У цьому році Служба Безпеки України (СБУ) знищила понад 500 російських танків, які активно застосовувалися в окупованих територіях під час обстрілів та спроб прориву позицій Сил оборони.
Операції СБУ та ЗСУ:
З початку 2023 року співробітники СБУ, у співпраці з Збройними Силами України (ЗСУ), успішно ліквідували понад 500 російських танків.
Вартість кожного знищеного танку, зокрема новітніх Т-90 і Т-90М, становить майже 5 мільйонів американських доларів.
Інциденти та застосування Техніки:
Техніка ворога використовувалася у складі так званих “бронекулаків” для штурму міст Авдіївка та Бахмут.
Залучення важкої бронетехніки призначалося для стримування контрнаступальних операцій українських захисників на Мелітопольському та Бердянському напрямках.
Операційна співпраця та тактика:
Ефективне знищення російських танків відбулося завдяки філігранним оперативно-бойовим операціям СБУ та спільно з ЗСУ.
За максимального ураження російської бронетехніки використовувався потужний арсенал протитанкового озброєння та сучасних безпілотних літальних апаратів.
У Міністерстві фінансів виникає непорозуміння стосовно того, чому військовослужбовці на фронті вимушені самі забезпечувати себе за власні кошти. Міністр фінансів Сергій Марченко висловив своє незадоволення цією ситуацією, заявивши, що щодня держава виділяє 5 мільярдів гривень на потреби сектору оборони.
На запитання журналістів Forbes, Марченко висловив здивування тим, чому військовослужбовці повинні витрачати власні гроші на придбання речей необхідних для служби на передовій.
“Хто ще виділяє? Кажуть, місцеві бюджети і органи місцевого самоврядування. Ми порахували їхню можливість на рік – вона варіюється від 15 до 20 мільярдів. Тобто якщо всі органи місцевого самоврядування, всі мери скинуться, вони на чотири дні війни нам дадуть можливість продовжити,” – зазначив він.
Міністр фінансів наголосив, що волонтери та неурядові організації не можуть забезпечити потреби Збройних Сил, порівнюючи їх можливості з можливостями держави.
“При всій повазі до волонтерів, жодні інші неурядові організації й близько не стоять з можливостями держави щодо забезпечення Збройних Сил,”* – додав він.
Марченко впевнено стверджує, що на військових складах повинно бути достатньо спорядження та зброї, і вказав, що для вирішення цих питань слід звертатися до конкретних осіб, відповідальних за це.
“Мені важко коментувати речі, які я сам не розумію. Я сам не розумію, чому ми досі забезпечуємо в складчину військовослужбовців,”* – заключив міністр.
Війна в Україні остаточно перейшла у стан позиційної: жодна зі сторін не може провести велику операцію, не витративши на неї надто багато ресурсів — техніки, боєприпасів, але найголовніше — людей. В обговоренні майбутньої стратегії ЗСУ замість “контрнаступу” все частіше лунає інший термін — “стратегічна оборона”.
Про необхідність переходу до стратегічної оборони заявив в інтерв’ю ВВС колишній головком ЗСУ Віктор Муженко, причому, за його словами, Київ зберігає “потенційну можливість розгрому окупаційних військ на території України”, якщо зможе грамотно розробити і реалізувати таку стратегію.
Про перехід до “року стратегічної оборони” йдеться і у великій доповіді, підготовленій міністерством оборони Естонії.
Позиційна війна, тобто така війна, коли лінія фронту не зазнає значних змін за будь-якої інтенсивності боїв, — вимушений стан.
З нього, щоправда, можна отримати й переваги, коли нічого іншого просто не залишається. Хоча командування будь-якої армії зазвичай воліє вести маневрову війну, для якої, власне, будуються всі сучасні збройні сили.
Позиційна війна за своїми цілями може називатися війною на виснаження. На відміну від маневрової чи “блискавичної” війни, цілями в ній стають не розгром армії супротивника, зайняті міста чи території, вихід на якісь стратегічно важливі позиції, а зниження боєздатності армії супротивника та обороноздатності його держави в цілому, здатності його народу та армії до опору.
При цьому позиційний конфлікт не може сам по собі закінчитися перемогою — він або призводить до ситуації, коли виснажена країна погоджується на поступки, або створює умови для переходу війни до більш активної, маневрової.
З осені 2022 року й аж до кінця літа 2023-го в Україні та на Заході багато політиків і військових говорили про необхідність й важливість літнього наступу, і, очевидно, перемагати на фронті вони збиралися саме рішучим ударом.
Однак після закінчення цього наступу, яке не досягло поставленої мети, стало ясно, що така стратегія не спрацювала і Києву доведеться вступати з Москвою в затяжний конфлікт на виснаження.
При цьому в Кремлі переконані, що військовий, економічний та демографічний потенціал у Росії вищий, ніж в України. Крім того, російське керівництво впевнене, що іноземна допомога Україні незабаром, ймовірно, припиниться, що Захід втомиться від цієї війни швидше за Росію.
Ця впевненість пролунала, зокрема, під час “прямої лінії” Володимира Путіна 14 грудня, коли він заявив, що російська фінансово-економічна система міцна, а армія боєздатна, на відміну від України, яка, за словами російського президента, “сьогодні майже нічого не виробляє”. “Намагаються щось там зберегти. Все привозять, вибачте за моветон, на халяву. Але ця халява коли-небудь може і закінчитися. І, судячи з усього, так і закінчується помаленьку”, – заявив Путін.
Майбутнє підтримки України дійсно залишається невизначеним — у США долю цієї допомоги Конгрес вирішуватиме у січні, Європа також поки що не змогла затвердити нове фінансування України.
Як зазначають багато експертів, зокрема з американського Інституту вивчення війни, “раптове припинення допомоги Заходу, найімовірніше, рано чи пізно призведе до втрати здатності України стримувати російську армію”.
Україна і її партнери намагаються вирішити цю проблему, розробивши план, який може хоча б описати перспективу західним політикам та допомогти їм у вирішенні питання щодо військової допомоги Києву.
Невизначеність і відсутність більш-менш чіткої перспективи дуже заважає конгресменам у затвердженні пакета допомоги — їм просто незрозуміло, як довго доведеться витрачати гроші на підтримку ЗСУ у війні, перемога якої не має зрозумілого образу.
Як написала на початку грудня газета New York Times, Україна спільно з США розробляють стратегію, головна мета якої – утримати території, які контролює ЗСУ.
За інформацією видання, американці пропонують сфокусуватися на цій головній меті, тоді як українці хочуть вести активніші бойові дії із застосуванням далекої високоточної зброї.
Зараз ідея зіграти в гру, яку нав’язує Україні Росія, тобто почати війну на виснаження, замість підготовки нового великого наступу, знаходить все більше прихильників. І це логічно — іншого виходу поки що просто не видно.
“Війна на виснаження невигідна нікому і ніколи, на неї йдуть, тільки якщо немає можливості вести війну більш активно, але в такій ситуації вона більш невигідна Україні, ніж Росії: окрім втрат на фронті, мільйони біженців, ракетні удари по всій території країни, руйнування інфраструктури та економіки, неясні перспективи держави загалом — тому, якщо наступ і злам тенденції не вдалися, треба ще раз подумати про перспективу”, — так описав нинішню ситуацію в інтерв’ю ВВС ізраїльський військовий експерт Давид Гендельман.
Так вийшло
Взагалі ні російська, ні українська армії не збиралися закопуватися в землю і переходити до війни на виснаження.
У лютому 2022 року Росія спробувала зробити класичний бліцкриг з проривом до столиці та захопленням доброї половини України.
Коли взяти Київ не вдалося, а просування на півдні зупинилося, то Росія почала наступ на Донбасі, який також був цілком рішучим і за характером, і за цілями: російські війська прагнули оточити і знищити велике українське угруповання, але також безрезультатно — на півдні “кліщів” українську оборону не вдавалося пробити, а на півночі взагалі все закінчилося поразкою.
На початку вересня 2022 року, скориставшись низькою щільністю російських військ у Харківській області, ЗСУ змогли спланувати та провести осінній наступ, звільнивши велику територію, а потім змусивши Росію відвести війська від Херсона на лівий берег.
Однак згодом обидві сторони не змогли спланувати і провести жодної великої операції і досягти такого ж успіху, як у російської армії на півдні України на початку вторгнення або у ЗСУ під Ізюмом восени 2022 року.
Під час літнього наступу 2023 року ЗСУ вклинилися в російську оборону на 30 кілометрів, але не досягли поставленої мети — виходу до Азовського моря або хоча б звільнення міста Токмак, що лежить на півдорозі до узбережжя.
Таким чином, позиційною ця війна стала ще взимку-навесні 2023 року, а літній наступ ЗСУ лише наочно показав, як важко переламати це становище.
Чому виник позиційний глухий кут?
Причин, через які війна перейшла у такий стан, кілька.
Після російської мобілізації на фронті з обох боків виявилися сумірні за розміром угруповання, причому їхня чисельність дозволяє наситити частини в обороні настільки, щоб унеможливити прорив невеликими групами.
Таке просування ускладнене ще й тим, що за довгий час, протягом якого лінія фронту залишалася незмінною, кожна зі сторін встигла підготуватися до оборони, викопавши траншеї, обладнавши вогневі точки, встановивши мінні поля та пристрілявши їх.
Крім того, кожна зі сторін використовує весь арсенал розвідки, щоб контролювати територію, зайняту супротивником, постійно вдосконалюючи навички та техніку.
Враховуючи, наскільки добре зараз проглядається ближній тил, прихована концентрація та прорив невеликих груп – дуже ускладнені. Іноді між виявленням та ураженням цілі артилерією проходить лише кілька хвилин.
Прорив великими угрупованнями теж виявився майже неможливим. Теоретично існує можливість зібрати ударне угруповання та створити чисельну перевагу на певній ділянці фронту, однак і тут розвідка заважає зробити це потайки.
Обидві сторони активно використовують для розвідки безпілотники, та й інші види розвідки стали більш ефективними. Наприклад, агентура на території супротивника може передавати дані значно швидше, ніж раніше.
Сучасні системи електронної розвідки також стали досконалішими. Україна отримала доступ до інформації із західних супутників та даних літаків-розвідників, а Росія активно залучає власні розвідувальні засоби, як-от радари та літаки ДРЛС.
Тож потай розгорнути велике угруповання стало практично неможливо — супротивник розкриває задум і встигає відреагувати на загрозу, підтягнувши зі свого боку до місця майбутнього прориву резерви.
Зрештою, жодна зі сторін не продемонструвала вміння діяти великими з’єднаннями в рамках загальновійськового бою в тісній взаємодії різних складових ударної групи — інженерних, танкових, мотопіхотних, ракетно-артилерійських та авіаційних частин.
Річ частково в тому, що в цій війні з’явилося стільки нових військових технологій, що їхнє застосування поки що дуже погано вивчене, і тактичні прийоми, які дозволяють з ними боротися, не відпрацьовані.
І оскільки досвіду та вміння ведення бойових дій не вистачає на всіх рівнях, починаючи з рядових і закінчуючи командуванням, все це призводить до надто високих втрат.
При цьому воюючі армії набувають нового бойового досвіду, що дозволяє їм робити все менше помилок, якими міг би скористатися супротивник.
Чого потребує Україна для оборони?
Загальні цілі переходу до стратегічної оборони, про які йшлося у згаданій вже аналітичній доповіді естонських військових, не дають уявлення про те, якої тактики дотримуватимуться ЗСУ під час кампанії.
Вона буде пов’язана із постачанням іноземного озброєння та військової техніки. З одного боку, ці поставки виходитимуть із потреб України, з іншого — обмежуватимуть свободу дій ЗСУ.
Якщо ЗСУ не вдасться до спроби ще одного наступу в 2024 році, а дійсно перейде до оборони, то номенклатура західних поставок має змінитись.
Як зазначає ізраїльський військовий експерт Давид Гендельман, насамперед ЗСУ потребують артилерійських боєприпасів, оскільки “на них стоїть і оборона, і наступ у російсько-українській війні”.
“Необхідно посилити ППО та ПРО, особливо з початком чергової зимової кампанії ударів по інфраструктурі, з цим, зокрема, пов’язане й постачання Німеччиною ще однієї батареї Patriot. Потрібен реальний початок постачання авіації — і як друге дихання українським ВПС на перспективу, і як протидія російським літакам, зокрема, запускам крилатих бомб з УМПК, проти яких ППО малоефективна. Бронетехніка для оборони менш критична, аніж для наступу, але на перспективу потрібна і вона”, — вважає ізраїльський експерт.
Але головне, за словами Гендельмана, полягає у мобілізації української економіки й держави. “Насамперед це стосується переведення країни на воєнні рейки, розкручування ВПК і взагалі мобілізації матеріальних та людських ресурсів для війни. Поки що Росія показує себе в цьому краще, ніж Україна, хоча, здавалося б, Україні це більше горить і можна було очікувати на великі зрушення”, — сказав він.
Гендельман вважає, що Україна має докладати максимальних зусиль для розвитку власного ВПК, що знизить її залежність від західних постачань.
“Проблема з постачанням у тому, що західний ВПК теж розкручується недостатньо швидко, і за багатьма категоріями є фізична нестача […] Тому все знову впирається у власні українські можливості та зусилля. Якщо це “не дуже й хотілося” щодо переходу на воєнні рейки продовжиться, Україна програє, і жодні посилання на об’єктивні обставини не допоможуть”, — вважає він.
Маневрена чи окопна?
Документ, розроблений естонськими військовими, містить цілі й завдання, які можуть поставити перед собою ЗСУ, якщо вирішать воювати з Росією на виснаження.
Серед них – удари по комунікаціях, щоб порушити постачання військ на передовій, тиск на Чорноморський флот, щоб знизити його активність, а також захист повітряного простору, щоб не дозволяти російській авіації на нього впливати.
Крім того, ЗСУ пропонують продовжувати стримувати російський повільний наступ, завдаючи при цьому російській армії максимально можливих втрат.
За підрахунками міністерства оборони Естонії, Росія здатна готувати не більше 130 тисяч військових протягом пів року. Естонці вважають: якщо безповоротні втрати (вбитими та пораненими без можливості повернутися на фронт) складуть 50 тисяч за пів року, то це перевантажить російську мобілізаційну систему і призведе до того, що на фронт потраплятимуть менш підготовлені солдати, що зменшить боєздатність російського угруповання.
Ці загальні принципи, викладені у доповіді, не дають уявлення про те, яку тактику оберуть ЗСУ. Ймовірно, цього поки що не знає навіть командування українською армією.
Оборонна стратегія не означає, що війська не будуть маневрувати та проводити наступи.
Штурм Вугледару минулої зими, весняне взяття Бахмута, бої під Авдіївкою — всі ці операції, які проводила російська армія, укладаються в концепцію позиційної війни, так само як і український плацдарм на лівому березі Дніпра і навіть просування під тим самим Бахмутом і в районі Оріхівського виступу влітку 2023 року.
Ці операції не призвели до значних змін лінії фронту, тобто до таких, які б змінили характер війни (тому війну і називають позиційною). І всі вони були надзвичайно затратними.
При цьому, оскільки польова фортифікація є однією з основ оборони в позиційній війні, будівництво ліній оборони — додаткові витрати такого конфлікту. Це десятки і навіть сотні кілометрів траншей, протитанкових ровів, загороджень, гектари мінних полів, бетонні бункери, доти та багато іншого. Будівництвом цих ліній оборони зараз займаються обидві сторони.
Відмовитись від активних бойових дій під час позиційної війни важко — адже тільки так можна утримати чи завоювати ініціативу, змушуючи супротивника реагувати на погрози. Реакція завжди більш затратна, ніж заздалегідь підготовлений удар, тому що вона вимагає екстрених заходів.
Тому під час позиційної війни кожна армія має вибір — або готувати і вести затратні активні операції, або реагувати на ініціативу супротивника, витрачаючи на це ще більше ресурсів.
Віктор Муженко в інтерв’ю ВВС наголошує, що стратегічна оборона, до якої мають, за його словами, вже зараз перейти українські сили, передбачає нанесення ними контрударів.
Паралельно, каже Муженко, Україна має “переформатувати фронт”. “Це означає, що нам потрібно створити потужний резерв – не лише кількісний, а й якісний. А якісний резерв — наявність військових організмів: бригада, корпус і так далі — підготовлених, оснащених, злагоджених, з високим моральним духом, здатних вирішувати такі питання”, — резюмує він.
Давид Гендельман вважає, що оборона вимагатиме менших зусиль і напруги, ніж активніша війна, але цей час потрібно використовувати для підготовки саме до рішучих бойових дій.
“Оборона менш витратна за ресурсами, ніж наступ, але все ж таки впирається саме в перспективу: і втрати, й інші витрати просто розмазуються в часі замість великих одномоментних втрат при великому наступі. Тому якщо протягом оборонного етапу не буде зрушень у переході на воєнні рейки, то це просто відкладення неприємностей, а не їхнє вирішення”, — каже він.
Про це йдеться і в доповіді естонських військових. На думку експертів міноборони Естонії, головна ціль на цей час – підірвати впевненість Росії у тому, що війну вдасться завершити протягом 2024 року. Для оборони України наступний рік буде стратегічним, протягом цього часу має бути побудована військова та промислова база країни для того, щоб у Києва з’явилась можливість завдати поразки російським військовим.
Зважаючи на все, командування ЗСУ цілком усвідомлює проблеми, що виникнуть за тривалого позиційного протистояння. Український головнокомандувач Валерій Залужний ще на початку листопада опублікував статтю в журналі Economist, в якій виклав свої погляди на те, чого потребує Україна в такій війні.
За словами Залужного, пріоритетами для ЗСУ (тобто тими сферами, які необхідно розвивати та зміцнювати) є авіація, яка дозволить домогтися якщо не переваги в повітрі, то хоча б паритету; РЕБ – вони життєво необхідні на тлі різкого збільшення дронів; системи контрбатарейної боротьби – артилерія в позиційній війні стає одним з головних засобів поразки і з нею потрібно боротися; інженерна техніка для подолання мінних полів — саме вони стали одним з головних чинників, які не дозволили ЗСУ провести успішний наступ. І, нарешті, люди, оскільки саме вони звільняють окуповані території — літаки, дрони та інша техніка це зробити не може.
Залужний написав, що Україна може відновити свою територіальну цілісність лише військовою силою. Однак і сам він визнає, що війна набула позиційного характеру, і багато коментаторів говорять, що головне для України в період “стратегічної оборони” — не втратити ще більше своєї землі.
У ніч на 26 грудня у місті Феодосія в Криму сталися вибухи, пов’язані із загорянням у порту. За повідомленням командувача Повітряних сил ЗСУ Миколи Олещука, українська армія виконала ракетний удар і знищила великий десантний корабель “Новочеркаськ”.
“Дякую пілотам Повітряних Сил та усім причетним за філігранну роботу. Одягайте штани і “по-домашнєму уєзжайтє” з нашого Криму, поки ще не пізно”, — сказав він.
Російське Міністерство оборони підтвердило удар по цьому кораблю.
Там заявили, що великий десантний корабель отримав пошкодження у Феодосії сьогодні вночі під час відбиття удару ЗСУ із застосуванням авіаційних керованих ракет.
Міноборони РФ стверджує, що під час протиповітряного бою російські ППО знищили два українські Су-24, які здійснювали пуск ракет, передає російське держагентство “РИА Новости”.
Відео та фото пожежі та вибуху були оприлюднені мешканцями міста.
Глава Офісу президента Андрій Єрмак написав, що Чорноморського флоту РФ в Криму не буде, підкресливши, що Крим – це Україна.
Корабель “Новочеркаськ” вже отримав удар від українських ракет у березні 2022 року в порту Бердянська. Велике десантне судно “Новочеркаськ” – це один з кораблів “проєкту 775”, призначених для транспортування й висадки десанту. Їх будували за радянських часів у Польщі, і в НАТО цей клас кораблів назвали польським словом “ropucha” — “жаба”.
Воєнний кореспондент Юрій Бутусов висловлює обурення та занепокоєння щодо відсутності розв’язання питання з ротацією, вказуючи, що така ситуація може невдовзі вийти з-під контролю. Водночас залишається невизначеним, якому з генералів доручено видачу відповідного наказу, що ускладнює розподілення сил та засобів для ефективного опору на передовій.
Тривалий час в Авдіївку не присилають маршове поповнення та свіжі батальйони. Піхота сточується, люди просто хворіють, списуються по стану здоров’я, поранені, контужені, загиблі. Росіяни зазнають втрати у рази більше, але вони поповнюють свої штурмові батальйони постійно, у нас поповнення у багато разів менші, і дуже давно взагалі було.
Авдіївка зараз — основний напрямок наступу російської армії в Україні. Ворог кидає сюди резерви, хоче нас продавити. І ми могли б скористатись цим, щоб перемолоти тут усі російські резерви та захистити місто та зручні позиції. Але…
Питаєш людей Залужного та Тарнавського — кажуть, у нас нема людей, бо розподілом займається командувач сухопутних військ Сирський та підпорядкована йому систему ТЦК та ТРО.
Питаєш оточення Сирського — у Залужного є підпорядковані йому частини, у Тарнавського теж, хай маневрують та посилюють.
Питаєш, а хто може розібратись та ухвалити рішення, щоб посилити оборону великого українського міста Авдіївка людьми? Міністр оборони — ні, у нього кажуть, що він в таке не може втручатись. Верховний головнокомандувач та його Ставка? Ні, він теж не може, це військові, хай розбираються.
В мене питання — як долучити увагу до Авдіївки вищого керівництва, щоб дали маршове поповнення у 110-ту та хоча б пару свіжих батальйонів?
Хто ж за це відповідає? Чи знов з мерів питати та біля мерій мітинги робити?
Мова не йде про те, щоб в Авдіївку дали усі сили, зоб змінювати стратегічні плани військового командування. Мова йде, щоб поповнити поточні втрати за два з половиною місяці штурмів. Щоб завести пару свіжих батальйонів і дати трохи виспатись хоча б парі батальйонів в обороні міста. І такі сили у нас є.
Поповнення людьми гарнізону Авдіївки на цей момент — це першочергова відповідальність Валерія Залужного. Так, також це і Ставка Верховного головнокомандувача і міністра оборони, які взяли на себе політичну відповідальність за оборону країни. Але якщо не буде поповнення людьми та резерви не надійдуть, і ситуація з напружено-контрольованої перейде до стадії напружено-неконтрольованої, то питання будуть не тільки до політичного керівництва, але і чому саме головком не ухвалив критично необхідні рішення.
Це довгий текст, але просив би усіх його прочитати. Озвучу свою скромну думку, стосовно наболілого.
Ми поступаємось ворогу майже у всьому: в живій силі, боєприпасах, дронах. Майже два роки війни в цьому плані до кардинального перелому не призвели. Росіяни вчаться на своїх помилках і крадуть наші технологічні рішення. Ми креативніше, але вони мають змогу масштабувати наші ідеї та брати чисельністю.
Ми вигравали на мотивації, але після нереалізованих планів про каву у Криму падає й вона. Це зрозуміло: люди не залізні, вони втомлюються і їм потрібна перспектива. Коли перспективою спочатку малюється Крим, а потім “втримати Авдіївку” — це демотивує.
Але невдача – це не привід скласти руки й впасти духом. Навпаки, треба тверезо проаналізувати ситуацію і робити висновки. Ми надто покладались на партнерів, не реалізуючи свої можливості. Це помилка. Але її виправлення – наш ресурс, який ми можемо використати.
Звичайно, вже завтра Україна не побудує сама літаки, не сконструює аналоги хаймарсів. У нас немає і не буде мільйона штурмовиків.
Але виробити дронів у багато разів більше за ворога і краще за нього застосувати — це реально!
Одна, з головних задач нашого суспільства має бути — як на місяць забезпечити собі 100 тис. дронів. Я кажу суспільства, а не держави, тому ще держава має організаційно забезпечити цей процес, а реалізувати його — саме суспільство.
Вірити в ЗСУ вже мало, треба дієво допомогати їм. Чим більше дронів – тим більше врятованих життів наших військових, тим менше нових мобілізованих.
А головне — перевага у дронах дасть нам змогу зробити так, щоб в опорні пункти ворога щодня прилітав термобар за термобаром. Щоб орки відмовлялись виходити на позиції, і вимушені були проводити ротації кожен день. Щоб у них просто не було кому тримати лінію фронту.
Треба використати нашу (можливу!) перевагу у застосуванні високоточної зброї. Але спочатку треба створити перевагу у засобах. Щоб банально було, чим літати. А командири щоб не витрачали свій дорогоцінний час на проблему — де взяти дрони.
Наш підрозділ сам купує комплектуючі. Самі перепаюємо БПЛА. Але ж це не тільки наша проблема! Вона стосується усіх. Програють війну не військові, — програють країни.
Проблема в організації. Ми досі барахтаємось у волонтерській допомозі. І ділимо 100 дронів на три бригади. А ворог в цей час ставить на потік все, що може нас вбивати.
Інженерна та аналітична кімната десь у Генштабі має бути основою. Усі успішні кейси застосування новітніх технологій мають щоденно моніторитись по всій лінії фронту, братись за основу та масштабуватись.
Уся країна має працювати на пріоритетні задачі. Якщо треба, то і у технікумах, і в університетах треба відкривати кімнати збірки дронів. Це, до речі, також практична освіта, краща за теоретичні підручники.
Уряд має починати та закінчувати свої засідання саме з цих питань — переломних точок війни.
Але для початку — цей курс треба затвердити у голові. Війна має знову стати справою всього суспільства, як це було в лютому-березні 2022 року, а не тільки ЗСУ.
Майже кожен день ми збираємось з хлопцями з підрозділу і обговорюємо поточні проблеми.
Моя задача, як головного сержанта, зробити так, щоб ми думали у правильному напрямку та синхронізували наші думки.
Як облетіти ворожий реб? Як покращити розвідку? Яку тактику польоту застосувати?
Правильний напрямок думок та відверте формулювання проблеми — це основа успіху.
Але робити це потрібно не тільки на рівні підрозділу, а й на рівні країни.
Не знаю, чи прочитає цей текст хтось з тих, хто має приймати рішення. Бо останніми місяцями мені здається, що ми пишемо один одному у великій бульбашці.
