досягнути цілей енергетичного переходу й забезпечити достатність потужностей для розвитку економіки без зростання ВДЕ-генерації, побудови нових атомних блоків та створення сучасної маневреної генерації й систем накопичення енергії.

Україна вже втратила під час російської агресії близько 16 ГВт потужностей. Також слід враховувати, що у більшості об’єктів теплової генерації вже давно закінчилися граничні терміни експлуатації. Наша енергетика, за влучним виразом екс-міністра енергетики Івана Плачкова, нагадує музей техніки 60-х – 80-х років, що подібний до автомобільного парку Куби, що характеризується досягненнями американського автопрому дореволюційного періоду.

На сьогодні, ОЕС не має резервів потужностей, а ті старовинні ТЕС, що залишилися у спадок від СРСР, знаходяться в аварійному стані через зношеність активів та руйнацію російськими ракетами та дронами. Отже, наявні енергетичні потужності не тільки не здатні забезпечити електроенергією майбутнє відновлення економіки, але й навіть прийнятний рівень надійності енергопостачання у військовий період, коли величезна кількість підприємств лежить у руїнах.

Як, відомо, поточний ОЗП Україна проходить на задовільному рівні значною мірою завдяки теплій зимі та імпорту електроенергії. У такій ситуації видається, що раціональним рішенням є використання коштів на ремонт існуючої інфраструктури та реалізація децентралізованих проектів, що можуть почати виробляти електроенергію не пізніше 12-16 місяців від початку будівельно-монтажних робіт. До таких проектів, насамперед, слід віднести будівництво СЕС, ВЕС, об’єктів біоенергетики та задіяння високоманеврової газової генерації (ГТУ/ГПУ).

Натомість, заявлене Міненерго будівництво чотирьох атомних блоків потребуватиме більше 20 млрд дол. США. У цьому контексті виникає два важливих питання. Перше, – де НАЕК “Енергоатом” візьме такі гроші, маючі заборгованість лише за ПСО близько 17 млрд грн.? Друге, – чи є сенс витрачати щомісяця багато мільярдів гривень на проєкт, який дозволить поставляти електричну енергію не раніше, ніж за п’ять років?

На перше питання у мене взагалі відсутня відповідь, оскільки не можу собі уявити, хто надасть НАЕК “Енергоатом” величезні кредити в умовах війни, а підвищення цін на електричну енергію лімітовано низькою платоспроможністю споживачів. Відповідь на друге питання також є очевидною, що пріоритет у фінансуванні в умовах обмеженої фінансової допомоги з боку партнерів та критичної ситуації на фронті повинен надаватися потребам ЗСУ. Адже, якщо ворога не зупинити, тоді постає чергове питання — який сенс у будівництві вказаних атомних блоків? Безумовно, Україна потребує нову атомну генерацію, але є нюанси.

Як вже заявлено Міненерго, планується збудувати чотири атомні блоки, на яких будуть розміщені наступні реактори – два російського дизайну ВВЕР-1000 та два за проєктом компанії Westinghouse – АP-1000. Якщо до реакторів типу АP-1000 менше питань, то вибір російського проєкту здається достатньо сумнівним, навіть не стільки із точки зору відповідності сучасним стандартам безпеки й технологій, скільки із огляду на створення додаткової залежності від російського розробника щодо експлуатаційних вимог, обслуговування та комплектуючих.

За поточного моменту, видається, що доцільніше уряду зосередитися на питаннях розробки ТЕО проєктiв із будівництва нових атомних блоків, вибору реакторів, підготовки безлічі технічної документації та законодавчого забезпечення, ніж на витратах велетенських коштів на будівельно-монтажні роботи.

Також, варто сфокусуватися урядовцям на проблемі досягнення незалежності регулятора (ДІЯР) від експлуатуючої організації й профільного міністерства та на покращенні його кадрового забезпечення. Цю роботу доцільно зробити, щоб відразу після завершення війни на сприятливих для України умовах, не гаючи часу, перейти до практичної фази виконання проєктiв.

22 Лютого, 2024
Трилер про блокування польського кордону, або як Польща сама стріляє собі в ногу
“Польща експортувала в Україну товарів на суму 12,3 млрд доларів. Тоді як Україна імпортувала з Польщі товарів на суму 6,6 млрд доларів. Ми надзвичайно вдячні Польщі за її всебічну підтримку в протистоянні російській агресії, але у випадку з блокуванням автомобільних митних переходів — це реальний “постріл собі в ногу”. Думка.

У трилері, чи то пак трагікомедії під назвою “зовнішня торгівля з Польщею” хотів би підсвітити проблему, на яку мало хто звертає увагу. Це кричуща розбіжність даних митної статистики України та Польщі. Йдеться насамперед про польський імпорт в Україну. Дані щодо нашого експорту в Польщу не мають суттєвих розбіжностей.

Отже, у 2023 році, за даними польського офісу статистики, Польща експортувала в Україну товарів на суму 12,3 млрд доларів. Тоді як за даними ДМСУ, Україна імпортувала з Польщі товарів на суму 6,6 млрд доларів. Різниця — майже подвійна.

У 2022-2023 роках така невідповідність частково пов’язана з обліком імпорту зброї, боєприпасів, товарів подвійного призначення. Ця статистика не включається в базу зовнішньої торгівлі ДМСУ, але включається в митну статистику Польщі. Не публікуватиму тут ці цифри, хоча на рівні узагальненого підсумку за групами товарів вони є відкритими на сайті статистичного офісу Польщі. Але скажу, що ця “військова та навколо-військова” статистика не пояснює й половини цієї розбіжності.

Насправді цій проблемі дуже й дуже багато років, і фіксується вона увесь час із початку нульових, за які є співставна статистика. Наведу вибіркові дані за останні роки:
- 2007 рік: за даними української статистики, ми імпортували з Польщі на 2,9 млрд дол. (за даними польської статистики, на 5,5 млрд дол.);
- 2012 рік: 3,6 млрд дол. (5,3 млрд дол.);
- 2018 рік: 3,6 млрд дол. (5,3 млрд дол.);
- 2021 рік: 5 млрд дол. (7,4 млрд дол.);
- 2022 рік: 5,6 млрд дол. (10,1 млрд дол.).
При всіх “методологічних” різницях ведення статистики та поправках на військову статистику, очевидно, що основне джерело розбіжності в митних даних — це сірий імпорт / контрабанда, а подекуди й імпорт з Польщі в Україну, якого не існує (з метою отримання відшкодування ПДВ).

Які б причини не були, очевидно, що фактичний баланс торгівлі з Польщею для нас є набагато негативнішим, ніж це видно за офіційною статистикою, через заниження імпорту. Тоді як Україна для Польщі, за даними їхньої статистики, є більшим партнером як країна-імпортер.

Двостороння торгівля вигідніша для Польщі, тим більше за умови чинних асиметричних обмежень на наш аграрний експорт (де ми вже погодилисяна компроміси)

Зокрема, за даними польського “держстату”, у 2023 році на Україну припадало 3,2% всього товарного експорту з Польщі. За цим показником ми були на 7-му місці серед торгівельних партнерів, обігнавши США й таких членів ЄС як Іспанія, Словаччина, Угорщина. Водночас динаміка зростання польського експорту в Україну у 2023 році була найбільшою, якщо брати першу десятку країн — найбільших торгівельних партнерів.

До чого я все це веду. А до того, що ми надзвичайно вдячні Польщі за її всебічну підтримку в протистоянні російській агресії, але у випадку з блокуванням автомобільних митних переходів — це реальний постріл собі в ногу. Бо наша двостороння торгівля загалом і так є вигіднішою для Польщі, тим більше за умови чинних асиметричних обмежень на наш аграрний експорт (де ми вже погодилися на компроміси).

Я не знаю, які ще аргументи й факти з набору здорової логіки ми маємо навести, аби це було зрозуміло. Спроби вирішити торгівельні суперечки в стилі “виграш — програш” між сусідами — така собі історія, у якій програють всі, і насамперед Польща, її бізнес і кінцеві споживачі.
21 Лютого, 2024