Golosnovinua.com

Позначка: ветерани

  • 100 тисяч на місяць у ГО: скільки заробляла нова заступниця міністра оборони Любов Галан

    100 тисяч на місяць у ГО: скільки заробляла нова заступниця міністра оборони Любов Галан

    Нова заступниця міністра оборони України Любов Галан до переходу на державну службу очолювала правозахисний центр «Принцип», який працює у сфері захисту прав військовослужбовців і ветеранів. За даними декларації Галан, за попередній рік вона отримала від громадської організації близько 1,4 млн грн заробітної плати — тобто в середньому понад 100 тис. грн на місяць.

    Інформація про доходи Галан привернула увагу після її переходу до керівництва Міністерства оборони. Ще на початку червня стало відомо, що вона подала декларацію як кандидатка на посаду заступника міністра оборони. На той момент Галан офіційно була головою та співзасновницею ГО «Принцип», а також співзасновницею благодійної організації Frontline.Care.

    Як випливає з оприлюднених даних, основним джерелом фінансування «Принципу» є не комерційна діяльність. Організація залучає кошти партнерів та донорів для реалізації правозахисних і дослідницьких проєктів. Серед партнерів організації зазначаються міжнародні та українські донорські структури, зокрема Міжнародний фонд «Відродження».

    Водночас сам факт фінансування громадської організації грантами чи пожертвами не свідчить про порушення: така модель є стандартною для значної частини українського неприбуткового сектору. Донорські кошти можуть спрямовуватися не тільки безпосередньо на окремі проєкти, а й на оплату праці команди, дослідження, юридичну допомогу, комунікації та адміністративні витрати відповідно до умов конкретних грантових програм.

    Чим займається «Принцип»

    Правозахисний центр «Принцип» був створений після початку повномасштабної війни. Серед його співзасновників — Любов Галан та юрист і військовослужбовець Масі Найєм. Основним напрямом діяльності організації став захист прав військовослужбовців, ветеранів та членів їхніх родин.

    Центр працював над питаннями проходження військово-лікарських комісій, оформлення статусів і виплат, лікування та реабілітації поранених, звільнення зі служби, соціальних гарантій, роботи системи рапортів і захисту військових від можливих порушень із боку командування.

    Діяльність організації була достатньо помітною, щоб «Принцип» потрапив до офіційного порадника Міністерства оборони з прав і соціальних гарантій військовослужбовців. У документі Міноборони серед громадських правозахисних організацій вказано Правозахисний центр «Принцип», а його очільниками зазначені Любов Галан і Масі Найєм.

    Галан також систематично брала участь у публічній дискусії щодо реформування військової сфери. Зокрема, вона порушувала питання військово-лікарських комісій, статусу обмежено придатних, захисту прав військовослужбовців та створення механізмів повідомлення про можливі порушення з боку командирів.

    У 2026 році «Принцип» продовжував дослідницьку діяльність. Зокрема, організація аналізувала практику залучення до війська людей, які були умовно-достроково звільнені з місць позбавлення волі для проходження військової служби. За наведеними організацією оцінками, цей механізм дозволив залучити приблизно 12 тисяч осіб.

    Від громадського сектору до Міноборони

    Перехід Галан до Міністерства оборони фактично означає, що тепер вона має можливість впливати на частину тих процесів, які раніше критикувала та пропонувала реформувати як представниця громадського сектору.

    У Міноборони до сфери її відповідальності віднесли розвиток і збереження людського капіталу Сил оборони. Йдеться про соціальний захист військовослужбовців та їхніх сімей, підготовку особового складу, питання охорони здоров’я, а також формування правил, які визначають права й обов’язки військових.

    Це безпосередньо перетинається з напрямами, якими «Принцип» займався протягом попередніх років. Галан ще до приходу у відомство публічно виступала за зміну системного підходу до військовослужбовця — від проходження ВЛК та оформлення документів до взаємодії з командуванням і державними органами.

    Співпраця Галан із державними структурами також почалася задовго до її призначення. Представники «Принципу» брали участь у заходах і робочих дискусіях із представниками Міністерства оборони та Міністерства у справах ветеранів. Частина рекомендацій громадських організацій щодо ветеранської політики згодом була врахована в урядових рішеннях.

    Що відомо про 1,4 млн грн доходу

    Окрему увагу після призначення привернула декларація Галан. За інформацією, оприлюдненою українськими медіа на підставі деклараційних даних, за рік вона отримала в ГО «Принцип» приблизно 1,4 млн грн заробітної плати. У перерахунку на 12 місяців це становить у середньому близько 117 тис. грн щомісяця.

    Втім, середній місячний показник не обов’язково означає, що Галан щомісяця отримувала однакову суму: декларація відображає сукупний річний дохід, а не помісячні виплати.

    Також повідомлялося, що у декларації нової заступниці міністра не зазначено значних грошових заощаджень. Водночас протягом звітного періоду вона придбала електромобіль. Ці відомості стали предметом уваги ЗМІ після її переходу на високу державну посаду.

    Важливо й те, що відкриті деклараційні дані самі по собі не вказують на незаконність отриманих доходів. Заробітна плата керівника громадської організації може фінансуватися з грантових та інших дозволених джерел, якщо це відповідає умовам фінансування та законодавству.

    Чому призначення Галан важливе для Міноборони

    Кар’єрний перехід Любові Галан цікавий насамперед через зміну її ролі. Протягом кількох років вона представляла організацію, яка вимагала від держави реформувати систему взаємодії з військовими, а тепер сама стала частиною керівництва відомства, відповідального за реалізацію цих змін.

    Одним із ключових питань стане те, чи зможе Міноборони перенести напрацювання громадського сектору в масштаб державної системи. Йдеться про сотні тисяч військовослужбовців, ветеранів і членів їхніх сімей, а отже — про значно більші масштаби відповідальності, ніж у межах окремої громадської організації.

    Сама Галан має багаторічний досвід саме в проблематиці прав військових. Її публічні матеріали свідчать, що серед питань, які вона систематично порушувала, були корупційні ризики у ВЛК і військкоматах, процедури подання рапортів, захист поранених та обмежено придатних військовослужбовців, а також механізми реагування на можливі зловживання командирів.

    Таким чином, історія із зарплатою у понад 100 тис. грн на місяць є лише одним із аспектів біографії нової заступниці міністра. Значно важливішим для оцінки її роботи стане те, чи вдасться їй уже на державній посаді реалізувати ті зміни у сфері захисту військовослужбовців, за які «Принцип» виступав із моменту свого створення.

  • Вибори в умовах невизначеності, як провести чесне голосування при мільйонах біженців і зруйнованій інфраструктурі та чи визнає світ його результати

    Вибори в умовах невизначеності, як провести чесне голосування при мільйонах біженців і зруйнованій інфраструктурі та чи визнає світ його результати

    Масштаб виклику добре ілюструють цифри. Державний реєстр виборців і досі містить близько 34 млн виборців, із яких близько 32,66 млн мають виборчу адресу. Водночас ці дані значною мірою відображають довоєнну юридичну реальність, а не фактичне розташування громадян у 2026 році.

    За даними УВКБ ООН, за межами України перебуває приблизно 5,7–5,9 мільйона українських біженців. Усередині країни, відповідно до звіту Міжнародної організації з міграції за червень 2026 року, залишаються близько 3,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Це означає, що значна частина потенційних виборців більше не перебуває за місцем своєї офіційної реєстрації або проживає там, де звична виборча інфраструктура зруйнована чи недоступна.

    Ключовою проблемою післявоєнних виборів стає не дата їх проведення, а можливість забезпечити право голосу для кожного громадянина незалежно від того, де він перебуває. Голова Центральної виборчої комісії Олег Діденко неодноразовонаголошував, що довоєнні процедури в нових умовах не працюватимуть. «Доцільніше прийняти окремий закон, який регулюватиме особливості проведення повоєнних виборів», — зазначав він.

    У Центральній виборчій комісії пропонують передбачити щонайменше шестимісячний перехідний період після припинення або скасування воєнного стану. За цей час необхідно оновити Державний реєстр виборців, перевірити стан виборчої інфраструктури, оцінити безпекову ситуацію в регіонах і створити умови, за яких результати голосування не викликатимуть сумнівів ні в українському суспільстві, ні серед міжнародних партнерів.

    Питання післявоєнного голосування вже давно виходить за межі суто внутрішньої політики. Від того, наскільки прозорими та інклюзивними будуть перші вибори після війни, залежатиме не лише внутрішня довіра до нової влади, а й міжнародне визнання їхніх результатів, подальший рух України до Європейського Союзу та готовність партнерів і надалі підтримувати країну.

    Міжнародний контроль і зовнішній контур легітимності

    Важливо розуміти, що Європейський Союз не має повноважень контролювати українські вибори чи впливати на їхні результати. Його роль полягає в іншому: підтримувати реформи, допомагати вдосконалювати виборче законодавство, надавати експертну й фінансову допомогу, а також здійснювати незалежне міжнародне спостереження. Така модель уже багато років застосовується щодо країн, які проходять шлях до членства в ЄС.

    Одним із головних документів у цьому процесі залишається Дорожня карта з питань функціонування демократичних інституцій. Вона прямо пов’язує готовність України до проведення демократичних виборів із виконанням рекомендацій місій ОБСЄ/БДІПЛ та прогресом у кластері «Основи», який є одним із базових напрямів переговорів про вступ до Європейського Союзу.

    Практична підготовка до цього процесу вже триває. У грудні 2025 року Центральна виборча комісія провела відкритий діалог за участю представників уряду, Верховної Ради, політичних партій, громадянського суспільства та міжнародних партнерів, присвячений виконанню рекомендацій ОБСЄ/БДІПЛ. Під час цієї зустрічі глава співробітництва Представництва ЄС в Україні Штефан Шлойнінг наголосив: «Інклюзивні та прозорі вибори є наріжним каменем демократичної та стійкої повоєнної України. Тому ЄС відданий підтримці електоральної готовності України та ключових інституцій для проведення вільних, чесних і безпечних виборів».

    Підтримка вже має не лише політичний, а й практичний вимір. Європейський Союз фінансує низку проєктів, які реалізуються спільно з IFES, International IDEA, Громадянською мережею «Опора» та Естонською академією електронного урядування. На ці програми виділено майже 3 млн євро. Їхня мета — модернізація Державного реєстру виборців, пошук рішень для забезпечення виборчих прав внутрішньо переміщених осіб і військовослужбовців, а також підготовка виборчої системи до роботи в нових післявоєнних умовах.

    Окремим напрямом роботи став проєкт INSPIRE UA, який зосереджений на підготовці механізмів голосування українців за кордоном. Починаючи з вересня 2025 року делегації Центральної виборчої комісії та Міністерства закордонних справ здійснюють робочі візити до країн Європейського Союзу, де проживають найбільші українські громади. Під час цих поїздок вивчаються можливості відкриття додаткових виборчих дільниць, особливості місцевого законодавства, логістика, питання безпеки та моделі співпраці з країнами перебування. Одночасно громадянське суспільство та міжнародні партнери наполягають на проведенні незалежного аудиту безпекової ситуації в громадах ще до початку виборчого процесу.

    Якщо Україна офіційно запросить Європейський Союз до спостереження за виборами, буде сформована повноцінна Election Observation Mission. Такі місії працюють за єдиною методологією, яка базується на принципах незалежності, політичної неупередженості та невтручання у виборчий процес. До їхнього складу входить Core Team — група міжнародних експертів із виборчого права, адміністрування виборів, прав людини, медіа, гендерної політики, цифрового середовища та безпеки, а очолює місію депутат Європейського парламенту.

    Робота місії не обмежується днем голосування. Довгострокові спостерігачі прибувають до країни за кілька тижнів до виборів і аналізують увесь виборчий процес: правову базу, реєстрацію виборців і кандидатів, фінансування кампаній, інформаційне середовище, умови ведення агітації та підготовку виборчих комісій. Безпосередньо в день голосування до них приєднуються короткострокові спостерігачі, які працюють на дільницях і оцінюють процедуру голосування, підрахунок бюлетенів та передачу результатів. Уже через 48 годин після закриття виборчих дільниць місія публікує попередню оцінку, а приблизно через два місяці — фінальний звіт із детальними висновками та рекомендаціями.

    Висновки місії Європейського Союзу та ОБСЄ/БДІПЛ враховуються під час щорічних звітів Європейської комісії щодо прогресу України на шляху до членства в ЄС. Тому якість організації післявоєнних виборів безпосередньо впливатиме не лише на їхнє міжнародне сприйняття, а й на темпи подальшої європейської інтеграції країни.

    Позиція Сполучених Штатів дещо відрізняється. Якщо Європейський Союз робить акцент передусім на дотриманні процедур і демократичних стандартів, то американський підхід значно сильніше пов’язує проведення виборів із загальним процесом мирного врегулювання. Адміністрація Дональда Трампа неодноразово заявляла про бажаність проведення президентських і парламентських виборів у відносно короткі строки після можливого припинення вогню. Окремі спеціальні посланці США навіть називали орієнтовний часовий горизонт у кілька місяців після завершення активних бойових дій.

    Водночас Президент України Володимир Зеленський неодноразово наголошував, що вибори можливі лише за умови забезпечення належного рівня безпеки. Офіційний Вашингтон також відкидає російські пропозиції щодо створення тимчасової міжнародної адміністрації для організації голосування, підкреслюючи, що вибори повинні проходити виключно під контролем українських конституційних органів. Паралельно американські інститути NDI та IRI продовжують співпрацю з українськими партнерами у сфері розвитку демократичних інституцій, виборчого законодавства та підтримки виборчих процесів.

    Успішні та невдалі приклади післявоєнного голосування

    Досвід останніх років показує, що післявоєнні та посткризові вибори рідко провалюються через саму процедуру голосування. Набагато частіше їхню легітимність визначають три фактори: готовність політичних сил визнати результат, можливість для всіх ключових груп населення взяти участь у виборах і незалежне міжнародне спостереження.

    Приклади успішних переходів демонструють, що навіть після глибоких політичних потрясінь вибори можуть зміцнити довіру до державних інститутів. У Бангладеш у лютому 2026 року перехідний уряд під керівництвом Мухаммада Юнуса організував перші вибори після повалення Шейх Хасіни. Попри недопуск партії колишньої прем’єр-міністерки, основні політичні сили взяли участь у голосуванні, а його результати загалом були прийняті.

    Схожу тенденцію продемонстрував і Непал. Після масштабних протестів молоді та відставки уряду К. П. Шарми Олі дострокові вибори в березні 2026 року пройшли мирно, із високою явкою молодих виборців, а перемогу здобула партія репера та колишнього мера Катманду Балендри Шаха. В Арменії після втрати Нагірного Карабаху влада також пройшла через складний політичний тест: у червні 2026 року партія Нікола Пашиняна зберегла більшість, а ОБСЄ/БДІПЛ позитивно оцінили організацію виборів.

    Не менш показовими стали приклади Ботсвани та Гани у 2024 році. В обох країнах чинна влада програла вибори, однак поразка була визнана ще до офіційного завершення підрахунку голосів. Президент Ботсвани Мокгвеетсі Масісі визнав перемогу коаліції Думи Боко, а віце-президент Гани Махамуду Бавумія публічно привітав із перемогою Джона Махаму. Саме готовність переможених прийняти волевиявлення громадян стала одним із головних чинників суспільної довіри до результатів.

    Протилежні приклади свідчать, що навіть формально проведене голосування не гарантує легітимності. У Венесуелі в 2024 році оголошення Ніколаса Мадуро переможцем супроводжувалося масштабними звинуваченнями у фальсифікаціях, а значна частина міжнародної спільноти, включно зі США, відмовилася визнавати результати виборів. Опозиція наполягала, що реальним переможцем був Едмундо Гонсалес Уррутіа. Подібні питання виникали і під час виборів у Центральноафриканській Республіці, де опозиція заявляла про нерівні умови участі, а також в Ефіопії, де виборчий процес проходив на тлі триваючого внутрішнього конфлікту.

    Ставка для України значно вища, ніж проста зміна влади. Перші післявоєнні вибори стануть тестом на здатність держави повернутися до нормального демократичного циклу після найбільшої війни в Європі XXI століття.

    Нові стратегічні активи післявоєнних виборів

    Післявоєнні вибори відрізнятимуться від усіх попередніх не лише масштабом організаційних проблем. Першим фактором залишається безпека. За оцінками Національної платформи протимінної діяльності, близько 132–133 тис. квадратних кілометрів, або майже чверть території України, потенційно забруднені мінами та вибухонебезпечними залишками війни. Водночас аудити Громадянської мережі «Опора»показали, що жодна з перевірених громад поки не має стовідсоткового забезпечення виборчих дільниць укриттями в радіусі 500 метрів.

    Не меншою зміною стало масове переміщення населення. Майже третина українців уже не проживає за адресою своєї реєстрації, а серед тих, хто залишив домівку після лютого 2022 року, цей показник сягає 76%. Якщо додати до цього 5–6 млн громадян за кордоном і майже мільйон військовослужбовців, стає очевидно: значна частина потенційного електорату більше не вписується у довоєнну модель організації виборів.

    Окремою політичною силою після війни можуть стати ветерани. За різними оцінками, у складі Сил оборони України перебувають близько 880–990 тис. осіб. Для них потрібно не лише створити механізм голосування, а й забезпечити реальне політичне представництво. Питання реабілітації, житла, медицини, працевлаштування та соціальних гарантій майже напевно стануть одними з центральних тем післявоєнної кампанії.

    Ще один виклик пов’язаний із самою виборчою системою. Уже зараз обговорюються різні варіанти організації голосування українців за кордоном — від створення окремого закордонного округу до прив’язки закордонних дільниць до українських округів. Не менш дискусійними залишаються й вимоги до кандидатів щодо постійного проживання в Україні, адже війна змусила мільйони громадян роками жити за межами країни.

    Водночас змінилося й інформаційне середовище. Якщо до повномасштабної війни значна частина політичної боротьби точилася на телебаченні, то сьогодні вона дедалі більше переходить у Telegram та інші цифрові платформи. За соціологічними дослідженнями, серед українців віком 18–34 років Telegram є джерелом новин для 84–87% опитаних. Це означає, що майбутня виборча кампанія значною мірою проходитиме в цифровому просторі, де вирішальне значення матимуть швидкість поширення інформації, довіра до окремих каналів і здатність держави протидіяти дезінформації.

    У результаті перші післявоєнні вибори будуть боротьбою не лише між політичними програмами. Не менш важливим стане питання, чи зможе держава забезпечити участь тих українців, чиє життя війна змінила найбільше.

    Масштаб викликів і робочі механізми

    Центральна виборча комісія пропонує ухвалити окремий закон, який визначить особливості проведення перших післявоєнних виборів. Серед рішень, що сьогодні розглядаються, — відкриття додаткових виборчих дільниць за межами дипломатичних установ у країнах, де проживають найбільші українські громади. Електронне та поштове голосування наразі не розглядаються як реалістичні варіанти через високі ризики для безпеки та довіри до результатів. Натомість одним із можливих механізмів називають активну попередню реєстрацію виборців через «Дію» або інший державний цифровий сервіс.

    Для внутрішньо переміщених осіб пропонується максимально спростити процедуру зміни виборчої адреси та створити додаткові виборчі дільниці в місцях їхнього компактного проживання. Для військовослужбовців розглядаються спеціальні виборчі дільниці при військових частинах або мобільні виборчі групи із забезпеченням політичної нейтральності Збройних сил. Водночас проведення голосування на тимчасово окупованих територіях залишається неможливим до моменту відновлення Україною ефективного контролю над ними. Так само не розглядається можливість організації виборів на території Росії та Білорусі.

    Дискусії точаться і навколо строків проведення голосування. У грудні 2025 року Президент Володимир Зеленський заявляв про готовність провести вибори через 60–90 днів після створення необхідних безпекових гарантій.

    Від того, наскільки успішно вдасться забезпечити участь українців за кордоном, внутрішньо переміщених осіб і військовослужбовців, залежатиме легітимність майбутніх виборів. Низька явка або відсутність реального доступу до голосування для значної частини громадян можуть стати підставою для інформаційних атак і поставити під сумнів результати виборів. Росія, найімовірніше, не визнає їх незалежно від процедури, однак позиція міжнародних партнерів значною мірою визначатиметься тим, наскільки відкритим, прозорим і таким, що відповідає демократичним стандартам, буде сам виборчий процес. Тому головним завданням післявоєнної виборчої реформи стає недопущення ситуації, за якої мільйони українських громадян фактично втратять можливість реалізувати своє конституційне право голосу.

  • Ексвійськовий розкритикував призначення Віталія Кіма главою Мінветеранів: у чому причина

    Ексвійськовий розкритикував призначення Віталія Кіма главою Мінветеранів: у чому причина

    Призначення Віталія Кіма на посаду міністра у справах ветеранів продовжує викликати дискусії. Чергову публічну критику кадрового рішення висловив журналіст та колишній військовослужбовець 103-ї окремої бригади територіальної оборони Віктор Біщук. На його думку, профільне міністерство має очолювати людина, яка сама є ветераном війни та має власний бойовий досвід.

    Свою позицію Біщук опублікував у авторській колонці для видання «Еспресо». Він наголосив, що його критика стосується не особисто Віталія Кіма, а самого принципу призначення керівника Міністерства у справах ветеранів.

    Автор зазначає, що Кім може бути ефективним управлінцем та професійним чиновником, однак, на його переконання, відсутність військового досвіду є принциповою обставиною для посади, яка безпосередньо пов’язана із захистом прав ветеранів.

    На думку Біщука, рішення призначити на цю посаду людину, яка не є ветераном, може бути негативно сприйняте ветеранською спільнотою. Він вважає, що це суперечить публічним заявам влади про необхідність ширшого залучення ветеранів до державного управління.

    Автор також звернув увагу, що в Україні налічується близько двох мільйонів ветеранів, серед яких є колишні урядовці, народні депутати, посадовці та інші фахівці з управлінським досвідом. На його переконання, серед них можна було знайти кандидатуру, яка одночасно відповідала б професійним вимогам і мала статус ветерана.

    Біщук назвав кадрове рішення символічним і таким, що може вплинути на довіру ветеранів до державної політики у сфері їхньої підтримки.

    Водночас у своїй колонці він не ставить під сумнів професійні якості самого Віталія Кіма, зазначаючи, що питання полягає саме у принципі формування керівництва профільного міністерства.

    Після призначення Кіма Міністерство у справах ветеранів уже неодноразово ставало предметом суспільних дискусій. Частина представників ветеранської спільноти наголошує, що профільне відомство має очолювати людина з власним бойовим досвідом, тоді як інші вважають, що головними критеріями повинні залишатися управлінські навички та здатність ефективно реалізовувати державну політику.

    Офіційних заяв президента Володимира Зеленського чи Кабінету Міністрів щодо критики, висловленої у колонці Віктора Біщука, наразі не оприлюднено. Також сам Віталій Кім публічно не коментував ці зауваження.

    Редакція звертає увагу, що наведені оцінки є позицією автора колонки Віктора Біщука і не є встановленими фактами чи офіційною позицією державних органів.

  • Понад 2 мільйони ветеранів: чи готовий український бізнес до наймасштабнішої трансформації ринку праці

    Понад 2 мільйони ветеранів: чи готовий український бізнес до наймасштабнішої трансформації ринку праці

    Україна вже сьогодні переживає одну з найбільших соціальних трансформацій за час незалежності. За офіційними оцінками, статус ветерана мають понад два мільйони українців, і ця цифра продовжує зростати. Після завершення військової служби сотні тисяч захисників повертатимуться до цивільного життя, а значна їх частина — на ринок праці. Це означає, що питання адаптації ветеранів поступово стає не лише державною політикою, а й одним із ключових викликів для українського бізнесу.

    Саме цьому присвячена авторська колонка генеральної директорки Фонду Ріната Ахметова Ксенії Сухової, видання Delo.ua, у якій вона аналізує, як війна змінює професійні пріоритети військових, чому традиційних програм працевлаштування вже недостатньо та яку роль можуть відіграти роботодавці у поверненні ветеранів до цивільного життя.

    Ветеранський ринок праці вже формується

    За даними Міністерства у справах ветеранів, кількість українців, які отримали статус ветерана війни, перевищила два мільйони. Після завершення активної фази бойових дій ця цифра може зрости ще більше, що зробить ветеранів однією з найбільших соціальних груп країни.

    Відповідно, роботодавці вже зараз стикаються з необхідністю адаптувати свої кадрові політики. Йдеться не лише про створення нових робочих місць, а й про формування умов, у яких люди після фронту зможуть повернутися до професійної діяльності.

    За даними проєкту «Серце Азовсталі», близько 70% ветеранів планують працювати у цивільному секторі після завершення служби. При цьому приблизно половина не хоче повертатися до професії, яку мала до війни.

    Причини такого вибору, як зазначає авторка, пов’язані не зі зміною рівня доходів чи умов праці. Війна суттєво змінює світогляд людини, її життєві пріоритети, мотивацію та уявлення про майбутнє. Багато ветеранів після пережитого вперше переосмислюють власну професійну реалізацію та прагнуть розпочати новий етап життя.

    Посттравматичне зростання як новий підхід

    Ключовим поняттям матеріалу є посттравматичне зростання (Post-Traumatic Growth, PTG) — концепція, яка виникла у психології ще у 1990-х роках і описує позитивні зміни, що можуть відбутися після пережитої травми.

    Йдеться не про заперечення наслідків війни чи спробу «забути» пережите. Навпаки, посттравматичне зростання передбачає прийняття травматичного досвіду та пошук нових життєвих сенсів, цілей і можливостей.

    За словами Ксенії Сухової, саме цей підхід сьогодні впроваджується у програмах підтримки захисників Маріуполя в межах проєкту «Серце Азовсталі». Основою стали методики американської організації Boulder Crest, яка багато років працює з ветеранами збройних сил США та їхніми родинами.

    Українська команда адаптувала ці практики до реалій повномасштабної війни та інтегрувала їх у власні програми підтримки військових.

    Відновлення починається ще до повернення

    Авторка наголошує, що повернення ветерана до цивільного життя не починається після працевлаштування.

    Перший етап — підтримка родини ще під час перебування військового у полоні або на службі.

    Після звільнення людина отримує комплексний супровід:

    • медичну допомогу;
    • психологічну підтримку;
    • консультації кар’єрних радників;
    • допомогу із житлом;
    • професійну перепідготовку;
    • підтримку під час пошуку роботи.

    Особливу роль у цьому процесі відіграє принцип «рівний — рівному».

    У програмі тренерами виступають колишні військовополонені, які вже пройшли власний шлях відновлення. Саме вони працюють із ветеранами одразу після повернення, часто ще у госпіталях.

    На думку авторки, такий формат забезпечує найвищий рівень довіри, адже людина спілкується з тим, хто вже пережив подібний досвід.

    Чому це має цікавити бізнес

    У колонці наголошується, що головне питання для роботодавців полягає не в тому, як створити вакансії для ветеранів.

    Набагато важливіше — сформувати таке робоче середовище, куди ветерани захочуть повернутися.

    За останні два роки програми, побудовані на принципах посттравматичного зростання, реалізовувалися спільно з великими українськими компаніями, зокрема групою «Метінвест» та «Нафтогазом».

    Учасники проходили спеціальні ветеранські кемпи, програми декомпресії та психологічної адаптації, які допомагали інтегрувати бойовий досвід у мирне життя, зміцнювати сімейні стосунки та визначатися з подальшим професійним розвитком.

    За словами авторки, одним із найважливіших результатів стало формування всередині компаній ветеранських спільнот, де працівники підтримують один одного та допомагають адаптуватися новим колегам.

    Бізнесу доведеться змінювати корпоративну культуру

    Експерти дедалі частіше наголошують, що повернення ветеранів стане не лише кадровим, а й управлінським викликом.

    Компаніям необхідно навчати керівників працювати з працівниками, які мають бойовий досвід, переглядати HR-політики, розвивати програми психологічної підтримки та формувати культуру взаємної поваги.

    Йдеться не про особливе ставлення чи зниження професійних вимог, а про розуміння того, що військовий досвід часто змінює стиль комунікації, мотивацію та підходи до роботи.

    Саме тому адаптація ветеранів дедалі частіше розглядається не як благодійність чи корпоративна соціальна відповідальність, а як повноцінний бізнес-процес.

    Найбільший виклик — змінити ставлення

    На завершення авторка звертає увагу на поширену помилку роботодавців.

    На її думку, ветеранів не варто сприймати виключно як людей, яким необхідно допомагати. Натомість вони є фахівцями, які отримали унікальний досвід відповідальності, командної роботи, прийняття рішень у кризових ситуаціях та лідерства.

    Саме тому головним завданням українського бізнесу стає не лише створення робочих місць, а й готовність побачити у ветеранах потенціал для розвитку компаній. В умовах, коли країна поступово готується до післявоєнного відновлення, питання інтеграції мільйонів ветеранів у цивільне життя стає одним із ключових факторів майбутнього економічного розвитку України.

  • Ветеранам розширили житлову допомогу: виплати можна продовжити ще на пів року

    Ветеранам розширили житлову допомогу: виплати можна продовжити ще на пів року

    Українські ветерани та ветеранки, які через війну втратили житло, не можуть безпечно ним користуватися або змушені орендувати помешкання в іншому населеному пункті, можуть отримувати щомісячну грошову компенсацію від держави. У 2026 році програма продовжує діяти відповідно до постанови Кабінету Міністрів №252, а після внесених урядом змін коло потенційних одержувачів допомоги було розширено.

    Максимальний розмір виплати становить 6 656 гривень на місяць. Таку суму можуть отримувати захисники й захисниці, які орендують житло в Києві, Дніпрі, Львові або Одесі. Для інших обласних центрів передбачено до 4 992 гривень, а для решти міст, селищ і сіл — до 3 328 гривень щомісяця.

    Розмір компенсації прив’язаний до прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Для чотирьох найбільших міст виплачують суму, еквівалентну двом прожитковим мінімумам, для інших обласних центрів — півтора прожиткового мінімуму, а для решти населених пунктів — один прожитковий мінімум.

    Важливо, що держава не обіцяє повністю оплатити будь-яку орендовану квартиру. Якщо фактична вартість житла перевищує встановлений ліміт, різницю ветеран або ветеранка повинні покрити самостійно. Якщо договір оренди укладено не на повний місяць, компенсацію розрахують пропорційно до кількості днів проживання.

    Хто може отримати компенсацію

    Програмою можуть скористатися ветерани та ветеранки, які мають статус учасника бойових дій або особи з інвалідністю внаслідок війни та вже звільнені з військової служби.

    Право на допомогу також передбачене для військовослужбовців, які були мобілізовані або безпосередньо брали участь у заходах із захисту України, вже звільнилися зі служби, але ще не встигли оформити статус УБД або особи з інвалідністю внаслідок війни.

    До переліку одержувачів включили звільнених зі служби поліцейських і працівників служби цивільного захисту, які виконували завдання, пов’язані з обороною України, але ще не отримали відповідного ветеранського статусу.

    На виплату також можуть претендувати захисники й захисниці, яких держава-агресор незаконно утримувала в полоні. Йдеться про людей, які повернулися з полону та не мають придатного для проживання помешкання, або їхнє житло було зруйноване, пошкоджене чи залишилося на тимчасово окупованій території.

    Підставою для компенсації може бути не лише повне знищення будинку або квартири. Програма охоплює випадки, коли житло пошкоджене, розташоване на тимчасово окупованій території або в зоні активних бойових дій, де проживання є неможливим чи небезпечним.

    Окремо підтримка передбачена для ветеранів і ветеранок, які отримують амбулаторну реабілітаційну допомогу далеко від зареєстрованого місця проживання. Відстань між орендованим житлом та задекларованою адресою у такому випадку має перевищувати 15 кілометрів.

    Як подати заяву

    Звертатися необхідно за місцем розташування саме орендованого житла, а не обов’язково за місцем реєстрації заявника.

    Документи можна подати до структурного підрозділу місцевої влади, відповідального за питання ветеранської політики, або через Центр надання адміністративних послуг. У ЦНАП ця процедура доступна як адміністративна послуга 02606.

    Заяву можна принести особисто або надіслати разом із документами рекомендованим листом. За потреби працівники профільного підрозділу чи фахівці із супроводу ветеранів допоможуть перевірити документи, підготувати заяву та визначити належну суму виплати. Послуга є безоплатною, а рішення мають ухвалити протягом десяти робочих днів.

    До базового пакета документів входять паспорт або інший документ, що посвідчує особу, податковий номер, військово-обліковий документ, інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та договір оренди.

    У договорі мають бути чітко зазначені сторони, характеристики житла, строк оренди, розмір і порядок оплати, права та обов’язки сторін, відповідальність і умови дострокового розірвання. Це означає, що усної домовленості з власником квартири для отримання компенсації недостатньо.

    Залежно від обставин можуть також знадобитися документи про звільнення зі служби, участь у бойових діях, перебування в полоні, проходження реабілітації або пошкодження чи знищення житла. Для підтвердження руйнування можна використати акт обстеження або дані з Реєстру пошкодженого та знищеного майна.

    Як виплачують гроші

    Після схвалення заяви кошти щомісяця перераховують на банківський рахунок у форматі IBAN, який одержувач вказав у документах.

    Компенсацію призначають на шість місяців. Якщо після завершення цього періоду людина й надалі не має придатного житла для постійного проживання, виплату можуть продовжити ще на шість місяців. Для цього потрібно підтвердити, що обставини, які давали право на допомогу, не змінилися.

    Коли можуть відмовити

    Компенсацію не призначать, якщо заявник уже забезпечений службовим житлом або має придатне житлове приміщення для постійного проживання на підконтрольній Україні території. Водночас пошкоджені, зруйновані об’єкти, а також житло на окупованих територіях чи в зонах активних бойових дій не повинні вважатися доступною нерухомістю, якщо відповідні обставини документально підтверджені.

    Також не можна одночасно отримувати цю компенсацію та допомогу на проживання ВПО або субсидію на оренду за іншою державною програмою. Підставою для відмови може стати попереднє отримання житлової компенсації, недостовірна інформація у заяві або оренда помешкання у близьких родичів.

    До родичів у цьому випадку відносять батьків, чоловіка або дружину, дітей, братів і сестер, бабу, діда та онуків заявника, а також відповідних родичів другого з подружжя.

    У разі відмови заявник має право повторно подати документи після усунення причини, через яку виплату не призначили. Наприклад, можна виправити помилки в документах, надати відсутню довідку або укласти належним чином оформлений договір оренди.

    Програма орендної компенсації може стати тимчасовою підтримкою для ветеранів, які після звільнення зі служби не мають можливості повернутися до власного помешкання. Однак для отримання грошей необхідно офіційно оформити оренду, підтвердити належність до визначеної категорії та не отримувати паралельно іншу державну допомогу на оплату того самого житла.

  • Зброя після війни в Україні, досвід інших країн та ризик зростання нелегального ринку в Європі

    Зброя після війни в Україні, досвід інших країн та ризик зростання нелегального ринку в Європі

    Через п’ять років після закінчення війни Україна може зіткнутися з однією з найбільших концентрацій бойової зброї в Європі з часів Другої світової.

    Це не абстрактна загроза. Це сценарій майже кожної великої війни XX і XXI століття. Після 1945 року в Європі залишалися мільйони одиниць зброї, які ще десятиліттями спливали в руках злочинних груп і в нових конфліктах. Україна, коли завершиться активна фаза бойових дій, зіткнеться з цим викликом у масштабі, якого не знала сучасна Європа. Ймовірно, сучасна Європа ще не стикалася з настільки масштабною концентрацією різноманітного сучасного озброєння за такий короткий час. Від радянських автоматів до західних протитанкових систем, від трофейного російського озброєння до комерційних дронів, перетворених на зброю. За оцінками експертів Small Arms Survey лише в перші місяці повномасштабного вторгнення територіальній обороні та волонтерським формуванням було видано сотні тисяч одиниць стрілецької зброї. До цього додалися великі обсяги озброєння регулярних частин ЗСУ, західні поставки (Javelin, NLAW, різні системи ППО та стрілецька зброя) і трофеї. Навіть якщо значна частина цієї зброї потрапить до нелегального обігу — це вже виявиться проблемою континентального масштабу.

    Мотиви зберігання зброї військовими та ветеранами, реальні кейси та вплив на злочинність

    Злочини, пов’язані з вогнепальною зброєю, боєприпасами та вибухівкою, зросли в 47 разів — з 273 у 2021 році до майже 13 тисяч у 2024-му. Більша частина пов’язана з воєнними злочинами окупантів, однак зростає й кількість «цивільних» насильницьких злочинів зі зброєю, про це свідчить офіційна статистика МВС України за 2024 рік.

    Експерт з кримінального права Григорій Усатий прямо каже: люди озброюються, «бо розуміють, що вони не захищені».

    В умовах війни, коли загрози (диверсії, обстріли прифронтових і деокупованих територій, кримінал) реальні, а довіра до правоохоронної системи в частини населення підірвана, зброя стає «страховкою». Це не лише про ветеранів — про всіх, хто пройшов через окупацію або бої.

    ПТСР, відчуття постійної загрози є класичними наслідками бойового досвіду. Зброя поряд дає ілюзію контролю. Це не виправдання, але реальний фактор, який відзначають психологи, що працюють з ветеранами. У поєднанні з труднощами реінтеграції (робота, сім’я, соціальна ізоляція) вона може стати тригером. Для багатьох бійців зброя, захоплена у ворога, — не просто залізо. Це доказ виживання, конкретних боїв, іноді «особистий рахунок». Такі речі везуть додому як символи. Аналогічні пояснення регулярно звучать і в українських, і в російських кейсах затримань.

    Липень 2026 року. Державне бюро розслідувань повідомило про підозру трьом військовослужбовцям, які намагалися продати цілий вантаж зброї та вибухівки (більше тонни пластиду, сотні боєприпасів, протитанкові засоби). Загальна вартість вилученого — понад 2 млн грн, про що повідомили ДБР, а деталі справи оприлюднила «Українська правда».

    Березень 2026 року. На Одещині ДБР затримало п’ятеро військовослужбовців, які крали зброю з арсеналів бойових бригад, де служили, і перепродавали її. Зброя — явно з поля бою. Це вже не «кишеньковий трофей», а організований канал збуту важких систем, про що повідомило ДБР і висвітило «Суспільне Одеса».

    Світовий досвід наслідків неконтрольованого поширення зброї

    Історія показує, що зброя після війни майже ніколи не зникає сама собою. Вона змінює власників, маршрути й цілі. Разом з нею змінюється й характер насильства в суспільстві. Після Другої світової війни в Європі та Японії союзники провели масштабні операції з роззброєння та збору зброї. Як свідчать історичні дослідженняSmall Arms Survey, значна кількість зброї залишалася в обігу десятиліттями.

    Але навіть тоді значна частина витекла на Близький Схід, в Азію та в руки кримінальних структур. Як показує аналіз Small Arms Survey, в Італії після 1945 року зброя з партизанського руху та залишків фашистських формувань стала одним із чинників посилення організованої злочинності.

    Одним із найпоказовіших прикладів залишаються Балкани 1990-х, досвід яких детально дослідили автори роботи Small Arms and Light Weapons in the Federal Republic of Yugoslavia. Після розпаду Югославії на території колишніх республік залишилося, за оцінками різних міжнародних місій та Small Arms Survey, від двох до чотирьох мільйонів одиниць стрілецької зброї. У Боснії, за оцінками експертів, майже на кожного жителя припадала одна одиниця незареєстрованої зброї. Міжнародні місії (UNPROFOR, SFOR та KFOR) змогли вилучити лише частину арсеналів, а програми «зброя за гроші», що діяли в окремих районах, не дали очікуваного ефекту. Значна частина зброї згодом опинилася на чорному ринку. Ще більш показовий випадок — Центральна Америка. Громадянські війни в Сальвадорі та Гватемалі завершилися мирними угодами на початку 1990-х. Зброя залишилася. Демобілізовані солдати та партизани часто не отримували ані земель, ані роботи, ані соціальної підтримки. У деяких країнах після війни кількість загиблих від кримінального насильства виявилася вищою, ніж загинуло за останні роки самої війни.

    Після завершення громадянської війни Сальвадор протягом багатьох років залишався однією з найнебезпечніших країн світу. У 2000-х рівень умисних убивств неодноразово перевищував 50–60 випадків на 100 тис. населення, а в окремі роки сягав понад 60, свідчать дані дослідження UNODC Global Study on Homicide.

    Ірак після 2003 року продемонстрував, що навіть за наявності потужної міжнародної коаліції та величезних ресурсів роззброєння й контроль залишаються вкрай складним завданням, коли держава зруйнована, а суспільство поляризоване. За оцінками, наведеними в дослідженнях RAND Corporation, після падіння режиму Саддама Хусейна в обіг потрапило до мільйона одиниць стрілецької зброї з розграбованих складів. Ця зброя стала одним із джерел озброєння для повстанських угруповань, а згодом і для «Ісламської держави».

    В Албанії у 1997 році крах фінансових пірамід призвів до повного колапсу держави. За кілька днів населення розграбувало армійські склади й винесло понад пів мільйона автоматів та іншої зброї. Частина цього арсеналу була використана під час заворушень, інша — потрапила на чорний ринок Балкан і за його межі. Майже через 30 років значну частину цієї зброї так і не вдалося знайти. Дослідження Turning the Page: Small Arms and Light Weapons in Albania називає цей випадок одним із наймасштабніших і найшвидших випадків втрати державного контролю над зброєю в новітній історії Європи.

    Ці приклади важливі не самі по собі, а тому що показують різні механізми: від політичної недовіри та бажання зберегти важелі впливу до миттєвого колапсу держави, від креативних громадських програм до ситуацій, коли контроль над зброєю зберігають не державні структури, а збройні угруповання.

    Перевірені механізми постконфліктного роззброєння

    Досвід постконфліктних країн показує, що просте вилучення зброї рідко дає довгостроковий результат. Найефективнішим виявився комплексний підхід, у якому роззброєння поєднується з реінтеграцією ветеранів та відновленням довіри до держави. Саме на цьому будувалися програми DDR (роззброєння, демобілізація та реінтеграція). У Ліберії, Сьєрра-Леоне та Колумбії головним було не кількість вилученої зброї, а можливість колишніх учасників конфлікту повернутися до мирного життя через роботу, освіту та психологічну підтримку. Саме такий підхід рекомендують Міжнародні стандарти ООН із роззброєння, демобілізації та реінтеграції IDDRS, наголошуючи, що без соціальної адаптації колишніх комбатантів зброя нерідко повертається до нелегального обігу.

    Гарні результати показали й кампанії добровільної здачі зброї з амністією. У країнах Західних Балкан завдяки ініціативам SEESAC з 2018 року було вилучено й знищено десятки тисяч одиниць зброї.

    Їхній успіх забезпечили обмежені строки проведення, відсутність переслідування та широка інформаційна підтримка. Програми викупу зброї самі по собі зазвичай менш ефективні.

    Винятком стала Австралія, де після подій 1996 року викуп супроводжувався посиленням збройного законодавства, що дозволило суттєво знизити рівень збройного насильства. Не менш важливі реєстрація, маркування та цифровий облік зброї, однак вони працюють лише за довіри суспільства. Якщо реєстрація сприймається як підготовка до конфіскації, зброя йде в тінь. Саме тому успішні країни поєднували контроль, соціальну реінтеграцію та координацію держави, місцевих громад і міжнародних партнерів.

    Запобігання нелегальному обігу до закінчення збройного конфлікту

    За оцінками Small Arms Survey, ще до 2022 року в Україні було зареєстровано близько 1,3–1,5 мільйона одиниць цивільної вогнепальної зброї.

    Військове озброєння враховується окремо — у системах Міністерства оборони та Генерального штабу. Однак війна неминуче змінила принципи такого обліку: частина даних фіксувалася в спрощеному порядку, деякі процеси проходили в екстремальних умовах, а масштаб поставок і переміщень зброї виявився безпрецедентним. За оцінкамиSmall Arms Survey та інших експертів, на сьогодні в Україні може перебувати до 4–5 мільйонів одиниць стрілецької зброї та боєприпасів, з яких значна частина перебуває поза цивільною системою обліку або може становити ризик потрапляння до нелегального обігу.

    Europol у флагманському звіті EU-SOCTA 2025 прямо зазначає: «Поточний збройний конфлікт в Україні є джерелом все нових загроз для нашої внутрішньої безпеки. […] Ми також повинні бути готові до нових викликів після закінчення цієї війни, таких як збільшення контрабанди зброї та боєприпасів з України.»

    У ширшому контексті Europol також попереджає, що нелегальна торгівля зброєю вже формується і може посилитися після завершення війни. Це підкреслює необхідність превентивних заходів та обміну даними для запобігання витокам у європейські кримінальні мережі. Саме тому міжнародне співробітництво, системи маркування, відстеження та обміну інформацією стають не менш важливими, ніж фізичне вилучення зброї.

    INTERPOL уже використовує міжнародну систему iARMS для пошуку викраденої та незаконно переміщеної зброї, тоді як Europol регулярно аналізує маршрути її нелегального обігу. Для України це означає, що ефективний контроль необхідно вибудовувати ще до завершення війни, інакше через кілька років українська зброя може почати фігурувати в розслідуваннях організованої злочинності по всій Європі.

     

  • Українці можуть безкоштовно опанувати нову професію

    Українці можуть безкоштовно опанувати нову професію

    В Україні розпочався набір учасників на програму розвитку професійних навичок TVET, яка реалізується в межах міжнародного проєкту REMARKET. Ініціатива відкриває можливість для сотень українців безкоштовно пройти професійну перепідготовку, опанувати нову спеціальність або підвищити кваліфікацію відповідно до сучасних потреб ринку праці. Програма насамперед орієнтована на ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, людей, які повернулися з-за кордону, а також інших громадян, які прагнуть знайти нову роботу або змінити професію. Загалом у межах проєкту планують навчити до 800 учасників із восьми областей України.

    Про це повідомляє платформа “Ветеран”.

    Організатори наголошують, що проєкт TVET є одним із напрямків підтримки українців, які через повномасштабну війну втратили роботу, були змушені змінити місце проживання або потребують нових професійних навичок для працевлаштування. Програма покликана допомогти людям швидше адаптуватися до нових економічних умов та отримати спеціальності, які нині користуються найбільшим попитом серед роботодавців.

    До участі запрошують жителів восьми областей України: Одеської, Миколаївської, Дніпропетровської, Вінницької, Житомирської, Хмельницької, Івано-Франківської та Львівської. Саме у цих регіонах працюватимуть навчальні заклади та партнери проєкту, які проводитимуть підготовку майбутніх слухачів.

    Подати заявку можуть одразу кілька категорій громадян. Насамперед це внутрішньо переміщені особи, які були змушені покинути свої домівки через бойові дії. Також учасниками можуть стати українці, які повернулися додому після перебування за кордоном, місцеві мешканці громад, де реалізовується проєкт, ветерани війни, а також люди, які вже мають роботу, але хочуть опанувати нову професію чи змінити сферу діяльності.

    Водночас організатори повідомляють, що під час відбору перевагу надаватимуть представникам соціально вразливих категорій населення. Йдеться про жінок, людей з інвалідністю, молодь віком від 18 до 25 років, яка ще не має достатнього професійного досвіду, осіб віком понад 50 років, ветеранів, а також представників етнічних меншин. Такий підхід має забезпечити рівний доступ до освіти для тих категорій населення, які найчастіше стикаються зі складнощами під час пошуку роботи.

    Організатори звертають увагу, що скористатися можливістю навчання в межах програми можна лише один раз. Це дозволить надати шанс отримати нову професію максимально широкому колу українців.

    Програма TVET побудована таким чином, щоб навчання максимально відповідало сучасним потребам економіки та роботодавців. Саме тому основна увага приділяється спеціальностям, на які сьогодні спостерігається стабільно високий попит як у приватному секторі, так і на підприємствах, що працюють у сфері виробництва, послуг та аграрного комплексу.

    Серед базових напрямків навчання — швейне виробництво, пекарська справа та бджільництво. Ці професії залишаються затребуваними у багатьох регіонах країни та відкривають можливості як для офіційного працевлаштування, так і для започаткування власної справи.

    Однак перелік доступних спеціальностей цим не обмежується. Для учасників індивідуальних курсів передбачено значно ширший вибір напрямків підготовки. Залежно від потреб регіону та власних професійних планів можна обрати навчання у сферах будівництва, логістики, маркетингу, технічного обслуговування, ремонту обладнання, професійних сервісів, виробництва, торгівлі та інших галузях.

    Організатори зазначають, що навчальні програми формуються з урахуванням реального попиту роботодавців, тому після завершення курсів випускники матимуть значно більше шансів знайти роботу або розпочати власну професійну діяльність.

    Програма передбачає два формати участі. Перший — групові курси TVET, які повністю фінансуються організаторами. Для слухачів таке навчання є безкоштовним. Воно проходитиме на базі закладів професійної освіти, а його тривалість залежатиме від обраної спеціальності — від двох тижнів до чотирьох місяців.

    Другий формат — індивідуальні курси. У цьому випадку учасник самостійно обирає навчальний заклад або освітнього провайдера, який найбільше відповідає його професійним потребам. Програма компенсує значну частину вартості такого навчання, однак власний внесок слухача повинен становити щонайменше 25% від загальної ціни курсу. Тривалість індивідуального навчання може коливатися від 10 академічних годин до шести місяців.

    Навчальний процес проходитиме в очному або змішаному форматі залежно від спеціальності та можливостей конкретного навчального закладу. При цьому обов’язковою складовою курсів стане практична підготовка. Учасники не лише вивчатимуть теорію, а й виконуватимуть практичні завдання, працюватимуть із професійним обладнанням та набуватимуть реальних навичок, які можна буде використовувати вже після завершення навчання.

    Після успішного проходження програми кожен учасник отримає документ, що підтверджує здобуту кваліфікацію. Це може бути сертифікат або диплом, залежно від виду навчання та освітньої програми.

    Організатори наголошують, що головною метою проєкту є не лише навчання новим професіям, а й сприяння економічному відновленню українських громад. Підготовка кваліфікованих кадрів має допомогти підприємствам швидше знаходити працівників, а українцям — отримувати стабільну роботу та підвищувати власний рівень доходів.

    Особливе значення програма має для ветеранів війни та внутрішньо переміщених осіб, які після повернення до цивільного життя часто потребують нових професійних навичок або змушені повністю змінювати сферу діяльності. Аналогічна підтримка є важливою і для українців, які повернулися з-за кордону та прагнуть швидше інтегруватися у вітчизняний ринок праці.

    Для участі необхідно звернутися до представництва програми у своєму регіоні. Реєстрація вже відкрита для жителів Одеської, Миколаївської, Дніпропетровської, Вінницької, Житомирської, Хмельницької, Івано-Франківської та Львівської областей. Саме там учасники зможуть отримати консультацію, дізнатися про доступні спеціальності, умови навчання та подати заявку на участь.

    Проєкт REMARKET реалізується міжнародними організаціями Caritas Switzerland, Карітас Україна, Карітас-Спес Україна та SPARK. Ініціатива є частиною ширшої програми підтримки економічного відновлення України, розвитку професійної освіти та підготовки кваліфікованих фахівців для відбудови країни в умовах війни та післявоєнної реконструкції.

  • Рінат Ахметов отримав відзнаку Омбудсмана за внесок у захист прав людини

    Рінат Ахметов отримав відзнаку Омбудсмана за внесок у захист прав людини

    Перші лауреати нової відзнаки Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини вже отримали свої нагороди. Серед десяти перших відзначених — Голова Верховної Ради України, міжнародні гуманітарні організації, представники українського бізнесу, а також бізнесмен Рінат Ахметов, діяльність якого у сфері благодійності та підтримки постраждалих від війни була окремо відзначена Омбудсманом.

    Про це повідомляє Facebook-сторінка “Фонду Ріната Ахметова”.

    Церемонію вручення провів Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. За інформацією фонду, нова відзнака покликана відзначати людей, організації та інституції, які роблять вагомий внесок у захист прав людини, підтримку постраждалих від війни, розвиток гуманітарних ініціатив та допомогу українському суспільству в умовах повномасштабної російської агресії.

    До числа перших лауреатів увійшли Голова Верховної Ради України, Норвезька рада у справах біженців, Програма розвитку ООН в Україні (ПРООН), а також чотири представники українського бізнесу. Одним із них став Рінат Ахметов.

    Під час вручення нагороди голова Наглядової ради Фонду Ріната Ахметова та громадської організації “Серце Азовсталі” Наталія Ємченко наголосила, що така відзнака є важливим свідченням високої оцінки багаторічної роботи команди фонду та всіх партнерів, які щодня працюють над захистом людей, що постраждали від війни.

    “Для нас велика честь отримати цю відзнаку. Екосистема Ріната Ахметова вже чотири роки є надійним партнером Офісу Омбудсмана України, оскільки людина і її права на цінність — у центрі нашої бізнес-філософії”, — зазначила Наталія Ємченко.

    Вона підкреслила, що співпраця між благодійними організаціями Ахметова та Офісом Омбудсмана дозволяє не лише оперативно реагувати на гуманітарні виклики, а й створювати довгострокові системні рішення для підтримки людей, які постраждали внаслідок війни.

    За її словами, така взаємодія допомагає громадянам відновлювати порушені права, отримувати необхідну допомогу, повертатися до повноцінного життя та будувати своє майбутнє навіть у надзвичайно складних умовах.

    У Фонді Ріната Ахметова нагадали, що співпраця з Офісом Омбудсмана триває вже кілька років і охоплює широкий спектр гуманітарних та соціальних проєктів.

    Одним із ключових напрямків є підтримка оборонців Маріуполя та їхніх родин. Окрему увагу приділяють захисту прав українських військовополонених, ветеранів та цивільних, які постраждали від російської агресії.

    Також реалізуються культурно-гуманітарні ініціативи, серед яких Музей “Голоси Мирних”, який документує свідчення українців про пережиту війну. Ще одним проєктом став “Щоденник Катерини Савенко”, покликаний зберегти пам’ять про події війни через особисті історії.

    Крім цього, спільні програми спрямовані на підтримку молоді, яка повертається з тимчасово окупованих територій або після незаконної депортації до Росії. Такі ініціативи передбачають психологічну допомогу, соціальну адаптацію, освітню підтримку та сприяння інтеграції у мирне життя.

    У фонді наголошують, що захист прав людини сьогодні залишається одним із головних викликів для України, адже війна спричинила мільйони випадків порушення прав громадян, масове внутрішнє переміщення населення, депортацію дітей, незаконне утримання військовополонених та численні воєнні злочини.

    Саме тому співпраця державних інституцій, міжнародних організацій, громадського сектору та соціально відповідального бізнесу є одним із ключових елементів підтримки постраждалих українців.

    У Фонді також нагадали, що у 2025 році він відзначив 20-річчя своєї діяльності. За цей час було реалізовано сотні благодійних та гуманітарних проєктів у сферах медицини, психологічної допомоги, підтримки дітей, цивільного населення та військових.

    Раніше також повідомлялося, що компанія SCM, засновником якої є Рінат Ахметов, за чотири роки повномасштабної війни спрямувала 13,5 млрд гривень на підтримку України, допомогу військовим, гуманітарні програми, відновлення інфраструктури та реалізацію соціальних ініціатив. Нова відзнака Омбудсмана стала ще одним підтвердженням визнання внеску благодійних та гуманітарних проєктів у підтримку українців в умовах війни.

  • 251 млн євро на житло: хто отримає програми підтримки

    251 млн євро на житло: хто отримає програми підтримки

    Міністерство розвитку громад та територій України спільно з Банком розвитку Ради Європи досягли домовленості про залучення понад 251 мільйона євро, які спрямують на посилення житлових програм та підтримку українців, що втратили домівки внаслідок російської агресії. Про це повідомив міністр розвитку громад та територій України Олексій Кулеба, наголосивши, що домовленості були досягнуті під час Ukraine Recovery Conference 2026 — міжнародної платформи, присвяченої відновленню України та залученню фінансування для критично важливих сфер.

    За словами міністра, новий фінансовий пакет є не просто продовженням уже чинних програм, а суттєвим їх розширенням, яке дозволить державі швидше реагувати на житлові потреби громадян, які постраждали від війни. У межах домовленостей із Банк розвитку Ради Європи передбачено комплекс рішень, спрямованих на відновлення житла, компенсаційні механізми та підтримку найбільш уразливих категорій населення, зокрема внутрішньо переміщених осіб, ветеранів та людей з інвалідністю внаслідок війни.

    Ключовою частиною пакета стане спрямування 100 мільйонів євро на розвиток і розширення програми «єВідновлення», яка вже є основним інструментом компенсації за зруйноване або пошкоджене житло. Йдеться про продовження міжнародного проєкту HOME, у межах якого раніше було залучено фінансування від Банку розвитку Ради Європи та уряду Італії. Нові кошти дозволять збільшити кількість українських родин, які отримають житлові сертифікати, що дають змогу придбати нове житло замість втраченого. Окремо підкреслюється, що розширення програми має пришвидшити розгляд заяв і підвищити ефективність компенсаційних механізмів у регіонах.

    Ще одним важливим напрямом стане продовження програми «Житло для ВПО з тимчасово окупованих територій». Наступний етап її реалізації передбачає залучення близько 80 мільйонів євро, що дозволить профінансувати приблизно дві тисячі житлових ваучерів для внутрішньо переміщених осіб. У Міністерстві наголошують, що пріоритет у межах цієї програми отримають ветерани та люди з інвалідністю внаслідок війни, для яких житлове питання є критично важливим елементом соціальної інтеграції та відновлення.

    Окремо уряд запускає новий напрям підтримки під назвою «Житло для ветеранів». У межах цієї ініціативи за підтримки Банку розвитку Ради Європи буде залучено 60 мільйонів євро, які дозволять надати понад 1 500 пільгових іпотечних кредитів українським захисникам і захисницям. У міністерстві підкреслюють, що ця програма має на меті не лише забезпечення житлом, а й створення довгострокових умов для повернення ветеранів до цивільного життя через доступні фінансові інструменти.

    Додатково передбачено ще понад 11 мільйонів євро грантового фінансування, яке буде спрямовано на інституційне посилення механізму «єВідновлення». Йдеться про вдосконалення процедур розгляду заяв, посилення спроможності місцевих комісій, цифровізацію сервісів для громадян, а також розвиток інструментів, що дозволяють ефективніше реалізовувати відбудову індивідуального житла на місцях. Це має зменшити бюрократичні затримки та зробити систему компенсацій більш прозорою й доступною.

    У Міністерстві розвитку громад та територій України зазначають, що за три роки дії програми «єВідновлення» компенсації вже отримали 196 067 українських родин на загальну суму 89,7 мільярда гривень. Це робить її одним із найбільших соціальних інструментів підтримки населення в умовах повномасштабної війни, який постійно масштабується завдяки міжнародній допомозі та співпраці з партнерами.

    Окремо нагадується, що Банк розвитку Ради Європи вже схвалював додаткове фінансування для цієї програми, що дозволяє забезпечувати її стабільне функціонування та розширення географії підтримки. Крім того, з 1 грудня в Україні стартував прийом заявок на компенсації за житло, втрачене на тимчасово окупованих територіях. Першочергово участь у цьому етапі можуть брати внутрішньо переміщені особи, які мають статус учасника бойових дій або інвалідність внаслідок війни.

    Уряд підкреслює, що досягнуті домовленості є частиною довгострокової стратегії відновлення житлового фонду України та створення системної підтримки для громадян, які втратили житло через війну, а також важливим кроком у зміцненні партнерства з європейськими фінансовими інституціями у сфері відбудови.

  • Відродження України після війни

    Відродження України після війни

    Чотири з лишком роки повномасштабної війни завдали Україні безпрецедентної шкоди. За даними п’ятого спільного звіту Rapid Damage and Needs Assessment (RDNA5) Світового банку, Європейської комісії, ООН та уряду України (лютий 2026 року, станом на кінець грудня 2025-го), прямий фізичний збиток інфраструктурі та активам оцінюється в 195,1 млрд доларів. Загальні економічні втрати сягнули 666,7 млрд доларів. Потреби у відновленні та відбудові економіки на горизонті 2026–2035 років становлять 587,7–588 млрд доларів. Це майже втричі більше за прогнозований номінальний ВВП України на 2025 рік.

    Це не абстрактні цифри. Пошкоджено або знищено житло понад 3 млн домогосподарств (14% житлового фонду). Серйозно постраждали енергетика, транспорт, промисловість, освіта та охорона здоров’я. Концентрація руйнувань припадає на прифронтові області (Донецька, Харківська, Запорізька та інші).

    Однак за цими цифрами стоїть історія неймовірної людської стійкості. Українці продовжують працювати, навчати дітей, відновлювати те, що можна, навіть під обстрілами.

    Масштаб руйнувань і поточні потреби

    Згідно з RDNA5, найбільші потреби припадають на транспорт — близько 96 млрд доларів, енергетику — близько 91 млрд доларів, житло — близько 90 млрд доларів. Ці три сектори формують основу для всього іншого. Без надійної енергії та логістики неможливе повноцінне відновлення промисловості, сільського господарства та соціальної сфери. Розмінування потребує десятків мільярдів і десятиліть роботи — це окреме, надзвичайно складне завдання.

    Важливо розуміти: звіти RDNA оцінюють потреби на 10-річний горизонт за умови, що активні бойові дії поступово зменшуються або припиняються. Поки війна триває, потреби продовжують зростати (у 2025 році вони зросли на 12%+ порівняно з попередньою оцінкою).

    Приклади післявоєнного відновлення в інших країнах

    Історичний досвід інших країн показує, що терміни відновлення залежать не лише від масштабу руйнувань, а й від політичної волі, якості реформ, обсягу та ефективності міжнародної допомоги, а також від спроможності суспільства об’єднатися навколо спільної мети.

    Німеччина у 1945 році була повністю зруйнована. Промисловість працювала на 20–30% від довоєнного рівня, міста лежали в руїнах, мільйони людей були бездомними. Базову інфраструктуру (дороги, мости, енергетику, залізниці) відновили за 3–5 років. Ключову роль зіграв план Маршалла (1948–1952), за яким Західна Німеччина отримала близько 1,45 млрд доларів (у цінах того часу — величезна сума). Однак гроші працювали лише тому, що одночасно провели валютну реформу 1948 року та впровадили модель соціальної ринкової економіки Людвіга Ерхарда. Держава мінімізувала втручання в економіку, але створила умови для приватної ініціативи. Вже до середини 1950-х років Західна Німеччина демонструвала темпи зростання 8–10% на рік. Повноцінне повернення до високих стандартів життя та статусу однієї з провідних економік світу зайняло близько 10–15 років.

    Японія втратила до 40% національного багатства. Міста були знищені бомбардуваннями, промисловість — паралізована. Американська окупація провела радикальні реформи: земельну реформу, розпуск великих промислових конгломератів (дзайбацу), демократизацію та акцент на освіту. Країна обрала експортно-орієнтовану модель розвитку з сильною роллю держави в промисловій політиці. Вже в 1950-ті роки почалося швидке зростання, а в 1960-ті Японія здійснила «економічне диво». До 1968 року вона стала другою економікою світу після США. Повне відновлення та перетворення на технологічного лідера зайняло приблизно 15–20 років, але базову інфраструктуру та промисловість відновили значно швидше — за 7–10 років.

    У Боснії та Косово міжнародна допомога була дуже значною (у перерахунку на душу населення — одна з найбільших в історії). Однак відновлення йшло помітно повільніше, ніж у Німеччині чи Японії. Причини — глибокі етнічні розбіжності, політична нестабільність, корупція та слабкі інститути. Житло та базову інфраструктуру в більшості районів відновили за 5–10 років, але економічне зростання залишалося низьким, безробіття високим, а багато регіонів так і не повернулися до довоєнного рівня розвитку. Повне «загоєння» суспільства та економіки розтягнулося на десятиліття і досі не завершено повністю.

    Ці приклади показують важливий урок: гроші та допомога важливі, але без глибоких внутрішніх реформ, політичної стабільності та суспільного консенсусу відновлення може сильно затягнутися або залишитися неповним.

    Скільки часу знадобиться на відновлення інфраструктури

    Відновлення критичної інфраструктури (енергетика, основні дороги, порти, водопостачання) може показати суттєвий прогрес протягом 3–7 років. Вже зараз Україна відновлює пошкоджені об’єкти енергетики, попри атаки. Підхід «build back better» дозволить створити якіснішу та стійкішу інфраструктуру, хоча й вимагатиме додаткового часу.

    Масове відновлення та будівництво житла потребуватиме 5–10 років і більше. Програми компенсацій уже працюють, але масштаби руйнувань величезні. Розмінування критичних територій займе 5–10 років інтенсивної роботи, а повне очищення всіх забруднених земель — десятиліття. Відновлення соціальної інфраструктури (школи, лікарні, дитячі садки) йтиме паралельно з житлом, з акцентом на сучасні стандарти безпеки та енергоефективності.

    Головні фактори, що впливають на терміни: дефіцит робочої сили через демографічну кризу та міграцію, зростання цін на матеріали, координація проєктів і ризик корупції. За сприятливих умов приватний сектор здатний покрити до 40% потреб. Базове відновлення критичної інфраструктури та запуск економіки можливі за 5–7 років після закінчення активної фази, а повноцінна модернізація країни — за 10–15 років і більше.

    Економічне відновлення

    Станом на 2025 рік реальний ВВП України все ще приблизно на 21% нижчий за рівень 2021 року. Після падіння на 29–30% у 2022-му почалося поступове зростання, але війна суттєво обмежує потенціал.

    Після припинення активних бойових дій більшість прогнозів (ЄБРР, МВФ, Світовий банк) очікують масштабного реконструкційного буму з темпами зростання ВВП 4–6% і вище в перші роки. Україна зберігає сильні позиції в ІТ, аграрному секторі та високотехнологічних напрямах.

    Ключові фактори зростання: модернізація агропромислового комплексу, розвиток експорту з високою доданою вартістю, зелена енергетика та водневі технології, зміцнення оборонно-промислового комплексу, перетворення країни на регіональний логістичний хаб, а також цифрова економіка та креативні індустрії.

    Серйозні ризики залишаються: демографічна криза, відтік населення, залежність від зовнішнього фінансування та необхідність глибоких реформ (боротьба з корупцією, верховенство права, дерегуляція). Європейська інтеграція залишається одним із найважливіших факторів довгострокового розвитку, забезпечуючи доступ до ринків і чітку програму реформ.

    Психологічне та соціальне відновлення

    Не менш важливим залишається психологічний та соціальний вимір наслідків війни. Конфлікт залишив глибокі травми. Значно зріс рівень тривожності, депресії, хронічного стресу та ПТСР — особливо серед жителів зон бойових дій, окупації, переселенців, військових і дітей.

    Психологи та міжнародні організації (включаючи MSF, ВООЗ та українських фахівців) відзначають стійке зростання потреби в допомозі. Застосовуються доказові методи: EMDR, травмофокусована когнітивно-поведінкова терапія та наративна експозиційна терапія. Важлива не лише індивідуальна терапія, а й психосоціальна підтримка на рівні громад, шкіл і сімей.

    Психологічне відновлення має вирішальне значення: невирішені травми знижують продуктивність, впливають на сімейні стосунки та суспільну згуртованість. Особливої уваги потребує реінтеграція ветеранів, запобігання міжпоколінній передачі травми та боротьба з суспільною втомою від війни. Це не додаткова послуга, а фундаментальна інвестиція в людський капітал.

    Україна має шанс створити сучасну систему охорони психічного здоров’я, спираючись на найкращі світові практики та власний досвід стійкості. Високий рівень взаємодопомоги та волонтерства залишається важливим надбанням.

    Сценарії розвитку через десять років

    Майбутнє України не визначене. Експерти розглядають кілька сценаріїв на 2035–2036 роки. Український ренесанс (найбільш сприятливий): повноправне членство або близькість до ЄС, надійні гарантії безпеки, високі темпи зростання економіки (5–7%+), сучасна інфраструктура за принципом «build back better», повернення значної частини мігрантів, успішна реінтеграція ветеранів і розвинена система психологічної допомоги. Україна посідає лідируючі позиції в зеленій енергетиці, агротехнологіях, обороні та цифровій економіці.

    Нерівномірний підйом (базовий, найбільш імовірний): завершення активної фази війни за збереження окремих загроз. Зростання ВВП 3–5% в середньому, нерівномірний розвиток регіонів, поступова інтеграція в ЄС, активна участь приватного сектору. Демографічні проблеми частково пом’якшуються, але зберігаються регіональні та соціальні відмінності.

    Песимістичний сценарій: затяжний конфлікт, зниження міжнародної підтримки, низькі темпи зростання або стагнація, фрагментарне відновлення, посилення корупційних ризиків і психологічних наслідків.

    Вибір шляху залежить від гарантій безпеки, якості державного управління, реформ, залучення інвестицій, демографічної політики та суспільної згуртованості.

    Відновлення України — це марафон, а не спринт. Десять років — реалістичний термін для відновлення критичної інфраструктури та запуску стійкого зростання. Однак повноцінна трансформація суспільства, економіки та свідомості потребуватиме значно більшого часу — щонайменше життя одного покоління. Україна вже довела виняткову стійкість. Головний ресурс країни — люди, їхнє здоров’я, знання та віра в майбутнє. Саме інвестиції в психологічне відновлення, освіту та підтримку ветеранів і сімей визначать, якою стане Україна через десять років.