Golosnovinua.com

Позначка: Майдан

  • «Скажи своєму начальнику: досить»: Сікорський публічно розніс Лаврова в Радбезі ООН

    «Скажи своєму начальнику: досить»: Сікорський публічно розніс Лаврова в Радбезі ООН

    Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський під час засідання Ради Безпеки ООН різко відповів своєму російському колезі Сергію Лаврову та спростував низку тверджень Москви про Україну. Лавров залишив залу буквально перед виступом польського дипломата, однак Сікорський все одно звернувся до нього напряму. Про це пише польське видання RMF24.

    «Припини руйнувати майбутнє Росії, Сергію. Я знаю, що ти слухаєш. Скажи своєму начальнику, що досить», — заявив Сікорський.

    Польський міністр сказав, що Росія може припинити війну в будь-який момент, і звинуватив Кремль у подальшій ескалації. За його оцінкою, Володимир Путін не досяг заявлених цілей повномасштабної війни, але продовжує тиснути на Україну та провокувати НАТО.

    Сікорський також відповів на російські твердження щодо подій 2014 року. Він нагадав, що особисто перебував у Києві разом із главами МЗС Німеччини та Франції, і відкинув російську версію про нібито «державний переворот». За його словами, Віктора Януковича усунув демократично обраний парламент після подій Майдану.

    Окремо польський дипломат спростував російські заяви про начебто заборону російської мови в Україні. Він зазначив, що нещодавно сам був у Києві й чув, що російська мова там залишається широко вживаною.

    Виступ Сікорського відбувся під час його візиту до Нью-Йорка на високорівневий тиждень 81-ї сесії Генеральної асамблеї ООН. Польське МЗС заздалегідь повідомляло, що серед ключових тем для глави дипломатії будуть російська агресія проти України, міжнародна безпека та захист принципів Статуту ООН.

    Того ж засідання Лавров заявив, що Росія нібито готова до переговорів щодо «стійкого та справедливого миру», але водночас прямо сказав, що Москва не збирається робити паузу у воєнних діях на час переговорів.

    Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга також виступив у Радбезі ООН і поставив Лаврову низку запитань щодо війни, наголосивши, що російська сторона продовжує перекладати відповідальність за агресію на Україну, Захід і НАТО.

    Для «Ненька інфо» до цього матеріалу логічно додати кілька внутрішніх посилань. Раніше видання писало, що Сікорський попереджав про можливі російські провокації проти НАТО, а також звинувачував Москву у спробах посварити Польщу та Україну через історичні питання.

    Сікорський: Росія намагається посварити Польщу та Україну через історію

    Сікорський попередив про можливі провокації Росії проти НАТО

    Також «Ненька інфо» раніше писала про оцінку Сікорського, що стратегічна ініціатива у війні більше не належить Росії.

    «Ініціатива більше не у Росії» — Сікорський

  • Ветерани як нова політична сила, чи змінять військові українську владу після війни

    Ветерани як нова політична сила, чи змінять військові українську владу після війни

    У лютому 2025 року Оксана Коляда, ексміністр у справах ветеранів і керівниця ГО «Простір можливостей», публічно говорила про понад 1,2 млн ветеранів за даними реєстру. Станом на 1 квітня 2026 року Єдиний державний реєстр ветеранів війни вже фіксував 1 777 382 особи, з яких статус учасника бойових дій мали 1 462 323. До 1 травня 2026-го цифра перевищила два мільйони та продовжує зростати. Після завершення активної фази війни експерти та саме Міністерство у справах ветеранів говорять про 5–6 млн осіб (включаючи сім’ї загиблих), тобто про 15–20% населення країни. Це вже не соціальна категорія, а демографічний та електоральний факт. У регіонах із високою концентрацією ветеранів будь-який кандидат чи партія, які ігнорують їх запити, ризикують втратити вирішальні відсотки.

    Державний реєстр громадських об’єднань ветеранів містить десятки всеукраїнських організацій. Більшість із них побудовані за відомчим принципом: окремо асоціації ветеранів внутрішніх військ МВС, кримінально-виконавчої служби, учасників АТО. Це не єдина інфраструктура, а мозаїка лобістських груп, успадкована ще з довоєнних часів і так і не консолідована. Паралельно з 2015 року виросли низові структури іншого типу — «Побратими», ветеранські простори за підтримки IREX і Держдепартаменту США, український ветеранський фонд, що розподіляє державні гранти. Усі вони займаються реінтеграцією та психосоціальною підтримкою, а не електоральною мобілізацією. Однак саме з такої інфраструктури в інших країнах з часом виростали структури впливу, здатні розмовляти з владою на рівних.

    У 2026 році при Міністерстві у справах ветеранів розпочала роботу Рада ветеранів війни за незалежність України — постійний консультативно-дорадчий колегіальний орган, покликаний залучати ветеранів до формування та реалізації державної ветеранської політики. До її складу увійшли 27 представників — по одному від кожної області України, Автономної Республіки Крим, Києва та Севастополя, обраних самими ветеранами через регіональні збори. За прозорістю процесу стежив громадський рух «ЧЕСНО». Склад затверджено наказами міністерства 14 та 16 липня 2026 року, перше засідання відбулося 18 липня. Формально це дорадчий орган без владних повноважень. За архітектурою — регіональна виборність, легітимність через голосування всередині самої групи, постійний канал комунікації з державою — це структура, яка в інших обставинах перетворюється на партійний з’їзд.

    Є й прямий фінансовий контур. Видатки державного бюджету на «ветеранську політику» зросли з 12,6 млрд грн у 2025 році до 18,9 млрд грн у бюджеті-2026 — майже на 50% за один рік. Житло для ветеранів з інвалідністю I–II групи (5,7 млрд грн), облаштування Національного військового меморіального кладовища (4 млрд грн), підтримка адаптації до цивільного життя (8,2 млрд грн) — це вже не просто соціальні виплати. Це формований бюджетний комплекс, навколо розподілу якого неминуче вибудується боротьба інтересів — із підрядниками, фондами-посередниками та лобістськими групами.

    Від спільного фронту до різних політичних інтересів

    Ключова помилка в розмові про «ветеранську партію» — уявлення, ніби у двох мільйонів людей є єдиний інтерес, який просто чекає організаційного оформлення. На практиці всередині цієї групи вже чітко видно лінії розлому за право говорити від її імені.

    Кадрові офіцери, які командували підрозділами, мають досвід прийняття рішень і природну ієрархічну легітимність. Саме з цього середовища виходять фігури рівня Залужного. Рядові мобілізовані, які пройшли важкі ротації без командних повноважень, мають інший набір вимог — передусім до справедливості самої системи призову та ротації. Ветерани-підприємці, які отримали гранти через Український ветеранський фонд і збудували бізнес, структурно ближчі до дерегуляційної повістки, ніж до патерналістської. Ветерани з інвалідністю — окрема категорія з юридично закріпленими вимогами (пріоритет у житлових компенсаціях, протезування, реабілітація), які не збігаються автоматично з вимогами працездатних побратимів. Нарешті, сім’ї загиблих — юридично окрема категорія зі своєю системою виплат, розшуку, ДНК-ідентифікації та визнання статусу. Вони мають, можливо, найсильніший моральний капітал з усіх перелічених груп, але фізично не мають власного бойового досвіду, щоб говорити від імені «фронту» в буквальному сенсі.

    Ці групи не ворогують. Але у них різні пріоритети, різна швидкість організації та різний тип легітимності. Саме тому реалістичний сценарій виглядає не як поява однієї великої ветеранської партії, а як боротьба кількох центрів за право говорити від імені всіх: відомчі асоціації з радянською за походженням організаційною культурою, нові низові НКО із західним грантовим фінансуванням і прозорими процедурами, персональні бренди відомих командирів і потенційно — представники сімей загиблих, чия моральна позиція в публічних дебатах про ціну та умови завершення війни може виявитися політично вагомішою, ніж позиція живих ветеранів.

    З цього випливає контрінтуїтивний висновок, що найбільш імовірний сценарій — не партія ветеранів, яка захопить владу, а ветерани, розчинені одразу в усіх великих партіях. Не єдина структура, що вимагає своєї частки влади, а десятки людей із військовим минулим у кожній партійній команді. Політична трансформація відбувається практично непомітно, без оголошення про створення ветеранської партії, але з поступовим зростанням частки людей зі спільним військовим досвідом серед тих, хто ухвалює рішення.

    Межі політичного впливу на прикладі попереднього досвіду

    Після парламентських виборів 2014 року до Верховної Ради увійшли близько двох десятків бойових командирів. Андрій Білецький пройшов як самовисуванець, Семен Семенченко — за списком «Самопомочі», Андрій Тетерук і Юрій Береза — через «Народний фронт», Дмитро Ярош — по мажоритарному округу. У парламенті опинилися люди з реальним фронтовим досвідом і високим на той момент політичним капіталом.

    Це виглядало як поява нового політичного суб’єкта. Ветеранський статус давав швидку легітимність. Частина комбатів намагалася зберегти організаційний зв’язок із бойовими структурами або створити на їх основі політичні проекти. Однак уже через кілька років стало очевидно, що перша хвиля не сформувала самостійного політичного класу. Більшість розчинилася в існуючих партіях. Спроби йти окремим шляхом виявилися обмеженими.

    Проєкт, пов’язаний з Андрієм Білецьким у 2016 році, так і не зміг перетворитися на загальнонаціонального політичного гравця. На виборах 2019 року окремі ветеранські та фронтові політичні бренди не змогли вийти за межі вузької аудиторії й залишилися на периферії великої політики. Причини цього провалу були глибшими, ніж просто низька електоральна підтримка. У 2014 році ветерани мали політичний капітал і помітних лідерів, але не мали масової організаційної бази. Масштаб АТО залишався порівняно невеликим, суспільство сприймало війну як локальний конфлікт, а ветеранська спільнота була занадто вузькою і фрагментованою, щоб перетворити окремі імена на стійку політичну силу. Лідери були, масштабу не було.

    Після 2022 року ситуація обернулася. Тепер є потенційно масова база — мільйони людей, для яких війна стала частиною біографії. Але поки немає єдиного політичного центру, здатного цей масштаб конвертувати. Перша хвиля мала лідерів без масштабу. Нинішня має масштаб без організації, яка могла б його політично оформити.

    Від масової армії до політичної еліти, два різні шляхи США та Ізраїлю

    Порівняння США та Ізраїлю цікаве тим, який механізм відтворення еліти стоїть за цим рухом і чому в одному випадку він вичерпався, а в іншому працює вже майже вісімдесят років.

    У Конгресі США частка ветеранів була історично колосальною, у 1971 році військовий досвід мали 73% членів Конгресу, при тому що серед населення ветерани становили менш як 15%. Це була пряма проєкція загального призову Другої світової війни на політичний клас. Військовий досвід був масовим, і перші постпризовні покоління політиків масово несли його в органи влади, не створюючи окремої «партії фронтовиків» — вони просто заповнили існуючі Демократичну та Республіканську партії. Механізм працював через сам факт того, що майже кожен чоловік політично активного віку пройшов через армію. Коли у 1973 році США перейшли до професійної армії, цей вбудований механізм зупинився. Частка ветеранів методично знижувалася: 62% у 1981-му, 48% у 1991-му, 30% у 2001-му, близько однієї шостої у складі Конгресу 2025 року.

    Показово, що про якість відтворення дбає не Конгрес сам по собі, а зовнішній інститут заснований у 1919 році «Американський легіон» — формально позапартійна лобістська організація, яка протягом століття домагалася конкретних законів, але ніколи не намагалася стати кадровим конвеєром до органів влади.

    Ізраїль влаштований інакше саме в частині механізму відтворення. Майже загальний військовий обов’язок діє безперервно вже майже вісім десятиліть, і перехід із Генерального штабу до уряду залишається рутинним маршрутом для кожного нового покоління командувачів. Колишні начальники Генштабу не просто йшли в уряд — Іцхак Рабін та Ехуд Барак ставали прем’єр-міністрами, а десятки інших генералів отримували міністерські посади. У 2018–2019 роках цей процес пішов ще далі: троє колишніх начальників Генштабу — Бені Ганц, Габі Ашкеназі та Моше Яалон — опинилися в одній політичній конструкції «Кахоль Лаван» разом із цивільним політиком Яїром Лапідом. Військовий досвід тут перетворився не просто на особистий політичний капітал, а на окремий політичний бренд.

    Механізм працює тому, що сама армія є постійним, а не тимчасовим інститутом соціалізації майбутньої еліти, а низький прохідний бар’єр у Кнесеті структурно полегшує вхід нових списків. Звідси питання, чи залишиться українська армія після війни інститутом, що безперервно виробляє політичну еліту, — чи, як у США після 1973 року, військова служба повернеться до статусу вузької професії, і нинішня хвиля довіри до військових виявиться історичним сплеском одного покоління.

    Демобілізація і початок нової політичної боротьби

    Поки йде війна, досвід фронту працює як спільний код. Він згладжує розбіжності між людьми, які в мирному житті ніколи б не опинилися в одній кімнаті. Коли цей код перестане бути універсальним, суспільство раптом виявиться розколотим по лінії. Саме в цей момент політичний капітал військових перестане бути абстрактним рейтингом довіри і перетвориться на конкретну силу, здатну або стабілізувати систему, або розхитати її.

    Досвід уже є, у липні 2025 року перші масштабні антиурядові виступи з початку повномасштабного вторгнення — ті, що пізніше назвали «картонковим Майданом» — почалися з публічного заклику одного ветерана. Дмитро Козятинський написав у соцмережах кілька речень, і люди вийшли до театру Франка. Серед демонстрантів були і чинні військові, і демобілізовані. Вони кричали не про пільги, а про інституції. Це був сигнал, що бойовий досвід уже вміє конвертуватися в політичну дію без партійних структур і без дозволу згори.

    Держава на такі сигнали реагує подвійно. З одного боку — спроби кооптації. Найрейтинговіших командирів намагаються втягнути в адміністративну орбіту, запропонувати посади, зробити частиною системи. З іншого — дедалі відкритіше формулюється страх. На форумі «Ветерани як новий політичний суб’єкт» у грудні 2025-го Валерій Залужний прямо сказав те, що багато хто вважав за краще не проговорювати: чиновники й політики вже сьогодні починають дивитися на армію як на загрозу — саме через політичну конкуренцію. Він описав механіку ризику без емоцій. Коли після демобілізації людина з бойовим досвідом і доступом до зброї опиняється без роботи, житла й можливості реалізувати себе, вона стає вразливою до провокацій і «спокуси легких грошей».

    Історичні паралелі, які він навів, — Друга світова і афганські «лихі дев’яності» — не були риторичним прийомом. Це був перелік відомих сценаріїв, у яких повернення великих контингентів без системної реінтеграції закінчувалося зростанням злочинності, вуличного насильства і, в крайніх випадках, політичною дестабілізацією аж до громадянського конфлікту.

    Другий Майдан у класичному сенсі — масовий цивільний штурм влади виглядає малоймовірним. Але «ветеранський» варіант може бути іншим. Він не обов’язково виллється в намети на майдані. Він може початися з серії локальних конфліктів, з політичних списків, побудованих на наративі «зрадженої війни», з ситуацій, коли частина фронтовиків сприйме будь-яке компромісне врегулювання як особисту зраду. Експерти вже описують «ідеальний шторм»: одночасне поєднання мирної угоди з територіальними поступками, масової демобілізації і перших повоєнних виборів у горизонті року-півтора. У такій конфігурації приховані лінії розколу між тими, хто воював, і тими, хто ухилявся, між тими, хто втратив, і тими, хто «відсидівся» — виходять на поверхню майже одночасно. Воєнна єдність розчиняється за кілька місяців.

    Досвід інших країн показує, що коли військовий досвід перестає бути спільним, він або інституціоналізується через партії, місцеве самоврядування, державні посади або йде в тінь і починає шукати інші канали впливу. В Україні вже видно, що на місцевому рівні ветерани активніше включаються в громадські рішення, ніж середнє населення. На загальнонаціональному рівні процес іще не оформлений. Саме в цій щілині між локальною активністю і відсутністю системного політичного представництва і криється головна небезпека.

    Держава може відповісти кооптацією найяскравіших постатей і ігноруванням решти. Може спробувати створити реальні кар’єрні ліфти. Або може продовжувати дивитися на військових як на потенційну політичну загрозу. Третій варіант уже зараз звучить у публічних виступах найавторитетніших командирів. І якщо він переможе, то питання «чи будуть бунти» перестане бути гіпотетичним. Воно стане питанням термінів і масштабів.

     

  • Зеленський дав доручення: у Києві почнуть будувати Меморіал Героїв Небесної Сотні

    Зеленський дав доручення: у Києві почнуть будувати Меморіал Героїв Небесної Сотні

    В Україні зробили важливий крок до вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні. Проєкт Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні офіційно погоджено, а його будівництво має розпочатися найближчим часом. Про це 20 червня повідомив керівник Офісу Президента України Кирило Буданов після проведення громадських слухань за участю родин загиблих майданівців, архітекторів, експертів та представників громадськості.

    За словами Буданова, погодження проєкту стало результатом тривалої роботи та численних консультацій із родинами Героїв Небесної Сотні, фахівцями у сфері меморіалізації та представниками державних інституцій. Під час слухань учасники підтримали концепцію майбутнього меморіального комплексу та експозиції, яка стане його невід’ємною частиною.

    Керівник Офісу Президента наголосив, що реалізація проєкту більше не повинна відкладатися.

    «Ми зобов’язані зробити це швидко і професійно. Це наш обов’язок перед пам’яттю полеглих Героїв. Занадто довго цього чекають родини загиблих майданівців та все українське суспільство», – заявив Буданов.

    Ідея створення Меморіалу Героїв Небесної Сотні виникла одразу після Революції Гідності, під час якої у лютому 2014 року загинули десятки протестувальників. Саме вони увійшли в історію України під назвою Герої Небесної Сотні та стали символом боротьби українців за свободу, демократію та європейський вибір держави.

    Попри проведення міжнародних архітектурних конкурсів та неодноразові спроби реалізації проєкту, будівництво меморіалу багато років залишалося невирішеним питанням. Причинами затримок ставали судові процеси, зміни в проєктній документації, дискусії щодо концепції меморіалізації, а також необхідність збереження місця проведення слідчих дій у справах про розстріли учасників Майдану.

    Сьогодні ж, за словами представників влади, процес перейшов до практичного етапу.

    Буданов зазначив, що майбутній меморіальний комплекс має стати не лише архітектурним об’єктом, а й важливим елементом національної пам’яті.

    «Цей меморіал стане гідним простором пам’яті про подвиг, який кардинально вплинув на формування сучасної української нації та став невід’ємною частиною нашої національної ідентичності», – наголосив він.

    За словами керівника ОП, подвиг Героїв Небесної Сотні сьогодні нерозривно пов’язаний із боротьбою, яку українці ведуть проти російської агресії.

    Він підкреслив, що захист державності, незалежності та права самостійно визначати майбутнє України є продовженням тих цінностей, за які віддали життя учасники Революції Гідності.

    «Ми воюємо за право бути українцями. За право самим визначати своє майбутнє. За право жити у власній державі, де ніхто і ніколи не зможе ставити нам ультиматуми. Саме за це віддали свої життя Герої Небесної Сотні», – сказав Буданов.

    Він також назвав майбутній меморіал символічною подякою українського народу тим, хто загинув під час протестів на Майдані Незалежності.

    Тема збереження пам’яті про Героїв Небесної Сотні залишається однією з ключових для українського суспільства. Події зими 2013–2014 років стали переломним моментом новітньої історії України, визначивши подальший політичний курс держави та її прагнення до європейської інтеграції.

    Саме після Революції Гідності Росія розпочала агресію проти України, окупувавши Крим та частину Донбасу. Тому для багатьох українців пам’ять про Героїв Небесної Сотні є не лише історичним символом, а й нагадуванням про ціну свободи та незалежності.

    Буданов повідомив, що президент Володимир Зеленський доручив реалізувати проєкт у пріоритетному порядку. Це означає, що відповідальні органи мають максимально прискорити всі необхідні процедури для початку будівництва.

    Очікується, що меморіальний комплекс стане місцем, де українці та іноземні гості зможуть дізнаватися про події Революції Гідності, вшановувати пам’ять загиблих та усвідомлювати значення цих подій для сучасної України.

    За задумом авторів, меморіал має поєднати історичну пам’ять, освітню функцію та сучасні музейні рішення. У комплексі планується створення спеціальної експозиції, присвяченої подіям Майдану, боротьбі за демократичні цінності та історіям людей, які загинули під час протестів.

    Керівник Офісу Президента наголосив, що майбутній комплекс повинен стати місцем сили та національної гідності для майбутніх поколінь українців.

    «Меморіал Героїв Небесної Сотні має стати місцем пам’яті, гідності та сили. Місцем, де кожне наступне покоління українців зможе зрозуміти ціну нашої свободи», – підсумував Буданов.

    Після багаторічних дискусій та очікувань Україна наблизилася до реалізації одного з найважливіших меморіальних проєктів новітньої історії. Для родин загиблих майданівців, учасників Революції Гідності та мільйонів українців це рішення має не лише символічне, а й глибоке суспільне значення.

  • Злочинна вертикаль Януковича: правоохоронці завершили одну з найгучніших справ Майдану

    Злочинна вертикаль Януковича: правоохоронці завершили одну з найгучніших справ Майдану

    Прокурори Офісу Генерального прокурора та слідчі Державного бюро розслідувань завершили спеціальне досудове розслідування щодо експрезидента Віктора Януковича та ще 16 колишніх високопосадовців. Провадження стосується створення та діяльності злочинної організації, яка, за версією слідства, у 2010–2014 роках фактично захопила державний апарат України, підпорядкувала собі ключові органи влади та застосувала силу проти учасників Революції Гідності.

    Про завершення розслідування повідомив Офіс Генерального прокурора.

    Йдеться про одну з наймасштабніших справ, пов’язаних із режимом Януковича. На відміну від окремих епізодів щодо незаконного заволодіння майном чи перевищення влади, це провадження охоплює ширшу картину — формування системи особистого контролю над державою, використання силових структур у політичних інтересах та організацію насильства проти громадян.

    За даними слідства, після вступу на посаду президента 25 лютого 2010 року Віктор Янукович почав використовувати надані йому повноваження не в інтересах держави, а для встановлення особистого контролю над органами влади.

    До цієї системи, за версією правоохоронців, були залучені люди з найближчого оточення Януковича, передусім ті, хто мав вплив у правоохоронних органах, секторі безпеки, судовій системі та виконавчій владі.

    Слідство вважає, що учасники злочинної організації отримували ключові посади у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, міністерствах, Службі безпеки України, прокуратурі, Збройних силах, судах, місцевих державних адміністраціях та правоохоронних структурах.

    Формально ці органи продовжували працювати як державні інституції. Однак, за версією обвинувачення, фактично значна частина владної вертикалі діяла в інтересах експрезидента та його оточення.

    У справі фігурують 17 колишніх керівників державної влади. Серед них — експрем’єр-міністр, колишній генеральний прокурор, міністр внутрішніх справ та його заступник, голова СБУ і його перший заступник, який очолював Антитерористичний центр, керівники окремих підрозділів СБУ, міністр оборони, начальник Генерального штабу — головнокомандувач ЗСУ, командувач внутрішніх військ МВС, керівництво столичної міліції та командир київського спецпідрозділу «Беркут».

    Усі підозрювані, за даними правоохоронців, переховуються на території Росії або на тимчасово окупованих територіях України. Саме тому розслідування проводили за спеціальною процедурою in absentia — тобто заочно.

    За клопотанням сторони обвинувачення всім фігурантам обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

    Окремий блок провадження стосується злочинів проти учасників Революції Гідності.

    Слідство встановило, що після рішення тодішньої влади відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом у листопаді 2013 року масові мирні протести в Києві були сприйняті керівництвом держави як загроза збереженню влади.

    За версією правоохоронців, Янукович ухвалив рішення використати правоохоронні органи та Збройні сили України для придушення протестів у центрі столиці.

    Організація цих дій була покладена на підконтрольних керівників Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Міністерства оборони та Генеральної прокуратури.

    Найкривавішими стали події 18–20 лютого 2014 року, коли силове протистояння у центрі Києва призвело до масових жертв серед протестувальників.

    За даними слідства, у період із 21 листопада 2013 року до 20 лютого 2014 року загинули 70 цивільних осіб, а понад 1200 учасників акцій протесту отримали тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості.

    Ці цифри стали одним із ключових доказових блоків у справі, яка має показати не лише окремі злочини виконавців, а й роль найвищого політичного та силового керівництва держави у створенні системи репресивного тиску.

    Варто зазначити, що справи Майдану розслідуються вже понад десять років. ДБР неодноразово повідомляло про завершення окремих епізодів щодо командирів підрозділів «Беркуту», представників МВС, СБУ та військового керівництва часів Януковича. Зокрема, у лютому 2026 року бюро повідомляло про завершення розслідування щодо командирів Харківського та Львівського «Беркуту», яких підозрювали в організації та сприянні умисним убивствам і пораненням протестувальників.

    Нинішнє провадження є значно ширшим, адже воно охоплює не лише події конкретних днів на Майдані, а й усю систему влади, яка, за версією слідства, створювала умови для таких злочинів.

    Юридично завершення досудового розслідування не означає вирок. Це означає перехід справи до наступного етапу — ознайомлення сторони захисту з матеріалами та подальше скерування обвинувального акта до суду.

    Оскільки підозрювані перебувають за межами контрольованої Україною території, судовий процес також може відбуватися заочно.

    Для Віктора Януковича це не перше кримінальне провадження, яке дійшло до судових рішень. Раніше українські суди вже ухвалювали вироки щодо експрезидента, зокрема у справі про державну зраду та в інших епізодах. На початку 2026 року ВАКС також ухвалив вирок Януковичу у справі щодо Сухолуччя — 15 років позбавлення волі за незаконне заволодіння земельними ділянками.

    Однак справа про злочинну організацію та насильство проти учасників Майдану має особливе суспільне значення. Вона стосується не лише персональної відповідальності експрезидента, а й оцінки всієї владної системи, яка діяла в Україні у 2010–2014 роках.

    Після завершення всіх процесуальних процедур обвинувальний акт має бути переданий до суду. Саме суд встановить, чи доведені обвинувачення, і визначить міру відповідальності для кожного з фігурантів.

  • Суддя-хабарник Макуха втратив мантію вдруге: деталі рішень ВРП

    Суддя-хабарник Макуха втратив мантію вдруге: деталі рішень ВРП

    Вища рада правосуддя одноголосно звільнила суддю Солом’янського райсуду Києва Андрія Макуху — фігуранта справ Майдану та кримінального провадження про хабарництво. Це рішення поставило крапку у багаторічній історії його спроб уникнути відповідальності.

    Макуха став відомим після 2014 року, коли ухвалював рішення проти учасників Революції Гідності. Того ж року його разом із суддею Оленою Демидовською викрили на отриманні хабаря. Попри це ВРП змогла звільнити його лише у 2016 році — за порушення присяги. Але через суд Макуха поновився в системі й у 2020 році повернувся до здійснення правосуддя. Кримінальна справа про хабарництво, порушена ще десять років тому, не має вироку й досі.

    Навіть повторний розгляд питання про звільнення затягувався. У 2023 році Макуха мобілізувався до лав ЗСУ, що автоматично призупинило розгляд у ВРП. Проте служба в армії виявилася не аргументом його сумлінності, а радше додатковим свідченням невідповідності займаним посадам.

    Характеристика від командування стала справжнім шоком: суддю охарактеризували як військовослужбовця, що не дотримується статутів, демонструє нестачу ініціативи, не виконує наказів, губиться у складних ситуаціях та провокує конфлікти. Зазначено також низький рівень фізичної підготовки та незадовільне володіння особистою зброєю. Командування прямо вказало, що Макуха не відповідає займаній посаді.

    Окремо зафіксовано неодноразові факти появи у строю в стані алкогольного сп’яніння. Один із найгучніших епізодів — перевірка минулого року, коли суддю виявили п’яним при 2,01 проміле алкоголю, що перевищує допустимі норми у десять разів. Протокол щодо цього правопорушення вже довгий час лежить у Печерському суді без розгляду у судді Константінової.

    Після переводу Макухи до Києва військова частина підтвердила, що він може брати участь у засіданнях ВРП онлайн, і розгляд його дисциплінарної справи відновили. Висновок командування і матеріали провадження стали вирішальними: Вища рада правосуддя дійшла висновку, що Макуха не здатен виконувати обов’язки судді.

    Так після багаторічних маніпуляцій, поновлень і затягувань один із суддів Майдану все ж таки позбувся мантії.

  • 300 суддів, що засуджували майданівців, досі працюють – журналістське розслідування

    300 суддів, що засуджували майданівців, досі працюють – журналістське розслідування

    Під час Революції Гідності 2013-2014 років влада намагалася придушити протестні рухи не лише силою, а й за допомогою судової системи. Судді виносили рішення про заборону мітингів, штрафували учасників протестів, відправляли активістів під арешт та легітимізували насильство з боку правоохоронців.

    Пізніше такі рішення «суддів Майдану» визнали неправомірними. У  «Базі суддів Майдану» нараховується понад 300 служителів Феміди, які були причетні до утисків протестувальників. Більшість з них і досі залишається на посаді та продовжує отримувати державні кошти. До Дня пам’яті Героїв Небесної Сотні журналісти «Слідства.Інфо» дослідили, як змінилася ситуація з «суддями Майдану» за останній рік.

    На десяту річницю Революції Гідності «Слідство.Інфо» досліджувало, що відбулося з «суддями Майдану». Тоді журналісти писали, що більшість зі служителів Феміди  уникли покарання за свої дії: проти когось закрили справи, хтось поновився на посаді та продовжував отримувати державні кошти, а хтось «втік» у почесну відставку і тепер буде довічно утримуватись державою.

    ЗАМІСТЬ ЗВІЛЬНЕННЯ — ВІДСТАВКА

    Звільнення у відставку — логічне завершення кар’єри служителів Феміди, яке супроводжується довічним утриманням за державні кошти. Розмір цього утримання залежить від заробітної плати судді (виплати від 50 до 90% залежно від стажу). На утриманні державою станом на січень 2025 року перебуває 3 908 суддів, а середня пенсія служителів Феміди становить 107 040,28 грн. У 2024 році Пенсійний фонд витратив понад 5 млрд грн на утримання суддів у відставці.

    Євгеній Безсмолий — один з суддів Майдану, який скористався можливістю піти у відставку та уникнув покарання за свої вчинки.

    uqidqhiqudiddxant
    Суддя Євгеній Безсмолий

    28 січня 2014 року, під час Революції Гідності, суддя Євгеній Безсмолий вирішив арештувати на 15 діб студента Кіровоградського профліцею Євгенія Проданця за «злісну непокору міліції». Зокрема, Проданець нібито відмовився пред’явити документи співробітникам міліції у момент, коли проходив повз будівлю обласної адміністрації. Тодішня міліція звинуватила студента в тому, що він намагався вихопити у правоохоронців службові посвідчення.

    Того ж дня, 28 січня 2014 року, суддя Безсмолий вирішив арештувати на 15 діб члена Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Ігоря Якименка. Відповідно до протоколу правоохоронців, Якименко «поводив себе підозріло і почав висловлюватися на адресу працівників міліції брудною лайкою та намагався чинити опір, коли працівники міліції підійшли та пред’явили службові посвідчення». Сам Якименко усе це заперечував і казав, що міліцейські затримали його по дорозі до роботи.

    Пізніше, у лютому 2018 року Вища рада правосуддя вирішила звільнити Євгенія Безсмолого з посади судді за вчинення істотного дисциплінарного проступку. Служитель Феміди оскаржив це рішення, і у листопаді 2018 року Велика Палата Верховного суду за головування Всеволода Князєва (якого у травні 2023 року антикорупційні органи затримали на хабарі у 3 мільйони доларів) скасувала звільнення Безсмолого.

    У грудні 2024 року Вища рада правосуддя відправила Євгенія Безсмолого у почесну відставку, бо той подав відповідну заяву.

    Втечею у відставку вирішила скористатись і Ліана Курило — суддя Харківського апеляційного адміністративного суду, яку в січні цього року відрядили до Другого апеляційного адмінсуду Харкова.


    Суддя Ліана Курило

    Узимку 2014 року Курило у складі колегії суддів залишила в силі постанову, що забороняла Всеукраїнському об’єднанню «Свобода» встановити агітаційні намети в Барвінковому на Харківщині. У постанові йшлося про те, що намети порушуватимуть право містян на відпочинок.

    На співбесіді під час кваліфікаційного оцінювання ВККС запитала у Ліани Курило як саме, відповідно до Конституції, суд намагався захистити право на відпочинок, заборонивши встановити намети. Суддя не змогла відповісти та просто мовчала впродовж 20 секунд. А таке рішення пояснювала тим, що колегія хотіла «уникнути будь-яких негативних наслідків відносно осіб, які брали участь у новорічних святах».

    За результатами співбесіди ВККС визнала Ліану Курило такою, що не відповідає обійманій посаді. Після цього суддя почала проситися у почесну відставку, втім у 2019 році її заяву залишили без розгляду.

    У жовтні 2024 року ВРП вирішила звільнити Курило у відставку, суддя отримає близько 450 тисяч гривень вихідної допомоги й має щомісячну «пенсію» у понад 120 тисяч гривень.

    Загалом упродовж 2024 — початку 2025-го «Слідство.Інфо» повідомляло про п’ять випадків звільнення суддів Майдану у відставку.

    УНИКНЕННЯ ПОКАРАННЯ ТА «ПРЕМІЇ»

    Доплати до посадового окладу судді — грошова винагорода, передбачена Законом «Про судоустрій та статус суддів». Її нараховують за перебування на адміністративній посаді, вислугу років, роботу, що передбачає доступ до державної таємниці, та науковий ступінь. У 2024 році судді Майдану, яких могли звільнити, не тільки оскаржували рішення та залишались на посаді, а ще й отримували «премії» за свою діяльність.

    Одним з таких суддів є голова П’ятого апеляційного адміністративного суду Одеси Степан Домусчі.


    Суддя Степан Домусчі

    У грудні 2013 року під керівництвом Домусчі колегія суддів розглядала апеляційну скаргу  на заборону мирних зібрань на головній вулиці Одеси на підтримку Революції Гідності. Постанову про заборону видав Одеський окружний адміністративний суд. Служителі Феміди залишили скаргу без задоволення, чим легалізували заборону. Проте у своїй декларації Степан Домусчі вказав, що таких рішень не приймав.

    У 2016 році служитель Феміди брав участь у конкурсі до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду, але не потрапив у нове відомство через негативний висновок від Громадської ради доброчесності. Висновок базувався на неправдивих відомостях, які суддя зазначив у декларації. Також у ньому йдеться, що суддя підлягає перевірці відповідно до закону, що могло б тягнути за собою притягнення до дисциплінарної відповідальності, а у разі виявлення порушень присяги — звільнення.

    Попри це, суддя продовжує обіймати посаду голови суду. У 2024 році він отримав доплати до зарплати у розмірі 120 466,89 грн.

    Уникає покарання за свої дії також суддя Дніпровського районного суду Києва Наталя Марфіна. Суддя почала працювати у 2013 році.

    Суддя Наталя Марфіна.
    Суддя Наталя Марфіна

    У 2013-му ж служителька Феміди розглядала скаргу учасника поїздки “Автомайдану” до Межигір’я Євгена Кузьмінського. Водій намагався оскаржити рішення судді Нелі Ластовки про позбавлення прав на 4 місяці. Таке рішення базувалося на протоколі інспектора ДАІ щодо відмови в зупинці при виїзді з Києва. Пізніше суддю Ластовку покарали поданням на звільнення. Наталя Марфіна не задовільнила позов щодо оскарження рішення, хоча на момент винесення рішення вона була ознайомлена з масовими фальсифікаціями заради переслідування активістів.

    Євген Кузьмінський та його адвокат стверджували, що суддя була схильна до задоволення позову, проте під час засідання Марфіну викликав голова суду. Після цього служителька Феміди різко змінила свою думку та відмовила у задоволенні позову.

    У квітні 2018 року суддя Марфіна успішно пройшла кваліфікаційне оцінювання, а у травні того ж року отримала рекомендацію про призначення суддею довічно.

    17 лютого 2025 року Перша дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя розглядала скаргу Олега Лоя щодо Наталі Марфіної. Скарга стосувалась того, що служителька Феміди відмовила в задоволенні позову адвоката, оскільки в ордері, який він подав до суду, не було номера його посвідчення, а також не вказано орган та дату видачі. При цьому скаржник має посвідчення старого зразка, що не може містити такі дані.

    За результатами перевірки дисциплінарних інспекторів порушень виявлено не було та справу проти судді не відкрили.

    Усього в Україні є понад 300 суддів, які своїми діями були причетні до утисків протестувальників. Серед них 165 досі працюють у судовій системі, 16 не здійснюють правосуддя, але отримують зарплатню. Ще 66 суддів зараз у відставці, яка передбачає пожиттєве багатотисячне щомісячне утримування. На противагу цьому звільнили за порушення (не завжди за справи Майдану) 53 суддів й 20 суддів звільнились за власним бажанням.

    Раніше Слідство.Інфо  поспілкувалося із суддею Сергієм Дячуком, який пояснив, чому ми стали свідками історичного процесу під час суду над правоохоронцями, які брали участь у розстрілі мирних мітингувальників під час Революції Гідності.

    Служитель Феміди був головуючим суду присяжних, який засудив за розстріл 48 людей та поранення ще 80-х до довічного позбавлення волі ексзаступника Київського спецпідрозділу «Беркут» — Олега Янішевського, і ще по 15 років за ґратами отримали бійці цього спецпідрозділу Павло Аброськін та Сергій Зінченко, 5 років позбавлення волі отримав ще один боєць — Олександр Маринченко. 5-го бійця — Сергія Тамтуру — суд виправдав. Однак після вироку суду ніхто фізично так за ґрати і не сів.

  • Екс-очільник районного відділу поліції Одеси став заступником голови Дніпропетровської ОДА

    Екс-очільник районного відділу поліції Одеси став заступником голови Дніпропетровської ОДА

    Кабмін призначив заступником голови Дніпропетровської ОДА Владислава Гайваненко – силовика, причетного до розгону Майдану в Одесі.

    Нагадуємо, Владислав Гайваненко екс-очільник Київського районного відділу поліції ГУНП в місті Одеса причетний до розгону Майдану. За інформацією видання Думська, Владислав Гайваненко входив до списку одеських силовиків, що підлягали негайній люстрації.

    В Одесі Владислав Гайваненко відомий також протистоянням з активістами Дорожнього контролю, які звинувачували його в організації схеми по віджиманню авто  одеситів та тим фактом, що кілька років поспіль судився з Пенсійним фондом Одеської області, за перерахування пенсії та  ​​щомісячну доплату у розмірі 2000 грн.

  • У центрі Києва невідомий намагався пошкодити прапорці, встановлені на честь загиблих військових

    У центрі Києва невідомий намагався пошкодити прапорці, встановлені на честь загиблих військових

    На Майдані Незалежності невідомий чоловік облив рідиною для розпалювання прапорці, встановлені на честь загиблих українських військових. Інцидент стався у сьогодні, 6 січня. Про це повідомили в Головному управлінні Національної поліції у Києві.

    “Відеоролик, на якому молодий чоловік обливає прапорці, які встановлюють загиблим військовим, рідиною з пляшки для розпалювача та намагається їх підпалити, поліцейські виявили під час моніторингу соціальних мереж”, – вказали у поліції.

    Зазначена інформація, як повідомляється, зареєстрована Шевченківським управлінням поліції.

    “Наразі правоохоронці вживають заходів щодо встановлення особи порушника та його затримання”, – зазначили у поліції.

  • Україна: незручна реальність у світі старих імперських ігор

    Україна: незручна реальність у світі старих імперських ігор

    Сучасна Україна, на жаль, залишається в тіні історичних стереотипів і політичних ігор, які формуються у старій добрій Європі. В умовах сучасності, коли світ змінюється швидше, ніж будь-коли, багато питань залишаються нерозв’язаними, а рішення, що приймаються, часто базуються на давніх уявленнях і геополітичних інтересах.

    В обох випадках завжди є сильніший, правила для якого відрізняються від загальних. Це замкнуте коло дещо нагадує реалії часів станових монархій, коли всі мають визначені і прописані ролі, існує усталений порядок речей, а будь-які зміни є аномаліями. Лиш українцям у цій системі координат не сидиться на місці. Вони раз у раз перевертають усе з ніг на голову й шукають своє місце під сонцем. Принаймні останнім часом, зазначає видання ZAXID.net.

    У підручниках з історії України ми десятиліттями спостерігали образ безправного українського народу. Гніт, полонізація, русифікація, утиски… Проте світ дещо інший. Він непередбачуваний і несправедливий, містить багато підлості й непослідовності. Однак, навіть цього не помічаючи, ми живемо поруч із дивовижними людьми. Вони гідні захоплення й написання про них книг, зйомки фільмів. Виклик усталеному порядку та несправедливості, багаторічним пропагандистським кліше – кредо багатьох наших співвітчизників. Власне це і є шлях до набуття Україною суб’єктності. Не всім він подобається, але інакше не буває.

    Дійсність і казки діда Діарея

    Проголошення незалежної України відбулося фактично і юридично, але до свідомості людей (часто і самих українців) це дійшло далеко не зразу. Нас довго сприймали за росіян і такими себе бачили багато українців. Одні й інші користувалися дивними й ефемерними конструктами на кшталт «русскіє». Вважали, що кажуть про всіх, хто жив у Російській імперії і Радянському Союзі.

    Про тих, які, в їхньому сприйнятті, волею випадку та обставин, не стали частиною Російської Федерації. При цьому вони ще й згадують якусь «Росію». Проте власне «Росії» ніколи не існувало. Є люди в Україні, Білорусі, Казахстані тощо, які вважають себе «русскімі» і бачать у цьому зв’язок з «Росією», але назва тієї держави на болотах – Російська Федерація. Перед тим був СРСР. Ще раніше Російська імперія. До неї Московія. «Росії» не було і зараз немає. Є Україна, Білорусь і Російська Федерація. «Росія» – лиш у схемах російських пропагандистів.

    Їм вигідно поширювати нісенітниці про князя Володимира, «правителя Росії» або про єдиний історичний шлях і спільну колиску, тобто брехню про українців, білорусів і росіян, які нібито є одним народом. У це вкладають великі гроші, про це без упину торочить їхня пропаганда, довільно інтерпретуючи події минулого у вигідному для себе ключі.

    «Дослідження» в такому дусі пишуть у Російській Федерації, на Заході та й у нас. Донедавна це взагалі був домінантний політичний наратив, коли говорили про Східну Європу. Цей простір вважався російською сферою впливу. Така матриця, усталена й закореніла, але побудована на брехні й несправедливості, не передбачала коректур і всіх влаштовувала. Подекуди від такого мислення бояться відступити досі. Наприклад, на Заході.

    Діалог з «дітьми Сталіна»

    Дії й позицію Російської Федерації можна пояснити, якщо бути свідомим політичного мракобісся, яке там буяє. Імперської діареї, що властива політикуму, елітам і значній частині їхнього населення. Дивною є поведінка цивілізованого світу.

    Постійно апелюючи до раціонального мислення й загальнолюдських цінностей, колективний Захід так і не наважився поставити під сумнів тиражовані росіянами вигадки. Навіть попри те, що не всі з них історичні чи нейтральні. Більшість – ксенофобські й суперечать цінностям Заходу, а значна частина – політичні й відверто спрямовані проти Європи.

    Проте це ніколи нікого не хвилювало. Пихаті росіяни вирізнялися зверхністю й підлістю, куди б не закинула їх доля. Упередженість і деспотизм фонтанували російські владні особи на міжнародному рівні. Усіх все влаштовувало. Це сприймали за норму. «Дітям Сталіна» можна. Лише коли руки росіян стали по лікоть у крові, адекватна частина світу зрозуміла, що так тривати більше не може.

    Хоча критикувати світ за світоглядну незрілість чи брак принциповості ми не можемо. Навіть після проголошення незалежності багато українців довго вірили російській пропаганді, дивились російські фільми і слухали тиражовану росіянами музику.

    Українське вважали неякісним і не помічали, що російська продукція отруєна пропагандою і зневагою до всього людського. Масштабність цих процесів була такою, що виникало відчуття, наче нам готують теплу ванну. Ціль – ще одна Білорусь, тобто деполітизована пустеля, зі жителями якої можна робити все, що заманеться. Тоді й взяли слово свідомі українці.

    Від 2004 року і досі українці неодноразово міняли хід історії. Це були внутрішні питання. Як оскарження результатів виборів у 2004 році. Події масштабні. Як Революція гідності та відбиття російської агресії, що потрапило в поле зору всього світу.

    Цей момент часто за лаштунками, але українці неодноразово брали ініціативу у свої руки в найнесподіваніші моменти і міняли усталений порядок. Це руйнувало «договірняки», ламало плани політикам, які по-чемберленівськи «вирішують» питання.

    Коли здавалося, що виходу немає, своє слово казали українці. Валили Радянський Союз, зокрема, росіяни. Скажімо, коли Боріс Єльцин закликав своїх прихильників виходити на протести. Проте поховали СРСР, між іншим, українці, які в грудні 1991 року проголосували на референдумі за незалежність. Згодом ця карта стала політичним козирем Леоніда Кравчука.

    Демократичні протести українців у 2004 році дозволили Віктору Ющенку, чи не найуспішнішому в історії нашої країни прем’єр-міністру, відновити справедливість і стати президентом. Українці міняли хід подій під час Революції гідності та в часі злочинної агресії Російської Федерації проти нашої країни. У першому випадку від нас не очікували такої згуртованості й волі, у другому – стійкості.

    На жаль, жоден із цих несподіваних маневрів українське суспільство не зуміло трансформувати в системні й послідовні політичні реформи, які дозволили б створити ефективні державні органи, справедливі суди та рівні для всіх правила.

    Ще один стрибок…

    У моменті з проголошенням державної незалежності України в 1991 році був фактор несподіванки й ламання усталених порядків. Фактор несподіванки спрацював і під час подій 2004 року, 2013-2014 років, а також у 2022-му. Під час Помаранчевої революції в потенціал та самоорганізацію українців не вірили бандити з Партії регіонів, які хотіли прийти до влади шляхом фальсифікації виборів.

    Під час Революції гідності українці сколихнули весь світ, показавши найбільш демократичним країнам, еліти яких забули значення слів «цінності» й «демократія», що таке воля, принципи і самобутність. Перегородивши шлях путінській чумі, українці розбили цинічні плани й очікування колективного Заходу про окупацію частини України російськими військами та наступну партизанську війну на цих територіях.

    Прикладом раптових і несподіваних дій українців можна вважати й операцію ЗСУ на теренах Курщини. Ми досі достеменно не знаємо, якими були цілі цієї операції та в якому контексті бачить ці події Генеральний штаб ЗСУ, але цей наступ став несподіванкою для людей в Україні, на Заході і в Росії.

    На адресу операції української сторони звучало багато критики. Проте незаперечним є те, що вона підняла дух і дала надію українцям. Не менш важливо, що ці раптові масштабні дії розвіяли низку міфів російської пропаганди. Було розрубано й гордіїв вузол настроїв на Заході, який, таке враження, почав шукати шляхи примирення сторін – навіть шляхом суттєвих поступок України.

    Курська операція триває і має певні позитивні наслідки для української сторони. Проте й ейфорія від неї спала. Над нами знову загроза заморозки війни на невизначених (вважай – невигідних для України) умовах. На Заході поступово повертаються до політики розведення руками і перебігання між краплинками.

    Вкотре українці перевернули усе з ніг на голову, але чи принесе це користь для нашої країни в довготерміновій перспективі? Ситуативний розрив шаблону працює, але не так довго, як цього хотілося б. Очевидно, що ні виграти війну, ні збудувати ефективні державні інститути ситуативними стрибками не вийде.

    Українці мали безліч нагод, щоб у цьому переконатися. Одне й інше потребує стратегічного і продуманого плану, бачення. Якщо цього не буде, нас надалі чекатимуть гойдалки настрою й очікувань. Перевалювання між ейфорією, що сягає хмар, та нестерпною рутиною, яка тягне на дно. Ми, зрозуміло, сподіваємося на перше, але в якийсь момент може переважити друге.

    Євген Гулюк

  • Справи Майдану 10 років чекають на справедливість

    Справи Майдану 10 років чекають на справедливість

    Понад десять років минуло з тих пір, як Україна пережила революційні події на Майдані Незалежності, але багато справ, пов’язаних з цими подіями, все ще тягнуться по судах без вироків. Це стало причиною серйозної громадської турботи і критики у відношенні до української юстиції.

    4 липня 2024 року. У порожньому залі Святошинського райсуду сидять четверо колишніх силовиків 1 роти київського «Беркуту». Їм закидають перевищення влади та службових повноважень через напад на «Автомайдан» 23 січня 2014 року. Тоді, за даними слідства, столичні «беркутівці» були залучені як силовий блок в операції з виманювання «автомайданівців» до території в 17-й лікарні з допомогою тітушок, за координації керівництва столичної міліції.

    Безпосередньо ексберкутівців обвинувачують у перевищенні влади, спричиненні тілесних ушкоджень та незаконному затриманні учасників «Автомайдану», побитті, пошкодженні їхніх транспортних засобів та незаконному доставленні до райуправління міліції, де на підставі їхніх рапортів і показань, наданих у ролі свідків, активістів звинуватили в масових заворушеннях. Згодом справи щодо «автомайданівців» закрили, а на лави підсудних сіли натомість причетні правоохоронці.

    Не рахуючи командира роти «Беркуту» Добровольського, чию справу розглядали окремо, у цьому епізоді фігурують 9 людей. П’ятеро випали з процесу — двоє мобілізувалися, щодо інших двох закрили провадження через сплив термінів давності. Ще один, за словами його адвоката, перебуває на військових навчаннях за кордоном, долучившись до ЗСУ.

    На засіданні захист через закінчення термінів просить закрити провадження проти ще 4 людей — Посвистака, Лободи, Вознюка та Пономаренка (останній — на навчаннях).

    10 років — і правосуддя безсиле

    Це непоодинокий випадок. За даними Офісу генпрокурора, станом на червень 2024 року в судах усіх інстанцій було 196 кримінальних проваджень з умовної збірки «Справ Майдану» за обвинуваченням 333 людей. Щодо 219 людей, тобто 66% фігурантів, уже закінчилися терміни давності, передбачені Кримінальним кодексом.

    Справи Майдану не охоплюють якісь конкретні статті, кваліфікація злочинів визначається за сукупністю зібраних доказів. В одному провадженні можуть бути і особливо тяжкі злочини — умисні вбивства мітингувальників, скоєння терористичного акту тощо, і нетяжкі злочини, як-от перешкоджання проведенню зборів чи перевищення службових повноважень. Так, зокрема, прокурори ДБР обʼєднали в одне велике провадження 2195 кримінальних проваджень, пов’язаних між собою.

    Фігурантам цих проваджень — колишнім силовикам, посадовцям та іншим — оголошують про підозру за сукупністю вчинення особливо тяжких, тяжких та нетяжких злочинів.

    Але річ у тім, що термін давності для притягнення за нетяжкі злочини, які становлять основну масу справ Майдану, становить лише 5 років. Тобто сплив він ще у 2019-му. Для тяжких злочинів цей термін становить 7 років — такі провадження почали закривати у 2021-му. Зараз ідеться вже про закінчення 10-річного терміну давності за вчинення особливо тяжкого злочину.

    Наразі суди винесли ухвали про закриття кримінального провадження щодо 79 людей. З них 68 звільнили від кримінальної відповідальності саме через закінчення термінів давності (хоча ці ухвали оскаржують в апеляції/касації).

    На противагу — станом на кінець травня 2024 року ухвалено 64 обвинувальні вироки щодо 78 людей. Лише 29-м з них призначено покарання у вигляді реального позбавлення волі.

    Попри прострочені терміни правоохоронці продовжують висувати підозри та скеровують обвинувальні акти до суду. Результатів може бути два:

    • обвинувачений погоджується на закриття справи через сплив термінів, і тоді справа вважається закритою з нереабілітуючих підстав;
    • не погоджується — і тоді його судять у загальному порядку, потенційно визнають винним, але у вироку, найімовірніше, буде звільнення від покарання.

    «Минає 10 років, а з ними і клопотання про закриття кримінальних проваджень та звільнення їх від відповідальності за строками давності», — зазначив прокурор у справі «беркутівців» Іван Бабенко.

    На жаль, ці справи надто довго перебували в судах. Сторона захисту вживала всіх можливих заходів, зокрема здійснювала так звані процесуальні диверсії для затягування розгляду.Іван Бабенко, прокурор у справі «беркутівців»

    Чи є сенс і далі розглядати ці судові справи? Продовження розслідування і судів означає, що кожному епізоду буде надана належна правова оцінка.

    «Майдан, Революція гідності — це ключові, переламні моменти новітньої історії України. Потрібно, щоб суди верифікували, оцінили докази слідства і захисту й зафіксували свою оцінку тих подій у вироку», — вважає адвокатка, представниця родин Небесної Сотні Євгенія Закревська.

    Це потрібно не лише нам, не лише потерпілим. Це потрібно наступним поколінням. Я переконана, що ці вироки, ці матеріали справ мають стати надбанням музею і вивчатися потім у школі. Це потрібно, щоб нашу справжню історію знали в Україні й за кордоном, і щоб її важко було переписати.Євгенія Закревська, представниця родин Небесної Сотні

    Спецвідділ Державного бюро розслідувань, який займається справами Майдану, почав роботу лише у 2020 році. Тоді йому передали з Офісу генпрокурора понад 12 тисяч томів, які до цього 6 років розслідували прокурори інших органів і термін яких за нетяжкими злочинами вже сплинув. Та попри це ДБР повідомило про підозру 276 людям і скерувало до суду обвинувальні акти стосовно 237-ми.

    За будь-яким сценарієм розвитку подій обвинувачений вважатиметься таким, що притягувався до кримінальної відповідальності, а потерпілі — отримують право заявити позов та вимагати відшкодування.

    «Закриття справи з нереабілітуючих підстав дозволяє потерпілим подати цивільний позов щодо стягнення шкоди з винуватців і цивільних відповідачів. І принаймні під час цивільного процесу частково надати правову оцінку подіям Майдану. Хоча це буде набагато складніше для потерпілих», — зазначає адвокатка Закревська.

    Вирок без «реального» покарання може бути негативним для репутації людини, але якщо вона звільнена від кримінальної відповідальності, то не вважається засудженою — на таку людину не покладаються жодні процесуальні наслідки.

    Чи є тоді різниця для фігурантів, який з варіантів обрати? За словами прокурора Бабенка, один з 9 фігурантів — Душенко — не подавав клопотання про закриття провадження, бо продовжує службу в правоохоронних органах, а факт притягнення до кримінальної відповідальності тут може бути перепоною.

    Окрім того, у кримінальних провадженнях, де підозрюваних оголосили у розшук, перебіг термінів давності зупинений. Тож фігуранти справ Майдану, які переховуються на окупованих землях, у росії або деінде, не мають сподіватися на те, що їхні злочини забудуть.