Golosnovinua.com

Позначка: геополітика

  • Світ непомітно наближається до Третьої світової: Financial Times назвала головні загрози

    Світ непомітно наближається до Третьої світової: Financial Times назвала головні загрози

    Світ опинився в періоді небезпечної міжнародної нестабільності, коли одночасне загострення кількох воєн може призвести до значно масштабнішого протистояння. Війна Росії проти України, конфлікт навколо Ірану, протистояння Китаю і Тайваню та десятки інших криз дедалі сильніше впливають одна на одну. Оглядач Financial Times Гідеон Рахман попереджає, що міжнародна спільнота ризикує недооцінити небезпеку поступового наближення до Третьої світової війни. На його думку, особливу загрозу становлять послаблення міжнародних гарантій безпеки, суперництво великих держав та невизначеність щодо того, як світові лідери відреагують на наступну серйозну кризу.

    Про це Рахман пише в аналітичній колонці Financial Times «Are we sleepwalking into World War III?», опублікованій 17 жовтня 2026 року.

    Автор звертає увагу, що світ дедалі більше нагадує періоди, які передували найбільшим військовим катастрофам XX століття.

    Однак ідеться не про прогноз неминучого початку світової війни, а про аналіз обставин, за яких окремі регіональні конфлікти можуть перерости у пряме зіткнення провідних держав.

    65 конфліктів одночасно: що відбувається у світі

    За інформацією, наведеною Financial Times, Міжнародна кризова група відстежує приблизно 65 конфліктів і криз у різних частинах світу.

    У матеріалі цей показник називають свідченням небезпечного зростання міжнародної нестабільності.

    Водночас важливо враховувати, що не всі 65 ситуацій є повномасштабними війнами. Моніторинг Міжнародної кризової групи охоплює також політичні й безпекові кризи, які можуть перерости в збройне протистояння.

    Найбільшу увагу міжнародної спільноти привертають війна Росії проти України, конфлікт навколо Ірану та напруженість у Східній Азії.

    Однак паралельно тривають інші руйнівні війни.

    Зокрема, в Судані багаторічне протистояння призвело до масштабної гуманітарної катастрофи.

    Мільйони людей змушені були залишити власні домівки, а мирне населення продовжує потерпати від насильства, нестачі продовольства та руйнування інфраструктури.

    На думку Рахмана, небезпека полягає не лише в кількості конфліктів, а й у тому, що вони дедалі частіше перетинаються з інтересами великих держав.

    Чому Росія, Китай та Іран готові ризикувати

    Однією з головних причин міжнародної нестабільності оглядач Financial Times називає зміну глобального балансу сил.

    Після завершення холодної війни США та їхні союзники мали значний вплив на міжнародну систему безпеки.

    Однак із часом зросли амбіції держав, які прагнуть переглянути чинний міжнародний порядок.

    Серед них Рахман виділяє Росію, Китай та Іран.

    За його оцінкою, відносне послаблення західного впливу створило для цих країн більше можливостей для ризикованих зовнішньополітичних дій.

    Прикладом є російська політика протягом останніх двох десятиліть.

    У 2008 році Росія здійснила військову агресію проти Грузії, у 2014 році окупувала й незаконно анексувала український Крим, а згодом розпочала військове втручання в Сирії.

    У 2022 році Москва почала повномасштабне вторгнення в Україну.

    На думку автора FT, ці події необхідно розглядати як послідовне посилення готовності Кремля застосовувати військову силу для досягнення політичних цілей.

    Китай і Тайвань: ще один небезпечний осередок

    Окрему увагу Financial Times приділяє ситуації у Східній Азії.

    Китай послідовно нарощує військову присутність у Південнокитайському морі.

    Пекін побудував військову інфраструктуру на низці штучних островів і продовжує територіальні суперечки з сусідніми державами.

    Одним із прикладів є конфлікт навколо мілини Скарборо, на яку претендують Китай і Філіппіни.

    Ще серйозніше міжнародне занепокоєння викликає ситуація навколо Тайваню.

    Пекін вважає острів частиною своєї території та не виключає застосування сили для встановлення контролю над ним.

    Водночас Тайвань має власні демократичні органи влади, а США підтримують його обороноздатність.

    У разі військового загострення навколо острова існує ризик втягування в протистояння інших держав регіону.

    Особливо небезпечним сценарієм стало б пряме військове зіткнення США та Китаю.

    Проте наразі немає підстав стверджувати, що така війна вже неминуча або має визначену дату початку.

    Чому війна в Україні важлива для глобальної безпеки

    Російська агресія проти України стала одним із найсерйозніших викликів європейській безпеці після завершення Другої світової війни.

    Війна продемонструвала, що масштабне військове вторгнення з метою захоплення територій залишається реальною загрозою.

    Для європейських держав особливе значення має питання довіри до міжнародних гарантій безпеки.

    Якщо одна держава може змінювати кордони силою без достатніх наслідків, це створює ризик повторення подібних дій в інших регіонах.

    У цьому контексті допомога Україні розглядається її партнерами не лише як підтримка окремої держави, а й як елемент ширшої системи європейської безпеки.

    Водночас позиції країн щодо обсягів і форм такої підтримки можуть відрізнятися.

    Чим небезпечна ідея поділу світу на сфери впливу

    Гідеон Рахман звертає увагу на повернення концепції, відповідно до якої великі держави повинні мати переважний вплив на своїх найближчих сусідів.

    Прихильники такого підходу вважають, що домовленості між провідними центрами сили можуть зменшити ймовірність глобального конфлікту.

    За цією логікою, держави мають визнавати особливі інтереси одна одної в окремих регіонах.

    Однак Рахман критикує такий підхід, оскільки він може ігнорувати суверенітет і волю менших країн.

    Наприклад, Україна має право самостійно визначати власну зовнішню політику та безпекові пріоритети.

    Те саме стосується інших держав, які опиняються між інтересами великих міжнародних гравців.

    Коли долю менших країн намагаються вирішувати без їхньої участі, це може не зменшувати напруженість, а створювати нові причини для конфліктів.

    Трамп, Путін, Сі та Нетаньягу: роль світових лідерів

    У колонці FT окремо аналізується роль керівників провідних держав.

    Гідеон Рахман звертає увагу на політичний стиль Дональда Трампа, Володимира Путіна, Сі Цзіньпіна та Біньяміна Нетаньягу.

    На думку оглядача, персоналізований підхід до політики, прагнення демонструвати силу та готовність переглядати звичні правила міжнародної взаємодії впливають на загальну атмосферу нестабільності.

    Однак конкретні дії та інтереси цих лідерів суттєво відрізняються.

    Росія веде повномасштабну агресивну війну проти України, Китай посилює військовий тиск у регіоні, США переглядають окремі аспекти зовнішньої та безпекової політики, а Ізраїль бере участь у збройних конфліктах на Близькому Сході.

    Небезпека, на думку автора, полягає в можливості взаємного непорозуміння та неправильного оцінювання намірів інших сторін.

    Історичні паралелі з двома світовими війнами

    Одним із центральних висновків Financial Times стала аналогія із ситуацією перед Першою та Другою світовими війнами.

    Автор нагадує, що масштабні конфлікти можуть починатися не лише через свідоме прагнення держав розв’язати світову війну.

    Іноді вирішальну роль відіграють помилкові припущення щодо реакції інших країн.

    Напередодні Першої світової війни німецьке керівництво недооцінило готовність Великої Британії захищати нейтралітет Бельгії.

    Ця помилка стала одним із чинників розширення конфлікту.

    Схожа небезпека може виникати і сьогодні, якщо одна держава припускає, що її противники або їхні союзники не наважаться відповісти на застосування сили.

    Особливо важливим стає питання довіри до оборонних союзів.

    Якщо гарантії безпеки сприймаються як ненадійні, це може підштовхувати окремі держави до ризикованих рішень.

    Чи означає це, що Третя світова війна вже почалася

    Попри тривожний аналіз, Financial Times не повідомляє про офіційний початок Третьої світової війни.

    Гідеон Рахман розглядає можливі ризики майбутнього глобального зіткнення та обставини, які здатні збільшувати ймовірність небезпечної ескалації.

    Історичні паралелі також не є доказом того, що світ обов’язково повторить події 1914 або 1939 років.

    Сьогодні міжнародні відносини мають інші механізми стримування, включно з ядерним фактором, економічною взаємозалежністю та міжнародними організаціями.

    Проте ці механізми не гарантують повного захисту від помилкових рішень.

    Головне застереження Financial Times полягає в тому, що найбільша небезпека може виникнути тоді, коли великі держави перестануть розуміти, наскільки далеко готові зайти їхні суперники та союзники.

    На тлі війни Росії проти України, протистояння навколо Ірану та зростання напруженості у Східній Азії такі прорахунки можуть мати наслідки далеко за межами окремих регіонів.

    Саме тому питання міжнародних гарантій безпеки, стримування агресії та дипломатичних механізмів врегулювання конфліктів стають дедалі важливішими для глобальної стабільності.

  • «Прогин заради перемир’я»: чому Трамп зустрів Сі біля трапа, але не дотиснув щодо Путіна

    «Прогин заради перемир’я»: чому Трамп зустрів Сі біля трапа, але не дотиснув щодо Путіна

    Пишний протокольний антураж навколо зустрічі Дональда Трампа та Сі Цзіньпіна у Вашингтоні виявився разючим контрастом до фактичних підсумків переговорів лідерів двох наддержав. Американський президент особисто вирушив зустрічати очільника Китаю на авіабазу Ендрюс, провівши кілька хвилин в очікуванні біля літака, що дипломати оцінюють як показову демонстрацію миролюбності та небажання загострювати конфронтацію. В умовах наближення проміжних виборів до Конгресу та численних внутрішніх викликів Білий дім категорично прагне уникнути одночасної війни на кілька фронтів. Проте за фасадом урочистостей та продовження торгівельного перемир’я криється суто тактична пауза: жоден із базових вузлів протистояння — від доступу до напівпровідників і систем штучного інтелекту до контролю за рідкісноземельними металами та долі Тайваню — так і не зрушив з мертвої точки.

    Ілюзія швидкої перемоги одного гіганта над іншим розбивається об їхню критичну взаємозалежність, що перетворює будь-який саміт на спробу торгу, а не капітуляції. Як зазначає колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко, Вашингтон і Пекін не здатні розірвати зв’язки без катастрофічних наслідків для власних економік, тому змушені шукати приховані важелі впливу. Зокрема, ухвалений американським законодавчим органом механізм сенаторів Грема та Блюменталя, що дозволяє запроваджувати мита до ста відсотків проти покупців російської сирої нафти, дає Трампу потужний інструмент тиску на Китай та Індію. Проте господар Білого дому воліє використовувати цей санкційний важіль не для нищівного удару, а для кулуарного обміну поступками, виторговуючи лояльність Пекіна в обмін на незастосування драконівських обмежень.

    Найбільш показовим і тривожним сигналом для Києва стала повна безрезультатність обговорення російсько-української війни. Попри те, що українська тематика лунала за зачиненими дверима, Сі Цзіньпін не надав жодних натяків на готовність використати потужні економічні важелі впливу Пекіна для реального примусу Володимира Путіна до миру. Китайське керівництво обмежилося черговими ритуальними заявами про необхідність перемовин, зберігши зручний для себе нейтралітет і фактичну підтримку російської економіки. Аналогічна ситуація склалася і довкола кризи з Іраном, де Сполучені Штати марно сподівалися на посередництво Пекіна. Зустріч наддержав зафіксувала статус-кво: сторони домовилися не переходити до відкритої війни між собою, залишивши долю глобальної безпеки заручником тактичного торгу.

  • Велика гра наддержав: Трамп і Сі Цзіньпін провели переговори у Білому домі та визначили долю регіональних криз від України до Азії

    Велика гра наддержав: Трамп і Сі Цзіньпін провели переговори у Білому домі та визначили долю регіональних криз від України до Азії

    У Вашингтоні відбулася історична зустріч двох найвпливовіших світових лідерів, яка здатна кардинально переформатувати глобальний геополітичний ландшафт і вплинути на розв’язання найгостріших міжнародних криз сучасності. Президент Сполучених Штатів Дональд Трамп прийняв у Білому домі очільника Китайської Народної Республіки Сі Цзіньпіна, який прибув до США з триденним державним візитом уперше за понад десять років. Рівень безпрецедентної дипломатичної уваги до цієї події підкреслив сам американський президент, особисто зустрівши високого гостя біля трапа літака на військовій базі поблизу Вашингтона. Головною метою масштабних кількаденних консультацій став пошук надійних механізмів стабілізації взаємин між двома провідними економіками світу та спільне обговорення найбільш вибухонебезпечних конфліктів, серед яких ключове місце посіла російська війна проти України, ескалація на Близькому Сході та загроза загострення на Корейському півострові.

    Переговори в американській столиці засвідчили намір обох лідерів суттєво знизити градус взаємної конфронтації та перейти до прагматичного політичного діалогу заради глобального миру. За підсумками закритої бесіди високі сторони дійшли згоди щодо необхідності вибудовувати конструктивні, стратегічні та передбачувані відносини між Вашингтоном і Пекіном, наголосивши, що така довгострокова стабільність принесе відчутні дивіденди не лише китайському та американському народам, але й усьому міжнародному співтовариству. Особливу увагу політики зосередили на подіях в Україні, обмінявшись прямими оцінками поточного стану протистояння та шляхів до реального припинення бойових дій. Важливим практичним результатом саміту стала підтримка обома лідерами організації низки регіональних дипломатичних зустрічей уже протягом найближчих тижнів, що відкриває шлях до активнішого залучення ключових світових гравців до мирного процесу.

    Цей діалог набуває особливої ваги на тлі формування оновленого міжнародного порядку та насиченого календаря майбутніх глобальних форумів. Уже в листопаді Китай готується прийняти щорічний саміт лідерів Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва, тоді як Сполучені Штати цьогоріч стануть господарями великої зустрічі країн «Великої двадцятки» у Флориді. Попри те, що протокольні деталі участі лідерів у цих масштабних заходах ще узгоджуються, відновлення прямого особистого контакту між лідерами двох наддержав закладає міцний фундамент для запобігання новим глобальним катастрофам. Світова спільнота розглядає цей візит як потужний сигнал до пошуку компромісів, адже саме від готовності Білого дому та Пекіна узгоджувати спільні червоні лінії залежить майбутня безпекова архітектура та припинення тривалих кровопролитних воєн.

     

  • Енергетичний маневр повз Москву: Азербайджан та Узбекистан витісняють Росію зі своїх ринків

    Енергетичний маневр повз Москву: Азербайджан та Узбекистан витісняють Росію зі своїх ринків

    Країни Південного Кавказу та Центральної Азії стрімко нарощують пряму економічну інтеграцію та вибудовують спільні енергетичні проєкти, послідовно зменшуючи залежність від енергоносіїв і транзитного контролю Російської Федерації. Зокрема, Азербайджан та Узбекистан уклали низку стратегічних домовленостей щодо спільного виробництва нафтопродуктів та видобутку викопних ресурсів. Про це офіційно повідомляє Служба зовнішньої розвідки України (СЗРУ).

    За заявою міністра енергетики Узбекистану Шерзода Ходжаєва, партнерство двох держав передбачає запуск спільних виробничих ліній із випуску авіаційного й автомобільного палива безпосередньо для внутрішнього узбецького ринку, а також спільний видобуток вуглеводнів на стратегічному плато Устюрт. Окрім традиційного паливного сектору, Баку і Ташкент активно розвивають напрям відновлюваної енергетики, готуючи інфраструктуру для транзиту «зеленої» електроенергії до європейських споживачів.

    В українській розвідці наголошують, що подібна самостійна активність партнерів у Центральній Азії завдає відчутного удару по геополітичних амбіціях Москви, яка десятиліттями вважала цей регіон власною безальтернативною монополією. Держави Кавказу й Азії все активніше шукають прямі альтернативні торговельні маршрути, орієнтуючись виключно на власні національні та комерційні інтереси.

    Водночас дипломатичний діалог між Баку та Кремлем ускладнюється. Посол Азербайджану в РФ Рахман Мустафаєв зазначив, що хоча його країна формально відкрита до збереження контактів, реальній взаємодії суттєво заважає постійна хвиля агресивних матеріалів та негативного інформаційного фону щодо Азербайджану в підконтрольних Кремлю медіа.

    Показово, що паралельно зі зміцненням регіональних союзів Азербайджан демонструє готовність диверсифікувати допомогу європейським партнерам: країна офіційно підтвердила готовність за необхідності постачати природний газ до України та продовжувати поглиблення двостороннього енергетичного співробітництва з Києвом.

  • Ядерний шантаж Росії, як він впливав на рішення Заходу щодо України і чому втрачає силу

    Ядерний шантаж Росії, як він впливав на рішення Заходу щодо України і чому втрачає силу

    Російські ядерні сигнали з перших тижнів повномасштабного вторгнення працювали не як прямий засіб примусу, а як фільтр, через який західні уряди пропускали кожне рішення про військову підтримку України. Загроза або натяк на ескалацію не скасовували допомогу, але змінювали її параметри — номенклатуру систем, строки поставок, географічні та оперативні обмеження на застосування. Це створювало асиметрію, в якій Росія отримувала час, а Україна — зброю, яка вже частково застаріла відносно темпу бойових дій.

    У Вашингтоні ключовим фактором була не абстрактна «ядерна війна», а конкретна оцінка ймовірності, що надання певних можливостей Україні спровокує відповідь, яку Сполучені Штати не зможуть контролювати без власного залучення. Адміністрація Байдена з самого початку провела жорстку лінію. У березні 2022 року президент заявив, що готовий захищати «кожний дюйм території НАТО» аж до третьої світової, але не ризикуватиме прямим зіткненням заради України і виключив безпольотну зону. Пізніше, у жовтні 2022 року, на тлі українського контрнаступу і російських сигналів, Байден говорив: «Уперше з часів Карибської кризи у нас є пряма загроза застосування ядерної зброї, якщо ситуація розвиватиметься нинішнім шляхом». І додавав: «Я не думаю, що існує можливість легко застосувати тактичну ядерну зброю і не закінчити Армагеддоном».

    Ці оцінки підкріплювалися розвідкою. Вільям Бернс, директор ЦРУ, пізніше підтверджував: восени 2022 року існував «справжній ризик потенційного застосування тактичної ядерної зброї». Результатом ставали паузи і обмеження. HIMARS, запитані Україною в квітні 2022 року, з’явилися в червні, але з обмеженнями по дальності. ATACMS, запитані у вересні 2022-го, прибули лише в жовтні 2023-го. Abrams — у вересні 2023-го, через півтора року після перших запитів. F-16 — ще пізніше.

    Німеччина за Шольца додавала власний шар стриманості. У квітні 2022 року канцлер прямо пов’язував відмову від швидкої передачі важкої техніки з ризиком ядерної ескалації: «Я дуже рано сказав, що ми повинні зробити все можливе, щоб уникнути прямого військового зіткнення між НАТО і високоозброєною наддержавою на кшталт Росії, ядерною державою… Я роблю все, щоб запобігти ескалації, яка призведе до третьої світової війни. Не повинно бути ядерної війни». Берлін враховував не лише ядерний ризик, а й власну залежність від енергетичних зв’язків, історичну чутливість до ескалації і політичну ціну для правлячої коаліції. Франція займала більш гнучку риторичну позицію, але на практиці теж рухалася поступово. Східноєвропейські союзники — Польща, країни Балтії — послідовно тиснули на прискорення, розглядаючи російські загрози як блеф, розрахований саме на західноєвропейську і американську обережність. Різниця позицій всередині НАТО сама ставала частиною механізму.

    Важливо відокремити реальні наслідки загроз від припущень. Ядерний фактор не був єдиним обмежувачем. Захід враховував запаси власного озброєння, темпи виробництва, внутрішню політику і необхідність зберігати простір для можливих переговорів. Однак саме ядерна складова надавала цим розрахункам особливої

    гостроти. Поки Захід вважав, що ціна перевірки загрози вища за ціну дозованої підтримки, механізм продовжував працювати.

    Страх перед ескалацією, який стримував Захід

    Російська модель спиралася не на готовність застосувати ядерну зброю, а на управління невизначеністю. Мета полягала в тому, щоб змусити західні уряди приймати рішення в умовах, коли ймовірність катастрофічного результату залишається ненульовою, а ціна помилки — неприйнятною. Це схема рефлексивного контролю: створити у противника перебільшений набір ризиків і тим самим змусити його обмежувати самого себе.

    Алгоритм був стійким. Спочатку йшов сигнал — зміна статусу ядерних сил, розміщення систем у Білорусі, оновлення доктрини, публічні заяви. Потім у західних столицях починалася дискусія. Дискусія сама по собі ставала затримкою. У підсумку рішення або відкладалося, або приймалося в урізаному вигляді. За даними CSIS, за перші 18 місяців війни Москва випустила майже 450 публічних заяв, політичних оголошень і військових дій, пов’язаних з ядерною тематикою. Частота сама підтримувала постійний фон ризику. Невизначеність була ключовим ресурсом.

    Заходу не потрібно було вірити, що Росія обов’язково застосує ядерну зброю. Достатньо було не хотіти перевіряти цю ймовірність. Американські та європейські лідери неодноразово підкреслювали, що вони не шукають прямого конфлікту з ядерною державою. Бернс пізніше формулював це жорсткіше: «Ми не можемо дозволити собі бути заляканими цим брязканням зброєю… але повинні пам’ятати про нього».

    Шольц наполягав на відсутності «підручника», за яким можна заздалегідь визначити момент, коли Захід почне сприйматися як сторона конфлікту.
    Модель працювала навіть тоді, коли конкретні кордони перетиналися без наслідків. Поставки танків, далекобійних ракет, винищувачів — усе це в різні моменти оголошувалося небезпечним. Реакція залишалася в рамках сигналів. Відсутність ядерної відповіді не руйнувала механізм одразу, бо кожного разу зберігалася можливість сказати, що «цього разу кордон ще не був справжнім». Невизначеність дозволяла переносити лінію далі, зберігаючи ефект стримування на наступні рішення.

    Різниця позицій всередині Заходу підсилювала ефект. Східноєвропейські столиці частіше сприймали загрози як блеф. Вашингтон і Берлін — як ризик, який не можна ігнорувати. Москва могла розраховувати на те, що внутрішні розбіжності сповільнять колективну відповідь. При цьому ядерний фактор ніколи не діяв ізольовано. Він накладався на розрахунки про власні запаси, про темпи української мобілізації і про внутрішню політику союзників. Але саме він перетворював звичайні військові рішення на питання стратегічної обережності.

    Зворотний бік ядерного шантажу

    Перелом стався не в результаті одного рішення, а через накопичення досвіду. Захід поступово з’ясовував, що багато з оголошених кордонів не є абсолютними. Кожен крок, який раніше вважався надмірною ескалацією, після його здійснення без ядерної відповіді змінював уявлення про допустимий рівень ризику. Це ефект зсуву «червоних ліній».

    Процес ішов поетапно. HIMARS з обмеженнями, потім танки, потім ATACMS, потім дозвіл на обмежені удари західною зброєю по території Росії, потім глибші удари. Українська операція в Курській області, масовані кампанії дронів по нафтопереробних заводах у 2025–2026 роках (за даними The Economist на основі ACLED — 658 глибоких ударів у 2025 році і темп, що веде до понад 800 у 2026-му), удари, що досягали об’єктів за тисячі кілометрів від кордону, включно з інфраструктурою, пов’язаною зі стратегічною авіацією, — усе це в різні моменти могло інтерпретуватися як перетин кордону. Реакція залишалася в рамках оновлення доктрини, демонстративних пусків і риторики.

    Частота ядерних загроз з часом знизилася. Страх не зник. Змінився характер реакції на нього. Якщо раніше натяк на ескалацію майже автоматично призводив до паузи, то з часом західні уряди почали зважувати ядерний ризик проти інших витрат. Ціна стриманості зросла: затяжна війна дозволяла Росії адаптуватися, зміцнювати лінії і переносити тиск на європейську інфраструктуру. Українські втрати теж входили в розрахунок. Єнс Столтенберг у 2024 році прямо говорив, що «безрозсудна російська ядерна риторика» не повинна зупиняти підтримку: «Кожного разу, коли ми підвищували рівень підтримки — танки, далекобійні системи, F-16, — росіяни намагалися нас зупинити. Їм це не вдалося». Марк Рютте пізніше формулював жорсткіше: якщо ядерну зброю буде застосовано проти України, реакція буде «спустошливою».

    Важливу роль відіграла різниця між стримуванням і примусом. Ядерна зброя краще працює для запобігання прямому нападу на саму Росію. Вона значно гірше працює для примусу третіх сторін відмовитися від підтримки жертви агресії, особливо коли підтримка залишається нижчою за поріг прямої участі. Захід поступово переконувався, що Росія не готова переходити до ядерного застосування заради того, щоб зупинити поставки або обмежити удари по військових об’єктах. Це не означало, що ризик зник. Це означало, що автоматична капітуляція перед загрозою перестала бути єдиною раціональною відповіддю.

    Нові інструменти російського тиску

    Ядерний інструмент має високу руйнівну силу, але низьку операційну гнучкість. Його застосування несе ризик, який важко калібрувати: міжнародна ізоляція, втрата підтримки ключових партнерів, непередбачувана ескалація. Тому Москва все активніше спирається на систему інструментів, які дозволяють завдавати шкоди нижче порогу, де Захід готовий відповідати за Статтею 5 або порівнянними засобами.

    Ця система включає кілька рівнів. Диверсії і саботаж на території європейських країн — підпали складів і логістичних об’єктів, пошкодження залізничної інфраструктури, спроби атак на промислові та транспортні вузли. Кібератаки. Інформаційні операції. Тиск через міграційні потоки. Дії в сірій зоні: безпілотники в повітряному просторі союзників, пошкодження підводних кабелів і трубопроводів у Балтійському морі. Використання партнерів.

    За даними спільного моніторингу ICCT і GLOBSEC, кількість зафіксованих гібридних інцидентів, пов’язаних із російською участю, до лютого 2026 року досягла 151 випадку. Польща залишалася найчастішою ціллю (31 інцидент), за нею йшли Франція (20), Литва і Німеччина (по 15). Ці інструменти забезпечують заперечення або ускладнюють швидку атрибуцію. Вони можуть застосовуватися постійно і з різною інтенсивністю. Вони створюють накопичений ефект політичної та економічної втоми. Вони тестують реакції НАТО, виявляючи слабкі місця в координації.

    Різниця принципова. Ядерна загроза — інструмент високої ставки і низької частоти. Гібридна система — інструмент низької ставки і високої частоти. Перший краще підходить для запобігання прямому нападу. Другий — для поступового ослаблення рішучості і збільшення витрат підтримки України. Поки Захід зберігає чутливість до ядерного ризику, гібридні інструменти отримують додатковий простір.

    Кордон готовності НАТО до ескалації

    Реальний кордон готовності НАТО визначається не деклараціями, а точкою, в якій політична і стратегічна ціна подальшої стриманості починає перевищувати ціну відповіді. Ця точка не фіксована. Вона залежить від характеру дії, від жертв, від можливості однозначної атрибуції, від внутрішньої політики ключових членів і від оцінки довгострокових наслідків бездіяльності.

    Прямий напад на територію країни-члена з метою захоплення або утримання території з високою ймовірністю активує Статтю 5. Загибель військовослужбовців НАТО внаслідок навмисного удару генерує політичний тиск, який складно ігнорувати. Масштабна атака на критичну інфраструктуру, що веде до значних жертв або системного збою, також може зрушити розрахунок. Застосування ядерної зброї змінює рамку радикально.

    Важливі й менш очевидні пороги. Серія гібридних дій, які окремо залишаються нижчими за Статтю 5, але в сукупності створюють відчуття, що альянс не здатний захистити власну територію, може підірвати політичну довіру швидше, ніж один великий інцидент. Різниця позицій зберігається: східноєвропейські члени оцінюють ризики вище, деякі західноєвропейські столиці і, в певні періоди, Вашингтон проявляють більшу обережність. Ця різниця сама по собі є вразливістю.

    Головний парадокс полягає в наступному. Російський ядерний шантаж зберігає силу доти, доки Захід вважає, що ескалація небезпечніша за поступове розширення російської агресії — як на полі бою в Україні, так і через гібридні операції проти самої Європи. Поки це співвідношення тримається, ядерний важіль працює як страховка, що дозволяє Москві діяти нижче порогу прямого зіткнення. Коли співвідношення починає змінюватися — коли ціна бездіяльності сприймається як загроза самій архітектурі європейської безпеки і довірі до колективної оборони — сила ядерного важеля зменшується.

    Москва це розуміє. Тому вона одночасно підтримує ядерну риторику і нарощує інструменти, які дозволяють тиснути саме в тій зоні, де Захід усе ще воліє не відповідати в повну силу. Від того, де саме пройде нова точка рівноваги між страхом ескалації і ціною її відсутності, залежить не лише майбутнє підтримки України, а й стійкість самого стримування в Європі.

     

  • Тайвань різко збільшить оборонні витрати: бюджет уперше перевищить 1 трлн тайванських доларів

    Тайвань різко збільшить оборонні витрати: бюджет уперше перевищить 1 трлн тайванських доларів

    Кабінет міністрів Тайваню планує запропонувати збільшення оборонних витрат країни у 2027 році приблизно на 16%. У результаті військовий бюджет острова вперше перевищить позначку в 1 трильйон тайванських доларів.

    Про це повідомляє Reuters.

    За даними Центрального інформаційного агентства Тайваню, загальний запропонований обсяг оборонного бюджету перевищить 1,1 трильйона тайванських доларів. До цієї суми входитимуть не лише безпосередні витрати на збройні сили, а й фінансування берегової охорони, підтримка ветеранів та окремі спеціальні оборонні проєкти.

    Очікується, що оборонні витрати Тайваню у 2027 році, як і цьогоріч, перевищать 3% валового внутрішнього продукту країни. Офіційний документ із пропозицією щодо бюджету уряд має представити 20 серпня. Водночас детальні показники можуть бути оприлюднені під час останнього засідання Кабінету міністрів перед внесенням бюджетного проєкту.

    Збільшення фінансування відбувається на тлі зростання військового тиску з боку Китаю. Пекін вважає Тайвань частиною своєї території та не відмовляється від можливості застосування сили для встановлення контролю над островом. Тайванська влада, зі свого боку, категорично відкидає претензії Китаю та заявляє про необхідність самостійно зміцнювати обороноздатність.

    Тайвань останніми роками регулярно фіксує активність китайських військових літаків і кораблів поблизу острова. Пекін також проводить масштабні військові навчання, які передбачають відпрацювання дій навколо Тайваню.

    На цьому тлі Тайбей поступово збільшує витрати на модернізацію армії, розвиток власного озброєння та створення асиметричних спроможностей, які могли б ускладнити потенційну військову операцію Китаю.

    Важливим фактором для Тайваню є також позиція Сполучених Штатів. Вашингтон протягом останніх років закликає партнерів збільшувати витрати на власну оборону та бути здатними самостійно протистояти потенційним загрозам. Для Тайваню ці заклики мають особливе значення через його залежність від американської військової підтримки та постачання озброєння.

    Президент Тайваню Лай Цзін-де підтримав необхідність збільшення оборонних видатків. Його адміністрація зробила модернізацію збройних сил одним із ключових напрямів своєї політики та неодноразово заявляла про намір посилювати військовий потенціал острова.

    Одним із пріоритетів залишається розвиток власного військово-промислового комплексу. Зокрема, Тайвань працює над створенням підводних човнів власного виробництва, які мають посилити його здатність захищати морські підходи до острова.

    Паралельно Тайбей розширює можливості у сфері безпілотних технологій. Тайванська влада розглядає масове виробництво дронів як один зі способів посилити оборону країни та компенсувати потенційну перевагу Китаю в чисельності військової техніки.

    Особливу увагу Тайвань приділяє досвіду України у війні проти Росії. Українські військові активно використовують безпілотники різних типів, зокрема для розвідки, ураження цілей та протидії російському флоту. Тайбей вивчає цей досвід, оскільки потенційний конфлікт із Китаєм також може значною мірою залежати від застосування безпілотних систем.

    Раніше повідомлялося, що Тайвань планує виробляти мільйони дронів для власної оборони. Острів також зацікавлений у співпраці з компаніями, чиї технології вже використовуються у виробництві та застосуванні українських бойових безпілотників.

    Водночас військові витрати самого Китаю значно перевищують тайванські. У березні Пекін оголосив про збільшення оборонного бюджету на 2026 рік на 7% — до 1,91 трильйона юанів, що становить приблизно 283 млрд доларів.

    Китай при цьому продовжує масштабну модернізацію Народно-визвольної армії. Пекін розвиває військово-морський флот, будує нові авіаносці, розширює авіаційні можливості та вдосконалює ракетні системи. Китайські військові також регулярно здійснюють маневри навколо Тайваню.

    Політичні відносини між Пекіном і Тайбеєм залишаються напруженими. Китайська влада відмовляється вести переговори з президентом Лаєм Цзін-де та називає його “сепаратистом”. Тайванська влада наполягає, що майбутнє острова має визначатися його жителями, а не Пекіном.

    Для Тайваню досвід російсько-української війни став одним із ключових факторів під час планування оборони. Острів уважно вивчає перебіг бойових дій, зокрема ефективність дронів, морських безпілотних систем, протиповітряної оборони та асиметричної тактики.

    Збільшення оборонного бюджету до понад 1 трильйона тайванських доларів свідчить про те, що Тайбей готується до тривалого періоду військового та політичного тиску з боку Китаю. Водночас підвищення витрат понад 3% ВВП демонструє прагнення Тайваню відповідати закликам Вашингтона та посилювати власну спроможність стримувати потенційну агресію.

  • Народження нової системи союзів на тлі російської агресії

    Народження нової системи союзів на тлі російської агресії

    У 1946 році ще не існувало терміна «холодна війна», хоча її фундамент уже був закладений. На початку 1990-х мало хто припускав, що розпад Радянського Союзу відкриє майже тридцятирічний період безумовного американського лідерства. Нова система майже ніколи не з’являється в момент підписання договору чи закінчення війни. Спочатку починають змінюватися рішення держав. Лише через роки стає зрозуміло, що вони вже живуть за іншими правилами. Саме це сьогодні відбувається з Європою.

    Країни, які десятиліттями скорочували армії, повертають обов’язкову службу та формують нові дивізії. Німеччина, яка зробила демілітаризацію частиною своєї політичної ідентичності, розміщує постійну бронетанкову бригаду в Литві. Фінляндія та Швеція відмовляються від моделі безпеки, що зберігалася з часів Другої світової війни. Польща будує найбільшу сухопутну армію на континенті. Європейські заводи збільшують випуск боєприпасів у кілька разів, а уряди обговорюють не скорочення оборонних витрат, а здатність промисловості забезпечити багаторічну війну високої інтенсивності.

    Жодне з цих рішень не можна пояснити виключно російським вторгненням в Україну. Вони відображають глибшу зміну. Держави більше не виходять із припущення, що порядок, який склався після закінчення холодної війни, здатний самостійно забезпечувати безпеку. Міжнародні інститути не запобігли найбільшій війні в Європі з часів 1945 року. Економічна взаємозалежність не стала гарантією миру. Міжнародне право не зупинило застосування сили проти сусіда. Практично кожен механізм, що вважався основою європейської стабільності, проходить перевірку, якої не було кілька десятиліть.

    На цьому тлі українська війна перестає бути регіональним конфліктом. Вона стає точкою, через яку держави оцінюють власне майбутнє. У Тайбеї вивчають ефективність української моделі оборони. У Варшаві — темпи мобілізації промисловості. У Брюсселі — межі можливостей європейського ВПК. У Пекіні та Вашингтоні — швидкість, з якою демократичні суспільства здатні підтримувати затяжне протистояння. Занадто багато стратегічних розрахунків у різних частинах світу сьогодні залежать від результату однієї війни, щоб розглядати її виключно як європейську кризу.

    Подібні переломи рідко стають очевидними сучасникам. Але існує показник, який зазвичай з’являється саме в такі періоди. За даними Peace Research Institute Oslo, у 2025 році кількість прямих міждержавних воєн досягла восьми — максимального значення з 1946 року. Це не просто статистичний рекорд. Він показує, що війна знову стає прийнятним інструментом зміни міжнародної реальності.

    Руйнування системи взаємних гарантій

    Стара європейська система безпеки не рухнула в один момент 24 лютого 2022 року. Вона розвалювалася десятиліттями, а повномасштабна війна стала лише останнім, уже незворотним актом. Те, що раніше маскувалося під «партнерство» і «взаємозалежність», виявилося крихкою конструкцією з напівмертвих договорів, добровільних обмежень і ілюзії, ніби велика війна на континенті більше неможлива. Найтиховіший, але структурно важливий удар припав по Договору про звичайні збройні сили в Європі. Документ 1990 року колись вважався наріжним каменем постхолодної архітектури: він жорстко обмежував кількість танків, бронетехніки, артилерії та ударної авіації від Атлантики до Уралу і створював систему взаємних інспекцій. Росія формально призупинила його виконання ще 2007-го, а в листопаді 2023-го остаточно вийшла. Через місяць країни НАТО, які все ще числилися учасниками, оголосили про призупинення своїх зобов’язань «на невизначений строк».

    Мало хто помітив цю дату. У новинах вона розчинилася між повідомленнями з фронту. Але саме тоді зник останній юридично зобов’язувальний механізм, який хоч якось стримував гонку звичайних озброєнь на континенті. Сьогодні ніхто не знає точних цифр накопичення техніки біля кордонів — ні в однієї зі сторін. Паралельно померла і політична надбудова. Основоположний акт Росія–НАТО 1997 року і створена на його базі Рада Росія–НАТО довго зберігали статус «існуючих, але непрацюючих».

    3 грудня 2025 року міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський повідомив, що генеральний секретар НАТО Марк Рютте на засіданні міністрів Альянсу заявив: Рада Росія–НАТО та Основоположний акт 1997 року більше не існують. Це була не гучне заява, а суха констатація факту, до якого польська дипломатія, наприклад, йшла роками. Організація з безпеки і співробітництва в Європі, колись задумана як інклюзивний майданчик від Ванкувера до Владивостока, теж перетворилася на тінь. Росія ще до повномасштабного вторгнення дедалі частіше підривала механізми прозорості, передбачені Віденським документом, а у 2023 році відмовилася від щорічного обміну військовою інформацією, який документ зобов’язує проводити. Спеціальна моніторингова місія в Україні була згорнута.

    Зараз ОБСЄ формально зберігає існування, але її військово-політичний вимір фактично втратив значну частину своєї ефективності. Механізми контролю та довіри, які десятиліттями залишалися основою європейської безпеки, були підірвані через блокування домовленостей і відмову Росії від частини зобов’язань у сфері військової прозорості. Руйнування відбувалося і в менш очевидних сферах. Енергетична взаємозалежність, яку в Берліні та Парижі довгий час розглядали як спосіб зменшення ризику конфлікту, після 2022 року перетворилася на стратегічну вразливість. Скорочення російських поставок газу та пошкодження «Північних потоків» змінили енергетичну архітектуру Європи: європейська промисловість втратила доступ до значної частини дешевого трубопровідного ресурсу, а Москва — один із найбільших експортних ринків.

    Стратегічне середовище, яке Росія десятиліттями будувала навколо ідеї нейтральності сусідніх держав, також зазнало фундаментальних змін. Вступ Фінляндії та Швеції до НАТО розширив присутність Альянсу біля російських кордонів і змінив військовий баланс у Північній Європі. Від Арктики до Чорного моря сформувався новий пояс протистояння, якого не існувало в такому масштабі після завершення холодної війни. Цифри переозброєння лише підтверджують масштаб цього зламу. За даними SIPRI, сукупний імпорт основних озброєнь 29 європейськими членами НАТО у 2021–2025 роках зріс на 143% порівняно з періодом 2016–2020 років.

    Але зростання це хаотичне, з перекосами в бік американських і південнокорейських систем, із затримками поставок і внутрішніми суперечностями ЄС щодо спільних закупівель. Стара система передбачала передбачуваність і прозорість. Нова — форсоване, часто непрозоре нарощування сил в умовах, коли попередні обмежувачі вже не діють. У результаті Європа опинилася в стані, який важко назвати навіть «новою холодною війною». Холодна війна мала свої правила, канали зв’язку і договори. Зараз немає ні того, ні іншого, ні третього. Залишилися лише зростаючі військові бюджети, взаємна недовіра і розуміння, що будь-яка майбутня архітектура безпеки будуватиметься не на спільних принципах, а на жорсткому балансі сили.

    Кінець старої моделі та формування нової системи безпеки

    Наслідки війни в Україні давно перестали обмежуватися лінією фронту. Російське вторгнення змінює не лише співвідношення сил у Європі, а й логіку функціонування всієї системи міжнародної безпеки. Війна створила в Росії економічну залежність від постійного розширення військового виробництва. Галузі, пов’язані з оборонними замовленнями, отримали додаткове фінансування і робочі місця, однак це відбулося ціною дедалі більшої мілітаризації економіки та витіснення цивільних секторів

    Одночасно регіональні бюджети взяли на себе значну частину витрат, пов’язаних із війною. За оцінками Банку Фінляндії (BOFIT), такі видатки суб’єктів федерації зросли з приблизно 1,9 трлн рублів у 2022 році до 3,5 трлн у 2025-му, досягнувши близько 13,2% сукупних регіональних витрат. Паралельно сукупний дефіцит регіональних бюджетів у 2025 році наблизився до 1,5 трлн рублів. Для губернаторів це означає, що майбутнє скорочення військових видатків може створити не лише соціальні, а й серйозні бюджетні ризики.

    Європа переходить від тимчасового кризового реагування до довгострокового розширення оборонної промисловості. ЄС запустив програму ASAP (Act in Support of Ammunition Production), спрямовану на нарощування виробничих потужностей артилерійських боєприпасів до 2 млн снарядів на рік до кінця 2025 року. За даними IISS, вартість контрактів на закупівлю озброєнь, укладених європейськими членами НАТО після лютого 2022 року, майже подвоїлася — зі 131,8 млрд доларів у 2018–2021 роках до понад 245 млрд доларів станом на середину 2025 року.

    Рішення про будівництво заводів, багаторічні контракти і реформу закупівель дедалі частіше приймаються так, ніби конфлікт високої інтенсивності перестав бути винятком. Головним наслідком може виявитися не саме зростання витрат, а зникнення ідеї, що європейська безпека знову може будуватися навколо тимчасових криз. Після 2022 року інституційні та промислові рішення дедалі частіше виходять із розрахунку на тривалу нестабільність. Ці два процеси працюють разом. У Росії формується коаліція інтересів, для якої продовження високої інтенсивності вже стало частиною економічної та політичної реальності. У Європі промисловість і інститути перебудовуються під тривалу конфронтацію як під новий базовий сценарій.

    Водночас для США війна стала сигналом, що епоха, коли одна технологічна перевага могла компенсувати обмежені виробничі потужності, завершується. Після десятиліть, коли головним показником сили вважали технологічний відрив, повертається значення промислової витривалості — здатності держави вести довгу боротьбу на рівні виробництва, ресурсів і союзів.

    Для України це означає, що її значення починає визначатися не лише тим, що відбувається на полі бою. Уперше за десятиліття навколо однієї війни одночасно перебудовуються промислова політика, бюджетні пріоритети, військове планування і механізми союзництва найбільших держав. Це перетворює Україну з учасника конфлікту на фактор довгострокової інституційної трансформації.

    Виникнення центрів сили та союзництва

    Вперше після Другої світової війни Німеччина розгортає постійну бронетанкову бригаду за межами власної території — у Литві. 45-та танкова бригада має до кінця 2027 року досягти повної боєготовності й налічувати близько 4800 військовослужбовців та близько 200 цивільних працівників. Для Берліна це означає безпрецедентний відхід від післявоєнної практики, за якої великі бойові з’єднання Бундесверу не розміщувалися на постійній основі за кордоном. Для країн Балтії це, своєю чергою, означає, що захист східного флангу НАТО перестає бути лише політичним зобов’язанням і набуває цілком матеріальної форми.

    Польща фактично формує новий оборонний центр разом із Південною Кореєю. За даними SIPRI, у 2021–2025 роках майже половина всього польського імпорту основних озброєнь припала саме на Сеул. Контракти передбачають постачання до тисячі танків K2, майже 700 самохідних гаубиць K9, близько 300 реактивних систем Chunmoo та десятків легких бойових літаків FA-50. Водночас важливішими за самі закупівлі стають виробничі зміни: частину виробництва танків K2PL планують локалізувати в Польщі. Таким чином співпраця виходить далеко за межі звичайного імпорту озброєнь, поєднуючи передачу технологій, спільне виробництво та розвиток польської оборонної промисловості.

    Паралельно змінюється і сама логіка союзів. Якщо раніше основним майданчиком координації залишалося НАТО, то тепер дедалі більшого значення набувають двосторонні та регіональні оборонні угоди. Франція і Польща підписали Договір Нансі із взаємними гарантіями оборони, Велика Британія та Німеччина уклали Trinity House Agreement, а Франція, Німеччина, Італія та Польща започаткували програму ELSA зі спільної розробки далекобійних ударних систем. Північні країни інтегрують свої повітряні сили, а окремі європейські армії дедалі глибше поєднують свої структури. Це ще не «європейська армія», але вже й не сукупність незалежних національних сил. Формується мережа оборонних зв’язків, яка дедалі менше залежить від одного центру ухвалення рішень.

    Змінюється і зовнішня географія європейської безпеки. Європейський Союз почав укладати Security and Defence Partnerships із державами, які ще недавно перебували поза традиційним колом європейської оборонної політики, — від Великої Британії та Канади до Японії, Південної Кореї й Австралії. Ці угоди не замінюють НАТО, але створюють додаткову мережу технологічної, промислової та військово-політичної співпраці, яка поступово зменшує критичну залежність Європи від американських ресурсів.

    Усе це супроводжується наймасштабнішим переозброєнням європейського континенту за останні десятиліття. За оцінками IISS, після лютого 2022 року загальна вартість контрактів на закупівлю озброєнь європейськими членами НАТО зросла майже вдвічі — зі 131,8 до понад 245 мільярдів доларів. Rheinmetall збільшує виробництво 155-мм артилерійських снарядів із 70 тисяч у 2022 році до 1,1 мільйона до 2027-го, а загальнівиробничі можливості Європи вже наближаються до двох мільйонів пострілів на рік. Ще кілька років тому такі масштаби здавалися надлишковими для континенту, який десятиліттями готувався переважно до локальних операцій. Тепер вони стають базовою умовою підготовки до тривалого високоінтенсивного конфлікту.

  • Росія вперше за 12 років залишилася без бойових кораблів у Середземному морі

    Росія вперше за 12 років залишилася без бойових кораблів у Середземному морі

    Росія вперше з 2013 року повністю втратила свою військово-морську присутність у Середземному морі. Станом на початок липня в акваторії не залишилося жодного російського бойового корабля, що аналітики називають безпрецедентною подією за останні 12 років. На ситуацію вплинула сукупність факторів, серед яких обмеження на проходження військових кораблів через турецькі протоки, зміни в Сирії та перекидання частини російського флоту на інші напрямки.

    Про це повідомляє аналітичний проєкт Russian Forces Spotter у соціальній мережі X.

    За даними дослідників, станом на 1 липня 2026 року в Середземному морі не перебувало жодного бойового корабля Військово-морського флоту Росії. Востаннє подібна ситуація спостерігалася ще до початку активного розширення російської військової присутності в регіоні у 2013 році.

    Однією з головних причин такого розвитку подій аналітики називають рішення Туреччини, ухвалене після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Анкара застосувала положення Конвенції Монтре, відповідно до яких протоки Босфор і Дарданелли були закриті для проходження військових кораблів держав, залучених до війни.

    Через це Чорноморський флот Росії фактично втратив можливість безперешкодно перекидати свої кораблі між Чорним і Середземним морями. У результаті російське командування опинилося обмеженим у можливостях підтримувати постійну військово-морську присутність у регіоні.

    Додатковим ударом по позиціях Москви стали зміни в Сирії. Після політичних подій наприкінці 2024 року Росія суттєво втратила можливості використовувати пункт матеріально-технічного забезпечення у Тартусі, який багато років був головною опорою російського флоту в Середземному морі. Саме ця база забезпечувала ремонт, дозаправлення та матеріально-технічне обслуговування російських кораблів під час тривалих походів.

    Ще одним чинником стало перекидання окремих кораблів на інші напрямки. За інформацією аналітиків, частина російських військових суден наразі виконує інші завдання, зокрема супроводжує державні та спеціальні кораблі Росії у північній частині Європи, включно з районами поблизу узбережжя Великої Британії.

    Останні російські кораблі залишили Середземне море ще у червні. За супутниковими даними, 4 червня у сирійському Тартусі були зафіксовані фрегат «Адмірал Касатонов» і танкер «Академік Пашин». Пізніше вони здійснили захід до єгипетської Александрії з нагоди Дня Росії, після чого були помічені біля узбережжя Сардинії та 22 червня прибули до алжирського порту Оран. Після цього кораблі залишили акваторію Середземного моря.

    Попри нинішню відсутність російського флоту в регіоні, експерти не вважають цю ситуацію остаточною. Середземне море залишається одним із ключових маршрутів для виходу російських кораблів до Світового океану, тому Москва, ймовірно, намагатиметься відновити свою присутність після вирішення логістичних і базових питань.

    Одним із найбільш імовірних варіантів створення нової опорної бази називають Судан. Раніше влада цієї країни заявляла, що не бачить перешкод для ратифікації угоди з Росією про створення пункту матеріально-технічного забезпечення ВМФ на узбережжі Червоного моря. Якщо цей проєкт буде реалізований, Росія зможе частково компенсувати втрату можливостей, які раніше забезпечувала база в сирійському Тартусі.

    Аналітики зазначають, що скорочення військово-морської присутності Росії в Середземному морі відображає ширші зміни у військовій та геополітичній ситуації, які виникли після початку повномасштабної війни проти України. Обмеження на використання турецьких проток, зміна політичної ситуації в Сирії та необхідність перерозподілу військово-морських ресурсів змушують Москву переглядати свою стратегію в одному з ключових для неї регіонів.

  • Що відомо про Валіда Арфуша, який намагається стати посередником між українськими елітами і Трампом

    Що відомо про Валіда Арфуша, який намагається стати посередником між українськими елітами і Трампом

    Останнім часом на “ринку посередництва” між українськими елітами та президентом США Дональдом Трампом активізувався “відомий у вузьких колах медійник” Валід Арфуш.

    Валід Арфуш нещодавно став радником генерального директора близького до республіканців американського телеканалу Newsmax Ukraine, який належить другу Трампа Крістоферу Радді. Але зв’язок між Валідом Арфушем та близьким оточенням президента США має більш довгу та заплутану історію яка більше пов’язана з криміналом, чим з політикою.

    Як брати Валід та Омар Арфуші зявились в Україні

    Брати Валід та Омар Арфуші родом з Лівану із збіднілої аристократичної родини. Мати – Нажва Ель-Наж працювала вчителькою, а потім директором школи, а батько Аднан Харфуш, професор арабської мови та літератури, давав уроки співробітникам французького посольства.

    Аднан Харфуш був членом партії “Баас” та комуністом, і мав зв’язки з представниками СРСР, зокрема зі співробітниками ГРУ. Завдяки цьому не надто багатий і впливовий професор літератури зміг відправити свого старшого сина Омара на навчання до СРСР – це було безкоштовно, на відміну від навчання в Європі.

    ФОТО: Брати Валід та Омар Арфуш – Фоото УНІАН

    Омар Анфуш мав певні успіхи у грі на фортепіано, тож його батько домовився влаштувати його до московської консерваторії. Однак через кілька місяців Омара звідти вигнали, але він зумів влаштуватись до Дніпропетровського музичного училища імені Глінки, яке закінчив у 1993 році.

    Отримавши кімнату в гуртожитку, Омар одразу ж покликав до себе свого молодшого брата Валіда.

    Перебравшись до України Валід Арфуш у 1991-му вступив на факультет журналістики Дніпропетровського університету – який він так і не закінчив.

    Як все починалось – перші кроки Валіда Арфуша як міжнародного афериста

    Ще будучи студентом факультету журналістики Валід Арфуш зумів домовитися про своє «стажування» на одному з місцевих телеканалів Дніпропетровська. Також, завдяки зв’язкам батька отримав посаду позаштатного кореспондента французької ТРК «Radio France International» (RFI).

    І хоча Валід Арфуш не зробив жодного репотажу для французької ТРК «Radio France International», саме посвідчення кореспондента RFI відкрило для братів Арфушів багато дверей в Україні.

    Наступним кроком стала відкриття в Україні радіостанції FM-радиостанцию “Super Nova” разом з вихідцем з колишнього СССР з французьким паспортом – Ле Пеном Дугласом Фрэнком.

    Радіостанцію оформили на україно-ліванське підприємство для оптимізації податків, а батько Валіда Арфуша вчергове скористався своїми зв’язками з французами, домовившись  з посольством та культурним центром Франції в Україні, через які оплачувалася трансляція “французького світу” в Україні.

    Французи швидко зрозуміли, що їх обманули та розірвали контракт з “Super Nova”, але родина Арфушів, ймовірно через контакти батька в ГРУ, оперативно знайшла їм заміну та переключилась на пропаганду “російського світу”.

    Як Валід Арфуш агітував за Путіна та “російський світ”

    Сім’я Арфуш не просто пропагувала ідеї приходу до України російського світу через підконтрольну “Super Nova”, але й по максимуму відпрацьовувала на самого Володимира Путіна.

    Для розповсюдження відповідних тез старший брат Валіда – Омар Арфуш навіть став “французським політологом”, який роздавав коментарі на користь російського президента на сторінках журналу “Русский репортер”.

    ФОТО: Сім’я Арфуш задіяна в роботі на відновлення іміджу Володимира Путіна в Західній Європі

    Водночас, про багаторічну системну роботу сімейства Арфуш на Росію, а ймовірніше на російське ГРУ, уже після початку повномасштабного вторгнення свідчать і ряд інших фактів.

    Зокрема, за інформацією ЗМІ, Валід Арфуш разом із структурами Віктора Медведчука, був задіяний у дезінформаційних кампаніях, спрямованих на створення мережі псевдоекспертів та маніпулювання європейською громадською думкою.

    У ході розслідування журналісти виявили мережу фіктивних сайтів, які маскувалися під авторитетні європейські ЗМІ. Розслідування показало, що ці сайти, кінцевими бенефіціарами яких вважаються брати Валід та Омар Арфуш,  використовувалися для поширення проросійської пропаганди та дезінформації.

    Торгівля “живим м’ясом” – як Валід Арфуш займався поставкою продажем українських жінок відомим політикам та бізнесменам

    У 2011 році брати Валід та Омар Арфуш опинилися в центрі міжнародного скандалу, після виходу в світ інтерв’ю дружини сина лівійського диктатора Муаммара Каддафі – Надією Кадафі, яка стверджувала, що брати Арфуш поставляли її чоловіку та його друзям “дівчат з України”, в основному учасниць “конкурсів краси” організованих Арфушами.

    Як уже повідомляло видання “Україна кримінальна”, найкращими друзями та партнерами синів Каддафі в Україні були брати Арфуш — Валід та Омар. Саме синам Муамара Каддафі Валід Арфуш регулярно постачав з України “наречених” ще на зорі становлення свого “бізнесу”.

    ФОТО: Валід та Омар Арфуш поставляли “живе м’ясо” синам Муамара Кадафі

    За словами Надії Кадафі, її чоловік – Сейф Кадафі переодично виступав “спонсором” такого роду “конкурсів краси”, які фактично “були кастингами в ліжко сина диктатора”. “Сейф виступив спонсором конкурсу краси в Україні. Я займалася відбором дівчат. Частина тих красунь перескочила з подіуму прямо в ліжко мого чоловіка” – зазначає Надія Кадафі.

    ФОТО: Омар Арфуш на одному з так званих “конкурсів краси”

    Власне кажучи, Валід Арфуш поставляв “дівчат” не тільки синам диктатора, але й місцевим бандитам та політикам, за що у певних колах за ним до цього часу збереглась репутація “сутинера”.

    Нагадаємо, у 1997 році організований братами Арфушами конкурс “Міс Європа” ледь не переріс у міжнародний скандал, після того як місцеві кримінальні елементи вирішили “розважитись” з конкурсантками. Щоб не стати тим самим “живим товаром” братів Арфушів учасниці конкурсу вимушені були звертатись за захистом до своїх посольств.

    Про зв’язки Валіда Арфуша з Дональдом Трампом 

    У 2026 році Валід Арфуш став очевидцем перестрілки біля резиденції Трампа в Мар-а-Лаго, про що він сам повідомив, виклавши фотографії з резиденції президента США.

    Таким чином Валід Арфуш намагався максимальн показати свою близькість до Трампа, та “продати” свої контакти українським елітам.

    Варто зазначити, що Валід Арфуш дійсно має давні та неформальні зв’язки з Дональдом Трампом, ще з часів проведення тих самих “конкурсів краси”.

    Водночас, за інформацією джерел, показна близькість Валіда Арфуша до Трампа та статус радника генерального директора телеканалу Newsmax Ukraine це чергова ширма для нових афер братів Арфуш, в надії на наївність українських еліт.

     

  • Білорусь отримала гарантії від Китаю про “невтягування у війну та зняття санкцій”. Джерела

    Білорусь отримала гарантії від Китаю про “невтягування у війну та зняття санкцій”. Джерела

    За інформацією наших джерел в дипломатичних колах, під час нещодавнього візиту президента Білорусі до Пекіну, Олександр Лукашенко зміг заручитись підтримкою Сі Цзіньпіна в питаннях гарантій безпеки та послаблення санкційного режиму.

    “Після поїздки Лукашенка до Китаю Білорусь отримала гарантії, що її “не втягнуть у війну” та не поглине Росія. 

    Крім того, Китай веде прямі переговори з Європою, а голова комісії з закордонних справ ЦК КПК Ван І робить усе можливе, щоб Білорусь не асоціювали з Росією.

    Також Китай хоче зняти всі санкції проти Білорусі” – зазначає джерело.

    Нагадаємо, 29 червня під час зустрічі з Олександром Лукашенком у Пекіні голова Китайської Народної Республіки Сі Цзіньпін заявив про підтримку Білорусі у питаннях захисту національного суверенітету, незалежності та територіальної цілісності.