Соцмережа та платформа EdTech для креативних індустрій CASES оголошує про запуск Інкубатора креативних професій – інноваційної програми підготовки фахівців. Учасники цієї програми матимуть унікальну можливість здобути практичний досвід, розвинути своє портфоліо, знайти менторів, вдосконалити навички роботи в команді та, що найважливіше, гарантовано потрапити у поле зору потенційних роботодавців. Інкубатор надасть резидентам підтримку та навчання, а також випробування у роботі над реальними проєктами та викликами.
Ключове завдання інкубатора – успішне працевлаштування резидентів. Для досягнення цієї мети CASES вже залучила партнерів-менторів та роботодавців, серед яких відомі компанії, такі як League Design Agency, SMM-бюро SHCHE, New Strategies Group, Cosmos Studio та ARC. Інкубатор надасть учасникам можливість зустрітися з експертами, отримати рецензії на свою роботу, а також підготувати резюме та проєкти для свого портфоліо.
Резиденти будуть поділені на групи за напрямами, де вони будуть працювати над реальними проєктами та матимуть можливість отримати бали, що впливатимуть на їхнє місце в рейтингу учасників. Серед перших напрямків підготовки будуть UX/UI та вебдизайн, менеджмент та SMM, а незабаром з’являться інші напрямки, такі як моушндизайн, копірайтинг та фронтенд-розробка.
Незважаючи на те, що програма є платною, 20% місць в Інкубаторі CASES буде покрито коштом грантів. Участь у програмі передбачає виконання ряду вимог, включаючи базові курси, наявність проєктів у портфоліо, написання мотиваційного листа та готовність до роботи в команді.
Реєстрація у Інкубаторі доступна за посиланням, а прийом нових резидентів відбуватиметься щомісяця з 1 квітня 2024 року.
Україна планує відкрити дитячі садки прямо у будівлях офісів, що стане додатковою перевагою для бізнесу у привабливості для співробітників. Заступниця міністра освіти Євгенія Смірнова розповіла про це у співбесіді з виданням NV. Вона висловила переконання, що такий крок дозволить матерям бути спокійнішими, знаючи, що їхні діти перебувають поруч.
За словами Смірнової, перший такий дитячий садок планується відкрити при Міністерстві освіти та науки. Зміни в країні, на її думку, мають починатися з себе.
“Ми хочемо дати можливість установам, підприємствам, будь-якому бізнесу, хто хоче стати більш привабливим для своїх співробітників, відкрити свій садочок. В наш час мамі буде спокійніше та легше, коли вона знатиме, що її дитина знаходиться в тій самій будівлі. До речі, ми плануємо відкрити такий дитсадок і при МОН, бо зміни треба починати з себе”, – заявила Смірнова.
Вона також висловила думку, що без розвитку дошкільної освіти позитивних змін у суспільстві не відбудеться. Щодо власного сина, заступниця міністра зазначила, що з радістю віддасть його до садочка при МОН.
Смірнова також зазначила, що бажає досягти зміни в оплаті праці вихователів, щоб це дало більшу свободу комунальним дитячим садкам. Вона вважає, що заклади дошкільної освіти краще знають, куди спрямовувати преміальний фонд. Запропонований МОН законопроєкт, за її словами, дозволить розвивати різні форми дитячих садків, включаючи невеликі групи з одним вихователем на декількох дітей, що, за її думкою, може бути корисним і в сільських районах.
У середині 2000-х років у Європі з’явилася велика приватна колекція українського та російського авангарду, що складається з сотень шедеврів – картин Лисицького, Родченка, Екстер, Гончарової та інших майстрів.
Вона стала відома як колекція Закс за іменем власника, і твори з неї продавали в Європі за сотні тисяч швейцарських франків.
Зараз роботи з колекції Закса висять у двох важливих американських музеях та одному європейському. Одна з них потрапила до нещодавніх голлівудських фільмів, зокрема до “Оппенгеймера” Крістофера Нолана.
Але експерти кажуть, що картини можуть бути підробками, а історія походження колекції – набором міфів та фантазій.
Поки троє арт-детективів розслідували цю легенду про втрачений Грааль українського та російського авангарду, кореспонденти ВВС шукали її загадкового власника та тих, хто допомагав йому продавати сумнівні картини.
Підпис до фото,Закс стверджував, що у його колекції понад 200 полотен авангардистів
З білоруських сіл на швейцарські аукціони
На початку 2000-х в Мінську з’явився нікому не відомий приватний колекціонер із гарними новинами: знайшлася величезна колекція картин українського та російського авангарду, і він хоче виставляти їх у Білорусі.
У колекції було понад дві сотні картин, зокрема полотна Лазаря “Еля” Лисицького, Олександра Родченка, Володимира Татліна, Іллі Чашника, Наталії Гончарової, Любові Попової, Олександри Екстер, Івана Клюна, Роберта Фалька та інших майстрів.
Її загадковим власником був радянський емігрант Леонід Закс, нині громадянин Ізраїлю. Він розповідав, що унікальну колекцію зібрали його родичі, які отримали частину шедеврів у подарунок від білоруських селян, а решту купили чи то в московських, чи то в мінських комісійних магазинах у 1950-х.
Білоруські чиновники від культури сприйняли історію з ентузіазмом та організували кілька виставок.
Але мистецтвознавців насторожило те, що Закс старанно уникав Національного художнього музею Білорусі, історичні помилки в його інтерв’ю та нарешті сама якість картин.
Підпис до фото,Після скептичного ставлення у Білорусі, Закс вирушив на Захід
Вітебський історик Олександр Лісов звернув увагу на містифікацію: у каталозі однієї з білоруських виставок ішлося, що справжність картин підтвердила “Н. Селезньова”, співробітниця Російського музею у Петербурзі. Але такої співробітниці у музеї ніколи не було.
Після цього в Білорусі виставки більше не проводили, а статтю про колекцію Закса видалили з Вікіпедії.
Втім, це не зупинило колекціонера, а лише змінило поле його діяльності. Виставки колекції продовжилися – але вже у приватній швейцарській галереї Орландо у Цюриху.
У 2007–2014 роках там пройшли принаймні п’ять великих виставок колекції Закса, а оскільки це комерційна галерея, всі картини були доступні на продаж.
Більшість із них купили приватні колекціонери – іноді за сотні тисяч швейцарських франків. Для однієї сім’ї ці покупки спричинили сімейну драму.
Мистецтво для сліпих
Коли Рудольф Блюм, легендарний цюрихський колекціонер, осліп у 2005 році, його справу продовжила дружина Леонор. Вона почала активно купувати твори мистецтва через цюрихську галерею Орландо, власницею якої була її знайома, Сюзанн Орландо. Леонор Блюм встигла купити десятки картин на мільйони швейцарських франків.
Серед них були полотна авангардистів першого ряду: Лисицького, Родченка, Попової, Татліна, Екстер.
“Мама хотіла довести, що розуміється на живописі не гірше за батька, і вірила Сюзанн Орландо, – згадує Беатріс Гімпель Макналлі, дочка Блюмів. – Батько почав підозрювати недобре, але що він міг зробити?”.
На момент, коли Леонор Блюм почала купувати ці картини, їй уже діагностували судинну деменцію. Але коли Беатріс поділилася своїми сумнівами з матір’ю, та дуже на неї образилася.
Ці картини назавжди зіпсували їхні стосунки.
Однак підозри Беатріс виправдалися. Після смерті її батьків оцінювачі спадщини сказали, що картини з колекції Закса нічого не варті. Аукціонні будинки в Лондоні відмовилися їх розглядати, але в одному з них їй порадили звернутися до Джеймса Баттервіка – британського дилера та знавця українського та російського авангарду.
Підпис до фото,На прохання Беатріс, Джеймс Баттервік організував перевірку двох полотен із колекції Закса
“Дерусифікація” авангарду
Донедавна “російським авангардом” називали роботи художників, створені у першій чверті XX століття на території колишнього Радянського Союзу, і до цього поняття включали такі течії, як супрематизм, конструктивізм, променізм, кубофутуризм тощо. Зараз цей термін вважають недоречним, імперіалістичним і колоніальним. Дедалі частіше використовують альтернативні визначення, наприклад, “український” та “радянський” авангард.
У 2022 році, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, слово “російський” зникло також із назви галереї Джеймса Баттервіка – натомість сказано, що галерея присвячена “українському та європейському мистецтву”.
Мистецтвом авангарду Баттервік захопився після студентського обміну в СРСР, після якого він на деякий час навіть переїхав жити в Москву.
Тоді, у 1990-х роках, з приходом ринкової економіки, ринок мистецтва вийшов із підпілля, і на нього хлинув потік підробок. Але йшлося не про масове виробництво фальшивок, а скоріше про некритичне ставлення до старих речей.
Все змінилося у 2000-х, коли російський капітал вийшов на Захід. У грудні 2004 року на двох лондонських аукціонах було представлено понад тисячу картин російських та українських майстрів. І купували їх переважно росіяни.
У листопаді 2008 року, у розпал світової економічної кризи, “Супрематична композиція” Малевича пішла на нью-йоркському аукціоні за рекордні 60 млн доларів. Через десять років цю ж картину продадуть вже за 86 млн.
Зліт цін спричинив появу індустрії виробництва та обслуговування цілих підроблених колекцій, кажуть експерти.
Незабаром під час поліцейських рейдів у Європі почнуть знаходити склади із сотнями та часом тисячами картин незрозумілого походження.
Баттервік також став помічати, що дедалі більше сумнівних картин, які йому показували клієнти, супроводжували статті та висновки експертів.
Такі папери супроводжували й картини, з якими до нього звернулася дочка Блюмів Беатріс.
Джеймс вирішив розібратися в цій історії разом зі своїми товаришами, українським мистецтвознавцем та куратором Костянтином Акіншею та петербурзьким колекціонером Андрієм Васильєвим.
Акінша, який спеціалізується на провенансі, тобто історії походження творів мистецтва, запропонував розібратися у неймовірній історії колекції.
Підпис до фото,Український куратор Костянтин Акінша викрив десятки підробок
“Робота над фальшивками”
За словами Леоніда Закса, основоположником колекції був його дід Залман, торговець з тодішнього Катеринослава (нині місто Дніпро). Залман нібито захопився радикальним мистецтвом, побачивши його в бельгійському банку Катеринослава, і почав скуповувати картини.
Справу батька продовжила Анна (Нехама) Закс, яка була військовою медикинею. У 1944–1945 роках вона лікувала білоруських селян, які на подяку за її працю несли їй картини Лисицького та Екстер.
А остаточний внесок у майбутню колекцію зробив брат Анни Мойсей, який зник у 1941 році на фронті, а в 1950-х начебто з’явився в Москві вже як американський бізнесмен.
Тоді роботи авангардистів засуджували як “формалістське мистецтво” та здавали в комісійні магазини.
Мойсей Закс, стверджує сімейний переказ, скупив кілька десятків цих шедеврів у 1955–1956 роках – і вивіз їх у Європу. Там вони лежали до 1990-х, коли колекцію успадкував його племінник, нафтовик із Москви на ім’я Леонід Закс, який і розповідав ці захопливі історії про своїх родичів.
Підпис до фото,Картина із колекції Закса, яку приписували Лисицькому
Як доказ Закс надавав покупцям лист з Національного музею історії та культури Білорусі від 2008 року, який детально описує всю цю історію – але зі значними суперечностями, дивними помилками та хибодруками.
У відповідь на запит Васильєва в музеї повідомили, що такого листа в архіві не виявили.
“Тобто за всіма параметрами цей лист є фальшивим”, – робить висновок колекціонер.
Але на цьому арт-детективи не зупинилися. Вони провели дослідження в російських та білоруських архівах, написали десятки запитів до музеїв та перевірили всі ключові факти цієї історії.
“Ми перевірили весь провенанс колекції Закса, і кожен елемент цього провенансу не підтверджується нічим, скоріше ми спроможні його спростувати. Перед нами класичний провенансний міф”, – каже Акінша.
У музеях та голлівудських фільмах
АВТОР ФОТО,UNIVERSAL PICTURES Підпис до фото, Оппенгеймер у виконанні Кілліана Мерфі дивиться на картину з колекції Закса, яку приписували Івану Клюну
Дві роботи з колекції Закса розміщені в Інституті мистецтв Міннеаполіса. Авторкою першої називали українську художницю Олександру Екстер, автором другої – “Годинникаря” – Івана Клюна.
Саме “Годинникар” потрапив у два фільми 2023 року – до “Оппенгеймера” Кріса Нолана і в “Чудову історію Генрі Шугара” Веса Андерсона.
ВВС зв’язалася з Інститутом мистецтв Міннеаполіса та повідомила про перевірку провенансу колекції Закса. У музеї пообіцяли провести власне розслідування.
Незабаром після нашого листа картину зняли з експозиції, і підпис до неї на сайті інституту змінився. Тепер вона вказана як “приписувана Івану Клюну”.
Ще одне полотно з колекції Закса, яке приписують українській авангардистці Олександрі Екстер, зберігається в художньому музеї Клівленда. Куратори музею зацікавилися результатами розслідування ВВС, але відмовилися від коментарів.
Ми виявили, що ще одна робота із колекції Закса перебуває у всесвітньо відомій галереї Альбертіна у Відні. Вона називалася “Генуя”, і її також приписували авангардистці Екстер.
У розмові з ВВС представники музею сказали, що проводили власні перевірки картини, і що її не експонують.
Плаский телевізор в інтер’єрі XVIII ст.
Підпис до фото,Джиллін Надольни перевірила для ВВС дві картини із колекції Закса
Беатріс віддала ВВС дві картини з колекції Закса – “Проун” Еля Лисицького та “Живописну архітектоніку” Любові Попової.
Ми привезли їх з Цюриха в лабораторію Art Discovery в Лондоні, де їх взялася проаналізувати Джиллін Надольни, провідна вчена в галузі техніко-технологічного аналізу живопису, що розвінчала десятки підробок “російського” авангарду.
Її аналіз виявив у картині Лисицького, який помер у 1941 році, волокна, застиглі глибоко в фарбі, які оброблені речовинами, що стали масово доступні лише після Другої світової війни.
“Це як картина з XVIII століття, у якої на задньому плані видно телевізор з пласким екраном. Це неможливо. Такого не може бути. Так не буває”, – сказала вона.
Картина є підробкою, написала Надольни у своєму висновку. Того ж висновку вона дійшла й щодо картини, яку приписують Поповій.
ВВС також розшукала тих, хто допомагав Заксу створити репутацію для колекції, – і писав статті, які галерея Орландо видала батькам Беатріс, щоб переконати їх у справжності картин, що продавалися.
Провідний науковий співробітник Російського музею Антон Успенський – єдиний нині живий мистецтвознавець, пов’язаний з відомим музеєм, який позитивно відгукувався про колекцію Заксу. Він опублікував три статті про колекцію, у тому числі в престижних журналах.
Але в розмові з ВВС він сказав, що сам цю інформацію не перевіряв і все писав зі слів Закса: “Це сімейні спогади, які ніяк підтверджені, ніде не зафіксовані”.
Також він зазначив, що не підтверджував справжність картин – і навіть ніколи не бачив жодної роботи, а тільки фотографії. За його словами, він не знав про використання його імені під час продажу.
У статтях Успенський також стверджував, що ще один “Проун” Лисицького з колекції Закса купив Базельський художній музей – однак це не відповідає дійсності.
“У результаті інтенсивних досліджень наших архівів, ми не виявили жодних слідів сім’ї Закс взагалі або робіт, що їх стосуються, зокрема”, – повідомила ВВС голова відділу досліджень провенансу Базельського музею.
Також багато і хвалебно писала про колекцію Закса вітебська мистецтвознавиця Тетяна Котович.
“Для мене це новина. Те, про що ви кажете, про використання мого імені. Там же ніде немає заяви, що я гарантую, що це цей художник”, – сказала вона на запитання ВВС про роль її статей при продажі картин.
Котович писала, що “Закс плідно співпрацює з найвизначнішими експертами”, і перераховувала членів асоціації експертів “російського” авангарду InCoRM, які виписали сертифікати на багато робіт з колекції, які продавали в галереї Орландо.
Невдовзі після цього InCoRM потрапила до центру двох скандалів, коли сертифікати її членів випливли на гучних судових процесах про підробки російського авангарду в Німеччині та Бельгії.
Патрісія Рейлінг, засновниця і президентка InCoRM, сказала ВВС, що організація розпалася через нападки критиків: “З усіма цими звинуваченнями у підробках та наклепах ніхто не захотів більше зв’язуватися…”.
“Кому я маю вірити – невідомим людям чи своїй мамі?”
АВТОР ФОТО,KP
Весь цей час ВВС також намагалася поговорити із самим Леонідом Заксом. Ми писали та дзвонили йому за всіма можливими адресами та номерами. Його дочка надіслала йому наш запит, але й тоді Закс не відповів.
І лише за два тижні до виходу нашого розслідування він вийшов на зв’язок і раптово погодився на телефонне інтерв’ю.
Що відбувається з тією частиною його колекції, яку він не встиг продати і де вона зараз? Закс ухилився від відповіді: “Я хотів би цього питання і ще деяких інших… цінових та інших… уникати. Вона зберігається, ця колекція, на європейському складі”.
Він відмовився від будь-якої відповідальності за продані на європейському ринку картини.
“Я від цих картин був відірваний з того моменту, як вони пішли з галереї Орландо. Я гадаю, що ці питання треба не мені адресувати!”.
Щоразу він повторював: “Я нічого не продавав”.
Тоді ми попросили його розповісти про провенанс колекції. Як він може підтвердити розповіді про селян, які роздавали модерністські шедеври у 1944–1945 роках?
“А які докази? Ви уявляєте, що там було після війни?” – відповів Закс.
У відповідь на висновки експертів колекціонер сказав, що історію колекції записала його мама, “чесна людина”, і додав: “Ну кому я маю вірити – невідомим мені людям чи своїй мамі?”.
Також Закса здивували суми, які батьки Беатріс заплатили за роботи з його колекції. Він стверджував, що його роботи не могли коштувати сотні тисяч швейцарських франків – і називав такі суми маренням.
“Я таких грошей від галереї Орландо в очі ніколи не бачив”, – говорив він.
Закса також образило, що Антон Успенський сказав ВВС, що не бачив картин і не брав участі в їхньому продажу.
“Успенський бував у галереї Орландо, і неодноразово, до речі. І він бачив, що то за галерея, як вона працює. Він знав, що це комерційна галерея на кшталт магазину”, – наполягав Закс.
Наприкінці розмови ми запитали Закса, чи не хоче він перепросити перед Беатріс.
“Я просити вибачення не можу, а поспівчувати я можу. Нема за що перепрошувати”, – відповів він.
“Хвиля підробок затопила весь світ”
Ошукані колекціонери дорогих полотен рідко викликають співчуття. Зрештою, це багаті люди із зайвими грошима.
Але у разі Малевича, Лисицького, Екстер, Попової, Гончарової та інших майстрів авангарду, це вже давно не просто питання втрат приватних покупців – а загроза всій їхній спадщині.
“Підробок значно більше, ніж справжніх речей”, – каже Андрій Васильєв.
Історія колекції Закса показує, як легко сумнівні картини з придуманою історією можуть потрапити до провідних світових музеїв. Там їх бачать сотні тисяч людей, вони потрапляють на сторінки підручників, і на них навчається нове покоління мистецтвознавців.
Саме засилля фальшивок змусило Акіншу, Васильєва та Баттервіка боротися з підробками. Але часом навіть вони впадають у відчай – і припускають, що результат цієї битви вже відомий.
“За допомогою численних істориків мистецтва, які вважають себе академічними вченими і водночас щедро виписують сертифікати на підтвердження справжності сумнівних творів, авангард перетворився на гігантську кімнату кривих дзеркал, населену жахливими близнюками”, – писав Акінша в одній із своїх статей.
З багатьма втратами, творчість радикальних експериментаторів тієї епохи – українських, російських, єврейських художників – все ж таки змогла пережити гоніння радянської влади, Другу світову війну та залізну завісу.
Але десятиліття ринкового буму та викликана ними хвиля підробок загрожують поховати їхню спадщину під горами поганих копій.
Портрет доньки гетьмана Павла Скоропадського століття надихав українську діаспору в Європі. Його передавали у вигляді поштових листівок, а сам оригінал вважали назавжди втраченим у вирі Другої світової війни. Аж раптом Музей гетьманства у Києві отримав несподіваний лист від однієї німецької родини.
Таємнича незнайомка
У мальовничому містечку Оберстдорф, що лежить посеред баварських Альп на півдні Німеччини, родина місцевих фермерів багато років зберігає незвичний портрет.
На ньому – молода і гарна жінка у вінку з квітів, білій вишиванці та зі строкатим намистом. Вона дивиться глибоко в очі кожному, хто погляне на картину. Цей погляд, здається, приховує непросту, але захопливу історію.
Але яку? Хто вона ця таємнича незнайомка, чий портрет 15-річний німецький хлопчик знайшов 40 років тому.
Його донька Катарина Шалль, тепер вже доросла жінка, каже, що, як і її батько, з першого погляду закохалася у картину.
“Кольори, квіти, прикраси та харизма жінки – це якась магія”, – розповіла вона в інтервʼю українському виданню Marie Claire.
Катарина повісила портрет у своїй квартирі. Вона каже, що всі, хто приходив в гості, звертали на нього увагу і запитували, хто ця жінка та яку історію приховує її зображення.
Тоді жінка вирішила провести розслідування й таки дізнатися імʼя незнайомки. На той момент Катарині було відомо лише те, як картина потрапила в її родину.
На початку 1980-их, коли батькові Катарини було 15 років, він побачив у місцевій газеті оголошення про те, що в Оберстдорфі зносять будинок, розповіла жінка журналу Marie Claire.
Хлопчик збирав марки і сподівався знайти у будинку рідкісні екземпляри для своєї колекції. Натомість він побачив картину, яка стояла просто за дверима.
Портрет жінки вразив його, і він спитав у власників, що з ним буде. Але господар відповів, що якщо картину не заберуть, вона опиниться на смітнику. Так батько Катарини Шалль приніс портрет додому й повісив у своїй дитячій кімнаті.
Не сподівалися знайти
Водночас портрет, який прикрашав будинок родини Шалль і про який вони нічого не знали, був дуже відомий серед української діаспори, розповів BBC Україна історик Олександр Алфьоров.
Жінка на портреті – донька останнього гетьмана України Павла Скоропадського, Єлизавета. Вона була відданою помічницею свого батька і активною учасницею Гетьманського руху, очоливши у 1960-70 роках Союз гетьманців-державників.
Портрет гетьманівни, який приблизно у 1920-их роках намалювала художниця Ольга Мордвінова, був добре відомий в еміграції завдяки листівкам, які з нього масово виготовляли. Така листівка є й в колекції самого Алфьорова.
За його словами, портрет Гетьманівни став для української діаспори “уособленням української аристократки, навіть не за походженням, а аристократки духу”.
АВТОР ФОТО,АРХІВ МУЗЕЮ ГЕТЬМАНСТВА Підпис до фото, Фото Єлизавети Скоропадської з архіву Музею гетьманства, де зберігається чимало речей родини
Проте доля самої картини була невідома. Про її існування і про те, що картина зникла, розповідала молодша донька Скоропадського, Олена Павлівна Отт-Скоропадська, коли приїжджала в Україну, каже історик.
Портрета Єлизавети не було в родинній колекції гетьманських портретів, створених подругою Скоропадських – Ольгою Мордвіновою, які пізніше передали до Музею гетьманства.
Дослідники припускали, що портрет загубився під час Другої світової війни, й навіть не сподівалися його знайти.
Тому, коли у травні 2021 року співробітники Музею гетьманства отримали повідомлення від німкені Катарини Шалль, вони дуже здивувалися – і зраділи.
Катарина вийшла на музей у Києві через пошук зображень Google і написала електронний лист із питанням, хто ж ця жінка.
“Відтоді нас не залишало відчуття, що Гетьманівна “повертається”, – емоційно кажуть дослідники музею. – Це була її найзаповітніша мрія – жити у вільній Україні”.
Віддана незалежності України
Історик Олександр Алфьоров переконаний, що портрет, який знайшла родина Шалль, – це оригінал, а не одна з копій.
Адже його знайшли у місті, де Єлизавета провела свої останні роки і де її поховали, як і її батька Павла Скоропадського.
Єлизавета народилася у 1899 році в Санкт-Петербурзі і щоліта приїжджала до батькових маєтків на Чернігівщині. Вона захоплювалася українською історією, насамперед рухом незалежності та козацтвом, розповідає Музей гетьманства.
Новина про батькове гетьманування стала вирішальною подією в житті молодої романтичної дівчини.
У своїх мемуарах гетьман згадував про своїх дітей і як вони переживали часи української революції та початку еміграції.
АВТОР ФОТО,АРХІВ МУЗЕЮ ГЕТЬМАНСТВА
Як розповідала Олена Отт-Скоропадська, Єлизавета “із захватом піддалася пануючому тоді в Україні загальному настрою ентузіазму в будівництві нової української Гетьманської держави”. І тому так болісно вона сприйняла повстання проти батька і падіння Гетьманату, пояснюють історики.
Родина Скоропадських перебувала в еміграції з 1918 року – спочатку у Лозанні в Швейцарії, потім у 1921-1945 роках у Ванзеє поруч із Берліном.
А після війни переїхала до містечка Оберстдорфа в Баварії, де Єлизавета до самої своєї смерті у 1976 році активно займалася політичною діяльністю та розвитком гетьманського руху.
Попри те, що гетьманська родина була дуже відома в еміграції, вони не мали величезних статків і були змушені працювати, каже історик Алфьоров.
У спогадах родини є розповіді про те, що вони майже щомісяця були змушені здавати в ломбард сервіз та інші родинні цінності.
“Можливо в сумʼятті подій після смерті Єлизавети Скоропадської або під час її численних переїздів портрет був втрачений чи потрапив у чужі руки”, – каже дослідник.
Скоропадські в еміграції були звичайними людьми, жили скромно, вони не хизувалися своїм походженням, і тому місцеві мешканці могли просто не знати, що це за родина, пояснює Алфьоров.
Портрет повернеться
Після того, як Катарина Шалль написала в Музей Гетьманства, а заступниця директора музею Людмила Бевз пояснила їй, хто на портреті, листування обірвалося.
Поновити перемовини з родиною Шалль вдалося журналісту-фрилансеру Миколі Гульку, який готував матеріал про родину гетьмана Скоропадського.
Він дізнався в музеї про дивовижну знахідку портрета, розповіла BBC Україна редакція журналу Marie Claire.
В результаті довгого листування музей і редакція журналу домовилися про передачу портрета Музею Гетьманства.
І зараз триває узгодження всіх тонкощів, пов’язаних з документами, адже портрет – у Німеччині, а в Україні – війна, пояснили в Marie Claire.
АВТОР ФОТО,КАТАРИНА ШАЛЛЬ Підпис до фото, Родина Шалль – батько й мама Катарини та її брата. Діти одружені та мають свої сім’ї. У голови сімейства – троє онуків
Родина Шалль пишається тим, що їм вдалося зберегти історичну пам’ятку.
“Історія жінки, яка зображена на портреті, – надзвичайна. Зараз, як і тоді, українцям доводиться переживати багато страждань. Ми сподіваємося, що в Україні скоро настане мир”, – сказали вони.
Вишиванка Гетьманівни
Витончена біла сорочка, в яку вдягнута Єлизавета Скоропадська на портреті, схожа на іншу вишиванку, створену нею, яка зберігається у київському музеї.
Єлизавета знаходила розраду в мистецтві. Вона була талановитою скульптуркою і письменницею, займалася вишивкою. Сорочка в Музеї гетьманства свідчить про творчу майстерність молодої жінки.
Вишуканий портрет дівчини та її вбрання надихнули український бренд “Етнодім” реконструювати сорочку Єлизавети. В орнаменті використали мотиви полтавської вишивки з історичних архівів.
Жінка, яка втекла від великої війни в Україні у перші дні вторгнення Росії, сподівається, що відкриття одного з найстаріших пабів у південному Уельсі допоможе підняти місцеву економіку.
Владислава Крапивка покинула свій дім у Києві разом із молодшим сином після російського вторгнення у 2022 році. Вона опинилася у місті Ньюпорт на південному сході Уельсу, а за півтора року взяла в оренду паб The Lamb.
Паб у центрі міста закрився у 2023 році, але знову зустрічав відвідувачів на день Святого Давида 1 березня цього року. Усі вихідні тут лунала жива музика, паб святкував своє 160-річчя.
Владислава керувала ремонтом будівлі, що є пам’ятником архітектури ІІ категорії. 25 000 фунтів стерлінгів (понад 34 000 доларів) на реконструкцію зібрали друзі жінки.
АВТОР ФОТО,THE LAMB Підпис до фото, The Lamb на Брідж-стріт знову відкрився з урочистостями з нагоди свого 160-річчя
Владислава каже, що одразу звернула увагу на паб, щойно приїхала до Ньюпорта.
“Мені подобається Ньюпорт, я бачу в цьому місці великий потенціал. Мешканці Ньюпорта доброзичливі та усміхнені”, – сказала Крапивка.
“Але центр Ньюпорта виглядає занедбаним, я хотіла би це змінити, тут багато людей, які важко працюють, і їм потрібно мати місце, куди вони можуть прийти і де їх гарно обслужать”.
Тоді броварня Tiny Rebel у Ньюпорті оголосила, що наприкінці березня закриває свій бар на Хай-стріт, пояснивши це тим, що кількість відвідувачів зменшилася, а витрати зросли”.
У пабі The Lamb тепер представлені крафтові елі, лагери, сидри та інші спиртні напої з Уельсу й решти Великої Британії. Тут також буде алкоголь з України.
“Одна з горілок дійсно унікальна, але я її не продам, тому що заводу, де її виробили, більше не існує, він був на території, яку розбомбили”, – каже Владислава.
“У мене також є пляшка шампанського з Бахмута, де був завод з виробництва ігристого вина, цього ігристого вина більше немає, принаймні поки що”.
Після приїзду до Ньюпорта Владислава працювала асистенткою вчителя в місцевій школі, а потім – військовим перекладачем.
Її батьки та двоє старших синів, обидва зараз студенти, залишилися в Україні, і вона не бачила їх понад два роки.
“Щодня я переглядаю новини і розмовляю з рідними, вони намагаються мене заспокоїти і кажуть, що “все гаразд”.
“Звичайно, це дуже, дуже сумно, люди у Великій Британії дуже доброзичливі та мають багато співчуття, але їм все одно важко зрозуміти, що зараз в Україні”.
“Живи зараз”
Владислава розповідає, що клієнти, які повертаються у The Lamb, радіють, що паб знову відкрився.
Колись її родина мала паб у Києві, але Владислава каже, що паби в Україні “дуже відрізняються” від британських.
“У нас немає “завсідників”, відвідувачі не часто спілкуються з людиною за барною стійкою”.
“Мені подобається, що тут люди дійсно хочуть з тобою познайомитися, і коли ви знайомитесь, ви майже як сім’я”.
Владислава зізнається, що їй “боляче” думати про те, що буде, коли наступного року закінчиться термін її трирічного дозволу на проживання. Але вона також додає, що для неї було “важливо” не розривати зв’язків з Україною.
“Після початку війни я перестала будувати будь-які плани. Я просто зрозуміла, що мої плани можуть бути зруйновані у будь-яку мить”.
“Коли я бачу двері можливостей, я їх відчиняю. Якщо вони зачиняться, я піду до інших дверей. У мене немає жодної секунди для шкодування, адже у будь-який момент все може бути знищено”.
“Це, мабуть, досвід усіх українців. Треба просто жити теперішнім днем, тому що наступний день може ніколи не настати”.
Українська кухня відома своєю різноманітністю та унікальними стравами, серед яких особливе місце займають каші. Одна з таких каш – “Зозуля”, яка готується вже понад 100 років і є улюбленою стравою багатьох українців.
Головна складова цієї каші – пшоно, яке має велику кількість корисних речовин та має неповторний смак. Однак, для того, щоб каша була смачною і ніжною, дуже важливо дотримуватися певних правил під час її приготування.
Цю старовинну українську страву готують на Вінниччині вже понад 100 років. Називається вона “Зозуля” та її внесено до Національного переліку нематеріальної спадщини України. Достатньо простий рецепт приготування каші передають із покоління у покоління.
Пшоно — це цільне зерно, тому воно може гірчити, якщо зберігається досить тривалий час. Але цього можна позбутися. Залийте пшоно окропом та залиште на 20 хвилин, потім рідину злийте та промийте кілька разів крупу під водою.
Молоко та вершкове масло краще взяти жирне, щоб отримати максимально насичений та ніжний смак. Цю кашу томлять в печі, але можна її приготувати й в каструлі — на плиті або у духовці.
Інгредієнти:
350 г пшона;
1 л молока 2,5%;
2 яйця;
150 г цукру;
100 г маку;
200 г вершкового масла 82,5%;
дрібка солі.
Пересипте мак в миску та залийте окропом. Залиште на годину.
Пшоно гарно промийте і потім засипте у казанок. Залишіть на 20 хвилин, а потім відкиньте на дрібне решето, знову помийте і перекладіть у казанок.
Залийте у крупу молоко і доведіть його до кипіння. Але за ним потрібно стежити, аби не збігло. Як жартує господиня Наталія Стецюк, “втече — не наздоженете”. Потім зменшіть вогонь до середнього, варіть 15-20 хвилин.
Мак відкиньте теж на дрібне решето і почекайте, поки вся вода стече. Додайте до каші. Каша стала “рябенькою” — тому й “Зозуля”.
“Луна “бліцу”: підземні укриття в Україні та Лондоні” – так називається фотовиставка, що відкрилася в Лондонському музеї транспорту.
У ній зібрали 70 фотографій з архівів, у яких лондонці ховаються від бомбардувань Люфтваффе у 1940-х роках, та сучасні фотографії мешканців України, змушених спускатися в метро піл час російських атак.
АВТОР ФОТО,TFL/VIACHESLAV RATYNSKYI
Підпис до фото,Ліворуч: вересень 1940, станція “Пікаділі Серкус”, люди сидять біля ескалатора. Праворуч: січень 2023 року кияни сидять на станції “Театральна”
АВТОР ФОТО,TFL/SERHII KOROVAYNY
Підпис до фото,Ліворуч: лондонці ховаються від німецьких бомб на станції “Пікаділі Серкус”, 1940 р. Праворуч: мешканка Харкова на станції метро “Героїв праці”, 21 травня 2022 р.
АВТОР ФОТО,TFL/MAXIM DONDYUK
Підпис до фото,Лондонський музей транспорту надав архівні фото зі своєї колекції. Знімки з України зробили здебільшого незалежні українські журналісти
АВТОР ФОТО,TLF/DOROHOI
Підпис до фото,Примітно, що з початком Другої світової британський уряд не хотів дозволяти людям ховатись на станціях підземки: вважали, що важливіше, щоб потяги продовжували ходити. Але народ пішов у метро, преса та парламент протестували, і владі довелося відступити.
АВТОР ФОТО,TFL/VIACHESLAV RATYNSKYI
Підпис до фото,Фотографії 1940-х років проходили цензуру, щоб створювати образ лондонців, які в єдиному пориві протистоять нацистам. Знімки українських фотографів показують реалії сьогоднішньої війни, яку розв’язала Росія
АВТОР ФОТО,TLF/DOROHOI
Підпис до фото,У Лондоні повітряна тривога звучала майже щодня з вересня 1940 року до травня 1941 року, і ще між червнем 1944 та березнем 1945. Жителі звично ховалися в підземці. У Києві на початку вторгнення Росії в лютому 2022 року близько 40 тисяч людей щодня ховалися в метро
АВТОР ФОТО,TFL/MAXIM DONDYUK
Підпис до фото,У Лондоні 1940-х це було настільки звичним, що були спеціальні квитки для входу в метро для укриття від бомб, на платформах були багатоярусні ліжка, роздавали їжу, а подекуди були навіть бібліотеки та музика. Киянам та харків’янам 2022 року теж доводилося створювати на платформах домашній затишок та проводити концерти
Згідно з висновками істориків, найстаріше місто України – Білгород-Дністровський, яке прославилося своєю багатою історією та культурними пам’ятками.
Засноване ще в давньоримські часи, Білгород-Дністровський стоїть на березі річки Дністер, зберігаючи свою унікальну архітектурну та історичну спадщину. Вважається, що місто існує ще з дохристиянських часів, що робить його одним із найдавніших поселень на території України.
Як розповів на своєму каналі в YouTube український історик Олександр Алфьоров, історія Білгород-Дністровського налічує понад 2 500 років – як вважається, його заснували давні греки ще у 498 році до нашої ери під час колонізації Причорномор’я.
“Тоді воно називалось Офіусса, потім воно змінило назву і стало називатися Тіра, а в часи Русі воно мало назву Білград, потім змінило назву на Аспрокастро, потім ще було багато змін. Зрештою ми його знаємо під назвою Аккерман, під якою воно входило у склад Української держави у 1918 році. Зараз воно називається Білгород-Дністровський”, – говорить історик.
У 1999 році місто відзначило важливий ювілей – 2500 років із дня заснування. ЮНЕСКО визнала українське місто одним із найстаріших у світі.
Сьогодні на території міста розташовано багато історичних об’єктів, серед яких зокрема і археологічний комплекс античного міста Тіра. Також тут добре збереглася так звана Аккерманська фортеця – кам’яна цитадель, будівництво якої, як вважається, почалося ще в 13-му столітті за генуезців, але сучасний вигляд вона отримала за часів османського панування над містом.
Білгород-Дністровський – це районний центр в Одеській області, який приваблює туристів своєю багатою історією та культурними пам’ятками. Серед них – давні фортеці, храми, археологічні знахідки та інші архітектурні перлини, які свідчать про багату минувшину цього міста.
Високосні роки здавна мають погану славу: від них чекають неприємностей, хвороб, смертей і навіть землетрусів, повеней та воєн. Але що таке взагалі високосний рік і звідки він узявся?
Як і багато в житті, високосний рік прийшов до нас зі Стародавнього Риму.
З середини VIII століття до н. е. у Римі користувались календарем, що мав 10 місяців, а рік тривав 304 дні. У VII столітті до н. е. правитель Нума Помпілій провів реформу, додавши до календаря ще два місяці, і рік “виріс” до 355 діб.
Однак за часів правління Юлія Цезаря римський календар був хаотичним.
Рік мав 355 днів, що ділилися на 12 місяців, прив’язаних до місячних циклів. Однак місячний рік не збігається з сонячним, тому римляни вигадали тринадцятий місяць року і назвали його мерцедоній – на честь богині-покровительки товарообміну і платежів.
Мерцедоній з’являвся у календарі раз на два роки – за сучасним рахунком після 23 лютого.
Він міг мати 22 або 23 дні, тому тривалість року коливалася від 355 до 378.
Якоїсь миті з’ясувалося, що календар містить помилку, яка призводить до часового спотворення. Тоді право оголошувати мерцедоній передали великому жерцю-понтифіку, що мав вносити корективи залежно від серйозності спотворення.
Однак жерці-понтифіки почали використовувати своє право в політичних цілях, скорочуючи період правління одних консулів та збільшуючи термін повноважень інших.
Виправити ситуацію вирішив верховний правитель Риму Юлій Цезар.
Зайнявшись цією проблемою, він жахнувся. Через усі ці зміни римський календар відхилився від природних реалій більш як на два місяці. І така різниця завдавала шкоди насамперед сільському господарству, оскільки святкування врожаю припадало на середину весни, коли до самого врожаю було ще далеко.
Цезар запросив до Риму Созігена Александрійського — найшанованішого математика й астронома I століття до нашої ери.
Созіген запропонував взяти за основу єгипетський сонячний календар, створений за кілька тисячоліть до цього.
Але перш ніж запровадити новий календар, потрібно було усунути помилки старого. Усі “втрачені” понтифіками дні вставили між листопадом і груднем. В результаті 46 рік до н. е. вийшов найдовшим за всю історію людства — він складався з 445 днів, розбитих на 15 місяців.
АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES Підпис до фото, Сільськогосподарські заходи та релігійні свята були тісно пов’язані у римську епоху, але їх було важко відстежувати без надійного календаря
З січня 45 року до н.е. Рим почав жити за новим календарем.
Згодом його запозичили інші країни західного світу. Назву “юліанський” календар отримав вже після смерті Юлія Цезаря.
Чому рік назвали “високосним”?
В юліанському календарі додатковий день у високосні роки ставили не на кінець лютого, як це робиться зараз, а між 23 та 24 числом. Називали його bis sextum Kalendas Martium – “двічі шостий до березневих календ” (календи – це перше число кожного місяця). А рік тривалістю 366 днів називали annus bissextus.
При цьому початок року Цезар переніс на 1 січня.
АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES Підпис до фото, Римські свята та інші важливі дати підпорядковувались примхам календаря, який змінювався з року в рік непередбачуваним чином
Інші календарні реформи
Йшов час, і ставало дедалі очевидніше, що у розрахунки вкралася помилка – римські жерці оголошували високосним не кожен четвертий, а кожен третій рік.
Ситуацію виправив імператор Октавіан Август.
В подяку за це римський Сенат у VIII році до н. е. перейменував місяць Sextilis на Augustus (серпень). А сам місяць отримав 31-й день, який взяли з кінця лютого. Таким чином лютий вкоротився й став тривати 28 днів звичайного року й 29 високосного.
АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES Підпис до фото, Навіть невелика різниця між календарем і рухом Землі навколо Сонця призводить до появи розбіжностей
1582 року до календарної реформи долучився папа римський Григорій XIII. Він створив спеціальну комісію, до складу якої увійшли не лише священнослужителі, а й астрономи.
Того ж року Григорій XIII оголосив про створення нового календаря, який ми зараз знаємо як григоріанський. Він містив кілька значних змін. Перше — рахунок днів пересунули на 10 діб уперед: після 4 жовтня настало одразу 15-те. Оскільки католицька церква прийняла юліанський календар лише у 325 році н.е., за 12 з половиною століть набігла різниця у 10 днів. Тому до кінця XVI століття день весняного рівнодення “сповз” з 21 березня на 11-те. Рішення ж Григорія XIII дозволило вже 1583 року повернути його на 21 березня.
Як і в юліанському календарі, високосними у григоріанському стали роки, порядкові номери яких повністю діляться на 4 (наприклад, 2024-й). Але, крім цього, він закріпив нове правило: відтепер рік, порядковий номер якого ділиться на 100, але при цьому не ділиться на 400, не вважається високосним.
Наприклад, 1600 і 2000 роки – високосні, а 1700, 1800, 1900 та 2100 – ні.
Поступово зникала звичка подвоювати у високосному році 24 лютого, як це робили у Стародавньому Римі. Натомість раз на чотири роки в календарях почала з’являтися нова дата — 29 лютого.
Григоріанський календар набув поширення та синхронізувався на міжнародному рівні, але і він, на жаль, не є ідеальним.
У Львові відбулася конференція зі створення єдиного медичного простору для українських захисників, участь у якій взяли представники Міноборони та військових госпіталів.
За інформацією Департаменту охорони здоров’я Міністерства оборони України, цей захід спрямований на об’єднання медичних ресурсів країни для покращення надання медичної допомоги всім громадянам, зокрема військовослужбовцям та ветеранам.
Учасники конференції обговорювали розвиток співпраці між військовими та цивільними медичними закладами, удосконалення евакуаційних маршрутів, роботу цивільних медичних установ в зоні бойових дій, а також питання перебування медичного персоналу на немедичних посадах та лікування військових за кордоном.
Окремо обговорювалися питання щодо застосування антибіотиків при пораненнях, затвердження нових клінічних протоколів лікування бойової травми та впровадження медичної інформаційної системи у військовій медицині.
