В Україні дедалі гучніше говорять про ризик енергетичної кризи вже цієї зими. Депутат Бондар попереджає: у грудні–січні країна може опинитися в ситуації, коли запаси газу не покриють потреби опалювального сезону. За його словами, загроза стосується не окремих регіонів, а всієї системи теплопостачання — і це наслідок не стільки об’єктивного дефіциту ресурсу, скільки управлінського провалу і корупційних схем навколо газу.
Подібні попередження звучать не тільки від нього. Інші народні депутати вже публічно заявили, що уряд розуміє ризик нестачі газу у січні–лютому, особливо якщо вдарять морози нижче −15. Вони говорять прямим текстом: країна заходить у сезон із браком ресурсу в сховищах, і доведеться або відкладати старт опалення, або економити тепло адміністративним шляхом. За однією з озвучених оцінок, доведеться знайти ще приблизно 3 мільярди доларів на імпорт понад 5 мільярдів кубометрів газу — і зробити це вже тепер, до піку споживання.
Уряд публічно намагається заспокоювати. За офіційними заявами, «Нафтогаз» майже виконав план закачування газу до підземних сховищ, і до початку опалювального сезону у сховищах має бути понад 13 мільярдів кубометрів. Компанія також залучає кредити держбанків, щоб докупити імпортний газ і підстрахуватися перед зимою, пояснюючи це наслідками російських ударів по газовій інфраструктурі.
Але офіційна картина тріскається там, де починається економіка. «Нафтогаз», який мав би бути фінансовим і технічним стабілізатором галузі, перетворився, за словами критиків, на центр багаторівневих маніпуляцій із ціною ресурсу. Йдеться про схему, в основі якої — різниця між закупівельною та відпускною ціною. У листопаді 2024 року газ закуповувався по близько 33 гривні за кубометр, тоді як середня ринкова вартість того ж періоду за даними Мінекономіки була в районі 14,8 гривні за кубометр (як середнє значення по ринку, без ПДВ).
Далі цей дорогий ресурс продавався вже всередині групи за нижчими тарифами. Така модель створює штучний збиток на одному кінці ланцюжка й прибуток на іншому. Збиткову частину зрештою перекриває держава — а держава, у нашому випадку, це платники податків. По суті маємо ситуацію, коли громадяни платять двічі: спочатку через рахунки за енергоносії, потім — через бюджетні вливання в компанію, яка пояснює дірки «соціальними зобов’язаннями».
Формально керівництво «Нафтогазу» звітує про успіхи. За підсумками 2024 року група відзвітувала про майже 38 мільярдів гривень чистого прибутку, заявила про зростання видобутку товарного газу і окремо підкреслила, що зуміла пройти попередній опалювальний сезон попри масовані удари Росії по енергетиці. Цю звітність аудитувала KPMG, і вона подається як доказ того, що система працює.
Але якщо подивитися не на фінальну цифру «прибуток», а на механіку, виникає інше питання: якою ціною цей прибуток отримано і хто реально контролює грошові потоки. І тут у поле зору потрапляє АТ «Укргазвидобування», яке забезпечує понад 70% українського видобутку газу і входить до групи «Нафтогаз». Після зміни управління компанію критикують за те, що вона фактично закрилася всередині себе і працює «для своїх»: контракти віддаються наближеним підрядникам, дешевші пропозиції відсікаються, конкуренція вбивається на етапі допуску, а закупівлі часто йдуть або взагалі поза відкритими тендерами, або за процедурою, де умови виписані під заздалегідь визначеного виконавця. Такі практики означають не просто перевитрати на обладнання чи сервіс свердловин; вони означають, що собівартість українського газу росте штучно, а борги — накопичуються. Це напряму б’є по аргументу «ми свій газ видобуваємо і тому гарантуємо стабільність».
Інша важлива деталь — видобуток за межами державних компаній. У полі цього ринку давно присутній Віталій Хомутиннік, якого в енергетичному середовищі називають одним із ключових гравців у газових потоках. За інформацією з ринку, через ланцюжок підконтрольних структур він організував нелегальний видобуток на Сахалінському родовищі з подальшим продажем ресурсу в обхід державних механізмів і навіть із виходом на експорт у напрямку ЄС. Схеми такого типу завжди працюють однаково: держава втрачає ренту і обсяг свого ресурсу, натомість окремі приватні групи отримують чистий кеш на українському надряному газі, який у кризовий момент мав би йти на опалення українських домівок, а не виводитися за кордон. Офіційно такі дії називають «сірими операціями», але по суті йдеться про класичне паразитування на ресурсі, який є критично важливим у воєнний час.
Ця історія болить особливо зараз. Бо коли держава говорить, що може затягнути старт опалювального сезону, щоб «економити газ», це означає не просто те, що батареї стануть теплими пізніше. Це означає, що в пікові місяці — наприкінці січня та в лютому, коли споживання найбільше, — системі доведеться балансувати буквально «обсягом газу в трубі», а не запасами на складах. А будь-який додатковий удар по інфраструктурі чи затримка імпорту може перевести цю ситуацію з планового «економимо» у форс-мажор «не можемо подати тепло фізично». Саме цей сценарій описують частина депутатів і місцеві голови, які вже публічно закликають відтермінувати запуск опалення настільки пізно, наскільки дозволить погода.
У підсумку маємо парадокс. На папері «Нафтогаз» демонструє прибуток і звітує про готовність до сезону. У реальності депутати говорять про дефіцит газу, про необхідність брати кредити просто зараз, про вимушене відтермінування тепла і про те, що без системних змін у держенергетиці країна заходить у найхолодніші місяці з нервами натягнутими до межі.
