Golosnovinua.com

Позначка: геополітика

  • Стратегічна помилка: чому відмова США від допомоги Україні може змінити все

    Стратегічна помилка: чому відмова США від допомоги Україні може змінити все

    Відмова від надання допомоги Україні абсолютно несприятлива для політичних інтересів США, застерігає аналітик Айзек Шорр. Такий крок позбавить Америку ролі лідера вільного світу і може призвести до наближення її до ядерної катастрофи.

    Президент України Володимир Зеленський у вівторок вирушив на Капітолійський пагорб, щоб захистити свою справу. Його зустріли зі скептицизмом і навіть деякою ворожістю.

    Сенатор Джей Ді Венс (республіканець від штату Огайо) очолив антиукраїнську атаку, назвавши заклики Зеленського до збільшення допомоги “ганебними” і припустивши, що ті, кого вони переконали, “скоротять соціальне забезпечення” для фінансування іноземної корупції.

    Тим часом спікер Майк Джонсон висловив зацікавленість у продовженні підтримки справи Зеленського, але тільки за умови, що буде ухвалено “перетворювальний” закон про безпеку кордонів, а адміністрація Байдена сформулює “чітку стратегію” для війни в Україні.

    Об’єднаний пакет заходів щодо України, кордонів та Ізраїлю, який відстоює Білий дім, недосконалий і мало що зробить для пом’якшення міграційної кризи. Відповідно, небажання республіканців підписати його — і навіть їхнє прагнення використовувати допомогу Україні як розмінну монету — цілком зрозумілі.

    Проте вони повинні відкинути позицію Венса, яку поділяють інші члени партії, про те, що “жодної копійки більше” не повинно бути надіслано в Україну, і вжити заходів для захисту не тільки людей Зеленського, а й безпеки та авторитету Сполучених Штатів у всьому світі.

    Росія Володимира Путіна — це ворог, у якого є засоби і наміри підірвати Америку і світовий порядок, який вона підтримує. Путін об’єднався з тоталітарною Комуністичною партією Китаю і муллами Ірану, сіючи хаос, смерть і руйнування на Близькому Сході та в Європі.

    Світ, який він прагне створити, — це світ, у якому сила пригнічує правих, а зловмисні суб’єкти можуть безкарно діяти за межами як людського, так і природного права.

    Якщо йому вдасться анексувати всю або значну частину України, незважаючи на вже перенесені невдачі, він виконає цю місію.

    Його успіх буде посилено, якщо його перемога буде зумовлена апатією Америки, оскільки авторитету Сполучених Штатів як союзника і лідера вільного світу буде завдано потенційно смертельного удару.

    Китай буде натхнений до такої міри, що може почати вторгнення на Тайвань, яке потенційно може спровокувати світову війну.

    Велика терористична мережа Ірану втішилася б тим фактом, що “Великий Сатана” моргнув.

    Дійсно, навіть якщо ви поділяєте заявлені пріоритети найістеричніших критиків України, які попереджають, що американська підтримка України наближає нас до небезпечної близькості до обміну ядерними ударами з Росією, відмова від Зеленського та його співвітчизників — більш небезпечний шлях.

    США і Росія наразі не перебувають у стані війни. Але приєднання України до Росії поставить Путіна на кордон НАТО, який Америка змушена захищати згідно з договором. З огляду на ненаситні амбіції російського диктатора і незліченні життя, вже принесені в жертву ним, саме цей сценарій, а не його запобігання, наблизить нас до Армагеддону.

    Ціна повної відмови на основі брехливих аргументів Венса або навіть розумних побоювань Джонсона занадто висока.

    Те, що відбувається на південному кордоні Сполучених Штатів щодня, являє собою гуманітарну кризу і відповідальність за національну безпеку. Якщо республіканці зможуть домовитися про реальну імміграційну реформу або навіть про якісь ефективні короткострокові заходи зі скорочення цієї національної скрути, це буде для них великою заслугою.

    Але вони не повинні дати змогу ідеальному стати ворогом хорошого або допустити, щоб наполегливість демократів у тому, щоб взяти на себе відповідальність за катастрофу на кордоні, ввела їх в оману і змусила визнати геополітичну катастрофу своєю власністю.

    Останніми роками обидві сторони, схоже, засвоїли ідею про те, що вибір довгого шляху еквівалентний капітуляції в нинiшнiй момент.

    Це згубна брехня, яка відкидає країну та її союзників назад.

  • Європа в розбіжностях перед приходом Трампа

    Європа в розбіжностях перед приходом Трампа

    Перед інавгурацією обраного президента США Дональда Трампа в європейських столицях потрібно розкол думок щодо підтримки України. В центрі уваги – питання коаліції миротворців для стабілізації ситуації в Україні та перспективи її членства в НАТО.

    При цьому президент Фінляндії Александр Стубб і прем’єр-міністр Данії Метте Фредеріксен вважають, що тільки членство в Північноатлантичному альянсі може гарантувати суверенітет України, пише Financial Times.

    Повідомляється, що деякі дипломати вважають, що коаліцію миротворців неможливо організувати без підтримки Сполучених Штатів Америки – зокрема, в галузі рекогносцировки (розвідки для отримання відомостей про противника).

    “І, можливо, без остаточного підкріплення безпеки у вигляді американської ядерної парасольки”, – йдеться в матеріалі.

    Нідерландський політик і 11-й генеральний секретар НАТО Де Хооп Схеффер називає членство України в Альянсі “найекономічно найефективнішим рішенням”. Однак, за його словами, обраний президент США Дональд Трамп не пропонуватиме Україні цей варіант, щоб посадити кремлівського диктатора Володимира Путіна за стіл переговорів.

    “Він дуже чітко дав зрозуміти, що європейцям доведеться розмістити війська на землі, а Сполучені Штати цього робити не будуть”, – зазначив він.

    Директор київського аналітичного центру “Нова Європа” Альона Гетманчук заявляє, що тільки “запрошення та поступовий вступ до НАТО” є єдиною надійною гарантією, яка переконає Україну підтримати мирну угоду.

    За її словами, європейським союзникам потрібно буде надати “перехідні” зобов’язання, починаючи з військових інструкторів і радників і закінчуючи “місією стримування у вигляді боєготових військ”.

    ЗМІ пише, що саме з “очікуваннями” пов’язані найбільші розбіжності в думці. У Східній і Північній Європі більш спектично ставляться до готовності Росії сісти за стіл переговорів, ніж жителі Південної Європи.

    “Скептики самі розходяться в думках щодо того, що робитиме Трамп, якщо Путін відкине його вмовляння: одні сподіваються, що він подвоїть підтримку України, інші побоюються, що він може взагалі відмовитися від неї. Це ускладнює пошук спільних позицій, які можна було б представити Білому дому як доказ готовності Європи взяти на себе більший тягар підтримки Києва”, – йдеться в матеріалі.

    Раніше ми повідомляли, що за якої умови в Україні можуть з’явитися німецькі миротворці. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус заявив, що це станеться тільки після того, як припиниться вогонь.

    “Я хочу чітко заявити одну річ: поки війна не закінчиться, на українській землі не буде жодного німецького солдата”, – зазначив він.

  • Оточення Трампа допускає угоду щодо України в обмін на розрив союзу Росії з Китаєм

    Оточення Трампа допускає угоду щодо України в обмін на розрив союзу Росії з Китаєм

    За інформацією британської газети The Guardian, серед радників Дональда Трампа обговорюється можливість політичної угоди, за якою Україна може опинитися під контролем Росії. Умовою такого сценарію є розірвання стратегічного союзу Москви з Пекіном.

    «Росія завжди вимагала демілітаризованої України під фактичним політичним контролем Кремля. В оточенні Трампа є люди, які можуть погодитися на це, особливо якщо Росія розірве свої військові відносини з Китаєм», – пише видання.

    При цьому журналісти не впевнені, що Путін відмовиться від стратегічного партнерства з Сі Цзіньпіном «заради нестійкої Америки». «Навіть пожертвувати контактами з Тегераном може бути поганою угодою для Путіна», – йдеться в статті.

  • Трамп і Україна: чи змінить стратегію США після його перемоги?

    Трамп і Україна: чи змінить стратегію США після його перемоги?

    Перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США може призвести до значних змін у зовнішній політиці Вашингтона, зокрема щодо України. Кандидат від Республіканської партії під час своєї передвиборчої кампанії неодноразово обіцяв швидко завершити війну в Україні.

    Однак, крім аспекту, пов’язаного з війною, повернення до влади Трампа може серйозно вплинути і на внутрішньополітичну ситуацію в Україні.

    Зокрема й на долю Зеленського.

    У політичних колах з цього питання існує дві прямо протилежні точки зору.

    За однією з них, Трамп ненавидить Зеленського, а тому відносини між ними будуть дуже погані, аж до примусу президента України до відставки.

    Друга точка зору свідчить, що у Зеленського дуже непоганий контакт з обраним президентом США, а тому проблем великих на Банковій не очікують. Навпаки – розраховують скористатися приходом Трампа, щоб обнулити вплив пов’язаних з американським посольством і Демпартією грантових активістів, громадських діячів, медіа та політиків. Ця група час від часу псує життя Офісу президента, вимагаючи якихось реформ і звинувачуючи в недостатній боротьбі з корупцією, постійно апелюючи при цьому до західних структур.

    В ОП вважають, що за Трампа ця група втратить підтримку американського держапарату. Також там розраховують, що новий президент змінить посла США в Києві Бріджит Брінк, яка цими активістами опікується, чим дратує Банкову до такої міри, що Зеленський навіть ставив перед Блінкеном питання про її відкликання. Блінкен відповів відмовою, але за Трампа в ОП з’являється шанс домогтися свого.

    Щоправда, джерела припускають, що проблеми у Зеленського і у Єрмака можуть початися, якщо вони відкинуть затверджений Трампом план завершення війни. Однак імовірність цього джерела оцінюють як мінімальну.

    «Якщо Трамп і Держдеп затвердять план зупинки війни по лінії фронту з мораторієм на вступ України до НАТО і на це буде згоден Путін, то ймовірність того, що Зеленський піде у відмову близька до нуля. Не в тому становищі зараз країна, щоб відмовити своєму головному партнеру, без підтримки якого продовжувати війну буде практично неможливо. Інше питання, що «яструби» в республіканській партії можуть переконати Трампа відмовитися від планів зупинки війни в Україні та продовжувати її фінансувати, але це окрема історія. У будь-якому разі Зеленський рухатиметься в межах стратегії Вашингтона»
    , – каже джерело.

    Окремий аспект – церковне питання. Напередодні виборів низка чільних представників команди Трампа, включно з кандидатом у віце-президенти Венсом, засуджували ухвалений Верховною Радою закон, який відкриває дорогу до заборони УПЦ. І, за даними джерела, не виключено, що цю тему у Трампа тепер знову порушать, спонукаючи українську владу скоригувати свою церковну політику.

    У той же час, будь-які зміни в політиці Вашингтона щодо Києва можливі тільки в одному випадку – якщо Трамп зможе взяти під свій контроль Держдеп і держапарат, чого йому не вдалося у свій перший термін, коли зовнішній курс США, зокрема і щодо України, продовжувала визначати, по суті, колишня команда, пов’язана з Демпартією. А тому ніяких особливих змін у цьому курсі не було. Як буде цього разу – побачимо після 20 січня, коли Трамп повернеться в Білий дім.

    Ну а поки що, не чекаючи інавгурації нового президента, до Вашингтона потягнулися «ходоки» і від української влади, і від різних груп впливу, які намагаються встановити контакт із командою Трампа, лобіюючи свої питання.

  • Україна: незручна реальність у світі старих імперських ігор

    Україна: незручна реальність у світі старих імперських ігор

    Сучасна Україна, на жаль, залишається в тіні історичних стереотипів і політичних ігор, які формуються у старій добрій Європі. В умовах сучасності, коли світ змінюється швидше, ніж будь-коли, багато питань залишаються нерозв’язаними, а рішення, що приймаються, часто базуються на давніх уявленнях і геополітичних інтересах.

    В обох випадках завжди є сильніший, правила для якого відрізняються від загальних. Це замкнуте коло дещо нагадує реалії часів станових монархій, коли всі мають визначені і прописані ролі, існує усталений порядок речей, а будь-які зміни є аномаліями. Лиш українцям у цій системі координат не сидиться на місці. Вони раз у раз перевертають усе з ніг на голову й шукають своє місце під сонцем. Принаймні останнім часом, зазначає видання ZAXID.net.

    У підручниках з історії України ми десятиліттями спостерігали образ безправного українського народу. Гніт, полонізація, русифікація, утиски… Проте світ дещо інший. Він непередбачуваний і несправедливий, містить багато підлості й непослідовності. Однак, навіть цього не помічаючи, ми живемо поруч із дивовижними людьми. Вони гідні захоплення й написання про них книг, зйомки фільмів. Виклик усталеному порядку та несправедливості, багаторічним пропагандистським кліше – кредо багатьох наших співвітчизників. Власне це і є шлях до набуття Україною суб’єктності. Не всім він подобається, але інакше не буває.

    Дійсність і казки діда Діарея

    Проголошення незалежної України відбулося фактично і юридично, але до свідомості людей (часто і самих українців) це дійшло далеко не зразу. Нас довго сприймали за росіян і такими себе бачили багато українців. Одні й інші користувалися дивними й ефемерними конструктами на кшталт «русскіє». Вважали, що кажуть про всіх, хто жив у Російській імперії і Радянському Союзі.

    Про тих, які, в їхньому сприйнятті, волею випадку та обставин, не стали частиною Російської Федерації. При цьому вони ще й згадують якусь «Росію». Проте власне «Росії» ніколи не існувало. Є люди в Україні, Білорусі, Казахстані тощо, які вважають себе «русскімі» і бачать у цьому зв’язок з «Росією», але назва тієї держави на болотах – Російська Федерація. Перед тим був СРСР. Ще раніше Російська імперія. До неї Московія. «Росії» не було і зараз немає. Є Україна, Білорусь і Російська Федерація. «Росія» – лиш у схемах російських пропагандистів.

    Їм вигідно поширювати нісенітниці про князя Володимира, «правителя Росії» або про єдиний історичний шлях і спільну колиску, тобто брехню про українців, білорусів і росіян, які нібито є одним народом. У це вкладають великі гроші, про це без упину торочить їхня пропаганда, довільно інтерпретуючи події минулого у вигідному для себе ключі.

    «Дослідження» в такому дусі пишуть у Російській Федерації, на Заході та й у нас. Донедавна це взагалі був домінантний політичний наратив, коли говорили про Східну Європу. Цей простір вважався російською сферою впливу. Така матриця, усталена й закореніла, але побудована на брехні й несправедливості, не передбачала коректур і всіх влаштовувала. Подекуди від такого мислення бояться відступити досі. Наприклад, на Заході.

    Діалог з «дітьми Сталіна»

    Дії й позицію Російської Федерації можна пояснити, якщо бути свідомим політичного мракобісся, яке там буяє. Імперської діареї, що властива політикуму, елітам і значній частині їхнього населення. Дивною є поведінка цивілізованого світу.

    Постійно апелюючи до раціонального мислення й загальнолюдських цінностей, колективний Захід так і не наважився поставити під сумнів тиражовані росіянами вигадки. Навіть попри те, що не всі з них історичні чи нейтральні. Більшість – ксенофобські й суперечать цінностям Заходу, а значна частина – політичні й відверто спрямовані проти Європи.

    Проте це ніколи нікого не хвилювало. Пихаті росіяни вирізнялися зверхністю й підлістю, куди б не закинула їх доля. Упередженість і деспотизм фонтанували російські владні особи на міжнародному рівні. Усіх все влаштовувало. Це сприймали за норму. «Дітям Сталіна» можна. Лише коли руки росіян стали по лікоть у крові, адекватна частина світу зрозуміла, що так тривати більше не може.

    Хоча критикувати світ за світоглядну незрілість чи брак принциповості ми не можемо. Навіть після проголошення незалежності багато українців довго вірили російській пропаганді, дивились російські фільми і слухали тиражовану росіянами музику.

    Українське вважали неякісним і не помічали, що російська продукція отруєна пропагандою і зневагою до всього людського. Масштабність цих процесів була такою, що виникало відчуття, наче нам готують теплу ванну. Ціль – ще одна Білорусь, тобто деполітизована пустеля, зі жителями якої можна робити все, що заманеться. Тоді й взяли слово свідомі українці.

    Від 2004 року і досі українці неодноразово міняли хід історії. Це були внутрішні питання. Як оскарження результатів виборів у 2004 році. Події масштабні. Як Революція гідності та відбиття російської агресії, що потрапило в поле зору всього світу.

    Цей момент часто за лаштунками, але українці неодноразово брали ініціативу у свої руки в найнесподіваніші моменти і міняли усталений порядок. Це руйнувало «договірняки», ламало плани політикам, які по-чемберленівськи «вирішують» питання.

    Коли здавалося, що виходу немає, своє слово казали українці. Валили Радянський Союз, зокрема, росіяни. Скажімо, коли Боріс Єльцин закликав своїх прихильників виходити на протести. Проте поховали СРСР, між іншим, українці, які в грудні 1991 року проголосували на референдумі за незалежність. Згодом ця карта стала політичним козирем Леоніда Кравчука.

    Демократичні протести українців у 2004 році дозволили Віктору Ющенку, чи не найуспішнішому в історії нашої країни прем’єр-міністру, відновити справедливість і стати президентом. Українці міняли хід подій під час Революції гідності та в часі злочинної агресії Російської Федерації проти нашої країни. У першому випадку від нас не очікували такої згуртованості й волі, у другому – стійкості.

    На жаль, жоден із цих несподіваних маневрів українське суспільство не зуміло трансформувати в системні й послідовні політичні реформи, які дозволили б створити ефективні державні органи, справедливі суди та рівні для всіх правила.

    Ще один стрибок…

    У моменті з проголошенням державної незалежності України в 1991 році був фактор несподіванки й ламання усталених порядків. Фактор несподіванки спрацював і під час подій 2004 року, 2013-2014 років, а також у 2022-му. Під час Помаранчевої революції в потенціал та самоорганізацію українців не вірили бандити з Партії регіонів, які хотіли прийти до влади шляхом фальсифікації виборів.

    Під час Революції гідності українці сколихнули весь світ, показавши найбільш демократичним країнам, еліти яких забули значення слів «цінності» й «демократія», що таке воля, принципи і самобутність. Перегородивши шлях путінській чумі, українці розбили цинічні плани й очікування колективного Заходу про окупацію частини України російськими військами та наступну партизанську війну на цих територіях.

    Прикладом раптових і несподіваних дій українців можна вважати й операцію ЗСУ на теренах Курщини. Ми досі достеменно не знаємо, якими були цілі цієї операції та в якому контексті бачить ці події Генеральний штаб ЗСУ, але цей наступ став несподіванкою для людей в Україні, на Заході і в Росії.

    На адресу операції української сторони звучало багато критики. Проте незаперечним є те, що вона підняла дух і дала надію українцям. Не менш важливо, що ці раптові масштабні дії розвіяли низку міфів російської пропаганди. Було розрубано й гордіїв вузол настроїв на Заході, який, таке враження, почав шукати шляхи примирення сторін – навіть шляхом суттєвих поступок України.

    Курська операція триває і має певні позитивні наслідки для української сторони. Проте й ейфорія від неї спала. Над нами знову загроза заморозки війни на невизначених (вважай – невигідних для України) умовах. На Заході поступово повертаються до політики розведення руками і перебігання між краплинками.

    Вкотре українці перевернули усе з ніг на голову, але чи принесе це користь для нашої країни в довготерміновій перспективі? Ситуативний розрив шаблону працює, але не так довго, як цього хотілося б. Очевидно, що ні виграти війну, ні збудувати ефективні державні інститути ситуативними стрибками не вийде.

    Українці мали безліч нагод, щоб у цьому переконатися. Одне й інше потребує стратегічного і продуманого плану, бачення. Якщо цього не буде, нас надалі чекатимуть гойдалки настрою й очікувань. Перевалювання між ейфорією, що сягає хмар, та нестерпною рутиною, яка тягне на дно. Ми, зрозуміло, сподіваємося на перше, але в якийсь момент може переважити друге.

    Євген Гулюк

  • Виживання без правил: Як Україні адаптуватися до нових умов

    Виживання без правил: Як Україні адаптуватися до нових умов

    У складних умовах сучасного світу Україна опинилася перед викликами, які вимагають перегляду традиційних підходів до міжнародної політики та безпеки. Політолог Геннадій Друзенко підкреслює, що спроби апелювати до міжнародного права та статуту ООН не приносять бажаних результатів, адже правила, які колись забезпечували стабільність, сьогодні зазнали суттєвих змін.

    УКРАЇНА: МІЖ ЮПІТЕРАМИ ТА БИКАМИ

    Епоха правил добігає кінця. Правила завжди тримаються або на балансі сил потужних гравців, або на домінуванні когось одного, хто ці правила встановлює та забезпечує їхнє виконання. Перша модель підтримання світового правопорядку (доволі несправедливого, але реального) канула в Лету із завершенням холодної війни. Друга — завершується на наших очах через піднесення автократій на чолі з Китаєм та втоми США одноосібно нести тягар світового лідерства.

    Трагедія України в тому, що вона апелює до правил (міжнародне право, статут ООН тощо), тоді як правила більше не працюють. Доки у світі був один Юпітер і сотні биків, головне правило полягало в тому, що бики мають діяти за правилами і тільки Юпітер має право на винятки з правил (на кшталт несанкціонованих РБ ООН бомбардувань Сербії 1999 року чи вторгнення до Іраку 2003 року). Відоме латинське прислів’я Quod licet Iovi, non licet bovi чудово працювало доти, доки деякі бики не відчули себе Юпітерами, а справжній Юпітер, втомлений від нескінченних війн і внутрішніх негараздів, не зміг (чи не схотів) їх поставити на місце.

    І якщо справжній Юпітер порушував правила, коли вони здавалися йому не надто справедливими, то бики, що намислили себе Юпітерами, порушують правила насамперед для того, щоб довести, що вони більше не бики — віднині Юпітеру доведеться з ними домовлятись. Якщо комусь здається, що для Путіна знищення України — самоцінна мета, дозволю не погодитись. Упокорення України для кремлівського упиря — засіб доведення Заходу (і насамперед США), що Росія більше не гратиме за правилами — вона їх встановлюватиме за столом перемовин, як це було у Ялті майже 80 років тому, чи як fait accompl, за правом сильного.

    І не факт, що Захід згодом не пристане на російську пропозицію. Принаймні поки що він не готовий ані воювати на боці України, ані забезпечити вирішальний перелом у війні на користь України. Не може чи не хоче, я напевно не знаю. Швидше за все, друге. А якщо не хоче, то чому б одної недоброї для України миті йому не визнати, що з Росією треба домовлятися про новий світоустрій, бо старий вона знищила, а Захід виявився неспроможний покарати її за це. До речі, ідея повернення світу до “концерту великих держав”, що має заступити американську гегемонію, належить не Путіну — її найбільш яскравим апологетом був покійний Генрі Кіссінджер.

    Кісінджер, ПутінFullscreen
    Кісінджер і Путін – два супротивники американської гегемонії
    Фото: EPA

    Доки новий баланс сил не встановився у світі, апелювання до правил — слабкий аргумент. Якби ці правила працювали, Росія ніколи б не напала на Україну. Курди мали б свою державу або косовари не мали б своєї. Абхазія та Південна Осетія були б у складі Грузії. США ніколи б не вторглись до Іраку (принаймні без резолюції РБ ООН). А член НАТО Туреччина не закуповувала б російські озброєння і не подавала заявку на вступ до БРІКС.

    Що ми можемо протиставити цьому світу, що хаотизується у нас на очах? Тільки власну субʼєктність і власну силу. Але для цього нам потрібна зовсім інша модель української державності: ефективна, справедлива, спроможна. 2022-го — всупереч усім прогнозам — українці довели світові, що хочуть жити у власній державі. Тепер залишається домовитись, якою ця держава має бути. Аби корабель “Україна” не потонув у бурхливу добу, доки світ перебуває в зоні турбулентності, держави розбираються, хто з них Юпітер, а хто — бик, а “концерт великих націй” наразі більше скидається на какофонію, аніж на поліфонію.

    Ключ до виживання України — не в НАТО і не в ЄС (до вступу до цих об’єднань ми можемо елементарно не дожити), він у радикальному реформуванні української державності. Якщо ми вже продемонстрували незламну волю до життя, то слід зробити наступний крок і визнати, що самої волі замало — потрібний ефективний механізм самоорганізації, виживання та розвитку нації під назвою “держава”.

    Без радикального реформування української державності ми маємо всі шанси загинути в цьому світі юпітерів і биків. Чи стати для них вічним пасовиськом…

  • Чому Ердоган закликав до повернення Криму Україна: погляд через призму турецької багатовекторності

    Чому Ердоган закликав до повернення Криму Україна: погляд через призму турецької багатовекторності

    Заява президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана про повернення Криму Україна викликала значний резонанс у міжнародних колах. Це стало несподіванкою для багатьох, враховуючи традиційні складні відносини Туреччини з Україною та Росією. Однак аналітик Юрій Богданов вважає, що ця позиція Ердогана не є сенсаційною, а є частиною звичайної багатовекторності турецької зовнішньої політики, в основі якої лежать стратегічні інтереси.

    Там султан заявив, що Крим треба повернути Україні. Що вчергове нагадує нам, наскільки Туреччина загалом і Ердоган як її керівник особливо намагається грати на всіх шахівницях одночасно. Що дратує приблизно всіх, крім його самого і його однодумців.

    Тож. Чому Ердоган одночасно хоче вступити до БРІКС і підтримує повернення Криму?

    Перше — той саме тюркський світ. Ердоган регулярно підкреслює пріоритет захисту кримських татар, які мають тюркське коріння. Туреччина тривалий час підтримує цю громаду і виступає проти порушень їхніх прав на окупованій території.

    Приблизно з тієї самої причини у Туреччини складна динаміка відносин з Китаєм. Через уйгурів. І фактор впливу на тюркські громади й народи в інших країнах розглядається як інструмент впливу на політику цих країн, навіть якщо це такі гіганти, як Китай і Росія.

    Друге — фактор територіальної цілісності. Туреччина, як і купа інших країн, у яких не до кінця вирішені територіальні суперечки чи існують сепаратистські рухи, завжди будуть підтримувати легітимну територіальну цілісність інших країн. Єдиним виключенням з цього правила була незалежність Косово і Північний Кіпр, але це — насамперед — релігійний фактор.

    Третє — фактор Чорного моря і регіональної політики. Стратегічно в інтересах Туреччини збереження адекватного балансу і безпеки в Чорному морі. Контроль Росії над Кримом створює дисбаланс у бік останньої та створює виклики для Анкари, яка прагне посилити свій вплив на Чорному морі, забезпечити спокійну торгівлю в регіоні й не створювати загроз для своїх стратегічних проток у Мармуровому морі. Тому український Крим — набагато більш привабливий сценарій.

    Український Крим – найпривабливіший для Ердогана сценарійFullscreen
    Український Крим – найпривабливіший для Ердогана сценарій
    Фото: Крим. Реалії

    Ердоган намагається зберігати баланс у відносинах із Росією та Україною, що важливо для його регіональної політики. Попри стратегічні проєкти з Москвою в енергетиці та ще кількох галузях, Туреччина продовжує зміцнювати зв’язки з Україною, особливо у військовій та економічній сфері.

    Четверте — балансування між Заходом і Сходом. Виступаючи за повернення Криму Україні, Ердоган посилає сигнал НАТО і західним партнерам про свою підтримку міжнародного права. Це вчергове нагадує “так, ми, звісно, специфічний член НАТО, але ми член НАТО, ми просто хочемо захищати насамперед свої інтереси”.

    Пʼяте — Ердоган хоче ствердити Туреччину як логістичний і геополітичний суперхаб. Саме тому він веде свою країну — члена НАТО в БРІКС. БРІКС не треба розглядати як якийсь “союз”. Між його членами надто багато протиріч, і їх всіх обʼєднує лише прийнятні (партнерські чи нейтральні) відносини з Росією. Але як дипломатичний майданчик БРІКС розглядатися цілком може.

    Тому Анкара туди й лізе. Щоб зміцнити свої економічні та політичні позиції на глобальному рівні, отримати додаткові входи в Африку і в Азію, диверсифікувати свою політику.

    З одного боку, Туреччина підтримує Україну та Захід у питанні Криму, але водночас шукає можливості розширення співпраці з БРІКС, де ключову роль відіграє Росія.

    Туреччина прагне отримати максимум політичних і економічних інструментів, зберігаючи контакти з усіма учасниками регати. І заради цього зробити заяву по Криму — нормальна ціна. Тим паче, що для Росії Туреччина зараз надто важлива, щоб якось протестувати.

    Ця політика — політика балансувати між протилежними інтересами. І — треба визнати — ось в цьому Ердоган демонструє справжню майстерність.

    Юрiй Богданов
    Блогер
  • Імперія олігарха Дмитра Фірташа: від хімії до титану

    Імперія олігарха Дмитра Фірташа: від хімії до титану

    Дмитро Фірташ, один з найвпливовіших олігархів України, керує імперією, яка охоплює хімічні, банківські та медійні активи. Колишній союзник екс-президента Віктора Януковича, Фірташ здобув величезний вплив в українській економіці завдяки своїй діяльності в різних секторах.

    У 2021 році Україна запровадила проти Фірташа санкції через ймовірні постачання титану російським оборонним компаніям, заморозивши його особисті активи та банківські рахунки. Раніше Фірташ контролював компанію «РосУкрЕнерго» — спільне підприємство з «Райффайзен Інвестмент» і російським «Газпромом», яке контролювало постачання російського газу до Європи через Україну. Крім того, він очолював компанію «Центрогаз», яка володіла ексклюзивним правом на продаж туркменського газу в Україні.

    Згідно з документами WikiLeaks, Фірташ заявив американському послу, що звертався до Семена Могилевича для захисту свого бізнесу від конкурентів. Могилевич, який пов’язаний з кримінальною діяльністю, був одним із засновників «РосУкрЕнерго» разом з Ротшильдом, британським підприємцем Робертом Шетлер-Джонсом і Фірташем.

    Однією з найбільш помітних груп серед зв’язків Фірташа є британські консервативні еліти, які намагаються уповільнити Брексит і зберегти контроль над ЄС і китайськими фінансовими операціями. Ці сили, як стверджується, змінили Бориса Джонсона на посту міністра закордонних справ Великобританії, що формально підпорядковує МІ-6. Серед консервативної еліти є родина Асквіт, яка створила розгалужену мережу впливу в Україні за допомогою Фірташа. Родина використовувала його для контролю над українськими активами та політичними процесами, завдяки ресурсам та впливу олігарха.

    В Україні розпочалася боротьба між глобалістськими елітами США та Великобританії за вплив і контроль над газовою, телекомунікаційною та гірничодобувною промисловістю. В рамках цієї боротьби було подано численні судові позови проти Фірташа, що дозволило НАБУ витіснити олігарха.

    Американська оборонна промисловість, чиї інтереси в Україні представляє Віктор Пінчук, застосувала стратегію захоплення критично важливих ресурсів через порушення кримінальних справ. Імпорт титану в США зріс до 90%, що стало вразливістю в ланцюгах постачання. Титан використовується в сучасних літаках і вертольотах, танках, підводних човнах і кораблях, ракетах і боєприпасах. Колосальні запаси титану в Україні оцінюються в 184 млн тонн на суму понад 300 млрд доларів і складають 20% світових постачань. Межиріцький гірничо-збагачувальний комбінат, що належить компанії Фірташа Group DF, є власником Селищанських титанових родовищ.

  • Для чого Америці потрібна війна в Україні

    Для чого Америці потрібна війна в Україні

    Напруженість в Україні відіграє ключову роль у глобальній стратегії Сполучених Штатів, яка спрямована на знищення впливу Росії і забезпечення превалювання в світовій політиці. За аналізом Breizh Info, конфлікт українського формату не заважає азійським стратегіям Вашингтона, а навпаки, він є частиною довгострокового плану, розробленого ще з 1992 року, що відомий як “доктрина Вулфовіца”, за якою після розвалу СРСР у США не залишається суперників у боротьбі за світове панування.

    Конфлікт в Україні потрібен не Москві, а Вашингтону – це підтверджує рішення Байдена розмістити 15 військових баз у Фінляндії та запевнення держсекретаря Блінкена, що Україна одного разу стане членом НАТО. Для Росії такий крок є нездоланною «червоною лінією», і в Білому домі не можуть цього не знати. На відміну від пропаганди західних ЗМІ, «спецоперація» є не нападом, а відповіддю на неодноразові атаки України на Донбас, що дозволено 2 і 51 статтями Статуту ООН.

    Конфлікт в Азії знову ж таки потрібен не Пекіну, а Вашингтону – це підтверджує рішення Байдена надіслати зброю і боєприпаси до Тайваню, що суперечить офіційній американській політиці «одного Китаю». Крім того, в комюніке НАТО від КНР вимагають припинити неявну підтримку Росії.

    У такій потенційно вибухонебезпечній ситуації деякі представники американсько-британського істеблішменту опублікували лист із закликом якнайшвидше розпочати мирні переговори щодо України. Однак для справедливого і міцного миру необхідно, щоб США позбулися своїх цілей щодо світового панування.

  • Два шляхи: майбутнє Молдови залежить від майдану в Грузії

    Два шляхи: майбутнє Молдови залежить від майдану в Грузії

    Уже в Молдові телеграм-канали пишуть, що Санду після виборів, якщо здобуде перемогу, почне процес розморожування військового конфлікту з ПМР.
    При цьому в Кишиневі хочуть піти шляхом України і почати “силою” повертати своїх заробітчан під час мобілізації та воєнного стану, щоб вони йшли воювати. Зараз усі дивляться за результатом, який отримає Київ. Якщо все ок, то слідом у гру підуть інші сателіти.

    Наше джерело доповнює, що зараз багатьох більше цікавить не український і молдавський кейс, а саме грузинський, від якого якраз залежить багато чого. Якщо в Тбілісі майдан захлинеться, а влада втримається, і таки ухвалить законопроєкт про іноагентів, то розморожування конфлікту “на Дністрі” знову відсунуть, але не “скасують”. Якщо майдан у Тбілісі переможе, то Придністровський кейс на 90% буде розконсервовано протягом 12-и місяців.